III. Погоня

Еміль Золя

Переклад Івана Франка

[Минув місяць від сповнення сього злочину, що наповнив весь Париж тривогою, котру газети побільшували ще вдесятеро. Поліція впала на слід Сальва і вкінці обскочила його так, що йому нікуди було дітися. Одної ночі його мало не зловлено; і він рятував себе тільки тим, що серед дощу і пітьми втік у Булонський лісок і скрився в його гущавині. Другого дня по обіді вибралися брати П’єр і Гійом Фромани на прохід до ліска. – Прим. І. Ф.].

П’єр і Гійом подалися алеєю до Лоншам і йшли нею аж до гостинця Мадрід-о-ляк. Там вони звернулися до дерев і йшли за бігом невеличкого потока Лоншам. У них була думка пройти аж до озер, обійти їх і вернути потім брамою Майо. Але чагарник, котрим вони йшли, був тепер, напровесні, такий спокійний, принадний і безлюдний, що вони піддались бажанню нарозкошуватися тим чудовим супокоєм і сіли. Лавкою служив їм пень зрубаного дерева, і їм могло здаватися, що вони десь далеко, в правдивім лісі. І Гійом марив про сей правдивий ліс після свойого довгого добровільного затворництва. Ах, вільний простір, здорове повітря, що віє між гілляками, весь той широкий світ, що мав би бути невідчужимим володінням чоловіка!..

В тій хвилі в тім дикім пустім закутку, де їм могло здаватися, що сидять на краю світа, перед ними виринула незвичайна поява. Із гущавини появився нараз якийсь чоловік і в диких підскоках пробіг поперед них. Се був, без сумніву, чоловік, але такий не до пізнання, так покритий болотом, в такім стані страшної нужди, що можна було прийняти його за звіра, за якогось обскоченого, собаками затравленого дикого кабана.

Хвилину забувшися, він вагався перед потоком, побіг здовж нього; потім, немов чуючи наближення кроків і гарячих віддихів, він скочив у воду повище колін, вискочив на другий берег і щез за купою смерічок. Майже зараз по тім надбули лісові сторожі під проводом кількох поліційних агентів, пробігли понад потік і щезли. Се було справдішнє полювання на чоловіка, що пробігло отсе попід ніжною обновою листочків, глухе, завзяте полювання, без червоних курток, без грімкої музики рогів.

– Якийсь злодюжка, – промовив П'єр. – От нещасливий!

Гійом і собі ж неохітно махнув рукою.

– Все тільки жандарми та тюрма! Все ще люди не винайшли іншої суспільної школи.

А чоловік ген там біг усе далі та далі. Допавши минувшої ночі в скаженім бігу до Булонського ліска і вирвавшися таким робом від наставлених на нього агентів, Сальва надумався добратися до брами Дофін і спустився відси на дно окопів кріпості. Він пригадав собі, що колись не один безробітний день проводив у сьому місці, в відлюдних закамарках, де ніколи не здибав нічогісінько.

І справді, нема таємніших схованок, заслонених густішими корчами, зарослих вищим бур’яном. Деякі кути рова, при вуглах великого муру, се правдиві гнізда волоцюг і закоханих. Сальва, запхавшися в найбільшу гущавину тернів і блющу, на щастя собі знайшов серед пітьми і дощу якусь нору, повну сухого листя, і запхався в неї по саму шию. Він був уже весь мокрий, бо повзав сюди по болоті окопів напомацки, не раз рачкуючи.

Отсе сухе листя було для нього несподіваним добродійством, немов покривалом, у котрому він обсушився трохи і спочив після свойого скаженого бігу крізь погану пітьму. Дощ не переставав, але обмочував йому тільки голову, і він вкінці дійшов до повного отупіння і під уливним дощем заснув твердим сном. Коли знов розкрив очі, сходило вже сонце, могла бути шоста година. Дощ промочив сухе листя, і він лежав, мов у купелі ледоватої вогкості. Та проте він лежав на місці, чуючи себе тут безпечним від нагінки, яка певно жде на нього. Ніякий поліційник не міг би його тут домацатися, бо ціле його тіло було загребане, а голова до половини прикрита хащем. І він не рушився з місця і придивлявся, як піднімалося сонце.

Коло восьмої години надійшли сторожі і поліційні агенти, перешукали рови фортифікацій і не побачили його. Так і є, як він думав, нагінка була готова від самого досвіта, за ним стежили. Його серце билося голосно, він почував зворушення дикого звіра, котрого обступають стрільці. Припадково його криївка була під самою казармою жандармерії і відси, з другого боку насипу, доходив до нього голосний шум. Ніхто не показувався більше, ані живої душі, ані шелесту в бур’яні. Тільки здалека чути було невиразні ранні звуки з ліска, дзвоник біцикля, галоп кінських копит, гуркіт повоза, все оте марнування часу багатого, великосвітського Парижа, що впивався свіжим повітрям.

Година йшла за годиною – дев’ята, десята. Відколи дощ перестав, Сальва не терпів уже так дуже від холоду, дякуючи кашкетові і грубому пальтові, що дав йому був Матіс. Але голод докучав йому знов, пік його в жолудок, немов вертячи в ньому діру, і страшні корчі немов олов’яними обручами здавлювали йому боки. Два дні вже він не їв нічого і ще вчора ввечір, коли від Матіса прийняв склянку пива, був натще.

Він думав пробути тут аж до ночі, потім у пітьмі доповзти до Булонь і викрастися з лісу дірою, яку знав у тій стороні. Ні, ще його не спіймали! Він пробував заснути, але не міг задля тяжкої муки. В одинадцятій годині йому зробилося млісно, здавалося, що ось-ось умре. І його обхопила злість, і одним скоком він вихопився зі своєї листяної криївки.

Голод довів його до стеклості. Він не міг лежати тут довше, він хоче їсти, піде відси, хоч би мав стратити свою свободу і своє життя. Власне вдарив південь. Скоро виліз із рову, він побачив себе на обширній відкритій площі сіножатей Мюетти. Він перебіг їх щодуху, мов божевільний, інстинктово звертаючися до Булонь, міркуючи, що тільки в тім боці є одинокий можливий вихід.

Диво, що ніхто не звернув уваги на того чоловіка, що біг, мов скажений. Коли йому пощастило дохопитися дерев, він зрозумів свою необережність, своє безумство, до якого довела його потреба втеки. Він затремтів, поповз поміж бур’яном, підіждав кілька хвиль, щоб допевнитися, шо його не гонять поліційні агенти. Потім, настороживши очі і вуха, з якимсь прочутгям, з якимсь дивним нюхом небезпеки він пробирався далі, помалу, обережно.

Він міркував, що пройде між горішнім озером і площею перегонів Отель. Але там є тільки одна широка алея, обсаджена рідкими деревами, і треба було надзвичайної зручності, щоб ані разу не показатися на чисте поле, треба було користати з найменших пеньків, використувати найрідші корчі, не важитися робити ані кроку, не роздивившися довгенько довкола.

Новий перестрах, вид далекого поліційника примусив його лежати ще чверть години плазом на землі за хащами. За кождим наближенням порожнього фіакра, звичайного прохожого він зупинявся. Він віддихнув аж тоді, коли йому вдалося ввійти в гущавину, що находиться за горбом Мортмар між шляхом, що веде до Булонь і алеєю, що йде до Сен-Клу. Хащі там дуже густі, і він потребував тільки держатися їх, щоби неспостережено добратися до близького, як йому думалось, виходу. Тепер він урятований.

Але нараз він побачив о яких тридцять метрів перед собою стражника, що стояв недвижно і заступив йому дорогу. Він скрутив убік, наліво, і побачив там другого стражника, що також стояв недвижно і, бачилось, дожидав його. А там знов стражник, знов стражник, що п’ятдесят кроків – стражник, цілий кордон, розтягнений, мов крила невода. А найгірше було те, що його мусив хтось побачити, роздався легенький окрик, мов різке кумкання жаби, що повторялося далі, все далі, без кінця.

Ось нарешті стрільці напали на слід, тепер уся обережність безхосенна, бідоласі не лишалося ніякої надії на рятунок, крім утеки. Він зрозумів се дуже добре і відразу пустився галопом, перескакуючи через завади, пробігаючи поміж деревами, не дбаючи про те, чи його хто побачить, чи ні. Трьома скоками він перебіг півперек шляху, що йде до Сен-Клу, і кинувся в густі хащі, що покривають площу між сим шляхом і алеєю Королеви Маргарети. Там чагарник ще густіший, гущавина ліска тут найнедоступніша, ціле море зелені вліті, де йому може й пощастилось би було заховатися в порі листя.

І тепер на хвильку він щез їм з очей, зупинився, надслухував тривожно. Не видно, не чути стражників! Невже вони згубили його слід? Тиша, безмірно солодкий супокій спливав із молодих листочків. Аж ось знов роздався легенький окрик, затріщали гілляки, і він знов пустився бігти, мов безумний, куди очі бачать, утікати для самої втеки.

Коли добіг до алеї Королеви Маргарети, побачив, що вона замкнена; поліційні агенти заступили її, мов драбиною. Він мусив бігти здовж алеї, обертати вгору, не вихиляючися з гущавини. Але через те він відчалювався від ліска, вертав там, відки вийшов. Неясно в його бідній забаламученій голові мигнула остатня можність рятунку: перебігти отак відкритим полем аж до густого лісу Мадрід, а відси пробувати добратися до берега ріки, перебігаючи від одної групи дерев до другої. Се була одинока стежка, захищена лісом, що могла довести до Сени, бо про се годі було й думати, щоб добратися до неї поперек широких голих площ іподрому і площі для вправ кінноти.

Він гнав, гнав щодуху. Але добігши до алеї Лоншан, він не міг перебігти поперек неї, бо й тут чатували стражники. Тоді, покинувши свій план утеки через Мадрід і Сену, він мусив обігнути коліно здовж сіножаті Кателан. Під проводом стражників агенти наближалися; він чув, як вони обкручували його чимраз тіснішими вузлами.

Тепер почалася скажена, дика гонитва з запертим віддихом. Він вискакував на сугорби, кидався в рови, перескакував через щораз то нові перепони. Він продирався крізь тернисті хащі, проломлювався крізь штахети. Три рази падав він, зап’явшися ногами за залізні дроти огорож, котрих не добачив; але, бухнувши в кропиву, він зірвався знов, не чуючи пекучого болю; летів далі, мов шпиганий острогами, мов битий до крові батогами.

Тоді-то йому пострічалися Гійом і П’єр, як він біг страшний, не до пізнання, як кинувся в каламутну воду потоку, мов звір, що бажає покласти остатню перепону між собою і собаками. Йому мигнула в голові химерна думка про острівець посеред озера, немов се мала бути непорушна схованка, коли б тільки він міг добратися до неї. Він марив про те, щоб дістатися туди вплав, та так, щоб ніхто не бачив, і заритися там потаємно, – тоді б він був безпечний від усякої погоні. І він біг.

Аж ось нові стражники змусили його знов звернути з дороги; він мусив знов вертати, обійти перехресну дорогу при озерах, і так його пригнали, прибили знов до кріпості, від котрої був вийшов. Була вже майже третя година. Вже більше як півтретя години він бігав і бігав ненастанно.

Перед ним показалася алея, посипана дрібним піском, для кінних. Він перебіг її щодуху, грузнучи в глині, розквашеній свіжим дощем. Далі наскочив на вузеньку заслонену доріжку, одну з тих розкішних стежок, отінених, мов колиски, любим закоханим парам; нею він міг бігти досить довго, заслонений перед гонителями, і його надія знов віджила.

Але доріжка виходила на один із тих страшних гостинців, широких і простих, де ганялися біциклі, повози, ціла елегантна сутолока сього лагідного, мов серпанком прислоненого пополудня. І він знов шульнув у гущавину, знов наскочив на стражників і згубив нарешті всякий напрям, усяку думку. Се вже була тільки якась маса, котрою перекидалися, котру попихали нагінці по своїй уподобі, обкручуючи, стискаючи її щохвиля дужче і дужче.

Він не почував нічого більше, тільки потребу бігти, бігти ненастанно, чимраз швидше. Перехрестя доріжок мигали одно за одним, він перебіг через широку поляну, де ярке світло майже отуманило його. Тут нараз він почув ось-ось за собою гарячий віддих погоні, пажирливе сапання, що вже пожирало його. Крики роздавалися, якась рука мало що не вхопила його, купа тіл тупотіла, юрбилася за нюхом його слідів. З остатнім напруженням він підскочив, продерся, піднявся на ноги, знов опинився на самоті серед молодої, лагідної зелені і побіг, побіг щодуху.

Але се був кінець. Він ось-ось мусив звалитися з ніг. Його надірвані ноги відмовляли послуги, з вух капала кров, уста покриті були піною. Голосне, бурливе сапання розпирало його боки, немов удари серця хотіли розірвати їх. З нього капала вода і піт; покритий грязюкою, розчіхраний, виголоднілий, він валився з ніг більше від голоду, ніж від утоми.

І ось крізь морок, що звільна заволікав його божевільні очі, він раптом побачив відчинені двері шопи за якимсь двориком, схованим між деревами. Тут не було нікого, крім товстого білого кота, що зараз утік. Він ускочив до шопи і зарився в солому, що лежала між порожніми бочками. Ледве зарився в ній, як почув шлапання нагінки; агенти і стражники, стративши його слід, погнали попри дворик, мишкуючи попри укріплення. Стук важких чобіт затих, настала глибока тиша. Він притис обі руки до серця, щоби притишити його биття і попав у мертвецьке остовпіння, тільки великі сльози капали з його затулених повік.

П’єр і Гійом, спочивши чверть годинки, подались далі на прохід, дійшли до озера, перейшли через перехрестя Каскад і хотіли вертати до Нейлі, обходячи другим берегом озера, коли втім їх заскочила злива і змусила сховатися під грубими, ще голими гілляками старого каштана. А коли дощ пускався ще дужчий, вони побачили за групою дерев якийсь дворик, маленьку кав’ярню і ресторацію і побігла до неї, шукаючи захисту. Вони ввійшли до зали чи, радше, веранди під скляним дахом; тут стояло кілька малих мармурових столиків, а зрештою, не було нікого. В домі, бачилось, не було й живої душі, немов він тільки що прокидався з зимового сну; чути було ще задавнену вогкість, мов у пустці, котра задля браку гостей стоїть замкнена від падолиста до марта. За двориком була стайня і шопа – прибудівки, покриті мохом.

– Але ж тут, здається, ще все позамикано, – мовив Гійом, входячи до сього мовчазного домика.

П’єр сів коло одного малого столика.

– Все ж таки нам не заборонять перечекати, поки промине туча.

Аж ось показався кельнер. Він вдавав із себе дуже зайнятого, никав щось по буфеті і приніс обом братам по чарці шартрези. Майже цілу годину вони ждали, поки перестане дощ, розмовляючи півголосно. Аж ось знов показалися стражники і поліційні агенти і почали шниряти довкола ресторації. Певно зміркувавши, що згубили слід, вони вернули сюди в тім переконанні, що той чоловік, перебігаючи, мусив заховатися десь у сьому дворику.

І вони зручно обступили його з усякою обережністю, заким приступили до докладного пошукування, щоб бути певними, що сим разом звір їм не втече. Оба брати, побачивши ті заходи, почули глухий переляк. Се була та сама нагінка, яку вони здибали недавно, коли побачили втікача; а проте хто знає, чи не велять і їм вилегітимуватися, коли так не в пору заплуталися в ту сіть? Німим поглядом вони радились один з одним і одну хвилю думали йти геть, незважаючи на зливу. Але зараз зрозуміли, що се могло би скомпрометувати їх ще більше, і зважилися ждати.

Полдційний комісар Дюпо і агент Мондезір справді по якімсь часі ввійшли до веранди, щоби перешукати ресторацію, коли їх люди надармо перетрясли шопу і стайню. Вони мали абсолютну певність, що втікач мусив бути тут. Дюпо, малий, худий панок, зовсім лисий і дуже короткозорий, з окулярами, виглядав знуджений і втомлений, як звичайно, хоча в душі був дуже цікавий і непохитно відважний. При собі він не мав ніякого оружжя, але, надіючися гіршого насилля, скаженої оборони застуканого вовка, він прирадив Мондезірові набити револьвер і держати його напоготові в кишені. Проте Мондезір, широкоплечий і підсадкуватий, мов гінчий пес, що всюди нюхав своїм розплесканим носом, мусив з ієрархічної пошани всюди пускати його наперед.

Бистрим позирком скинув поліційний комісар крізь свої окуляри гостей, що сиділи в веранді і, не зважаючи на них, подався на поверх, щоб оглянути поміщені там покої. Та власне, коли Дюпо і Мондезір сходили з поверху, не знайшовши там нікого, змінилася сцена. На дворі піднявся крик, галас, біганина і метушня, і по хвилі показався директор поліції Гасконь, що лишився був унизу для дальших пошукувань в прибудівках ресторації, попихаючи перед собою якусь невиразиму купу лахміття і болота, котру держали два агенти. Се був той чоловік, той досліджений, гонений і нарешті зловлений звір, котрого отсе знайдено в глибині шопи, в бочці, під сіном.

Ах! який окрик побіди піднявся після довгої, звиш двогодинної погоні, після тої скаженої нагінки, що випирала дух з грудей і знесилювала ноги! Лови на чоловіка, найдикіші, найзавзятіші з усіх! Втікача держали, попихали, волокли, штуркали і копали. А він, утікач, се була найнужденніша дичина, якийсь недобиток, зіссаний і посинілий після ночі, проведеної в щілині, повній листя, мокрий досі по пояс після перебродженого потоку; його нужденна одежа, промочена дощем, покрита болотом, висіла на нім пофалатана, шапка була роздерта, руки і ноги кроваві від страшного бігу через корчі, наїжені тернами і кропивою. У нього не було людського лиця; волосся прилипло до висків, очі підплили кров’ю і витріщилися з ямок, ціле лице роздряпане, перекривлене страхом, лютістю і стражданням. Се був той звір, той утікач! Його пхали чимраз далі, поки вкінці він не повалився в сидячій поставі, при однім столику малої кав’ярні, держаний ціпкими руками, що не переставали сіпати його.

В тій хвилі Гійом почув перестрах, здеревів на місці. Він ухопив П’єрову руку, а сей, зирнувши, також зрозумів і також затремтів. Боже правий! Се ж Сальва! Той утікач був Сальва! Се його вони бачили, як гнав ліском, мов дикий кабан, затравлений псами. Се він був ось тут, ся огидлива в’язанка, ся жертва нужди і бунту! І П’єрові в його тривозі знов привиділася нагло та невеличка рознощиця в брамі палати Дювіллярів, та гарна білява дівчина, котрій бомба розірвала нутро.

Дюпо і Мондезір живо виявляли свою радість разом з Гасконем. Але ж сей чоловік не ставив ніякого опору, дав себе легко взяти, як баран. І відколи був тут, так жорстоко держаний в руках, він поводив довкола себе змученим, безмірно сумним поглядом.

Він промовив, і се були його перші слова, сказані тихим, охриплим голосом:

– Я голодний.

Він умирав з голоду і втоми, від двох днів він не мав нічого в устах, крім тої склянки пива, що випив вчора ввечір.

– Дайте йому шматок хліба! – сказав комісар Дюпо кельнерові. – Нехай їсть, поки підуть привести фіакра.

Один агент пішов шукати дорожки. Дощ уймився, чути було тоненький дзвінок біцикля, показалися знов екіпажі, в ліску почався знов рух елегантного світу ген там по широких алеях, озолочених блідим сонячним промінням.

А в’язень пажирливо кинувся на шматок хліба. Поки їв його з нестямним видом вдоволеного звіра, його очі зустрілися з поглядами присутніх гостей. В його сумних, кров’ю підбіглих очах заграли іскри; він здивувався, пізнавши П’єра і Гійома. І, вдивляючися в сього остатнього, він виражав, бачилось, покірну прихильність вдячного пса, обіцянку, що буде мовчати непохитно. Він знов промовив, немов обертаючися відважно до сього, на котрого вже не дивився, а також до інших, до товаришів, котрих тут не було зовсім:

– От дурниця бігти такечки!.. Не знаю, пощо я біг… А, нехай раз буде кінець, я готов!

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2008 р., т. 51, с. 486 – 494.