1. Родина князя Іллі Острозького

Якоб Каро

Переклад Івана Франка

Між дамами, що окружали польську королівну Ізабеллу в день її шлюбу з Яном Заполієм в початку р. 1539, виблискувала понад усі інші всіма прикметами, які можуть оздобляти жінку, Беата Костелецька, дочка каштеляна войницького. Королева Бона Сфорца зайнялася була її вихованням, хоча, або, може, власне тому, що, як говорили злі язики, в її жилах плила кров короля Зигмунта. Вона була тоді в 24 році життя, і вся її постава потверджувала ті поговори.

Гурницький, польський товмач італійського «Corteggiano» («Dworzanin»), славить її, що в ній «було щось королівське», а поет Андрій Крицький (Сricius), що присвятив їй одну зі своїх «Проз», писану латинськими віршами, говорить про неї, що вона потрафить закрутити голову навіть старцеві і мудрецеві. Її мужем був староста брацлавський і винницький, Ілля Острозький, син литовського коронного гетьмана Костянтина Острозького, витязя з-під Орші, Вишнівця, Вільшаниці та з інших битв, якого король називав «підпорою Речі Посполитої», а нагробний напис ще й досі величає «Scipio Ruthenus».

Острозькі були потомками норманського дому Рюрика і зуміли при злученні Литви з Польщею за короля Владислава Ягайла тісним союзом із великокняжим правительством в Вільні, надзвичайними лицарськими заслугами здобути собі удільне панування та в своїм частковім князівстві Острозі, а надто дуже поважне становище в цілім краю. Через ласкаві надання великих князів та родинні зв’язки їх фамільна маєтність зросла помалу до великого розміру, так що в початку XVI в. князь Костянтин Острозький був не тільки одним із найхоробріших та найславніших, але також одним із найбагатших магнатів на всю Литву.

Король Зигмунт, щедрий, як усі Ягайлони, не міг доволі нахвалитися та навіддячувати заслуги гетьмана і не без підстави в урядовім декреті про Костянтинову побіду під Вільшаницею, де 25 тисяч татар полягло від мечів його хороброго війська, висловився, що гетьман може видержати порівняння не тільки з усіма сучасними, але також зі старинними полководцями.

Коли князь Костянтин оженився перший раз, а то з Тетяною, княжною Гольшанською, був уже немолодим кавалером, бо доживав, власне, 50-го року. Тетяна ж належала до найбагатших дідичок краю і принесла гетьманові в посазі просторі маєтності та панства. Подружжя було ущасливлене вродинами сина, який при хрещенні одержав ім’я Іллі. Він мав тільки що десятий рік, коли смерть позбавила його матері.

Але старий князь Костянтин почував ще в 62-ім році життя в собі настільки життєвої сили та відваги, що, «улягаюча наказові свойого найласкавішого пана і намовам приятелів», зважився заключити друге подружжя. Його вибір сим разом упав на княжну Олександру Слуцьку, якої матері гетьман уже в давніших роках прислужився дуже щасливим пораженням і прогнанням татар з-під Слуцька, чим заслужив собі подяку цілого князівського дому.

Заручини відбулися 22 липня 1522 р. в Вільні, але дня шлюбу не можна було означити, бо старий гетьман за королівським розказом мусив зараз рушати в похід. Але вже в тимчасовім шлюбнім контракті було уставлено, що породжені з того другого подружжя потомки ні в якім огляді не повинні бути покривджені супроти сина з першого подружжя – Іллі. І справді, з того другого подружжія князь мав ще двоє дітей – сина Василя і дочку. Але небагато літ тішився князь сим родинним щастям, бо в році 1530, власне, коли йому кінчився 70-ий рік життя, смерть відкликала його з його блискучої та щасливої кар’єри. Його тіло спочиває під захованим ще й досі нагробником у каплиці св. Стефана в Печерськім монастирі в Києві.

Хоча Ілля в р. 1522, коли його отець вженився вдруге, мав тільки 11 літ, то все-таки ласка короля вже тоді забезпечила йому наступство на староствах брацлавськім і винницькім по батькові «як приваб і заохоту до чеснот його предків». Але Ілля не почував охоти ділити решту свойого спадкового маєтку з мачухою Олександрою та пасербами.

Під приводом, буцімто вдова присвоїла собі немало дечого з готівки, дорогоцінностей та інших движимих дібр, що лишилися йому в спадку по його власній покійній матері Тетяні, вислав він, ледве тільки його батько спочив під землею, сто їздців для нападу на замок Турів, записаний як удовине впосаження його мачухи, велів опечатати в нім усі скарби, привілеї та папери, між якими містився також заповіт його батька, і віддав замок під догляд свойого завідателя.

Княгиня Олександра знайшла оборонця в своїм браті князі Юрію Слуцькім. Сей вніс жалобу до короля, і Зигмунт присилував Іллю поперед усього віддати замок його законній властительці, але щодо оспорених дорогоцінностей ждати дальшого королівського рішення. Але вже при тій нагоді усталено, що випосаження наймолодшої дочки померлого князя Костянтина має затяжити не на його вдові, але тільки на обох братах. Сей тягар, одначе, не затяжяв на братах, мабуть, наслідком смерті молодої дівчини; принаймні відтепер щезає всякий слід її існування. Далеко тяжчий і небезпечніший процес вийшов із відносин до мачухи і запровадив Іллю кілька літ потім знов до Кракова.

Незабаром по тім, як Ілля дістав королівське потвердження на дохідні староства Брацлав і Винницю, умовився був його батько Костянтин зі своїм найліпшим приятелем і товаришем походів Юрієм Радивилом, найвищим достойником Литви, злучити обі родини ще тіснішим сімейним зв’язком. Щоправда, обі дочки Юрія Радивила були ще молоді. Старша Анна мала тільки що 5 літ, а молодша Варвара родилася тільки що рік тому, 1522 р. Але ж Ілля також мав ще лише 12 літ, а родичі зовсім не мали наміру зв’язати своїх дітей нерозривно.

Тільки коли Ілля і Анна дійдуть до відповідних літ і добровільно згодяться побратися, мали заручини з р. 1523 мати повну законну силу. Та батьки так мало сумнівалися в правдоподібності, що їх діти колись покохають себе обопільно, що постаралися усунути заздалегідь одиноку велику перешкоду, яка могла стати на заваді тому подружжю, а власне, різницю віросповідань. Ілля, бачте, був православний, коли натомість Анна належала до католицької церкви. Треба було папської діспензи, і папа Климент VII не завагався з огляду на те, що славні воєнні подвиги Костянтина Острозького йшли на користь головно правительству, підлеглому Римові, уділити Анні ліцензію уже в марті 1523 року.

Тим часом старий Юрій Радивил по смерті старого князя Костянтина змінив, мабуть, свою думку, бо зараз по тім розпочав торги з іншою визначною родиною, а власне, з воєводою Альбрехтом Гаштольдом, про подружжя своєї дочки Анни з його сином Станіславом. Батьки поєдналися швидко і зараз же через посередника дали знати молодому Іллі про вислід їх переговорів, з тим додатком, що князь Юрій був би рад і прийняв би його, коли би він захотів одружитися з його другою дочкою Варварою, що мала тоді ледве 12-13 літ, і про котру тоді нікому ще й не снилося, що колись стане на короткий час королевою Польщі.

З усього, що знаємо, мусимо догадуватися, що Ілля не радо прийняв посередника. Князь Радивил побачив, що, ламаючи умову з молодим князем Острозьким, він може зробити собі з нього ворога. Сього, одначе, він не хотів і для того пустився на дальші торги. Під кінець року 1536 він зумів склонити воєводу Гаштольда на те, щоб його син узяв молодшу дочку Варвару, а щодо старшої Анни він вернув назад до умови, зробленої колись із своїм приятелем Костянтином Острозьким.

Але тут його зустріло прикре розчарування. Як найбільша несподіванка дійшла його тепер від князя Іллі рішуча заява, що умовою свойого покійного батька він зовсім не чує себе зв’язаним і застерігає собі в повній мірі свободу віддати руку тій дамі, яку сам собі вибере. Даремно князь Радивил виточив сю справу перед королівський суд. Король мусив оправдати Іллю, тим більше, що переведення умови з року 1523 виразно зв’язане було з обопільною згодою молодят.

Найгірше вийшла на тім бідна Анна Радивилівна. Коли її молодша сестра Варвара вийшла заміж за молодого Гаштольда, вона ще десять літ сиділа панною, і аж коли Варвара стала польською королевою, трапився їй не без впливу молодшої сестри відповідний до її стану жених.

А Ілля був свобідний. Він міг дати руку й серце кому хотів, і його вибір упав на ославлену красуню Беату, дочку каштеляна Андрія Костелецького, виховану при дворі королеви Бони, і хоч би навіть поголоски про її походження від короля були, що правдоподібне, зовсім безпідставні, все-таки близько посвоячену з королівською родиною.

Беата мала 23 роки, коли 28-літній Ілля почав старатися о її руку, якої добивалося вже багато охочих. Мабуть, небагате було таких у границях польської корони, що могли би видержати супірництво з охочим до женячки магнатом. У відповіднім віці багатий дідич широко розкинених многочисленних маєтностей, посідач дуже впливових староств, брацлавського й винницького, власних різнородних одідичених привілеїв – між іншими він мав для себе і для своїх потомків право печатати свої писання червоним воском, право, що в тих часах прислугувало тільки королівській власті, – осяяний воєнною славою свойого батька-гетьмана, щедрий у шафованні своїми великими доходами, а коли ті не вистачали, все в стані заставом срібла та дорогих клейнодів заосмотрити свою касу в золото, – як же ж могла гарна Беата, що для таких прикмет, як показалося швидко по тім, мала дуже тонке почуття, опертися такому женихові?

Вона прийняла його, і того самого на початку згаданого дня, коли між дружками королівни Ізабелли своєю блискучою красою звертала на себе очі всіх гостей і домашніх, вона й сама стала щасливою і многонадійною нареченою. Другого дня по шлюбі Заполії, дня 3 лютого 1539 р., станула й вона сама перед шлюбним престолом із князем Іллею Острозьким, що в своїм срібнім панцирі на чорнім оксамитовім контуші з татарським шкіряним поясом і в чоботях зі срібними острогами являв собою певну непогану фігуру.

Молода князівська пара пробула ще лише кілька тижнів у Кракові, щоб полагодити найважніші діла, зв’язані з новозаключеним подружжям. Потім завіз Ілля свою «княгиню Ілліну», як відтепер руським звичаєм називано Беату, до свойого родового замку Острога на Волині і устроїв там для неї двір із дам, як випадало для дідички таких просторих маєтностей і многочисленних осель. Протягом недовгих місяців обоє молоді обміняли себе взаємно доказами щирої любові, і певно для Іллі був се вершок його щастя, коли Беата звірилася йому, що має надію привести на світ нового члена славного роду Острозьких.

Та треба сказати ще дещо про ті діла в Кракові і ті докази любові між новоженцями з огляду на пізніші спори, хоч се, може, не так дуже цікаво. Поперед усього, треба було ждати мало що не чотири тижні по весіллю, щоб увільнити Беату з-під опіки короля та пана Северина Бонера, яких опіці повірив був її батько, вмираючи. Акти про се мають дату 1 марта 1539 р.

Потім треба було усталити придане. Ілля записав своїй жінці за потвердженням короля 33.082 золотих на третині свойого батьківського спадку. Не видно, натомість, аби молодий князь за своєю гарною жінкою одержав більші суми готівки, бо саме в тих днях бачимо, що він у краківського купця Шіллінга заставляє срібну посуду за тисячу золотих і довідуємося, що інші часті тої посуди він уже перед тим віддав у застав у Литві одному панові Скоруті і другому панові Жабі. Натомість дарувала йому Беата різні дорогоцінності, перли та дороге каміння і позичила йому 6000 золотих готівкою, «які одержала від своїх приятелів».

Бачимо, зрештою, що князь Ілля в тім часі силкувався впорядкувати по змозі всі свої господарські діла, бо довідуємося тут же, що він підніс свою претензію до дібр князя Андрія Заславського супроти його спадкоємця, князя Кузьми, за позичку, уділену князеві його батьком. Король відложив рішення сеї справи аж до свойого приїзду на Литву, і тоді ніщо вже не стояло в дорозі молодій парі до виїзду її родового замку.

В свойому веселому щасті наслідком доброї надії Беати закоханий Ілля записав своїй жінці і сподіваній дитині три гарні замки з належними до них селянськими дворищами та боярськими господарствами, а за ті 6000 золотих, які позичила йому Беата зі свойого особистого надбання, записав їй у доживоття родову маєтність своєї матері, замок Рівне, з належними до нього селами та фільварками.

Швидко, одначе, небо щасливої пари захмарилося. Літні місяці 1539 р. прожили вони весело на замку в Острозі, коли нараз у серпні князь Ілля занедужав так небезпечно, що йому видалося потрібним забезпечити не тільки спасення своєї душі, але також будущу долю своєї улюбленої жінки і дитини, що ворушилася у неї під серцем.

Волинський краєвий маршалок Хведор Сангушко був його «найліпший приятель на світі», якого він звичайно називав своїм братом, і йому забажав він повірити охорону своєї дорогої жінки та її дитини. Тому велів негайно покликати його до себе і в його присутності 16 серпня подиктував остатній заповіт своєї волі, підписав його власноручно і запечатав своєю печаткою та червоним воском, до чого управнював його привілей його дому.

Не було там багато чутливих слів. Князь подбав про все як богобойний пан і вірний батько дому. Він зарядив, щоб його тіло було зложене в гробниці його предків у церкві Пречистої Богородиці при Печерському монастирі в Києві і за се визначив для тої церкви, її духовенства і також інших духовних деякі грошові суми. З його двох срібних риштунків один мав лишитися його жінці, а другий разом із деякою срібною посудою з домашньої скарбниці, яка не була ше в заставі, мав піти на оправу двох святих ікон і на зроблення срібного хреста. Стільки для забезпеки спасения душі.

За те укохану жінку і свою сподівану дитину поручив охороні та опіці короля Зигмунта, королевича Зигмунта Августа, королеви Бони, панів Яна Богдановича Сапєги, воєводи підляського, єпископа Юрія Фальчевського, свойого названого брата князя Хведора Сангушка, маршалка волинського, та королівських секретарів Івана Горностая і Івана Василовича.

Сю опікунчу раду заповіт запевняє поперед усього про безумовно признану праволожність сподіваної дитини постановляє, що Беата з тою дитиною має свобідно вживати всю батьківську та материнську спадщину аж до повнолітності дитини, з одиноким обов’язком сплатити якнайбільше довгів із доходів. Коли при оголошенні повнолітності його пасерба Василя Острозького мусить прийти до поділу батьківської спадщини, опікуни повинні подбати, щоб він не посмів підносити ніяких претензій до другої половини.

Окрім дарунків, які понадавав Ілля своїй жінці як віно і по тім при оповіщенні її благословенного стану, остатнім розпорядком своєї волі він дарував їй ще всі цінні предмети, які вона внесла йому в посазі: перли, дороге каміння і т. і., а також половину движимого добра з батьківської скарбниці. Друга половина була власністю його пасерба Василя. Велика маєтність Янушполе, що, власне, тоді наслідком смерті властителя дісталася в спадку княгині Беаті, мала бути виорендована якому-будь державцеві за річним чиншем 4000 золотих, які мали бути повернені на викуп заставленого срібла. Те срібло своєю дорогою мало бути повернене на покриття довгів, і тільки два ланцюги і одна запона, які князь недавно дарував княгині, мали бути заховані для сина або дочки, які їм пошле ласка Божа.

Нарешті Ілля благав уклінно королівську сім’ю, щоб, пам’ятаючи про заслуги його предків, хоронила його жінку і його потомство від усякої кривди та зневаги і, «щоб не обтяжувати своєї душі», він зрікся всяких претензій до князівства Заслава, за яке, як було згадано, висів ще процес перед королем. Се своє бажання він висловив ще в окремім, до князя Хведора Сантушка зверненім, письмі, в якім просив його надто як опікуна заступити його постанову перед королем.

От так упорядкувавши свої світські та душевні діла, князь попрощався з оім світом. У самім розцвіті мужеського віку, по кількох місяцях подружнього щастя заскочила його смерть 19 серпня 1539 р.

Не знаємо нічого докладніше про те, чи біль Беати був великий чи малий, чи жаль по страті мужа діткнув її сильно чи слабо, коли й які старання чинила вона для похоронення свойого молодого мужа. Се тільки можемо сказати, що не минув ще місяць по смерті князя, коли молода вдова явилася на королівськім дворі, щоб «бити чолом» перед королем і просити королівського потвердження заповіту.

Одержавши його 23 вересня, вона вернула до родинного замку Острога і зайнялася зарядом цілої багатої спадщини Іллі, не виключаючи й тої часті його батьківщини, що припадала неповнолітньому ще Василю. Щоправда, Василь при сій нагоді зажадав, щоб йому вже тепер віддано його спадщину, але король рішив, що з поділом батьківщини треба заждати ще рік і шість тижнів, а Беата тим часом має дбати про добру адміністрацію тих дібр.

Коли вийшов час ваготи, настала так гаряче дожидана покійним Іллею родинна радість: Беата вродила дочку, яку охрещено іменем Гальшки, се є Єлисавети.

Для жінки в таких відносинах, як Беата, чи по-руському княгиня Ілліна, задача провадити старанно заряд таких просторих маєтностей за собою була дуже нелегка, навіть хоч би наша хазяйка була привична до порядку та точності. Але приклад її патронки, королеви Бони, не був такий, щоб міг утвердити її в сих прикротах. Навпаки, деяка впертість та безоглядність нашої пані побільшувала лихо адміністрації, веденої переважно людьми в хазяйстві мало тямущими, а зате привиклими до самоволі та деспотизму.

Швидко почали властителі дрібних посілостей, звані там боярами, жалуватися на незносне обтяження чиншами. Многим повідбирано дібра, на яких сиділи вже їх предки. Тямучі, за Іллю понаставлювані, урядники мусили уступити місце нездарам, що вміли приподобатися княгині. Замки на Вкраїні, що задля ненастанних татарських нападів вимагали особливої бачності, були через недогляд зверхників зовсім занедбані.

Зі всіх боків доходили до короля скарги на княгиню Ілліну. Закидали їй, що державний податок, так звану серебщину [Серебщиною (податком від срібла) називали на Україні податок по 3 гроші від сохи (примітивна форма плуга), заведений королем Зигмунтом І у р. 1513. (Czacki, O polskich i ruskich prawach, ч. І, ст. 202). – [Іван Франко].], стягала по кілька разів від своїх підданих, та хоч мала на руках немалий движимии капітал, навіть не починала оплачувати довгів покійною князя. Людям, що не мали до того ніякого права, роздавано добра в родових маєтностях Острозьких.

Одним словом, княгиня-вдова провадила лиху господарку. От тим-то король по нараді з королевою Боною та іншими опікунами поручив князю Хведору Сангушкові, як екзекуторові заповіту, подбати про усунення всіх тих недогод. Рівночасно д. 3 марта 1540 [р.] король написав до пані Беати, щоб зволила ніяким чином не противитися порадам і постановам князя Хведора Сангушка.

Коли се упімнення могло гордій княгині видатися трохи прикрим, то швидко виринуло й таке, що ще більше попсувало їй гумор. Її неповнолітній шурин [! треба – швагер, брат чоловіка] Василь і його мати Олександра, вдова старого гетьмана Костянтина Острозького, напирали на поділ батьківщини Острозьких і домагалися при тім не лише відшкодування за доходи з належної їм часті дібр, починаючи від дня смерті князя Іллі, а надто зажадали, щоб разом із оголошенням повнолітності Василя була установлена опіка над його малою братанкою Гальшкою та її багатими маєтностями. Розуміється, Беата противилася, як могла, сим жаданням, а особливо останньому. Фактично постанови Литовського статуту промовляли на її користь в тім дусі, що вдова, доки знов не вийде заміж, має право опіки над своїми дітьми та їх маєтком.

Хоча Беата могла сподіватися поділу дібр Острозьких, тим більше, що він предвиджений був уже заповітом її покійного мужа, все-таки була се для неї дуже прикра несподіванка, коли король Зигмунт у часі свойого побуту в Вільні декретом з 11 січня 1541 р. цілковито зніс постанови заповіту князя Іллі і оголосив князя Василя повнолітним. Питання про опіку над Гальшкою відложено до пізнішого рішення. Тим часом, одначе, віддано всю маєтність Острозьких під секвестр і визначено компромісову комісію, яка по стараннім обчисленні доходів із маєтностей мала доконати відповідного поділу і добровільної згоди між спадкоємцями.

Крім єпископа Юрія Фальчевського, не засідав у тій комісії, іменованій королем, ані один із тих комісарів, яких установив покійний Ілля опікунами своєї спадщини. Проте комісія, здається, працювала швидко й справно, бо вже 20 грудня того самого 1541 р. могла бути уділена сторонам вироблена нею угода. Тій стороні, що не пристала би на згоду, загрожено карою 10000 кіп литовських грошей.

Тоді повинні були секвестратори передати всі доходи з патримоніальних дібр Острозьких першого року по смерті Іллі його вдові, а з другого року – князеві Василю. За добра, продані князем Іллею з батьківського спадку, мала бути взята компенсата з уділу, що припадав на княжну Гальшку. Потім комісари поділили всю спадщину Острозьких на дві маси, із яких Василь перший мав вибрати собі одну.

Пієтизм до родового замку Острога був у молодого Василя Острозького, здається, не дуже великий, бо він вибрав ту масу дібр, у якій не було Острога. Він узяв замки Дубно, Дорогобуж і Здятель [!], округ Звягельський і двори Крупу та Здолбицю. Для княжни Гальшки лишилися замки Острог, Полонне, Красилів, Чуднів, двори в Новоставцях та в Горках і дім у Вільні. Сі дві останні маєтності присуджено, одначе, князеві Василю як компенсату за добра, продані його братом. Сей поділ, одначе, мав наразі обов’язувати лиш доти, доки Гальшка не дійде до повнолітності.

В усякім разі Беата була ще й тепер одною з найбагатших пань у краю, бо часть із батьківської спадщини Іллі із долученням материзни по княгині Тетяні та її власних дібр запевняли їй справді королівські доходи. Те, що дісталося їй із движимого добра, коштовних предметів, клейнодів та цінних металів на основі заповіту її покійного мужа, вона для всякої обезпеки запевно припрятала заздалегідь, бо інвентар тих движимостей, зроблений секвестраторами при передачі Острозького замку, виказав аж надто дуже вбогі засоби в тім колись цвітучім і так славнім родовім гнізді магнатського роду. Щоб, одначе, забезпечити себе проти всяких дальших претензій Василевих, Беата заставила дві маєтності з материзни Іллі за 6000 кіп грошей, щоб зараз могла сплатити йому сю суму, обчислену комісією як дохід із спадкових дібр другого року по смерті Іллі.

Але і се все не довело ще до повного вияснення спадкових відносин, бо тепер треба було впорядкувати маєткові відносини між матір’ю і дочкою. І для сього визначив король окрему комісію, яка поперед усього з усієї спадкової маси князя Іллі виділила третину його батьківщини і материщини, признану їй колись як віно для княгині-вдови. Дві третини мали дістатися дочці, але, розуміється, під опікою і завідуванням матері.

Пригадавши, що Беата три замки: С[т]епань, Сатиїв і Хлапотин і застав маєтності Рівне як дари з ласки ще за життя свойого мужа одержала на особисту свою власність, а швидко потім здужала повикуплювати ще заставлені замки Колодне, Чернихів і Глуськ, а потім іще Гольшани та Сушу, побачимо, що не менше розумна, як гарна, княгиня зуміла перемінити найбільшу часть маєтку князя Іллі на свій власний незалежний маєток, до якого ніяка опіка не могла присвоювати собі ніякого права.

Вона подбала про те, що король Зигмунт законно потвердив усі привілеї її багатих маєтностей, головно тих, що колись були власністю Гальщиного діда. А коли ще повставали деякі дрібні суперечки з князем Василем Острозьким, її швагром, то й ті полагоджено незабаром не надто тяжкими жертвами.

Отсими заходами осягла Беата те, о що їй найбільше ходило – мати в своїх руках нічим не обмежене завідування величезної маєтності без вмішання опіки. В усіх актах, якими виясняється отсей стан речей, ніде ані одним словом не згадано про князя Хведора Сангушка, названого брата Іллі, якого той поставив був головним опікуном і виконавцем його заповіту. Беата могла тепер числитися тільки зі своєю дочкою Гальшкою, а ся змалку вихована була так, що не мала іншої волі, крім волі своєї матері. От тим-то Беата могла надіятися, що проживе найдовші літа свойого життя в ненарушенім посіданні князівства Острога.

Примітки

Ізабелла(? – 1559) – дочка польського короля Сигізмунда І Старого, угорська королева (1539 – 1555) (її шлюб з угорським королем Яном Заполією відбувся 2 лютого 1539 р.).

Заполія Ян (1487 – 1540) – син семигородського воєводи Стефана, з 1526 р. обраний угорським королем, шукав підтримки в боротьбі проти Габсбургів у Польщі, а згодом – у Туреччині, з 1529 р. – турецький васал. Кінець його впертій боротьбі за корону з королем Фердинандом І Австрійським поклало посередництво польського короля Сигізмунда І Старого, завдяки якому було укладено мир між ворожими сторонами у 1538 р. Ще одним наслідком нового політичного зближення з Польщею став шлюб з польською королівною Ізабеллою.

Бона Сфорца д'Арагона (1494 – 1557) – польська королева з 1518 р., друга жінка польського короля Сигізмунда І Старого, дочка міланського князя Джіано Галеаццо Сфорци та Ізабелли Арагонської. Сприяла зміцненню королівської влади, брала активну участь у засіданнях сенату, під кінець життя короля її вплив на прийняття державних рішень був дуже значним. Покровителька розвитку культури Відродження на теренах Польщі. У 1556 р. виїхала до Італії, вивізши з собою величезні скарби.

Гурницький Лукаш (1527 – 1603), польський історик та письменник міщанського походження, з 1548 р. – дворянин, з 1559 р. – секретар і бібліотекар польського короля Сигізмунда II Августа.

Найважливішою працею його життя та польської прози сигізмундівської епохи «золотого віку» був твір «Дворянин польський» (1561) – переробка праці італійського письменника й дипломата Бальдассаре Кастільйоне (1478 – 1529) «Corteggiano» («Дворянин»), що належить до найкращих здобутків італійської прози XVI ст. Інтерпретація італійських дворянських ідеалів та їх осмислення на польському грунті характерні й для ряду інших праць Л. Гурніцького, зокрема «Розмови поляка з італійцем про польські вольносгі і права». З інших його творів варто відзначити грунтовну монографію «Історія Корони Польської, 1538 – 1572».

Острозькі були потомками норманського дому Рюрика… – в часи І. Франка всі так думали, але це неправда.

…при злученні Литви з Польщею за короля Владислава Ягайла… – Йдеться про шлюб королеви Польщі (з 1384 р.) Ядвіги у 1386 р. з великим князем литовським Ягайлом, що оформив об’єднання Польщі й Литви, започатковане Кревською унією 1385 р.

Ягайло (бл. 1350 – 1434) – великий князь литовський (1377 – 1392) (з перервою), польський король з 1386 р. під ім’ям Владислав II Ягайло, родоначальник династії Ягеллонів. Став польським королем унаслідок одруження з польською королевою Ядвігою. У 1387 р. приєднав до Польщі Галицьку землю.

Ягайлони, Ягеллони – польська, а також чесько-угорська панівна династія, родоначальником якої був польський король Владислав II Ягайло (1386 – 1434). Польськими королями цієї династії були, зокрема, Казимир Ягеллончик (1447 – 1492), Ян Ольбрахт (1492 – 1501), Сигізмунд І Старий (1506 – 1548), Сигізмунд II Август (1548-1572).

Коли князь Костянтин оженився перший раз, а то з Тетяною, княжною Гольшанською… – Йдеться про Тетяну Гольшанську (? – 1522), дочку Семена Юрійовича Гольшанського (7 – 1505), луцького старости (з 1490 р.), маршалка Волинської землі (з 1494 р.), і княгині Настасії Семенівни Збаразької; першу дружину князя Костянтина Івановича Острозького (шлюб відбувся бл. 1503 р.), від якого мала сина Іллю Костянтиновича Острозького. Таким чином, об’єднавши у своїх руках велику власну родову спадщину з маєтками волинської генеалогічної гілки князів Гольшанських, принесеними йому в посаг першою жінкою Тетяною Семенівною Гольшанською, князь Костянтин став одним із наймогугніших магнатів держави.

Слуцька Олександра Семенівна (? – 1556) – походить із роду князів Гедиміновичів (Ольгердовичів) (відгалуження Олельковичі-Слуцькі), племінниця Семена-Василя Олельковича (бл. 1420 – 1470), київського князя (1454 – 1470), дочка Семена Михайловича (Олександровича) Слуцького (? – 1505) і княгині Настасії Іванівни Мстиславської; друга дружина князя Костянтина Івановича Острозького, від якого народила сина Василя (більше відомого під своїм «князівським» іменем Костянтин), котрий пізніше став відомим меценатом української культури.

Слуцьк – місто на території сучасної Білорусії, розташоване у басейні р. Случі, поблизу Мінська.

… З того другого подружжя князь мав ще двоє дітей – сина Василя і дочку – Йдеться про Софію Острозьку (7 – 1531), дочку (померла малою дитиною) князя Костянтина Івановича Острозького та княгині Олександри Семенівни Слуцької, і про її рідного брата Василя-Костянтина Костянтиновича Острозького (1526 – 1608) – володимирського старосту, маршалка Волинської землі (1550 – 1608), київського воєводу (1559 – 1608), який по смерті 1539 р. Іллі Костянтиновича Острозького почав іменуватися «князівським» іменем Костянтин.

Турів – містечко на Східному Поліссі, пристань на правому березі Прип’яті, в Житковицькому районі Гомельської обл. сучасної Білорусі.

Слуцький-Олелькович Юрій (? – 1542) – князь, син Семена Михайловича (Олександровича) Слуцького і княгині Настасії Іванівни Мстиславської, брат Олександри Семенівни Слуцької, другої дружини князя Костянтина Івановича Острозького.

…приятелем і товаришем походів Юрієм Радивилом… – Йдеться, вірогідно, про Юрія Радзивілла (1480 – 1541) – київського воєводу (1511 – 1515), каштеляна троцького (1522 – 1527), віленського (з 1527 р.).

Старша Анна… – Анна Радзивілл (бл. 1516 – ?), дочка великого гетьмана литовського Юрія Радзивілла, дружина Семена Юрійовича Дубровицького (? – 1556), литовського стольника (з 1555 р.).

…молодша Варвара… – Варвара Радзивілл (1520 – 1551), польська королева, дочка великого гетьмана литовського Юрія Радзивілла; у 1538 р. вийшла заміж за троцького воєводу Станіслава Гаштольда, по смерті якого 1542 р. свою симпатію висловив їй королевич Сигізмунд II Август, наслідком чого став їхній потаємний шлюб 1547 р. Вступивши на трон, Сигізмунд II Август 1548 р. на Пйотрковському сеймі успішно відбив усі намагання сенаторів на чолі з примасом скасувати це одруження. У 1550 р. Варвару було короновано, однак незабаром, 8 травня 1551 р., її спіткала загадкова смерть, заподіяння якої через отруєння приписують матері правителя, королеві Боні. Складна доля Варвари стала предметом багатьох драматичних творів, серед яких найбільшою історичною вірогідністю виділяються праці польського історика Ю. Бартошевича.

Климент VII – Папа Римський з 1523 до 1534 р.

Гаштольд Ольбрахт (Альбрехт) Мартинович – віденський воевода і канцлер Великого князівства Литовського, батько Станіслава Гаштольда.

Острог – місто на Волині над р. Вілією та Горинню.

Заславський Андрій Юрійович (? – бл. 1535) – князь, син Юрія Васильовича Острозького-Заславського (? – бл. 1500) і княгині Ганни, по смерті не залишив прямих нащадків, його спадкоємцем став племінник Кузьма Заславський.

…його спадкоємця, князя Кузьми… – Йдеться про Кузьму Івановича (7 – 1556), князя династії Заславських, племінника і спадкоємця Андрія Юрійовича Заславського, сина Івана Юрійовича Заславського (? – бл. 1514 – 1516) та Олени Федорівни. Кузьма Заславський – продовжувач українського княжого роду Заславських, спільного генеалогічного походження з Острозькими.

Сангушко (Сангушкович) Федір Андрійович (7 – 1547) – володимирський староста (1531 – 1547), маршалок Волинської землі (1535 – 1547), брацлавський і вінницький староста (1544 – 1547). По смерті його найкращого друга, «названого брата» Іллі Костянтиновича Острозького, став головним опікуном його жінки Беати Костелецької і дочки Гальшки. Одна із найпомітніших історичних постатей литовсько-українського княжого роду Сангушків (Сангушковичів).

Сапєга (Сопіга) Іван (Ян) Богданович (? – 1561) – підляський воєвода, одружений з княгинею Ганною Андріївною Сангушко.

Горностай Іван Остафійович (7 – 1558) – представник української шляхти, розпочав придворну службу руським писарем короля Сигізмунда І Старого (1517), пізніше дістав придворний уряд господарського маршалка (1529); був земським підскарбієм (з 1530 р.), адміністратором Троцького (з 1538 р.) і Віленського (з 1549 р.) воєводств, новогрудським воєводою (з 1551 р.); виявив себе як дипломат, очолюючи державні посольства з Великого князівства Литовського до Москви (1522, 1527) та Перекопської Орди (1534), був близькою довіреною особою короля Сигізмунда II Августа та його матері, королеви Бони Сфорци; один із найбільших феодалів держави.

Василевич (Василович) Іван – секретар польського короля Сигізмунда І Старого, ймовірно, з роду Василевичів-Стрив’язьких, нащадок Дахна Василевича, писаря князя К. І. Острозького, а по його смерті – кременецького намісника королеви Бони; представник української (київсько-брацлавської) шляхти.

…Велика маєтність Янушполе… – Ідеться, ймовірно, про сучасний Ямпіль поблизу Кременця (цей здогад видавця «Архіву Сангушків» Броніслава Горчака видавався І. Франку дещо сумнівним – див.: 39, І59).

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2008 р., т. 51, с. 321 – 333.