V

Еміль Золя

Переклад Івана Франка

Остатній акт страшної драми наступав. Нас було п’ятеро на покрівлі. Вода лишала нам лиш вузький пласт уздовж гребеня дому. З одного боку змило комин. Вероніка і Марі ще не прийшли до себе з зомління, і нам треба було держати їх у стоячім положенні, аби доразу не змокли. Вкінці прийшли до себе і нам ще тяжче стало глядіти на них. Промоклі, вони дрожали від холоду і знов зачали кричати, що не хотять умирати. Ми старалися вспокоювати їх, як успокоюють дітей; ми говорили їм, що ми тут і не дамо їм умирати. Та вони вже не вірили нам, кивали головами: знали, що приходить їх кінець. І за кождим разом, коли слово «умирати» переходило через їх уста, зуби їх дзвонили, мов у лихоманці, і вони з неописаною тривогою кидалися одна одній в обійми.

Наближався кінець. Розвалене село виглядало з-під води тільки де-де недоваленими останками стін. Наш дім стояв ще довше від інших. Лиш одна церков, і досі неушкоджена, виставляла свою дзвіничку, і лиш відти чути було невиразний гамір голосів: се люди, що там урятувалися, говорили про смерть і руїну, що лютувала довкола. Відти ми не ждали ніякої помочі.

Неоподалік від нас ми бачили трьох людей, що повилазили на дерева, рятуючись від повені. Тепер вода закривала вершечки тих дерев: смерть і там узяла своє. Ми звернули також свою увагу на другу пробу рятунку з дому позаду нас, на березі ріки. Там залив затопив лиш низький поверх. Його мешканці при помочі пов’язаних обручів спустилися з вікон на кором, який, здається, був так, як і наш, якимсь наднесеним водою обломком, що їм удалось його спинити. Пізніше ми стратили їх із очей. Роздираючий крик, який незабаром потім залунав, велів нам догадуватись, що й вони розбились о якусь перешкоду.

Тепер направо й наліво не було чути нічого, крім голосного плескання хвиль. Навіть валення домів, що гуркотіло, мов каміння, сипане з воза на поміст, перестало. Все запустіло. Ми находилися, мов дійсні недобитки розбитого корабля, серед моря, віддалені від берега з на триста кілометрів, у безмірній пустині, не видячи перед собою нічого, крім смерті.

На миг ока причувся нам плюск весел. Мірно, в такт долітав він до нас, стаючися щохвиля чутнішим. Боже, якою дивною, упрагненою музикою видався він нам! Як ми витягалися, напружали слух і зір, питаючи простору! Ми запирали в собі дух, проклинали шум хвиль, що бушували при наших ногах і не давали нам чути виразно. Та ніщо не показувалося. Одно жовтаве море, покрите тінистими пасмугами, стелилося перед нашими очима. Ні одна тінь!

Ні вершечки дерев, ні виглядаюче де-де з-під води ключиння домів – ніщо не ворушилося, не зближалося до нас. Обломки, пусті прикадки, копиці трави кілька раз вводили нас у блуд; ми плескали в долоні, махали хустками, поки не переконалися про помилку, і знов зачинали прислухуватися шумові, що не переставав долітати до нас, і годі нам було зміркувати, відки.

– Ах, виджу його! – закричав нараз Гаспар. – Глядіть, а онде величезний човен! – І він показував простягненою рукою на далеку точку між темними, тінистими пасмужками. Я не довиджував нічого. П’єр також. Але Гаспар стояв при своїм. І дійсно, се був човен. Плюск весел став ще виразніше доходити до нас. І швидко ми побачили його. Плив помалу, мовби кружачи довкола нас, але не зближався.

Пригадаю собі, що ми всі мов подуріли. Ми несамовито махали руками, кричали аж до хрипоти – наші крики переходили в протяжне виття. Ми обсипали човен наругами, називали його підлим, винуватили його за нашу смерть. Якийсь час не переставали ми переслідувати його своїм криком і лайкою. Але він кружив спокійно, тихо. Чи то був справді човен? Сього я й досі не знаю. Коли щез, уніс з собою остатню нашу надію.

Тепер кождої хвилини чекали ми своєї погибелі і розвалення дому. Він увесь був розбитий. Запевне держався ще лиш на якійсь сильнішій стіні. Скоро вона впаде, то й йому не встоятись. Він хитався, мов дерево, що держиться землі лиш третиною коріння. Та найбільше лякало мене те, що я чув, як покрівля подається під нами. Дім, може, ще й простояв би довше, але дахівки, покришені і раз у раз шарпані напором течії, угиналися. Ми вибрали на місце свого пристанівку лівий причілок, де крокви, бачилось, могли удержати наш тягар. Але місцечко там було дуже тісне – нас п’ятеро ледве-ледве могло там поміститися. З перегодом і воно зачало подаватися вниз. Видно було, що ось-ось провалиться, коли хтось не вступиться з нього.

Вже від хвилі брат П’єр знов узявся за свою люльку з безпечним видом. Він покручував свої старі вояцькі вуси, моршив брови і воркотав щось під носом. Чимраз більша небезпека, що окружала його і проти якої не міг нічого врадити, зачала виводити його з терпцю. Два-три рази він сплюнув у воду з видом гніву і погорди. Потім, в сам час, коли ми почати подаватися вдолину, придумав щось і зліз із покрівлі по коліна в воду.

– П’єр! П’єр! – скрикнув я за ним, боячись зрозуміти його намір.

Він обернувся і сказав спокійно:

– Бувай здоров, Луї… Видиш, то дуже довго тягнеться для мене… А втім, і вам більше місця буде.

За тим словом шпурнув наперед люльку, а за нею кинувся й сам у саму глибінь із словами:

– Бувайте здорові! Буде з мене!

Він не підпливав. Пливак з нього був неабиякий. Певно, він і не силувався плисти. Його серце було розбите тою руїною і смертю наших. Він не хотів пережити їх.

Ми з півгодини могли ще продержатися на тім місці. Покрівля під нами подавалась тепер не так дуже. Могло вже бути десь коло другої години. Ніч кінчилася, та страшенна ніч сліз і мук. Aле небо все ще супилося своєю темно-голубою, різкою синявою і ціле блимало звіздами. Ні одна пасмуга світла ще не показувалася на видокрузі, що дрімав у місячнім півсвітлі.

А місце під нашими ногами все а все маліло. З ніжним журчанням потічка кучеряві хвилі підповзували догори, лізли купами на покрівлю та ласкаво підсаджували одна одну. Течія ще раз змінила свій напрям. Пливучі обломки стрійно і тихо переходили повз нас правою стороною села, мовби вода, заки дійшла до своєй найбільшої висоти, спочивала ліниво від утоми.

Гаспар прудко роззувся і скинув куртак. Я вже від кількох мінут покмітив, що в нього щось важкого на душі. Він горів і дрожав, мов у гарячці, засукував руки, хрустів пальцями, а коли я звернувся до нього і запитав, що йому, – відповів:

– Слухаєте, дідуню! Я вмираю тут із нетерплячки. Я не можу лишатись тут довше… Позвольте мені, я її вирятую.

Се говорив про Вероніку. Я хотів супротивитися його гадці. У нього, мовляв, не стане сили донести дівчину вплав до дзвіниці. Та він уперто стояв при своїм.

– Ні, ні, у мене руки міцні, я чую в собі силу… Побачите…

І при тім додавав, що ліпше, коли зараз візьметься до діла, що сила в нього слабне, коли тут сидить, як баба, і прислухується, як по кусникові розмиває дім у нас під ногами.

– Я її люблю – я її урятую! – повторив.

Я замовк і притис до себе Марі. Він погадав собі, що я в душі винувачу його за самолюбство закоханого, і сказав, запинюючись:

– Я верну по Марі, присягаю вам! Найду човен, приладжу, що буде можна для рятунку! Надійтеся на мене, дідуню!

Я дивився, як він лагодився. Зняв із себе все, крім штанів. Потім прудко, шепотом почав пояснювати Вероніці, щоб не зборонялася, щоби доразу повірила себе йому і не рушалася, а найбільше, щоб не боялася. Дівчина за кождим його реченням потакувала з помішаним видом. А він перехрестився, хоча ніколи не відзначався набожністю, і зсунувся з покрівлі, держачи Вероніку за верівку, якою обв’язав її попід пахи. Вона скрикнула, руками і ногами зачала бити воду, далі захлеснулась і зомліла.

– Так навіть ліпше! – крикнув до мене Гаспар. – Тепер я відповідаю за неї.

Можна собі погадати, з якою тривогою я проводив їх очима. На ясній воді я видів кождий найменший рух Гаспара. При помочі верівки, яку обмотав собі довкола шиї, піддержував дівчину над водою і ніс її, оперту на його правім плечі. Тяжка вага тисла часом і його самого до споду, але він усе плив з нечуваною силою і нелюдським мужеством.

Я перестав сумніватися. Він проплив уже третю часть дороги, коли наткнувся на щось укрите під водою. Удар був страшний, лютий. Обоє пропали. Потім я побачив, як він виплив сам; верівка, видко, урвалася. Нуряв два рази. Вкінці виплив знов, держачи Вероніку, котру положив знов на плече. Та верівки не було вже, як уперед, щоб придержувати її, аби не зісовгнулася.

Але Гаспар усе посувався наперед, піддержуваний силою волі і геройства. Я дрожав від ніг до голови в міру того, як вони наближалися до дзвіниці. Їм не лишалося до неї більше, як двадцять метрів. Нараз я хотів крикнути… Я побачив бервена, що гнали на них збоку. Я лише що розняв рот, коли новий удар розлучив їх. Знов щезли обоє. Я думав, що вони погибли. Рівна поверхність води знов вигладилась. Я прочікував довгі секунди, не бачачи ніякого руху.

Нарешті Гаспар показався: йому ще раз удалося найти Вероніку. Та його сили послабли. Він, мабуть, сам сумнівався, що годі йому буде дібратися до церковної покрівлі. Та проте він сильно боровся: то плив одною рукою, то переставав плисти, лиш попросту попихав дівчину перед собою, ступаючи за нею у воді силою якогось чуда любові. Вкінці приплили до цілі. Він положив її на покрівлю церковного дому, що був сполучений із дзвіницею при помочі високого стрільничного вікна.

– Що за бравий хлопак! Спасибі, юначе! – кричав я, забувши, що він не міг чути мене.

Вероніка приходила до себе. Гаспар простягав до неї руки і всміхався. Аж нараз камінь із дзвіниці, запевно підмитий недавніми зливами, якраз у ту хвильку звалився вниз просто на голову Вероніці і розтріскав їй тім’я. Смерть, мабуть, наступила в тій же хвилинці, несподівана, люта, проти якої нічим була повінь, що від півдоби грозила нам усякими можливими небезпеками.

Я виразно бачив Гаспара. Він усе ще стояв, усе ще притримував трупа Вероніки, приголомшений, помішаний. Хіба ж на те він спас її від видимої смерті, боровся з хвилями, видер її у них два рази, щоб вона вмерла тут, на його руках, під ударом, якого не міг надіятись? Вона була його, він заслужив собі її – ще й як заслужив! А смерть забирає йому її таким глупим і лютим способом! Він вирятував її, а вона все-таки погибла!

Тоді я побачив, як і ним опанувала жадоба смерті. Він гаряче притис до себе нещасливу і з розгоном кинувся в жовту безодню, проти якої недавно так завзято боровся. Вода зімкнулася над їх головами. Гаспар умер також, не розстаючися з Веронікою. Від тої хвилі я стратив уже всяку пам’ять, усяку самовіжу. Ті дві нові смерті, що надійшли за попередніми, накинули на мій ум якусь замороку. У мене лишився лиш інстинкт звірини, що старається охоронити своє життя. Коли вода наступала, я уступався – от і все. В тім непритомнім стані я довго чув сміх, не стараючися вияснити собі, хто може так сміятися обік мене.

Займалося на день. Біла заграва виступала на небі і обливала часть озера молочною пасмугою. Гарно було, свіжо, тихо, мов на березі озера, що прокидається зі сну до схід сонця. Лише сміх не переставав. Я оглянувся і побачив Марі. Вона стояла, ціла промокла, і сміялася.

Бідне, дороге дівчатко! Яка вона була мила і прекрасна того ранку! Я видів, як вона схилилася, зачирала в жмінку води і вмивала собі лице. Потім заплела свою розкішну, золотисту косу, що за ніч була розпустилася, і обвила її довкола голови. Вона робила ранню туалету; може, їй гадалося, що встає в своїй кімнаті в неділю, коли радісно грають дзвони… І все сміялася своїм дитинячим сміхом, з ясними оченятами, з щасливим лицем…

Я й собі зачав сміятися. Її помішання заражувало й мене. Вона з перестраху збожеволіла, і се було для неї добродійство. 3 яким безжурним щастям тішилася вона тепер ясним, весняним поранком!..

Я не спиняв її, не тямлячи нічого, я все всміхався до неї. А вона все строїлася. Далі, коли їй здавалося, що вже готова, зачала співати одну із своїх набожних пісень звучним, милим голоском. Нараз перервала спів, і мовби відповідаючи на чийсь голос, що кликав її, і який чула лиш вона сама, закликала:

– Іду, йду!

Вона скінчила свою пісню і зачала спускатися звільна по спохові покрівлі. Ввійшла в воду, що тихо, незамітно прикрила її. А я все ще всміхався, глядячи з щасливим видом на те місце, де вона тільки що сховалася.

Далі вже я нічого не тямлю. Я був сам на покрівлі. Вода ще прибула. Один комин іще стояв. Мені здається, що я тримався його зо всіх сил, мов живина, що хоронить себе від смерті. А потім усе щезло, – все темна пропасть, забуття…

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2008 р., т. 51, с. 416 – 422.