V. Кара

Еміль Золя

Переклад Івана Франка

Гійом хотів бути присутній при тім, як будуть Сальва карати смертю; П’єр, стурбований тим, що не міг відвести його від сього, лишився вечером у Монмартрі в домі брата, щоб піти з ним разом. Колись, товаришуючи з аббе Розом у його милосердних вандрівках по кварталі Шарон, він дізнався, що з одного дому, де жив соціалістичний посол Меж, положеного на розі вулиці Мерліна, можна бачити гільйотину. І він узявся бути брату провідником. А що кара смерті мала бути виконана в законний день, коло пів до п’ятої зрана, одного з тих перших ясних, маєвих днів, то оба брати не лягали спати, просиділи в обширній робітні, напівдрімаючи і зрідка перекидаючися словами. О другій годині вийшли з дому.

Ніч була чудово спокійна і ясна. На широкім, чистім небі сяяв повний місяць, мов срібна лампа, і сипав без кінця своє лагідне, сонне світло на заспаний Париж, що розточувався в безграничну далечінь. Здавалося, що перед твоїми очима закляте місто сну, в котрім не чути ані одного шепту, так воно знесилене втомою. Ціле море солодощів і погідності покривало, вколисувало його, притишуючи аж до сходу сонця гуркіт його праці і крики його страждання. А тим часом там, десь на далекім передмісті, йшла таємна метушня, уставлювано величезний ніж, щоб зарізати чоловіка.

На вулиці Сент-Елетер П’єр і Гійом зупинилися, позираючи на той безтямний Париж, повитий туманом, пройнятий дрожжю, простертий під казочним промінням. Аж до крайнього бульвару вони не стрічали ані живої душі. Але тут, хоч би яка була година, життя не зупинялося ніколи, бо коли позамикано винарні, кав’ярні, бали, то нужда і проступки, викинені на вулицю, вели далі своє нічне життя.

Тут були всі ті, що не мали нічлігу, найнижча проституція, що шукала леговища, волоцюги, що спали на лавках, злодюжки, що шукали доброго влову. Дякуючи прихильній пітьмі, випливало наверх усе подення Парижа і все його страждання. Пусті вулиці належали тепер до голодоморів без хліба і без даху, що не мали як показуватися на денне світло, до тої густої, змішаної і безнадійної маси, що тільки вночі вилазить із нор. І які ж то страховища цілковитого занедбання, які появи болю і розпуки! Який стогін далекого конання роздавався по Парижу того ранку, де при розсвіті мали гільйотинувати чоловіка, також одного з отсих, замученого бідолаху!

Коли Гійом і П’єр зійшли вниз вулицею Мучеників, Гійом побачив на лавці простягненого старця, котрого босі ноги вистирчували з обридливих, подертих чобіт. Німим жестом він показав його брату. Кілька кроків далі П’єр таким самим жестом показав дівчину в лахмітті, що, скулившися на порозі брами, спала з отвореним ротом. Вони не потребували говорити один одному голосно, який жаль і який гнів бурхав у їх серцях. Тут і там проходили парами помалу поліційні агенти, теліпали тих нещасних і змушували їх уставати і йти далі. Часом, коли хтось видавався їм підозреним або непокірним, вони вели його на інспекцію. Тоді до нужди тих видідичених доливався ще й гнів, ще й зараза тюрми, що часто з простого волоцюги робить злодія або вбийцю.

На вулиці Мучеників і на вулиці Фобур Монмартр змінився образ нічної людності, і оба брати зустрічали хіба запізнених нічних гостей, жінок, що волочилися здовж домів, мужчин і дівчат, що частували одні одних кулаками. Далі, на великих бульварах, видно було гостей, що виходили з забав, блідих панів, що закурювали цигари на порозі високих, чорних домів, в котрих тільки на однім поверсі ясніли вікна серед нічної тьми.

Якась пишно вбрана дама в бальовім строї йшла помалу пішки зі своєю приятелькою. Звільна проїхало кілька фіакрів. Інші дорожки стояли вже кілька годин, мов неживі, коні і візники спали. І в міру, як вони минали бульвари – бульвар Бон-Нувель після бульвару Пуассонер, і дальші: бульвар Сен-Дені, бульвар Сен-Мартен аж до площі Республіки, нужда і страждання почали показуватися наново, чимраз гірші, зустрічалися занедбані і заморені голодом постаті, всі ті відпадки людства, викинені під ніч на вулицю. Та ось уже надтягла армія замітачів, щоб запрятати вчорашнє сміття, аби Париж уранці побачив себе в приличній туалеті і не потребував червонітися за стільки огиди і стільки страховищ, нагромаджених за один день.

Але особливо пройшовши бульвар Вольтера і зближаючися до кварталів Рокет і Шаронь, оба брати почули, що входять у гніздище праці, де часто не стає хліба, де життя є мукою. П’єр почув себе тут як дома, бо кождісіньку з тик довгих, многолюдних вулиць він колись обійшов не раз, а сто разів, коли разом з добрим аббе Розом відвідував зневірених, роздавав милостиню, підіймав дітей із ринштоків.

І от, немов жорстокий привид, віджили в його душі всі ті драми, яких він був свідком, всі ті окрики, сльози і кроваві смуги, всі ті батьки, матері і діти, що, збиті на купу, мерли в недостатку, в бруді, в занедбанні, все те суспільне пекло, де він остаточно й сам утратив остатню надію, відки втік ридаючи з тим переконанням, що милосердя є проста розривка багачів, ілюзійна і безхосенна.

І се почуття ожило в нім у сю досвітню годину, серед тої дрожі ожидання, незвичайно живо, коли він знов побачив сей квартал, так само повний страждання, так само пригноблений, мов призначений на вічну недолю. Чи той старий дідусь, котрого аббе Роз одного вечора ледве відживив, не вмер учора з голоду он там, у отому куті? А та дівчина, котру він сам одного ранку виніс на руках по смерті її родичів, чи ж не зустрів він її пізніше дорослою, як валялася по тротуарі, ревучи під п’ястуками сутенера?

А їх були легіони, тих нещасних, котрих не мож було врятувати, котрі ненастанно родилися на нужду, так, як чоловік родиться калікою. Вони з усіх боків падали в те море людської несправедливості, в той океан, що від віків стоїть усе на одній мірі, котрий надармо силкуються вичерпати і котрий ширшає раз у раз. Яка важка мовчанка, яка густа пітьма лежить на тих робітницьких вулицях, де так і видно, що сон є близьким товаришем смерті! Голод блукає вулицями, недоля ридає, якісь неясні постаті, мов привиди, проходять і тонуть у глибокій темноті.

В міру того, як Гійом і П’єр ішли далі, вони мішалися з чорними купками, з цілими отарами цікавих пішоходів, що безладно і гамірливо поспішали до гільйотини. Вони плили, збігалися з цілого Парижа, немов гнані брутальною гарячкою, передсмаком смерті і крові. Та, невважаючи на глухий клекіт сеї темної юрби, вбогі вулиці потопали в сутінку, ані в однім вікні в фасадах не було світла, не чути було навіть подиху робітників, підкошених утомою, звалених на сумні нужденні леговища, з котрих підіймуться аж пізніше, при першім світанні.

Коли дійшли на площу Вольтера і П’єр побачив юрбу, що вже товпилася там, зрозумів, що їм годі буде дотиснутися до вулиці Рокет. Зрештою, ся вулиця певно замкнена. Йому впало на думку обійти дальше вулицею Фолі-Реньо, що йде поза тюрмою, а відтам дістатися на ріг вулиці Мерліна.

І справді, тут вони опинилися в самоті і пітьмі. Величезний будинок тюрми з високими, голими мурами, облитими світлом місяця, схиленого вже до заходу, виглядав, мов купа каміння, холодного і мертвого, вже довгі століття. Далі при кінці вулиці вони знов попали в густу юрбу, в чимраз сильнішу течію, в безладний здвиг, в котрому не видно було нічого, тільки бліді плями лиць. З великим трудом вони дотислися до дому на розі вулиці Мерліна, де жив Меж. Але віконниці квартири соціалістичного посла на четвертім поверсі були щільно позамикані, а в рамах усіх інших вікон, повідчиняних навстіж, видно було стиск голів. А внизу винний склеп і приналежна до нього зала на першім поверсі були освітлені газом і напхані гостями, що, гомонячи та викрикуючи, дожидали видовища.

– Я не смію йти нагору і стукати до Межа, – мовив П’єр.

– Ні, ні! І я не хочу! – скрикнув Гійом. – Ввійдім хіба сюди. Побачимо, може от тут із балкона буде видно дещо.

Зала на першім поверсі мала обширний балкон, заповнений тепер дамами і панами. Та проте брати здужали пропхатися сюди і стояли кілька хвиль, озираючись, силкуючися проникнути тінь там, в далечині. Між двома тюрмами, великою і малою Рокетою, вуличка, підходячи вгору, розширювалася і творила немов квадратову площу, отінену чотирма рядами платанів, насаджених покрай тротуарів. Низькі будинки, хоровиті дерева, ціле те бридке вбожество розверталося, бачилось, безмірним пологом понад землею аж геть до безкрайого неба, де заходив місяць, а з-поза нього виблискували зорі.

А площа була зовсім порожня, тільки геть в залі видно було маленький, незначний рух; два ряди поліціянтів стримували юрбу і відтискали її у всі бокові вулиці. Тут не було п’ятиповерхових камениць, тільки з одного боку, на вильоті вулиці Сен-Mop, – занадто віддалена, а з другого – на розі вулиць Мерліна і Фолі Реньйо. Таким робом, навіть із найдогідніше положених вікон було майже неможливо побачити що-небудь.

А ті цікаві, що товпилися на вулиці, бачили тільки плечі поліціянтів, та проте ся людська потопа більшала з кождою хвилею, і з кождою хвилею голосніше роздавався її клекіт. Дякуючи розмовам пань, що близько них перехилялися через поруччя, чатуючи тут уже довгенько, оба брати могли вкінці добачити дещо. Було пів до четвертої, і гільйотина мусила вже бути уставлена. Сей малий, неозначений рух там, внизу, перед тюрмою під деревами, – се були помічники ката, що прикріплювали ніж. Ліхтарня звільна ходила сюди і туди, п’ять або шість тіней мелькало по землі. І більш нічого.

Площа була мов велика темна яма, обведена з усіх боків безпереривною стіною отсеї гамірливої юрби, котрої не було видно. А понад нею не було нічого, тільки блискучі склепіння винарні, що ясніли, мов ліхтарня серед моря. А далі довкола спав ще квартал бідноти і праці, робітні і будівлі чорнілися, а високі холодні комини фабрик не мали ще на собі високих димових шапок.

– Тут не побачимо нічого! – мовив Гійом.

Оба вони не могли витримати довше. Те, що тут бачили і чули, наповняло їх обридженням. Знуджені ожиданкою, всі ті цікаві на балконі і в сусідній залі помалу взялися їсти й пити. Кельнерам духу не ставало, розносячи пиво, дороге вино, цукерки, навіть холодні печені. А се ж були зрителі з маючої верстви, багаті панове, елегантна публіка! Та що, коли навкучить, то треба проводити час як можна.

І ось посеред диму цигар пішли сміхи, слизькі і їдкі жарти, гарячково неспокійний галас. А внизу, коли оба брати переходили партерову залу, знайшли там той самий стиск, той самий галасливий здвиг, ще побільшений викрикуванням кількох здоровенних гільтяїв у робітницьких блузах, що пили вино літрами при буфеті, блискучім, мов срібло. Малі столики також були зайняті, в залі клекотіло від усякого народу, що приходив і виходив, щоб прохолодити свою нетерплячку. І що за народ! Сама шумовина, самі волоцюги, все, що від самого досвітку волочилося, шукаючи щасливого випадку а тікаючи від праці!

Та потім, вийшовши на вулицю, Гійом і П’єр зазнали ще більшої прикрості. В юрбі, що її спирали поліціянти, не було нічого, як тільки розбовтана грязюка самого дна, проституція і злочин, завтрішні вбийці, що прийшли побачити, як треба вмирати. Брудні, розпатлані дівчата мішалися з купами волоцюг, снували посеред юрби і рипіли обридливі співанки.

Інші бандити, стоячи купками, розмовляли, сперечалися про те, хто з славних гільйотинованих умирав найбравіше; особливо про одного всі були одної думки, говорили про нього як про великого воєводу, як про героя безсмертної відваги. Мимо йдучи, чути було кінці страшенних речень, описи гільйотини, паскудні самохвальби, бруди, обкапані кров’ю.

А понад усім тим бестіальна гарячка, пристрасть до смерті, що затуманювала весь сей народ, нетерплячка, щоби свіжа, червона кров поплила вже раз з-під ножа, щоб її видно було на землі, щоб пополоскатися в ній. Але на отсю смертну кару, що мала бути виконана не на простім убийці, прибули також люди німі, з палкими очима; вони ходили, кружили з очевидною екзальтацією вірних; чути було, що в їх душах росте і міцніє заразлива мономанія пімсти і мучеництва.

Гійом думав про Віктора Матіса і зараз же й пізнав його в першім ряді, між цікавими, котрих зупиняв поліційний кордон. Се був він, з тим сухим лицем без заросту, блідим і заостреним. Невеликий на зріст, він мусив підніматися на пальці, щоб видіти що-небудь. Побіч нього була висока руда дівчина, що жестикулювала дуже живо, але він мовчав, не говорив нічого, уважав з напруженням, вліпивши в тюрму свої очі, ті круглі палкі гострі очі нічного птаха, що бачить у темноті. Поліціянт відіпхнув його брутально, але він вернув на те саме місце терпеливо, насичений ненавистю, хотячи бачити навмисно, щоб міг ненавидіти ще сильніше.

Журналіст Массо побачив П’єра і заговорив до нього з веселим видом:

– Ей, пане Фроман, і ви були цікаві прибути сюди?

– Так, я тут з братом. Але боюсь, що небагато зможемо побачити.

– Певно, коли лишитесь тут.

І зараз чемненько, як услужний чоловік, що любив показати свою могутність звісного журналіста, перед котрим падуть кордони, він додав:

– Коли ласка, прошу за мною! Власне, офіцер поліційний є мій приятель.

І не чекаючи відповіді, він зупинив офіцера і говорив щось до нього стиха, живо, придумав якусь історію про двох товаришів, що прийшли з ним, щоб подати опис страчення. Офіцер зразу хитався, перечив, а потім махнув рукою на знак згоди, спонуканий тим глухим острахом, який завсігди має поліція перед газетярами.

– Ходіть живо! – мовив Массо, тягнучи за собою обох братів.

Ті, здивовані, побачили, як кордон поліціянтів розступився перед ними, і вони опинилися в широкім, вільнім просторі. В противенстві до галасливої юрби, під невеличкими платанами було тихо, безлюдно, спокійно. Ніч блідла, досвітні проблиски почали сипатися з неба, мов дрібнесенький попіл. Провівши братів навпростець півперек площі, Массо зупинив їх близько тюрми і промовив:

– Я піду досередини, хочу бути при тім, як він устане і буде одягатися. Проходжуйтеся тут, огляньте все, тут ніхто не буде вас питати ні про що. Зрештою, я швидко вийду.

Тут було зо сто осіб, розсипаних у тіні, журналістів і так собі цікавих. По обох боках вимощеної дороги, що від брами тюрми вела до гільйотини, поставлено бар’єри, такі дерев’яні подвижні бар’єри, які ставлять при театральних касах, щоб люди не тислися. Деякі вже тепер стояли, опершися ліктями о ті бар’єри, щоб бути якмога найближче делінквента, коли сей буде проходити. Інші проходжувалися звільна, розмовляли півголосом. Зблизились і оба брати.

Під гілляками, серед ніжної зелені першого листя, стояла гільйотина. Зразу вони не бачили нічого, тільки її, осяяну мигкітливим світлом недалекого газового ріжка, котрого огник пожовк уже при денному світанні. Власне, кінчили її уставлювання без великого шуму; чути було тільки рідкі і глухі удари молотка; а тим часом помічники ката в чорних сурдутах і в високих циліндрах з чорного шовку дожидали, проходжувалися з виразом нетерпеливости.

Але вона сама – з яким же виразом підлости і ганьби – лежала вона розпластана на землі, мов огидна звірюка, що, бачилось, сама бридиться тою роботою, яку має сповнити! Невже? Отсе була та машина, що має мститися за суспільність, давати добрий приклад? Отсих кілька дилів, розложених плазом на землі, а на них угору два інші дилі, ледве три метри заввишки, в котрих у шпугах ходить ніж! А де ж той великий шафот, помальований на червоно, на котрий входилося сходами по десяти ступнях, котрий піднімав угору величезні кроваві руки, панував над стовпленою юрбою і сміло показував народові всі страховища кари?

Відколи сю звірюку скинули на землю, вона зробилася підлою, підступною і трусливою. І коли там, в тій убогій залі присяжного суду, людська справедливість тоді, як засуджувала чоловіка на смерть, являлася без маєстату, то сьогодні, того страшного дня, коли вона виконувала свій засуд, вона не була нічим, як страшною різаниною при помочі найдикішої, найогидливішої машини.

Гійом і П’єр придивлялись їй, і дрож обридження ворушила їх єство. Звільна розвиднювалося, квартал виринав із потемків, зразу сама площа з двома супротилежними, низькими і сірими тюрмами, потім дальші доми, винні шиночки, робітні нагробних пам’ятників, склепи з вінцями і цвітами, котрих тут найбільше задля близького сусідства з кладовищем Пер-Лашез. Тепер видно було докладно оподалік в широкому крузі чорну стіну юрби, а також вікна і балкони, наповнені головами; видно було людей навіть на дахах.

Мала Рокет, обернена сюди чолом, була перемінена на якусь дискретну трибуну для запрошених. В середині обширного пустого простору порушувалися звільна самотні кінні поліціянти. Та в міру того, як небо роз’яснювалося чимраз більше, поза сею юрбою в цілім кварталі будилася праця здовж широких, безконечно довгих вулиць, котрих обширні терени зайняті самими робітнями, розпочатими будівлями та фабриками. Роздалося важке сапання, машини і майстри пішли в рух, вже й дими заклубилися з цілого лісу високих цегляних коминів, що з усіх боків піднімалися з тіні.

І Гійом зрозумів, що гільйотина була тут якраз на місці, в тім кварталі нужди і праці. Тут вона розсілася у себе дома як здобуток і як погроза. Бо чи ж не до неї ведуть темнота, вбожество і страждання? І чи ж не на те кождий раз уставляють її серед сих робітницьких вулиць, щоб держати в страсі тих видідичених, тих голодоморів, розлючених вічною несправедливістю, щохвиля готових до бунту? Її не видно в кварталах багатства і розкоші, там нема кого лякати нею. Там вона була б безхосенна, виглядала б у всій своїй дивовижній жорстокості, як брудна пляма. Вся страшна трагіка була в тім, що сей чоловік, котрий, збожеволівши з нужди, кинув бомбу, мав бути гільйотинований ось тут, на тім нужденнім помості.

Тим часом розвиднілося, вибило пів до п’ятої. Далека, зворушена юрба почула, що зближається рішуча хвиля. Якась дрож пронеслася в повітрі.

– Він зараз вийде, – промовив Массо, виходячи з брами. – Однако сей Сальва, кажіть що хочете, відважний собі!

Він оповів, як його збуджено, як до келії ввійшли директор тюрми, слідчий судія Амадьє, сповідник і кілька інших осіб. Сальва спав твердо, але як тільки розкрив очі, зараз зрозумів усе, зараз запанував над собою, стояв блідий, але випростуваний. Він убрався без нічиєї помочі, не прийняв чарки коньяку і цигарета, що подав йому добродушний духовник, так само лагідним, але рішучим рухом руки відсунув набік розп’яття.

Потім живо, без одного слова, довершено його туалети: йому зв’язали руки назад, ноги вільно спутали шнуром, сорочку розірвали аж до рамен. Він усміхався, коли йому додавали відваги, і випростувався твердо, боячись тільки одного – нервового ослаблення. Він мав тільки одно бажання, в котрому зосереджувалося все його єство, – вмерти як герой, статися мучеником тої гарячої віри в правду і справедливість, за котру він гинув.

– Тепер там вписують акт його смерті до протоколу, – говорив Массо. – Станьте ближче, зопріться на бар’єру, коли хочете бачити його зблизька… Знаєте, я був блідіший і дужче тремтів, ніж він. Здавалось би, що мені все байдуже, а проте бачити того чоловіка, як іде на смерть – ні, се не є приємна річ. Не можете собі уявити тих зусиль, тих заходів, які роблено, щоб урятувати його. І ніщо не помогло, кара смерті була конечна, здається, навіть в очах тих, що вважають її помилкою. А була дуже гарна нагода дарувати йому життя, коли його донечка, маленька Селіна, написала до президента республіки той гарний лист, що я перший опублікував у «Le Globe». Отсей лист може похвалитися тим, що зробив мене славним!

При імені Селіни П’єр, уже й без того зворушений ожиданкою страшного видовища, почув, що йому тиснуться до очей сльози. Йому привиділася та дівчинка, привиділася разом з сумовитою і безнадійною мамою Теодорою в голій холодній цюпі, до котрої батько вже не верне ніколи. Відтам він вийшов одного ранку з гнівом у душі, з пустим жолудком і з розпаленим мізком і зайшов аж сюди, між отсі два палі, під ніж!

Массо розповідав дальші подробиці. «Лікарі були люті, – говорив він, – бо боялися, що їм не віддадуть тіла делінквента зараз по екзекуції». Але Гійом уже не слухав його. Опершися о дерев’яну бар’єру, він ждав, вліпивши очі в браму тюрми, досі ще заперту. Його руки тряслися, дилькотіли, а на лиці був вираз такого перестраху, немовби він сам ішов на смерть.

Знов показався кат, невеличкий чоловічок з видом невдоволення; він квапився, щоби скінчити якнайшвидше. А там, серед купки інших панів у сурдутах, присутні показували собі начальника тайної поліції Гасконя, що напустив на себе холодний урядовий вираз, і слідчого судію Амадьє, що, всміхаючися, дуже старанно одягнений прибув сюди, незважаючи на досвітню годину, з обов’язку і гордощів, мов на п’ятий акт славної драми, котрої автором уважав себе самого. Серед далекої юрби зчинився голосніший галас, і Гійом, підвівши голову на хвилю, побачив знов дві сірі тюрми, платани, покриті зеленню, доми, обліплені народом, а понад тим бездонне блідо-лазурове небо, на котрім в тріумфі починало сходити сонце.

– Ось він! Бачність!

Хто сказав се? Легкий, глухий шелест при отвиранні брами вдарив усіх по серцях. Скрізь, де не глянь, протягнені шиї, вліплені погляди, припинені віддихи. Сальва показався на порозі. Коли духовник, поступаючи взадгузь, ішов перед ним, щоб закрити перед ним гільйотину, він зупинився: він хотів побачити, пізнати її, заким наблизиться до неї. Випростуваний, з голою шиєю, він показався з довгообразим, постарілим лицем, котре поорали надто гіркі життєві пригоди, перемінив незвичайний блиск огнистих, задуманих очей. Вітхнення окрилювало його, він умирав у своїх мріях. Коли помічники наблизилися, щоб піддержати його, він знов відсторонив їх. Дрібними кроками він поступав наперед так швидко, так прямо, як тільки позволяв шнур, котрим були спутані його ноги.

Нараз Гійом почув очі Сальва, звернені на себе. Наближаючися, засуджений спостеріг, пізнав його, і коли проходив віддалений від нього ледве на два метри, всміхнувся слабо і впер в нього свій погляд так глибоко, що Гійом навіки мусив чути його вогонь. Яку остатню думку, який остатній заповіт він лишив йому до обдумання, може, до виконання? Гійом почув у нутрі такий біль, що П’єр боячися, щоб його брат не скрикнув проти власної волі, поклав йому руку на рам’я.

– Нехай жиє анархія!

Сальва видав сей окрик, але його голос, змінений, здушений, згубився серед великої тиші. Кілька осіб вблизу поблідли, далека юрба стояла, мов мертва. Посеред широкого пустого місця заржав кінь під одним поліціянтом.

А потім почалась обридлива товкітня, сцена несказанно брутальна і підла. Помічники кинулися на Сальва, що зближався помалу з піднесеною головою. Два вхопили його за голову, та знайшовши тут тільки рідке волосся, не могли зігнути його і мусили всім своїм тягарем налягти на його карк. Тим часом два інші вхопили його за ноги і з розмахом кинули його на дошку, що почала хитатися і котитися. Штовхаючи та копаючи, вони всунули голову в отвір, і все те серед такого замішання, з такою жорстокою дикістю, що виглядала, мов знівечення докучливого звіра, котрого треба було якнайшвидше позбутися.

Ніж упав вниз з важким, глухим стукотом. Два довгі потоки крові бризнули з перетятих артерій, ноги задригали судорожно. І більш нічого. Кат машинальним жестом потер собі руки, а один із помічників узяв відтяту, закривавлену голову до невеличкого коша, щоб покласти її до великого коша, до котрого одним розмахом дошки скинено вже тіло.

Ах, сей глухий стукіт, сей важкий удар ножа! Гійом почув, як він залунав далеко, по цілім кварталі нужди і праці, аж у нутро вбогих кліток, де тисячі робітників в отсій самій хвилі встають до тяжкої денної праці! Тут він набирає страшного значення, сіє лютість проти несправедливості, божевілля мучеництва, болющу надію, що розлита кров прискорить побіду видідичених.

А П’єр під час тої підлої товкітні, під час тої огидної різанини вбійчої машини почув, як більшає у нього ледова дрож, і йому нараз привиділося інше тіло, гарної, молоденької блондинки, котрій відломок бомби розірвав живіт, котра лежала простерта там, під склепінням брами коло палати Дювілляра. Кров текла з її ніжного тіла, так само, як ось тут бризкала з перетятої шиї. Кров за кров, се немов вічно сплачуваний довг людського нещастя, і ніколи чоловік не може викупитися від страждання!..

А понад площею, понад юрбою стояла незаколочена велика тиша ясного неба. Як довго тривала ся погань? Може, цілу вічність, в усякім разі, дві або три мінути. Вкінці народ прокинувся, стрепенувся, мов від сонної змори; у всіх тряслися руки, у всіх були бліді лиця, а в очах світилося співчуття, обридження і перестрах.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2008 р., т. 51, с. 506 – 517.