І. Гніздо

Еміль Золя

Переклад Івана Франка

П’єр хотів зараз сповнити поручения аббе Роза. Він пішов вулицею де Новрен здовж хребта Монмартра, дійшов до вулиці де Соль і спускався вниз по її крутому спохові по той бік Парижа, поміж мурами, порослими мохом. Три франки, що держав у руці в кишені своєї сутани, проймали його ніжним зворушенням і при тім глухим гнівом на непожиточність милосердя. Та в міру того, як він сходив усе нижче по пригірках, по безконечних рядах сходів і бачив гнізда нужди, щось почало хапати його за душу, безмежне співчуття здавлювало його серце.

Тут будувався цілий новий квартал, що припирав до широких вулиць, проложених по збудованні великого костелу Сакре-Кер. Високі міщанські доми вже піднімалися посеред спустошених городів на руїннім терені, ще обгородженім парканами. Своїми ситими, свіжо вибіленими фасадами вони додавали ще більше понурого, прокаженого вигляду тим старим, обшарпаним будівлям, що ще стояли побіч них, тим підозреним шинкам, помальованим кровавою фарбою, тим гніздам страждання в чорних брудних будівлях, де купами тіснилася людська худоба. Сьогодні під нахмареним небом болото покривало брук, виїжджений возами, відталь промочила мури ледоватою вогкістю, і важкий сум так і висів над усім тим брудом і терпінням.

П’єр, дійшовши аж до вулиці Меркаде, вернув назад. Впевнившися, що не помиляється, він на вулиці де Соль увійшов на подвір’я якоїсь казарми чи шпиталю; до сього подвір’я припирали три неправильні будівлі. Само подвір’я – се була клоака, де в часі двомісячних гострих морозів мусили збиратися всі нечистоти; тепер усе те розтавало, і обридливий сопух ішов із сього ставка несказанної брудоти. Будівлі були напіврозвалені, входи до сіней зівали отворами, мов льохи пивниць, побиті шибки були позаліплювані шматками паперу, обридливі лахи висіли, мов хоругви смерті. Внутрі шопи, що служила за помешкання для сторожа, П’єр побачив якогось каліку, обгорненого в якийсь безіменний обривок старого покривала на коней.

– Тут у вас живе старий робітник, що зветься Лавев. Котрі сходи, котрий поверх?

Каліка не відповів нічого, а тільки витріщив неспокійні очі переляканого ідіота. Певно, сторожиха пішла десь до сусіди. Хвилю аббе чекав, а далі, побачивши на подвір’ї малу дівчину, зібрався на відвагу і перейшов на пальцях на другий кінець клоаки.

– Моя дитинко, не знаєш ти, де тут живе старий робітник, що називається Лавев?

Дівчинка, котрої худеньке тіло одіте було тільки в одну сукеночку з рожевого перкалю, тряслася від холоду; її рученята покриті були заморозинами. Вона підвела своє ніжне личко, гарне помимо наморожених струпів.

– Лавев? Ні, не знаю, не знаю…

І мимовільним жестом жебрачки вона простягла свою бідну, закостенілу і поранену ручку. А коли він дав їй маленьку білу монету, вона побігла поперек болота, мов веселе козеня, співаючи острим голоском;

– Не знаю, не знаю, не знаю!

Він надумався йти за нею. Вона щезла в одних із тих роззявлених сіней, і він поліз за нею по темних, вонючих сходах. Їх ступні були наполовину повиривані і такі слизькі від відпадків городини, аж треба було держатися засмальцьованого шнура, що служив замість поруччя. Але всі двері були позамикані, він надармо стукав то до одних, то до других, а тільки за остатніми почув якийсь приглушений рик, немов там лежав запертий якийсь лютий звір.

Вернувши на подвір’я, він завагався, потім пустився на інші сходи. Сим разом його оглушили проймаючі крики, мов крики різаної дитини. Він пішов на той крик і опинився перед просторим відчиненим покоєм, в котрім дитина, полишена сама і прив’язана до маленького стільчика, певно на те, щоб не впала, рипіла безперестанку. Він знов вернув, збентежений; його кров стиналася, коли бачив стільки бідності і занедбання.

Та ось надійшла якась жінка, несучи в запасці кілька бараболь. Він запитав її, та вона невірно зирнула на його сутану.

– Лавев, Лавев, не можу вам сказати. Коли б тут була сторожиха, вона, може, сказала би вам… Знаєте, тут п’ятеро сходів, чоловік не може знати всіх, а при тім жильці міняються так часто… Та от загляньте ще на оті середні сходи.

Ті середні сходи були ще обридливіші від інших: ступні повиходжувані, мури липкі, немов покриті потом тривоги. На кождім закруті з виходків ішли заразливі смроди, а з кождої квартири чути було плач, сварки, страшенну бридоту горя. Одні двері відчинилися з лускотом, і показався чоловік, тягнучи жінку за волосся, а в покої плакало троє дрібних дітей. На вищім поверсі в отворенім покоїку він побачив схоровану, закашляну дівчину, з грудьми вже зів’ялими, що швидко гойдала в руках немовля, щоб не плакало, бо вона – розпука! – не мала в грудях молока. А в другій квартирі побіч прошиб його серце вид трьох істот, напіводягнених у якісь лахи; їх літ ані пола не можна було розпізнати; в комірці, зовсім голій, вони їли разом з одної миски якусь сербавку, якої б і пси не були хотіли їсти. Вони ледве підвели голови, пробурчали щось і не відповіли на його питання.

П’єр хотів уже знов вертати, але, вийшовши на самий вepx, у вході до коридора він попробував ще остатній раз застукати до одних дверей. Йому відчинила жінка, котрої розчіхране волосся вже було припорошене сивиною, хоч їй, певно, не було ще й сорока літ. Її виблідлі уста, виплакані очі, пожовкле лице – все виявляло крайню втому, якийсь занепад і вічну тривогу перед невмолимою нуждою. Вона перелякалася, побачивши сутану, і пробулькотіла неспокійно:

– Ввійдіть, ввійдіть, панотче!

Але мужчина, котрого П’єр не бачив зразу, робітник, також з яких сорока літ, високий, худий, лисий, з блідо-рудими вусами і ріденькою бородою, метнувся ворожо, немов з глухою погрозою, що викине попа за двері. Та він заспокоївся, сів коло кульгавого столика і прийняв вид, мов і не бачить нічого. А що в покої була ще дівчинка-блондинка, одинадцяти або дванадцяти літ, з подовгастим, лагідним личком і з тим розумним та трохи пристаркуватим поглядом, який надає дітям велика нужда, то він покликав її і держав між колінами, немов боявся, щоб вона не доторкнулася до сутани.

Хоч у П’єра серце стискалося від сього привітання і від сього виду глибокої розпуки сеї сім’ї в голій і нетопленій квартирі, від виду чорної безрадності тих трьох істот, то проте він зважився-таки запитати:

– Чи не знаєте, пані, в сьому домі старого робітника на ім’я Лавева?

Жінка, ще тремтячи із-за того, що відчинила йому двері, а се, як видно, не сподобалося її мужеві, боязко пробувала залагодити справу.

– Лавев… Лавев… Ні. Сальва, чи чуєш? Може, ти знаєш його?

Сальва тільки здвигнув плечима. Але мала дівчина не могла промовчати.

– Слухай-но, мамо Теодоро! А може, се Філозоф?

– Старий робітник, маляр, – мовив далі П’єр, – хорий дідусь, що не може робити.

Мама Теодора зараз догадалася.

– А так, се він, се певно він! Ми називаємо його Філозофом, таке прозвище дали йому в сьому кварталі. А проте, може, й справді він називається Лавев.

Сальва підняв один п’ястук до стелі, к небу, немов протестуючи проти жорстокості світу і Бога, що дає здихати з голоду старим робітникам, мов окалічілим шкапам. Але він не озивався і знов потонув у понурій, глухій мовчанці, в тій страшній задумі, в якій був тоді, коли ввійшов аббе. Він був механіком і вперто глядів на торбу зі своїми знарядами, що лежала перед ним на столі. Се була невеличка шкіряна торбина, в котрій стирчало щось, певно якийсь виріб, котрий треба було віднести.

Він думав, мабуть, про довге безробіття, про свою даремну погоню за якою-небудь працею протягом сих остатніх двох місяців лютої зими. Або, може, він марив про недалеку кроваву пімсту голодоморів, бо його великі, сині очі бігали несамовито і горіли тими підпальними мріями. Нараз він побачив, як його дочка взяла торбину і хотіла отворити її і заглянути досередини. Він увесь затремтів, поблід від наглого зворушення, а потім промовив не то ласкаво, не то прикро:

– Селінко, дай-но ти сьому спокій! Я ж тобі наказував не доторкатися до моїх знарядів.

Він узяв торбу і дуже обережно поклав її за себе, під стіну.

– Чи сей Лавев жиє на тім самім поверсі? – запитав П’єр.

Мама Теодора боязливим поглядом питала поради у Сальва. Вона не була за тим, щоби з попами поводитися грубо, коли вони завдають собі праці і приходять, бо ж від них не раз можна заробити пару су. Тож коли побачила, що Сальва знов потонув у своїх чорних мріях і позволяв їй робити, що хотіла, зараз готова була провести його.

– Коли хочете, панотче, я проведу вас. Він отут на кінці коридору, але треба знати дорогу, бо там ще треба пройти кілька сходів.

Селіна, чуючи розривку, висмикнулась з-між батькових колін і також пішла проводити священика. А Сальва лишився сам в тій комірці бідноти і страждання, несправедливості і гніву, без огню, без хліба, в погоні за палкими мріями, і знов його очі вдивлялися в торбину, немовби в ній, побіч його струментів, лежали ліки для цілого світу.

Справді, треба було пройти кілька сходів, поки під проводом мами Теодори і Селіни П’єр не опинився в якійсь тісній комірчині під самим дахом. Се була клітка в обширі кількох квадратових метрів, де навіть годі було стояти просто. Світло доходило тут тільки через дахове віконце завбільшки з табакерку, але коли сніг засипав шибку, треба було лишати двері нарозтвір, щоб бачити що-небудь. Замість світла входив до хати мороз і сніг, що таяв і капав крапля за краплею та заливав поміст. По довгих тижнях гострого морозу чорна вогкість проймала все своєю дрожжю. Ось тут-то, без стільця, навіть без кусника якої дошки, в куті голого помоста, на купі обридливого лахміття лежав Лавев, мов напівздохлий звір серед купи нечистоти.

– Отсе він, – промовила Селіна своїм співучим голоском, – отсе й є Філозоф.

Мама Теодора похилилася, щоб послухати, що він ще живий.

– Еге, ще дихає, здається – спить. О, коли б йому щодня попоїсти, був би зовсім здоров. Та ба, у нього нема нікого, а коли чоловікові сімдесят літ, то найліпше було б йому кинутися в воду. В його ремеслі, при малюванні покоїв, не раз уже п’ятидесятилітній не може працювати на драбинах. Зразу він знаходив роботу в партері, потім йому пощастилося бути сторожем при будівлях, але все те урвалося, звідусіль його повиганяли і отсе вже два місяці, як він прийшов і заляг у отсій клітці, щоб умирати. Властитель ще якось не відважився викинути його на вулицю, хоч певно мав би охоту. А ми, сусіди, ну, що ж? Принесемо йому часом трошки вина, кришку хліба. Але коли у самих нема нічого, то як його давати іншому?

П’єр вдивлявся з переляком у сю страшенну руїну, в те, що зробили з чоловіка п’ятдесят літ праці і нужди, і суспільної несправедливості. Помалу він міг розпізнати сиву голову, помарнілу, сплющену і опоганену – цілковита розвалина праці і безнадійності, відмальована на людському лиці. Розчіхрана борода покривала лице і надавала йому вигляд старого, давно не чесаного коня, вилиці поробилися скісні, бо в них не було ані одного зуба, очі скляні, ніс нависав аж на самі уста, а надто сей вираз худобини, знесиленої важкою працею, кульгавої, покаліченої, здатної хіба на скітник.

– Ах, бідна людина! – тремтячи промовив священик. – І отак дають йому самому, без помочі вмирати з голоду! Не візьмуть його до якого шпиталю, до якого дому притулку!

– Ну, – відповіла мама Теодора своїм жалібним, повним резигнації голосом, – шпиталі є для хорих, а він не хорий, він попросту конає з вичерпання сил. А при тім він не все є чемний. Ось недавно приходили, щоб узяти його до азилю, але де тобі! Не хоче вмирати взаперті, лає тих, що його вговорюють, а при тім про нього йде лиха слава, що він п’є і лихословить на буржуазію. Та вже, Богу дякувати, він швидко буде вільний.

П’єр нахилився, побачивши, що Лавев широко отворив очі, промовив до нього лагідно і оповів йому, що приходить від одного приятеля і приніс йому трохи грошей, щоб собі купив, чого йому найбільше треба. Побачивши сутану, старий зразу пробурчав якусь грубу лайку, але, незважаючи на крайнє ослаблення, в ньому ще обізвався добрий гумор паризького робітника.

– Ну, в такім разі я випив би чарку вина, – промовив він виразним голосом, – і з’їв би шматок хліба, коли є за що, бо отсе вже два дні, як я не мав нічого в устах.

Селіна була готова принести, і мама Теодора післала її з грішми аббе Роза по хліб і по літру вина. Потім, дожидаючись, вона оповіла П’єрові, що Лавева мали взяти до «Притулку інвалідів праці» – се є такий милосердний заклад, де предсідателькою є баронеса Дювілляр. Але коли розвідались добре про його життя і вдачу, то надумались, мабуть, інакше і лишили його на Божу волю.

– Я знаю баронесу Дювілляр, піду до неї ще сьогодні, – скрикнув П’єр, у котрого краялося серце. – Се ж неможливо лишати довше сього чоловіка в такім положенні.

А коли Селіна вернула з хлібом і вином, вони всі троє підняли Лавева, посадили його на купі його лахміття, дали йому їсти і пити, потім лишили побіч нього решту вина і хліб, великий чотирифунтовий бохон, упімнувши його, щоб не з’їв його відразу, бо може подавитися.

– Ви, панотче, лишили б мені свою адресу, може прийдеться де про що завідомити вас, – мовила мама Теодора, коли вони були перед її дверима,

П’єр не мав своєї візитової карточки, і всі троє ввійшли до покою. Тут був Сальва вже не сам. Стоячи, він розмовляв потихо, дуже живо, дуже близько уста до уст з якимсь молодим, може, двадцятилітнім парубком. Сей парубок, сухорлявий брюнет, з волоссям, підстриженим, як щітка, і з ледве засіяною бородою, мав ясні очі, простий ніс, тонкі губи, бліде і дуже інтелігентне лице, засіяне кількома веснявками. Він трясся в своїй поношеній сурдутині, а чоло надавало йому вираз твердої волі і впертості.

– Панотець хоче лишити мені свою адресу – задля Філозофа, – лагідно толкувалася мама Теодора, затривожена тим, що застала товаришів.

Ті товариші зирнули на священика, а потім один на одного з якимсь страшним виразом. Нараз вони перервали свою розмову, і ледовий холод наляг від стелі по покою. Сальва взяв знов дуже обережно свою торбину з причандалами, приперту до стіни.

– Що ж, виходиш? Ідеш знов шукати праці?

Він не відповів нічого, а тільки гнівно махнув рукою, немов хотів сказати, що не хоче вже праці, коли праця стільки часу не хотіла його.

– А все-таки постарайся принести що-небудь! Адже знаєш, у нас нема нічого… О котрій годині вернеш?

Новим рухом він відповів: верну, мовляв, коли зможу, а може, й не верну зовсім. Та, незважаючи на його геройські зусилля, сльози бризнули з його непевних синіх очей, що палали, мов огники. Він ухопив свою дочечку Селіну, обняв її міцно, поцілував, мов божевільний, а потім пішов геть, з торбою під пахою, а за ним пішов його молодий товариш.

– Селінко, – мовила мама Теодора, – дай панотцеві свій оловець! Прошу, панотче, сядьте ось тут, буде вам вигідніше писати.

А коли П’єр сів при столі на кріслі, де сидів Сальва, вона говорила далі, звиняючи нечемність свойого мужа.

– Він не злий чоловік, але зазнав занадто багато прикростей на своїм віці, і се зробило його трохи шорсткім. Так само й отой молодий парубок, що ви бачили його, Віктор Маті. Також такий невдачник. Молодий хлопець, добре вихований, має гарну науку, а його мати, вдова, має лиш тільки, що їй вистає на прожиток. А-но, що робити? Розуміється, що се побаламутило їм у головах, і вони балакають про те, щоби цілий світ висадити в повітря. Я неприхильна до таких думок, але прощаю їм, о, радо прощаю!

Стривожений і зацікавлений усім тим невідомим і страшним, що бачив довкола, П’єр не квапився писати свою адресу, але слухав і спонукував її до дальшого оповідання.

– Якби ви знали, панотчику, сього бідного Сальва! Знайда, без батька і матері, він бігав по вулицях і мусив зразу хапатися за всяку працю, щоб жити. Потім виробився на механіка, і то дуже доброго, впевняю вас, дуже дотепного і роботящого. Але він уже тоді мав усякі ідеї, сварився, намовляв товаришів до страйку і через се не міг ніде загріти місця. Вкінці, маючи тридцять літ, він зробив дурницю і подався з якимсь винахідником аж до Америки. Сей визискав його там так, що по шістьох роках він вернув хорий і без гроша при душі. Треба вам знати, що він мав за жінку мою молодшу сестру Леонію, та вона вмерла, ще заким він поїхав до Америки, і лишила йому маленьку Селіну, що мала всього рік від роду. Я жила тоді при своїм чоловіці, Теодорі Лабіт. Се був муляр… Не хочу хвалити себе, але я надармо осліплювала свої очі за шитвом, він бив мене так, що я не раз, мов нежива, лежала на помості. Вкінці він покинув мене і втік з двадцятилітньою дівчиною; се зробило мені більше приємності, ніж горя. А коли потім Сальва вернув із Америки і застав мене саму з його маленькою Селіною, котру він повірив мені при своїм від’їзді і котра називала мене мамою, то вийшло так, що ми почали жити разом, бо годі було інакше. Шлюбу ми не брали, але що ж діяти, панотче? Се все одно.

Та проте вона була трохи заклопотана і говорила далі, щоб доказати, що у неї є порядні свояки.

– Я не мала щастя, але у мене є ще одна сестра, Гортензія, замужем за урядником, паном Хретєнно, і живе в гарній квартирі на бульварі Рошшуар. Нас було три з другого подружжя: Гортензія – наймолодша, Леонія – та, що вмерла, і я, найстарша. Мені на ім’я Поліна. У мене ще є з першого материного подружжя брат Ежен Туссен, старший від мене на десять літ, також механік, що від війни працює при одній фірмі, в фабриці Грандідьє, сто кроків відси, на вулиці Меркаде. На лихо, йому притрафився недавно серцевий удар. А в мене очі ослаблені, я зіпсувала їх, шиючи по десять годин денно. А тепер не можу навіть латки пришити, зараз засліплюють мене сльози. Я шукала місця до послуги, але тепер уже не находжу й сього; нещастя завзялося на нас. Отак ми зовсім звелися нінащо, темна нужда та й годі! Не раз сидимо два і три дні не ївши, живемо, як собаки, що кормляться тим, що знайдуть припадково. А в додатку ті два остатні студені місяці! Ми мерзли так… не раз думали вечером, що вранці вже не збудимось. Що ж діяти?.. Я ніколи не була щасливою. Зразу мене били, а тепер моє минуло, мене кинули в кут, жию і сама не знаю пощо.

Її голос почав тремтіти, її червоні очі забігли слізьми, і П’єр зрозумів, що ся чесна, але не власновільна жінка, вже немов вимазана з життя, в подружжі без любові, віддана на ласку долі, оплакує ціле своє існування.

– О, я не жалуюся на Сальва, – говорила вона далі. – Він чесний чоловік і думає тільки про те, щоб усіх зробити щасливими; не п’є, працює, коли може. Певно, він працював би більше, якби менше займався політикою. Годі диспутувати з товаришами, ходити на збори і рівночасно бути в варстаті. Се його хиба, нема що мовити. Та проте він може справедливо жалуватися, бо годі уявити собі таке завзяте нещастя, як те, що переслідує його. Все завзялося на нього, все толочило його. Навіть святий здурів би; тож легко зрозуміти, коли такий бідолаха, такий нещасливець попадає в стеклість… Від двох місяців він стрітив тільки одну добру душу, одного вченого, що живе там, наверха, на горбі і називається Гійом Фроман; отсей дає йому інколи деяку роботу, так що нам вистає бодай на юшку.

П’єр здивувався немало, почувши ім’я свойого брата, і хотів далі розпитувати її, але якесь дивне чуття, якась неясна дискреція і боязнь заставила його мовчати. Він дивився на Селіну, що прислухувалася, стоячи перед ним, німо, з поважним хоровитим лицем. А мама Теодора, бачачи, як він усміхається до дівчинки, вимовила ще одну увагу:

– Еге! Думка про отсю дитину головно доводить його до скаженості. Він обожає її, і різав би всіх людей, коли бачить, як вона йде спати без вечері. Вона така чемна, вчилася так добре в міській школі! Та що, тепер у неї нема навіть сорочки, нема в чім іти до школи.

П’єр, написавши вкінці адресу, всунув п’ятифранкову монету дівчині в руку і, бажаючи загородится від усяких подяк, він промовив поспішно:

– Будете знати, де шукати мене, коли мене запотребуєте задля Лавева. Але я ще сьогодні пополудні займуся його справою і надіюся, що ще сьогодні ввечір його заберуть відси.

Але мама Теодора не слухала сих слів і розпливалася в подяках. Натомість Селіна, здивована тим, що в її долоні найшлася п’ятифранківка, промовила:

– Ой, бідний татко! Він побіг, щоб десь роздобути пару су! Може б, побігти і сказати йому, що на сьогодні маємо дещо?

І священик, уже в сінях, почув відповідь жінки:

– Він уже далеко, коли пішов. Може ще верне.

Коли П’єр утікав із сього страшного дому страждання, з розбурханою головою, з серцем, побитим турботою, він на своє диво наткнувся знов на Сальва і Віктора Маті, що стояли поруч у куті огидливого подвір’я, серед заразливих сопухів клоаки. Вони зійшли вниз і тут вели далі свою розмову, перервану в покої. Вони розмовляли шептом і дуже швидко, уста до уст, з якимсь завзяттям, що палало в їх очах.

Але, почувши стук кроків, вони пізнали панотця і нараз зробилися зимні і спокійні і, не мовлячи ані слова більше, обмінялися важким стиском рук. Віктор пішов угору на Монмартр. Сальва вагався з видом чоловіка, що запитує судьбу. Потім, випрямивши своє висохле тіло перетомленого і зголоднілого робітника, він скрутив на вулицю Меркаде і, несучи під пахою свою торбину з причандалами, пішов в напрямі до Парижа, назустріч лютій долі.

В одній хвилі у П’єра блисло бажання побігти за ним і крикнути йому голосно, що його дочка кличе його. Але та сама неясна дискреція і боязнь обхопила його, та глуха певність, що ніщо не спинить того, що кому присуджено.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2008 р., т. 51, с. 469 – 479.