II. Злочин

Еміль Золя

Переклад Івана Франка

[П’єр Фроман, бігаючи весь день по різних частях Парижа, щоби здобути притулок для хорого Лавева, кілька разів здибав Сальва з тою торбиною, в котрій стирчало щось, мов шматок хліба або якийсь робітницький знаряд. Він стрічав його в сінях парламенту, де його без білету не хотіли впустити до залу засідань, потім стрічав його на різних вулицях і все якось не мав відваги приступити до нього, заговорити з ним. Надвечір П’єр від аббе Роза довідався, що Лавев умер. Ся відомість ударила його дуже тяжко; всі його заходи були безпожиточні. Він у нестямі, в безмежнім огірченні блукає по вулицях Парижа. – Прим. І. Ф.].

В хвилі, коли П’єр, зламаний, розбитий утомою, прийшов на площу Опери, підвів очі. Де він властиво? Тут, на широкій площі сього перехрестя, било – здавалось йому – серце великого міста, немовби з далеких передмість збіглася сюди кров з усіх боків блискучими вулицями. Він бачив, як губилися під обрієм отвори вулиці Оперової, вулиці Четвертого вересня і вулиці Миру, освітлені ще останками денного світла та при тім усіяні цілим муравлиськом огників.

Бульвар виливав на сю площу повінь своєї циркуляції; сюди збігалися також допливи сусідніх вулиць в ненастанну сутолоку, що чинила се місце найнебезпечнішою западнею в світі. Сторожі безпеченства даремно силкувалися робити тут сякий-такий порядок; хвилі пішоходів напливали все свіжі, колеса запинались одні об другі, коні ставали дуба серед реву сеї людської повені, такої голосної і такої ненастанної, як рик розбурханого океану.

А побіч самітна маса будинку Опери, величезна і таємнича, помалу тонула в тіні, немов який символ, а Аполлон з лірою на її шпилі синів ще в остатнім відблиску світла на тлі поблідлого неба. Всі вікна фасад заясніли, якась веселість плила з тих тисяч ламп, що розблискували одна за одною, щось немов бажання загального спочивку, вольного насичення розсипалося разом з густішою пітьмою, серед котрої тут і там запалювалися електричні кулі, мов місяці ясних паризьких ночей.

І пощо він зайшов сюди? П’єр запитував себе самого, гнівний і здивований. Коли Лавев умер, йому не було що робити, хіба вернути додому, позамикати двері і вікна і загребтися в своїм куточку, як щось зовсім непотрібне, без віри, без надії, і ждати хіба на загальне знищення. З площі Опери до його домика в Нейлі було далеко. Невважаючи на крайню втому, він не хотів брати дорожки, вернув знов в напрямі церкви Св. Мадлени і з диким бажанням – розширити свою рану, насититися обуренням і гнівом – занурився знов у сутолоці пішоходів, у оглушливім гуркоті повозів. Хто знає, може он там, на розі сеї вулиці, на кінці сього бульвару розвернеться сподівана безодня, в котру мусить провалитися сей перегнилий світ, котрого стара суспільна будова тріщить – він чув се на кождім кроці!..

Коли хотів перейти півперек вулиці Скріба, спинив його стиск народу. Перед пишною кав’ярнею якісь два високі, лихо одягнені і дуже брудні бідолахи викрикували напереміну остатній нумер «Голосу народу», скандали, перекуплених членів парламенту і сенату – таким охриплим голосом, що прохожі стовпилися довкола них.

І тут він знов несподівано пізнав Сальва, що блукав, постоював, а вислухавши, що кричали рознощики, наблизився до кав’ярні і заглянув крізь шибу до середини. Сим разом стріча зачудувала П’єра, наповнила його підозрінням, і він також зупинився і надумав слідити за ним. Йому не вірилось, щоби Сальва хотів увійти до кав’ярні і сісти при однім з маленьких столиків під тим теплим блиском ламп, він, з тим нужденним виглядом, з тим шматком хліба, що стирчав під його старою, пофалатаною блузою.

Хвильку він ждав, а потім віддалився помалу, мов зламаний, неначе б та кав’ярня, майже порожня, не була відповідна для нього. Чого йому треба? Чого він шукає від самого ранку в сій самітній і дикій погоні здовж і півперек сього багатого, веселого Парижа з тим голодом, що хапається його за поли? Він ледве-ледве волікся і, бачилось, дійшов до повного вичерпання енергії і сили волі. З видом знесиленого чоловіка він підійшов до кіоска і оперся об нього на хвилю. Потім випрямився і пішов далі, все немов шукаючи чогось.

В тій хвилі сталося щось, що ще дужче зворушило П’єра. Із вулиці Комартен вийшов високий, крепкий чоловік, наблизився до Сальва і забалакав до нього. Священик по короткій непевності пізнав свойого брата Гійома в хвилі, коли сей без погорди стискав руку робітника. Се він, з тим густим волоссям, обстриженим, як щітка, і сніжно-білим, хоч йому всього несповна 47 літ!

Його густі вуси були ще зовсім чорні, без одної срібної ниточки, і се надавало вельми енергічний вид його обличчю, з чолом, високим, мов вежа. Він мав по батькові се чоло, повне логіки і непоборимого розуму, і П’єр мав його також. Але долішня часть обличчя старшого брата була повніша, ніс грубший, підбородок чотирикутний, уста широкі, міцно зарисовані. Блідий шрам від давньої рани перетинав його лівий висок. Ся фізіономія, дуже поважна, понура і замкнена в собі, нa перший погляд, роз’яснювалася мужеською добротою, коли усмішка відслонювала зуби, що були ще зовсім білі.

П’єр нагадав собі, що мама Теодора розповідала йому сього ранку. Його брат Гійом, зворушений такою страшною нуждою, дав був Сальва на кілька день у себе заняття. Се вияснювало той вид співчуття, з яким він, бачилось, випитував його, коли тим часом механік з виразом замішання із-за сеї стрічі тупцював сюди-туди, немов квапився далі в свою невідрадну подорож. Хвилю здавалося, що Гійом і сам зрозумів се замішання, мабуть, із заклопотаних відповідей, які давав йому Сальва. Та проте він розставсь з робітником. Але майже зараз потім він обернувся і глядів услід за ним, як той віддалювався поміж юрбою з видом утоми і впертості. Думки, що насунулись йому на ум, мусили бути дуже важкі і сильні, бо він надумався зараз іти слідом за ним, стежити його здалека, немов бажаючи допевнитися, куди він подасться.

Обнятий чимраз більшим занепокоєнням, П’єр придивлявся тій сцені. Нервове ожидання якогось неозначеного великого нещастя, підозріння, яким наповнили його часті, невияснені стрічі з Сальва, несподіванка, коли побачив, що й його брат замішаний у сю справу, – все те наповнило його бажанням дізнатися, що се таке, бути при тім, може, не допустити до лиха. Не надумуючися, він і собі ж обережно пішов слідом за обома мужчинами.

Нове зворушення обхопило його, коли Сальва, а за ним і його брат Гійом, раптом завернули на вулицю Годо де Моруа. Яка доля веде його назад на сю вулицю, до котрої він поспішав з гарячковим поспіхом і до котрої смерть Лавева загородила йому дорогу? Його зачудування ще збільшилося, коли побачив, як Сальва, котрого він на хвилю стратив був з очей, стояв перед палатою Дювіллярів на тім самім місці, де він пізнав його був сьогодні рано.

Задля якоїсь направи тротуару під в’їздом широчезна брама палати була власне геть відчинена, а що робітники пішли вже, то ся широка брама так і стояла роззявлена, повна вечірньої пітьми. Тісна вулиця побіч розіскреного бульвару тонула в синявій тіні, котру прошпилювали рідкі зірочки газових ріжків. Якісь жінки пройшли і змусили Сальва зійти з тротуару. Але зараз він виступив знов, закурив собі недогарок сигари, якийсь шматок, піднятий з-під стола якоїсь кав’ярні, і стояв далі нерухомо, терпеливо вартуючи супроти входу палати.

Розбурханий темними думками, П’єр затривожився і запитав себе, чи не ліпше буде заговорити до сього чоловіка. Та його спинила присутність його брата, котрого бачив укритого в заглибленні сусідньої брами, також на чатах і також готового до вмішання. Для того він признав, що ліпше буде не спускати з очей Сальва. Сей стояв усе ще на сторожі, з очима, вліпленими в браму, не змигаючи з неї хіба настільки, щоби зирнути на бульвар, немов ждав на когось чи на щось, що мало надійти відтам. І справді отсе над’їхало ландо Дювіллярів з візником і лакеєм в темно-зеленій з золотим ліберії, ландо, дуже парадно запряжене парою прекрасних цугових коней.

В повозі, котрий звичайно о сій годині привозив батька або матір, сього вечора, навпаки звичаєві, сиділи тільки їх діти Гіацинт і Каміла, вертаючи з вечерка у княжни Горн. Замкнене ландо в’їхало в улицю і наближалося з гучним стукотом кінських копит. В тій хвилі невеличка 16-або 18-літня блондиночка, рознощиця якоїсь модистки, з великою картоновою коробкою в руках живо перебігла поперек вулиці, щоби ввійти в браму перед повозом. Вона несла капелюх для баронеси і прогавила досить часу, йдучи бульваром, глипаючи на всі боки своїми очицями кольору незабудки, своїм рожевим носиком, своїми вічно усміхненими устами, своїм чарівно-хорошим личком. І в тій самій хвилі Сальва, ще раз зирнувши на ландо, одним скоком щез у гирлі брами. Майже зараз потім він вибіг назад, кинув до ринштока кінчик запаленої сигари, пішов не кваплячись і щез у глибині бездонної вуличної пітьми.

Що сталося далі? П’єр пригадав собі опісля, що тротуаром над’їхали тачки західної залізниці і на хвилю зупинили ландо, а рознощиця тим часом щезла в брамі. Він бачив, і серце стислось йому несказанною тривогою, як його брат Гійом, немов під впливом наглого просвітлення, раптової певності кинувся й собі ж до входу палати.

Не розуміючи гаразд, він чув, що наближається щось страшне. Він рад був бігти, кричати, але стояв, мов прикований до тротуару, а якась олов’яна рука стисла йому горло. І нараз гуркіт грому, страшенний вибух, немов земля розсілася і громом розбита палата западає в безодню. Всі шиби сусідніх домів потріскали і з голосним бренькотом посипалися, як град. Пекельне полум’я на хвилю обхопило всю вулицю, туман пилу і диму був такий великий, що немногі прохожі, осліплені, заревли з переляку серед страховищ сього огняного гирла, в котрому, бачилось, мусять пропасти.

Та сей блиск вияснив і П’єрові нараз усю річ. Він знов побачив бомбу, що стирчала в робітницькій торбі, порожній і ні до чого не здатній через безроботицю. Він побачив її під подраною блузою, сей горбик, що видавався йому шматком хліба, піднятим десь на розі вулиці і забраним додому для жінки й дитини. Перебігши, мов страшна погроза, весь щасливий Париж, ся бомба трісла з громовим ревотом ось тут, на порозі всевладної буржуазії, пані золота.

Та він в сій хвилі не думав ні про що, тільки про свойого брата Гійома, і кинувся в браму, де, бачилось, відкрилося гирло вулкана. Зразу він не міг розпізнати нічого, бо гострий дим застилав усе. Потім побачив, що стіни потріскали, горішній поверх розвалився, брук був повириваний і застелений румовищем. Ландо за брамою, що, власне, мало в’їжджати, не зазнало ніякої шкоди: ані один кінь не був скалічений, ані навіть козуб повоза не був нарушений жодним обломком.

Тільки молода дівчина, невеличка білява і гарна рознощиця, лежала горілиць з розпореним нутром, з неушкодженим ніжним личком, з ясними очима, з тим здивованим усміхом, поражена громовим ударом катастрофи. Картонова коробка впала тут же побіч неї, покришка відскочила, і з коробки вилетів дамський капелюх, рожевий, дуже делікатний капелюшок, що лишився зовсім не нарушений у своїй квітчастій оздобі.

Гійом якимсь чудом був живий і вже стояв на ногах. Тільки з його лівої руки текла кров; обломки бомби зламали йому один щиколонок. Його вуси були обсмалені, і вибух, збивши його з ніг, так струснув і потовк його, що він трясся всім тілом, мов від великого морозу. Та проте він пізнав свойого брата і навіть не здивувався, бачачи його тут, як се буває при великих нещастях, де невияснене робиться зісланим від Бога. Сей брат, віддавна страчений з виду, був тут зовсім природно, бо йому треба було бути тут. І він зараз крикнув до нього, в божевільній дрожі, що трясла ним:

– Веди мене відси, веди мене відси!.. До себе, до Нейлі… Ой, веди мене відси!

А потім замість усякого вияснення він почав балакати про Сальва:

– Я так і думав, що він украв мені один патрон… На щастя, один-однісінький, а то б цілий квартал був вилетів у повітря. Ах, нещасний! Я не міг прискорити в пору, щоби притоптати ногою люнта.

З повною ясністю, яку дає часом небезпека, П’єр, не мовлячи нічого, не тратячи ані секунди часу, пригадав собі, що палац мав другий вихід через подвір’я на вулицю Віньйон. Він зрозумів важку небезпеку, що грозила його братові, якби його знайшли замішаного в сю справу. Живо випровадивши його на темну вулицю Віньйон, він обв’язав йому своєю хусткою щиколонок і велів сховати його при груді, під камізелькою.

– Веди мене! – повторяв Гійом, трясучись і цокочучи зубами, – до себе, до Нейлі! Не до мене!

– Так, так, будь спокійний. Ось тут зажди хвилинку, я зупиню дорожку.

Поспішаючись знайти фіакра, він випровадив його на бульвар. Але грім вибуху наробив заколоту в цілім кварталі. Коні ставали дуба, люди бігали сюди й туди, мов божевільні. Поліційні агенти позбігалися, і купа народу привалила і заткала вже вхід до вулиці Годо де Моруа, що виглядала чорна, мов челюсті безодні, бо світла всі погасли. В ту пору на бульварі рознощик «Голосу народу» надсаджувався, викликаючи новий скандал з африканськими залізницями, з 32 підкупленими членами парламенту і сенату, ворожачи близький упадок міністерства. Вкінці П’єр спинив одного фіакра і почув, як один прохожий біжучи мовив до другого:

– Міністерство! Еге! Отся бомба підіпре його наново.

Оба брати сіли на дорожку і поїхали. Над розбурханим Парижем залягла чорна ніч, немилосердна ніч, в котрій зоpi тонули серед мороку злочинів і заїлості, що уносився над кришами. І з страшним лускотом крил, який чули колись Содома і Гоморра, роздавався з усіх боків темного обрію один великий крик: де ж та правда?

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2008 р., т. 51, с. 479 – 486.