IV. Суд

Еміль Золя

Переклад Івана Франка

Остаточна розправа в процесі Сальва була назначена. Гійом тільки з великим трудом дістав дві вступні карти. Коли точно о одинадцятій годині при отворенні брами П’єр і Гійом прибули на місце, їм видавалося, що вже не доб’ються досередини. Всі решітки були позамикані, коридори позапирані бар’єрами, якийсь вітер тривоги віяв по відлюднім будинку, неначе власть боялася нападу анархістів з бомбами.

І тут чути було ту темну, тривожну дрож, що отсе вже три місяці трясла цілим Парижем. Оба брати мусили толкуватися при кождих дверях, при кождій бар’єрі, обсадженій військом, а коли вкінці добилися до зали розправ, там було вже повно, мов набито, здушеної публіки, що готова була дуситися тут цілу годину перед приходом суду і мала надію не вступитися з місця яких сім або вісім годин, бо чутка була, що розправа буде переведена і закінчена відразу, без перерви.

В тіснім відділі, призначенім для стоячої публіки, дусилася збита купа цікавих, що припадково збіглися з вулиці, між котрими зуміли прослизнутися також деякі приятелі і товариші Сальва. В другім відділі, що призначений для свідків, сиділи на дубових лавках запрошені, ті, що здобули собі вступ через протекцію; їх було забагато, вони тислися, сиділи майже один другому на колінах.

А в самій Преторії все вільне місце аж поза трибуналом було заставлене кріслами, мов у театрі. Тут сиділо упривілейоване елегантне товариство, політики, газетярі, дами; купа адвокатів у тогах тіснилася де хто попав, по всіх кутах.

П’єр не знав ще зали розправ і здивувався: він уявляв собі її дуже парадною і поважною. А тим часом ся святиня людської справедливості видалась йому тісною, понурою, не особливо чистою. Естрада, де засідав трибунал, була така низька, що ледве видно було фотелі президента і двох вотантів. Різьби, балюстради, лавки – все було зі старого, почорнілого дубового дерева і додавало ще більш понурого вигляду тій залі, покритій темно-зеленими обоями, з стелею, викладаною також дубовими флядрами.

Сім вікон, тісних і високо прорізаних, прикрашених вузькими білими занавісками, пропускали бліде світло, що простою лінією розкроювало залу надвоє: з одного боку – обвинувачений і його адвокат на лавках, в тім холоднім світлі, з другого, в тіні – суд присяжних, відокремлений, запертий, немов у тісній клітці.

Се був дійсний символ: тут – судія безіменний, незвісний, а супроти нього – оскаржений, розкритий, обнажений аж до нутра душі. В глибині сього строго-сумовитого місця видно було невиразно понад трибуналом намальованого Христа, що важко піднімався з-за якогось сірого диму. З другого боку, де був годинник, понад лавкою, що її мав засісти Сальва, виблискувало на темній стіні біле гіпсове погруддя республіки.

Гійом і П’єр застали вже тільки два вільні місця на остатній лавці край відділу свідків, побіч перестінка, що виділював сю часть від місця для стоячої публіки. І коли Гійом сів, то побачив невеличкого Віктора Матіса, з ліктями, опертими о поруччя сього перестінка, і з бородою, опертою на схрещених руках. Серед його блідого лиця з тонкими губами іскрилися очі. Оба вони пізнали один одного, але Віктор не ворухнувся, і Гійом зрозумів, що тут не пора обмінюватися привітаннями. І відтепер він мав те чуття, що Віктор недвижно стоїть над ним з тими огнистими очима і німо та злобно дожидає, що тут буде далі.

Тим часом П’єр обводив очима залу, лавки, всі ті тісні дерев’яні клітки для присяжних, для оскарженого, для оборони, для прокуратора республіки, аж до возного, не минаючи стола з доказовими матеріалами і решітки, за котрою ставлено свідків. Все те було порожнє; судовий слуга окидав усе остатнім поглядом, адвокати швидко переходили з одного боку на другий. Здавалось би, се театр, де сцена ще пуста, а публіка, дусячися на всіх місцях, жде початку вистави.

В залі зчинився шум. Ударила дванадцята, ввійшли судді присяжні, гучно розміщуючися по лавках, мов череда. Були тут добродушні лиця, товстяки, одягнені по-святочному, кілька худих, пригноблених, з живими очками, були бороди і лисини, але всі разом чинили якусь сіру, затерту, майже невиразну пляму в глибині тіні, що застелювала сей бік зали.

Потім ввійшов трибунал. П. Деломбардьєр, віце-президент апеляційного трибуналу, сам обняв на сьогодні небезпечну честь ведення розправи. Він як міг додавав поваги свойому довгому, вузькому, зовсім білому лицю і виглядав дуже строгим, тим більше, що по обох боках його сиділи два вотанти, невеличкі і рум’яненькі, один брюнет і другий блондин.

На прокураторськім місці сидів уже п. Леман, один із найзамітніших і найздібніших генеральних адвокатів, плечистий ельзасець з хитрими очима; його присутність була знаком великої ваги, яку прив’язувано до сеї справи.

Вкінці впроваджено Сальва серед грімкого стукоту жандармських чобіт. Його поява збудила таку безмірну цікавість, що всі в залі повставали з місць. На ньому була ще шапка і довге, обширне пальто, що розстарав йому Віктор. Несподіванкою для всіх був вид сього довгого, вихудлого обличчя, такого лагідного і сумного, з рідким рудим, уже сивиною припорошеним волоссям, з гарними синіми очима, повними ніжності, мрій і огню. Він кинув поглядом по публіці і всміхнувся до когось знайомого – може, до Віктора або до Гійома, а потім не рушився більше.

Президент підождав, аж настане тиша, і потім потяглися всі формальності, якими починається розправа. Далі один урядник перечитав гострим голосом безконечний акт оскарження. Вигляд зали змінився, люди слухали втомлені, трохи нетерпеливо; від кількох неділь газети мололи і перемелювали сю історію. Тепер не було ані одного пустого місця, ледве лишалася перед трибуналом маленька прогалина, потрібна для переслухання свідків. Сей величезний стиск пестрився ясними туалетами дам і чорними тогами адвокатів, між котрими щезали три червоні тоги суддів, на тій естраді, такій низькій, що ледве видно було понад іншими головами довгообразе лице президента.

Багато дехто цікавився присяжними, силкувався розпізнати деяке з тих лиць, застелених тінню. Інші не зводили очей із оскарженого, їх дивував його змучений і рівнодушний вигляд; він ледве відповідав на питання, які півголосом завдавав йому його адвокат, молодий, як мовили, талановитий чоловік, з цікавим видом, що тремтів і нервово ждав нагоди покрити себе славою.

А найбільшу цікавість, в міру дальшого відчитування акту оскарження, збуджував стіл з речовими доказами, де накладено різнорідних обломків: тріску, вирвану з брами палати Дювіллярів, кусні гіпсового тиньку, що обсипалися зі склепіння, брукову плиту, розтріскану силою вибуху, і інші почорнілі відпади. Особливо зворушувала всі серця коробка модистки, що лишилася ціла, а ще більше заховане в фляшці, наповненій спиртом, щось біле, неозначене: се була маленька рука рознощиці, відірвана в лікті, захована таким робом, коли не можна було заховати і покласти ось тут на стіл ціле нещасне тіло, з животом, розірваним бомбою.

Вкінці Сальва встав, і президент розпочав переслухання. Противенство виявилося виразно аж до трагізму: тут суд присяжних в тіні, безіменний, що мав уже думку, вироблену під натиском загального переполоху, що засів тут на те, щоб засудити, – а тут оскаржений в повнім, яснім світлі, сам, нещасний, серед чотирьох жандармів, обтяжений злочинами цілої раси.

Зрештою, п. Деломбардьєр зараз прийняв супроти нього тон погорди і обридження. Він не був чоловік нечесний, був одним із остатніх репрезентантів давнього урядництва, совісного і простодушного, але новочасних вимогів він не розумів зовсім і поводився з винуватими професіонально строго, мов біблійний Бог. А маленька фізична хиба, що затроювала його життя, се була шепелявість; се, по його думці, була головна перешкода, що не дала йому на судейськім уряді розвинути своїх прикмет геніального бесідника. Вона остаточно зробила його злобним аж до дикості, нездібним до лагідності інтелігентного чоловіка.

Коли він підняв свій тоненький, пискливий голосок при перших питаннях, дехто в залі почав усміхатися. Він чув се. Сей чоловік, такий комічний, відбирав і ту дрібку поваги, яку ще мала ся розправа, де ходило о життя чоловіка, в тій залі, напханій цікавими, публікою, що мало не дусилася, пріла, холодилася вахлярами і жартувала.

Сальва відповідав на перші питання з чемним утомленим видом. Президент силкувався роздратувати його, жорстоко доганяючи йому за нужденне життя його молодості, прибільшуючи його хиби, осуджуючи неморальність його життя з мамою Теодорою і з малою Селіною, але він відповідав спокійно: так або ні, як чоловік, що не має з чим критися і приймає всю одвічальність за свої вчинки. Він признався вповні до всього і повторив тепер своє признання зовсім спокійно, не міняючи ані слова.

Вибираючи палац Дювіллярів для підложення своєї бомби, він хотів надати свойому вчинкові правдиве значення, хотів дати упімнення багачам, срібляникам, що скандально збагатилися крадіжжю і брехнею, щоб віддали часть спільного добра бідним робітникам, їх дрібним дітям і їх жінкам, що здихають з голоду. Тільки тут він оживився. Все перебуте горе, мов гарячка, прилило до його стуманілого, напівосвіченого мозку, де всуміш накопичились ідеї про новий поділ багатств, пересолені теорії про абсолютну справедливість і всесвітнє щастя. І тут він виявив себе тим, чим був справді, чоловіком чутливим, склонним до гарячкових мрій під впливом терпіння, зрештою, тверезим і гордим, що бажав переробити світ після своєї сектярської логіки.

– Але ж ви втікали! – крикнув до нього президент хоркавим голосом. – Тож не говоріть, що ви готові віддати життя за свою справу, готові на мучеництво.

Сальва гірко жалував, що в Булонськім ліску дав себе порвати замішанню і глухій стеклості гоненого, травленого звіра, що не хоче дати себе взяти в руки. Він спалахнув гнівом.

– Я не боюся смерті, побачите самі… Коли б усі мали мою відвагу, то завтра ваша гнила суспільність була би зметена, і настало би вкінці щастя.

Далі пішли безконечні допити про саме приготування бомби. Президент завважив справедливо, що тут находиться одинока темна точка цілої справи.

– Ітак, ви стоїте на тім, що вжитий вами матеріал був динаміт? Почуєте зараз слова знавців. Правда, вони не згоджуються з собою, але всі догадуються тут якоїсь іншої вибухової матерії, котрої, не можуть означити докладно. Не скривайте ж нам нічого, коли кладете свою славу в тім, щоби сказати все.

Сальва нараз успокоївся і відповів тільки односложниками, надзвичайно осторожно.

– Дошукуйтесь, коли не вірите мені… Я сам один зробив свою бомбу, саме так, як я се вияснював уже двадцять разів. Адже ж чень не надієтеся, щоб я тут називав вам імена і компромітував товаришів!

І він не відступив від сеї заяви. Тільки при кінці ним опанувало непереможне зворушення, коли президент згадав про нещасну жертву, про невеличку рознощицю, таку гарну, таку біляву і ніжну, котру жорстока доля підіпхала там, де її ждала страшна смерть.

– Ви вбили одну із своїх! Се ж робітниця, бідна дівчина, що своєю кількацентовою заслужениною годувала свою бабусю.

Голос Сальва дусився в горлі.

– Га, се справді одно, чого мені жаль… Моя бомба певно не була призначена для неї. Нехай же робітники, нехай усі голодомори пам’ятають, що вона пролила свою кров за те саме діло, за котре й я проллю свою!

Переслухання кінчилося, таким робом, серед глибокого зворушення. П’єр почував, як Гійом, сидячи побіч нього, тремтів в хвилі, коли оскаржений так супокійно впирався на тім, що не скаже нічого про ужитий ним вибуховий матеріал і приймав усю одвічальність за вчинок, що мав за нього наложити головою. А Гійом, мимовільним рухом обернувшися, побачив невеличкого Віктора Матіса, що, не ворушачись, усе ще опертий ліктями на поруччя, а бороду оп’явши на долоні, слухав з німим завзяттям. Але його лице було ще блідіше, його очі горіли, мов дві щілини, крізь котрі видно було месний пожар, що не загасне ніколи.

В залі вчинився глухий гомін, що тривав пару мінут. Задуха зробилася нестерпною, одна дама зомліла. Нарешті шепелявий голос президента зробив тишу.

Сальва стояв, держачи в руці кілька листочків паперу. З трудом він дав зрозуміти, що бажає доповнити своє переслухання і відчитає заяву, приготовану завчасу, і в ній вияснить причини свойого замаху. Здивований і до глибини обурений п. Деломбардьєр вагався, силкувався не допустити того відчиту. Далі він зрозумів, що не випадає заткати уста оскарженому і позволив йому рухом не то гнівним, не то згірдним.

І Сальва почав читати, мов добрий, пильний ученик, заїкуючися трохи, збентежений, виголошуючи інколи з особливим натиском слова, котрі очевидно справляли йому вдоволення. Се був окрик страждання і бунту, що виривався вже з грудей так многих видідичених. Там, внизу, страшенна нужда, робітник не може вижити за свою працю, ціла одна верства, найчисленніша і найвартніша, вмирає з голоду, коли тим часом з другого боку упривілейовані, повні багатства по горло, купаються в розкошах і не дають нікому навіть окрушків із свойого стола, не хочуть звернути ані крихтини сього накраденого багатства. Значить, треба відібрати їм усе, страшними покликами розбудити їх з егоїзму, вибухами бомб заповісти їм, що надходить день справедливості. Се слово «день справедливості» викрикнув нещасливий грімким голосом, що роздався по всій залі. Але найбільше зворушила всіх його пророцька заповідь: він сказав до присяжних, що віддає в жертву своє життя, що не жде від них нічого, тільки смерті.

«Але, – скінчив він, – із моєї крові виростуть інші мученики. Можете вислати мене на шафот, але я знаю, що мій приклад породить інших смільчаків. По мні прийде другий месник, потім ще один, потім знов нові, поки стара пережила суспільність не розвалиться і не настане нова, основана на справедливості, щасті, котрого я є віщуном».

Два рази президент, пертий нетерплячкою, силкувався перебити йому. Aле він читав незворушно, совісно, мов осяяний, боячися виголосити невідповідно якийсь важний зворот. Про сю заяву він, певно, думав увесь час тюремного заключення. Се був рішучий причинок до його самовбийства, нею він віддавав своє життя за славу, що вмер за людськість. І коли скінчив, то сів знов між жандармами. Його очі горіли, щоки облилися рум’янцем, лице ясніло великою внутрішньою радістю.

Щоби знівечити викликане враження, ту глуху мішанину страху і жалю, президент зараз перейшов до переслухання свідків. Було їх безконечно довгий ряд, їх зізнання не збуджували великої цікавості, бо ніхто не мав сказати нічого нового. Завважено розумне зізнання фабриканта Грандідьє, що мусив віддалити Сальва наслідком деяких фактів анархістичної пропаганди.

Також шурин оскарженого, механік Пуссен, показався дуже чесним чоловіком, показуючи все з доброго боку, а при тім без брехні. Але особливо довга була дискусія між знавцями, що й перед публікою не могли погодитися так само, як не згоджувалися в своїх писаних справозданнях. Правда, всім здавалося певним, що ужитий тут вибуховий матеріал не був динаміт, але що се був за матеріал, про се кождий висказував найдивоглядніші і з іншими суперечні догадки.

Потім відчитано реферат знаменитого вченого Бертеруа, що залагодив сю суперечку заключенням: маємо тут перед собою новий вибуховий матеріал, чудово сильний, але його складу я й сам не знаю. Тепер прийшла черга на агента Мондезіра і комісара Дюпо; вони оповіли про погоню за оскарженим і про його турботне арештування в Булонськім ліску. Мондезір розвеселив слухачів військовими дотепами, котрими підсипав своє оповідання.

Натомість бабуся маленької рознощиці збудила біль, дрож обурення і співчуття. Се була маленька бідна бабуся, висушена і згорблена; оскарження було настільки жорстоке, що приволокло її сюди; вона тільки й знала, що обливатися слізьми, затуманіла і не розуміла, чого хочуть від неї. Вкінці прийшли ще відводові свідки, довгий ряд майстрів, товаришів, приятелів, що всі стверджували згідно, що Сальва був чесний чоловік, інтелігентний і відважний робітник, не пив ніколи, гаряче любив свою дочку і нездатний був до жодного злобного ані неделікатного вчинку.

Була вже четверта, коли закінчилося переслухання свідків. В розпаленій залі гарячкова втома гнала кров у щеки, а якась червонява курява затемнювала бліде світло, що лилося крізь вікна. Жінки вахлювалися, чоловіки обтирали собі чоло. Але нам’єтність спектаклю розпалювала у всіх очах жорстоку радість. Ніхто не ворухнувся з місця.

П[ан] Леман, генеральний прокуратор, розпочав свою промову широким, строгим голосом. Невважаючи на чотирикутне жидівське лице з виразом упертості, він був звісний задля своїх зв’язків у всіх політичних таборах і задля своєї звинності, з якою завсігди був другом тих, що мали в руках власть. Сим вияснювалася його прудка кар’єра і незмінна прихильність, яку мали до нього всі.

Звісно було, що він є адвокат правительства, і справді, вже в самім початку своєї промови він натякнув на нове міністерство, іменоване сьогодні рано, на мужа сильної руки, що має додати певності добрим, а нагнати страху злочинцям. Потім він з надзвичайною злістю накинувся на нещасного Сальва, ще раз пройшов усю його історію і змалював його розбійником, уродженим на злочинця, почварою, що мусила дійти до найпідлішого замаху. Далі він узявся бичувати анархію: анархісти – се тільки купа волоцюг і злодіїв. Ми добре пізнали по зрабованні палати княжни Гарт, що се за огидна погань ті люди, що величають себе апостолами анархістичної науки.

Ось до чого веде приложения тих теорій! До опоганення домів, поки прийде пора загального рабунку і великої різні. Майже дві години він говорив таким робом, нехтуючи правдою і логікою, дбаючи тільки про те, щоб поразити уяву, визискуючи тривогу, що опанувала Париж, махаючи, мов кровавою хоругвою, тою бідною малою жертвою, гарною дівчиною, показуючи жестом не то співчуття, не то перестраху, що дрожжю пройняв усю публіку, на її білу ручку, законсервовану в фляшці зі спиртом. І він закінчив так, як зачав, додаючи відваги судіям присяжним, вмовляючи в них, що тепер можуть сповнити свій обов’язок і засудити убийцю, бо власть твердо постановила собі не уступати перед погрозами.

Тепер прийшла черга на молодого адвоката, котрому повірено оборону. Він справді сказав те, що мав сказати, вповні справедливо і ясно. Він вийшов із іншої школи, говорив зовсім попросту, одностайно, дбаючи тільки про правду. Зрештою, він вдовольнився тим, що показав у властивім світлі історію Сальва, вважаючи його від дитинячих літ жертвою суспільної фатальності, вияснюючи його остатній вчинок усім тим, що він перетерпів, усім тим, що наклювалося в його мізку, затуманенім мріями.

Чи ж його злочин не був злочином усіх? Чи ж весь загал не почуває себе трохи одвічальним за сю бомбу, що кинув бідний, голодом зморений робітник на порозі домівки багача, котрого ім’я значило для нього нерівний поділ, стільки розкошів з одного, а стільки недостатків з другого боку? І коли в наших бурливих часах, серед пекучих проблем, підданих під загальний сумнів, один із нас стратить голову і хоче силою прискорити щастя, чи ж мусимо ми нівечити його в ім’я справедливості, коли ніхто з нас не може присягти, що й він не причинився до його безумства?

Він зупинився довше на історичному моменті, в котрому сталося діло, на тій купі скандалів, на тих розвалинах, серед котрих із старого світу в болях родиться новий, серед тої страшної кризи страждання і боротьби. І він закінчив просьбою до присяжних, щоб показали себе людяними, не піддавалися пристрастям і пострахам збоку, щоб своїм мудрим присудом успокоїли суспільні верстви, а не увіковічнювали боротьби, даючи голодоморам нового мученика, котрого ті мусять пімстити.

Минула вже шоста година, коли п. Деломбардьєр своїм тонким голосом, гострим і забавним, відчитав присяжним численні питання, які їм завдавано. Потім трибунал вийшов, непрониклива лава присяжних подалася до своєї зали нарад, а оскарженого випровадили геть. Серед публіки панувала тільки бурлива ожиданка, гамір гарячкової нетерплячки. Знов кілька дам зомліло; один пан також не видержав важкої пари, і його мусили винести. Але інші сиділи уперто, ніхто не рушився зі свойого місця.

– О, се не потягне довго, – мовив один газетяр. – Всі присяжні вже принесли в кишенях готовий засуд. Я придивлявся їм, поки сей адвокатик балакав їм дуже мудрі речі, їх ледве було видно; потопаючи в тіні, вони мали сердечно заспані лиця. Цікава річ, що мусило там діятися в їх мізках!

П’єр знов узяв за руку Гійома і чув, що його б’є пропасниця і розпука. Ні один, ні другий не промовив слова серед того бездонного суму, що огорнув їх з глибоких, незлічимих причин, котрих і самі вони не були б могли висловити докладно. Їм здавалось, що все людське горе і їх власне горе, їх любов, їх надії, страждання, які вони терпіли, – ось вони, заливають сю гамірливу залу, що вся тремтить від тої драми, де мають розігратися егоїзм одних і підлота других.

Звільна сутінок заволік її; без сумніву була думка, що нема потреби засвічувати канделябр, бо засуд швидко буде оголошений; отим-то до зали лилося тілько слабеньке світло, велика хвиля тіні, в котрій стовплена юрба тонула, мішалася. Внизу за трибуналом дами в ясних туалетах виглядали, як бліді привиди з пажирливими очима, а тоги численних адвокатів творили велику чорну пляму, що звільна пожирала весь простір. Темно-сірий Христос щез у сутінку, лишилася тільки біла різка пляма – погруддя республіки, мов одубіла голова мерця, що вирізувалася з полутьми.

Справді, по ледве чвертьгодинній нараді присяжні вернули і пройшли, глухо гуркаючи чобітьми, здовж дубових лавок. Трибунал знов зайняв своє місце. Подвоєне зворушення залягло залу, глухий шепіт пронісся, немов подих тривоги порушив тими головами. Одні повставали, у інших мимовільно виривалися легкі окрики. Провідник лави присяжних, грубий пан з червоним, широким лицем, мусив чекати, поки дійшов до голосу. Гострим, трохи гикавим голосом він заявив:

– На мою честь і сумління, перед Богом і перед людьми суд присяжних відповідає: на питання про убийство – так, більшістю голосів.

Було вже майже зовсім темно, коли наново впроваджено Сальва. Стоячи супроти суду присяжних, що щез у пітьмі, він появився з лицем, освіченим остатнім промінням, що падало в вікна. Члени трибуналу також щезали, їх червоні тоги почорніли. І що за вид являв отсей Сальва з заслуханим, худим, безтільним лицем, з очима, повними мрій, в хвилі, коли судовий секретар відчитував йому заяву присяжних!

Коли настала мовчанка і не було мови про влегшуючі обставини, він зрозумів. Його лице, що заховало дитинячий вираз, прояснилося.

– Значить – смерть. Спасибі, панове!

Потім він обернувся до публіки і силкувався в глибині щораз густіших сумерків віднайти лиця приятелів, про котрих знав, що вони є тут. Сим разом Гійом почув виразно, що він пізнав його, що ще раз посилав йому щире поздоровлення, всю оту вдячність, яку мав для нього за шматок хліба, уділений йому в днях нужди. Але він мусив також поздоровити Віктора Матіса, бо Гійом побачив знов за собою сього молодого чоловіка, що стояв на своїм місці з розширеними, впертими очима, з якимсь страшним виразом на устах.

Решта, остатні питання, нарада трибуналу, ухвалення засуду, – все було покрите хвилею зворушення, що панувало в залі. Несвідомо заворушилося трохи співчуття, і до вдоволення, яке збудив засуд на смерть, домішалася крихта зачудування.

Почувши присуд на смерть, Сальва нараз випростувався. І коли сторожі вели його геть, він зичним голосом видав окрик:

– Нехай жиє анархія!

Сей окрик не обурив нікого. Публіка розходилася з якоюсь нехіттю, немовби надзвичайна втома виссала всю пристрасть. Справді, спектакль був занадто довгий, занадто важкий і кождому хотілося відітхнути свіжим повітрям, отрястися від сеї змори.

Вийшовши з зали, П’єр і Гійом зустріли Віктора, що йшов сам у сумерку. Вони зупинили його, заговорили про його матір. Але молодий чоловік не слухав, і своїми тонкими губами, голосом тонким і різким, мов ніж, він промовив.

– А, їм хочеться крові!.. Можуть відтяти йому голову, за нього буде пімста.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2008 р., т. 51, с. 495 – 506.