5. Спроби увільнення Гальшки

Якоб Каро

Переклад Івана Франка

Недалеко панського двора теперішного містечка Шамотули в Познанщині, який тепер належить до пануючого князя Саксонсько-Кобурсько-Готського, стирчить велика будівля, подібна до вежі, збудована в початках XVI в. правдоподібно зразу для цілей оборони. Ще й досі сю вежу звичайно називають «баштою», а людова традиція називає її «вежею чорної княжни».

Ще й досі в устах довколичного люду живуть різні перекази про сю будівлю. Одні оповідають, що якась князівська дочка полюбила парубка з низького стану, а що батько сердився за те, втекла потайно з дому. Опущена всіма, вона, терплячи голод й недостаток, блукала по сусідніх селах, поки батькові гайдуки не зловили її і, надівши їй чорну маску на лице, не замкнули її до сеї вежі. Відси, кажуть, пішла й назва місцевості Самотули, що значить «самітна тулачка», яку німці переробили на «Замтер».

Інші знов оповідають, що в багатого дідича сього двора вродилася колись дочка з лицем чорним, як у мурина, а нещасний батько, соромлячися показати на світ своє дитя, так страшно покривджене природою, замкнув свою дочку на все її життя в тій вежі.

Сі оповідання показують добре, як у народній фантазії переміняється історія на дивоглядні перекази. Бо направду дівчина в чорній масці і дівчина з чорним лицем, і загалом чорна княжна, яку людова фантазія зробила жителькою сеї башти, – се все одна й та сама особа, а власне, ніхто інший, тільки княжна Гальшка Острозька.

Сюди до свойого батьківського замку завіз гр. Лука Гурка свою жінку зі Львова, не вважаючи на її опір, коли король дав йому власть над нею. Та даремні були всі його просьби й намови, щоб вона піддалася обов’язкам подружнього життя. Гальшка не хотіла ані знати, ані бачити накиненого їй мужа.

Чи то бажаючи присилувати її, чи лише тому, аби не дати їй утекти, гр. Гурка замкнув молоду жінку до башти, у якій вона, відділена від усього світу, мусила провести багато літ. В пасивнім опорі, який княжна ставила свойому мужеві, бачимо виразний знак того, що величезна сила волі її матері перейшла потрохи також на дочку. Можна прийняти за правду, що Гальшка весь час своєї неволі в тій вежі не переставала носити жалібну чорну одежу. Адже ж вона більше, як хто інший, мала підставу жалувати своєї страченої молодості і своєї коханої матері, про яку знала, що жиє, але від якої жорстока доля відлучила її невмолимо.

Її мати, княгиня Беата, зовсім не думала без опору піддатися долі. Вона ані на хвилю не переставала заходитися та добиватися, не лише в короля, але, можна сказати, в цілої суспільності, щоб увільнити свою дочку, як вона казала, «з вавилонської неволі». Вона готова була навіть, якби запотребилося, відшкодувати гр. Гурку за матеріальні страти, понесені в тій авантюрі, аби тільки звернув їй дочку.

Король поручив гнезненському архієпископові і примасові королівства, а також познанському єпископові Чарнковському, який у Варшаві доконав відомого силуваного шлюбу, розглянути справу подружжя Гальшки, а Беата, що тепер вповні стояла під впливом та порадою воєводи Мартина Зборовського, який так страшно помстився за неї на князі Дмитрі Сангушкові, писала також проречисті листи до примаса, щоб допоміг їй визволити дочку.

Пан Лукаш Гурка, як кальвініст, щоправда, не належав під власть архієпископа, навіть у подружніх справах. Але примас був його свояком, а надто займав у Польщі таке впливове становище, що гр. Гурка не міг відмовити його запізванню ставитися перед ним. Проте різниця інтересів була така глибока, що про якесь порозуміння годі було й думати.

Примас намовляв Гурку до згоди з княгинею Беатою, але пан Гурка ні про що й чути не хотів, як тільки про те, щоб дійти до згоди зі своєю жінкою. Годитися з іншими за свою жінку – се видавалося йому зовсім осоружним. Він збув примаса тим, що обіцяв йому порадитися зі своїми приятелями. Але вже 27 вересня 1559 р. він заявив примасові зовсім достойним письмом, що всі його приятелі згідні з ним у тім, що він обтяжив би свою совість, коли б увійшов в переговори з князем Семеном Слуцьким.

«Бо о те тільки ходить княгині, – писав він. – Але ж я взяв княжну собі за жінку, взяв із нею шлюб по-християнськи, взяв її на розказ короля, що як християнський монарх поручив мені взяти до свойого дому пошлюблену мені жінку. Вона в моїх руках, я бережу її як свою подругу, а тепер маю йти і торгуватися за неї? Се не моє діло. Се нарушило би мою честь і мою гідність.

І з ким маю торгуватися? З чоловіком, що хотів видерти мені чесне ім’я мойого дому, безчесно підсунувся до жінки, пошлюбленої мені з ласки короля, і без ніякої законної підстави присвоїв собі її маєтності? У мене нема нічого святішого на світі, як моя чиста совість і моя честь, а вони не позволяють мені зробити те, що радить мені Ваша Святобливість».

Примас повідомив короля про безуспішність своїх заходів, а сей доніс про се князю Радивилові. 3 їх листів міг переконатися примас, що не може числити ані на постійність короля, ані на поміч князя Радивила. Тому він рішився попробувати ще раз, чи не розмотає сього клубка чисто законним способом.

Він признає, як пише в однім листі до пана Гурки, що, з одного боку, треба мати на увазі совість одної сторони, але, з другого боку, не треба спускати з ока також інтересів другої. Він просив, щоб прислано йому нарешті оригінальний акт варшавського шлюбу, щоб міг сам наочно переконатися і через інших упевнитися, «чи в ньому все-таки нема діри». Коли б, віднайшовши її, вдалося уневажнити той нещасний шлюб, поступаючи без нарушения божеського порядку в тій справі, то се був би найліпший вихід, який тільки можливий.

Нема сумніву, се вже була не мала річ, коли примас загадував кальвіністові засягнути ради у людей, свідущих у Біблії та в канонічному праві, про важність його шлюбного акту, але, на лихо, той акт із 16 лютого 1556 р. такий ясний, виразний і недвозначний – маємо його текст перед собою, – що ані примас, ані жоден знавець Біблії не міг дошукатися в ньому пожаданої для нього «діри».

«Не можу добачити нічого, – писав примас до познанського єпископа, – що могло б уневажнити те подружжя, і тому сердечно жалую нашого спільного приятеля, графа Лукаша. Держати у власнім домі ворога, не мати ані одного веселого дня, ані потомства, ані навіть надії на якусь родинну радість, – справді, треба бути хіба залізним, аби се витримати. А до того додаймо ще, що та пані змазана вже князем Слуцьким і то так прилюдно, що сього не закриєш ніяким покривалом».

Примас виливає все, що наболіло в нього на душі, перед своїм товаришем єпископом. Він роздивляє сю справу із одного і другого боку, підносить думку, чи не можна би виточити розводовий процес ob adulterium, а потім міркує знов, чи не потерпіли би на тім світські інтереси його приятеля. Він особливо не довіряє змінним настроям при дворі і розпаношеним там інтригам і переконаний, що король не має настільки сильної волі, аби успішно опертися таким впливам. Довге письмо примаса до довіреного єпископа позволяє нам глибоко вглянути в душу того церковного достойника, із тим більшим задоволенням ми пізнаємо в ньому щонайменше благородний і чесний характер, оскільки окружаючі його особи зовсім не викликають такого враження.

Друга проба довести до порозуміння сторін не вдалася зовсім, бо примас був змушений узяти на себе королівську місію до Відня, а Гурка й познанський єпископ були перешкоджені хоробою. Так само розбився план з’їду сторін у гетьмана Тарновського, за яким промовляв особливо Мартин Зборовський. Княгиня Беата писала тоді до Зборовського:

«Ах, коби Богу подобалося зрушити серце примаса, аби тільки бідна, нещасна невільниця, моя дочка, вийшла з в’язниці. Бо того я певна, що при Божій помочі з неї не видусять нічого. Щодо себе самої ручу Вам, що волію тричі вмерти, ніж піддатися. І се знаю також про свою кохану дочку».

Зборовський відповів безнадійно, що не бачить способу поєднати «скрайні» бажання обох сторін. Пан Лукаш Гурка висловив перед ним свій намір стояти на тім, що скажуть учені люди. Коли вони признають його подружжя неважним, він радо віддасть княжну, а тільки піднесе претензії о відшкодування, знаючи її нехіть до нього. Коли ж знавці висловляться за законністю подружжя, тоді княгиня повинна нарешті заспокоїтися. Гальшка повинна признати себе його жінкою, а мати нехай завідує маєтком до своєї смерті. Але йому здається, що княгиня не захоче пристати на се.

Беата була невтомима. Вона зверталася до різних осіб і з різними планами. Коли примас, вертаючи з Відня, переїздив через Краків, вона поручила предложити йому дарунок, аби позискати його для себе; розуміється, він відкинув дарунок, і то, здається, не без обурення.

Тяжко зажурена, написала княгиня про се краківському воєводі Тенчинському, а коли се письмо не було удаванням, обчисленим на ефект, то треба признати, що Беата вміла дуже зворушливо представляти свій материнський біль. Вона проклинає свій багатий спадок, що ввігнав її дочку в таке нещастя. Вона рада понести всяку жертву і готова дати пану Гурці 10 000 талярів відшкодування або й ще більше. Коли се не поможе, то мати й дочка мусять згинути в розпуці, бо не піддадуться ані вона, ані «княгиня Слуцька», як остентативно кождого разу називає свою дочку. Вона просить воєводу склонити примаса, аби переводив сю справу радше в Польщі, як у Литві, хоч там міг би був числити на підмогу Радивила.

Даремно впоминав її воєвода, аби дожидала рішення архієпископа. Се була для неї мала потіха, бо в душі вона не довіряла примасові. Вона підозрівала, що він нарадив королеві силою віддати її дочку пану Лукашеві, а за примасом догадувалася впливу свойого швагра, князя Василя Острозького. Нарешті, її недовір’я переходило з одного на другого, бо ні в кім не знаходила співчуття. Між усіма листами, які дійшли до нас із того часу, не знайдеться, мабуть, ані один, що міг би дорівняти Беатиним листам силою чуття та наглядністю представлення. Жаль і пристрасне завзяття піддають їй таку проречисту мову, що робить майже трагічне враження; надто вона вміє поводитися так зручно, що не можна відмовити їй значного дипломатичного таланту.

Нараз трафився випадок, що зробив зворот у всіх тих неясних відносинах. В 1560 р. умер князь Семен Слуцький. Коли Гальшка справді була пошлюблена йому в львівськім монастирі, то щонайменше з сього боку тепер була свобідна.

Примас проявив тепер незвичайну рухливість. Сам з розказу короля він удався до Шамотул і застав Гальшку, що, власне, видужала після гарячки. Пізніше говорив Лукаш Гурка, що вона відкинула всякі переговори, як непотрібні, бо не вона сама, але тільки її мати може тут рішати. Кому о те ходить, нехай умовиться з нею, а вона безумовно піддасться материній волі. Пан Гурка сам подякував королю покірним письмом за ненастанне заняття його долею, а в листі до князя Радивила висловив надію, що тепер по смерті його суперника можна ждати корисного розв’язання трудностей.

Цікава річ, що всі особи сеї «трагедії», як звичайно в тих часах називано сю справу, з довір’ям відносилися до князя Радивила, хоч він, без сумніву, грав дволичну роль. Саме з тих днів, коли писав до нього Гурка, маємо лист князя до Беати, в якім він іще побільшує її й без того немале недовір’я до всіх людей і не вагається навіть кинути підозріння на примаса.

«Напевно, – писав він, – примас буде змагати до того, аби зшивати, а не пороти. Коли би княжна Гальшка була так легкомисна і пристала на се, то се вийшло би їй і нам на шкоду. Бо хоч би Ви пану Гурці признали й 100 000 золотих, він не задовольниться й тим, повитягає якісь давніші рахунки і захоче дістати один або другий замок. Також не один старший свояк захоче дістати дещо. Не знаю чи й архієпископ знаходиться в тім ділі безплатно. А там іще один єпископ, а за ним іще хтось інший. Подумайте добре, яких сум треба на те все».

Говорити княгині такі речі – значило укріпляти її в її опорі. Вона боялася, що архієпископ, який, власне, вибирався в дорогу до Вільна, зрадить перед князем Радивилом, як далеко вона поступила вже в своїх уступках щодо відшкодування, і просила краківського воєводу Тенчинського остерегти архієпископа, аби якнайбільше мовчав про її обіцянки.

Сей справді написав до примаса, що се спричинило би смерть княгині, коли би процес перенесено до Литви. Вона живе в його маєтності Красніку тільки тому, аби бути ближче своєї дочки і визволити її. Вона не знає іншого щастя на землі, як тільки свободу своєї дочки. От тим-то найбільше її змагання йде до того, [щоб] розв’язати справу тут (у Польщі), а не вертати туди (до Литви) «між тих, – на її думку, – хижих вовків».

Між усіма людьми, що мали стичність з княгинею, ніхто, здається, не спочував та не помагав їй щиріше, як той краківський воєвода. В своїй дальшій кореспонденції з примасом він з почуттям обурення говорить про ненастанні зневаги та напасті, яких допускається її швагер князь Василь супроти вдови. Він жалується, що життя в комірнім уже знесилило колись цвітучу жінку; він шукає способів і доріг захистити її перед такою нечуваною кривдою. Але кінець кінцем і сей пан не міг удіяти нічого.

Хоч як дуже довіряла Беата сьому свойому опікунові, все-таки їй здавалося, що не слід зривати також із князем Радивилом. Вона вислала до нього двох своїх довірених з листами, що висловляють увесь біль її душі.

«Ся нещаслива доля моєї нещасної дочки діткнула мене так тяжко, що через се я стратила розум, здоров’я і все інше. Отак, скніючи серед ненастанного плачу та журби, я, бідна, не знаю, що чинити маю. Але доки тільки у мене душа в тілі і думки в голові, я не перестану просити Вас і благати, і жебрати помочі. Змилуйтеся, поможіть, спасайте нещасну, пригноблену та мучену невільницю, визволіть її з в’язниці як милосердний християнський пан!»

Нарешті примас довів до того, що можна було усталити з’їзд обох сторін. Він призначив на се містечко Петроков, де звичайно збиралися сойми, і визначив реченець на Громничну неділю 1561 р. Але княгиня не потягала на се. Одно те, що їй занадто довго було ждати, а друге те, що, на її думку, до Петрокова в той час збереться дуже багато людей. «Де багато голов, там багато думок, а кождий захоче показати себе», – сказала вона до воєводи Тенчинського, який також почав уже тратити терпеливість.

«Сиджу тут майже як мученик, – писав він до архієпископа, – і ніде не знаходжу спокою». Ще раз він розважає шанси угоди, і найцікавіше в тім його міркуванні те, що він уважає себе вправі допустити лагідніше трактувания справи з боку княгині. Між іншим, він думає, що може приректи примасові, що княгиня заспокоїться, коли побачить, що Гальшка згодиться бути й лишитися жінкою Гурки. Здається, що надія побачитися з дочкою настроїла княгиню лагідніше, бо вона вірила, що може напевно числити, що Гурка привезе головний предмет спору, Гальшку, з собою на з’їзд.

Новим і страшним ударом судьби для княгині було те, що воєвода Тенчинський умер в перших днях грудня 1560 р. В нім вона, як писала примасові, стратила «батька сиріт». Тепер мусила сама вести свою справу.

«Богом і його святим іменем заклинаю Вас, – писала вона до архієпископа, – і слізно благаю довести се діло до кінця. Се одно стоїть непохитно, що при Божій помочі від нас обох ніхто не вимучить нічого такого, щоби противилося нашій совісті й нашій честі. Бо сей пан Гурка так уприкрив нам се нужденне існування, що не тільки в християнстві і в поганстві, але навіть у пеклі не стерпіли би стільки несправедливості, скільки зазнала я зі своїми дітьми».

(Сим множним числом вона обіймає також помершого князя Слуцького.)

«Через сей проклятий маєток, – пише вона далі, – пропали ми без вини. Мене гризе совість, що моя дочка задля сього мізерного багатства так довго мусить терпіти неволю тіла й душі. Але не тільки страту її маєтку, також і страту мойого – Бог свідок, що чесно набутого посідання і мойого здоров’я я переболіла би, якби тільки знала, що моя кохана дочка, княгиня Слуцька, відзискала свободу».

Хоч як унижено висловлялася Беата перед примасом, то все-таки вона не довіряла йому. Майже рівночасно вона писала до Радивила, що не обіцяла нікому нічого і покладає всю надію на нього, бажаючи тільки, аби її дочку яким-будь способом із того пекельного нехристиянського Вавилона привезено до нього до Литви, а тут уже вона сяк чи так визволить її.

На сю комбінацію не хотів, одначе, ніяким способом пристати її приятель Мартин Зборовський, який від смерті воєводи краківського знов зробився її дорадником. Він стояв на тім, що Беата найскорше дійде до своєї цілі через стрічу з Лукашем Гуркою перед архієпископом. Архієпископові ж він витолкував, що Гальшка тоді в Варшаві тільки «conditionaliter» (условно) зізволила на подружжя. В тім «conditionaliter», на думку Зборовського, була, власне, та «діра», якої сам архієпископ шукав колись так усильно. А що услів’я – згода матері – не сповнилося, то подружжя можна розлучити. Але поперед усього не треба забувати, що княгиня тільки тоді вдасться в дальші переговори, коли її дочка буде свобідна. В такім дусі він написав також до Лукаша Гурки.

Лукаш Гурка подякував пану Зборовському за його старання і заявив свою готовність на з’їзд у Середопістя 1561 р., бо Пущення вже було минуло. Він стояв при своїм, виключаючи всякий сумнів, що Гальшка – його законна супруга. Тільки питання, чи має розійтися з нею, він годився піддати третейському судові. Бо й він хотів увільнитися від Гальшки не задля неї самої, але задля неласки старої княгині і задля трудностей, які вона робила йому із-за своєї доньки.

І так здавалося, що зближається день угоди. Але чим більше він наближався, тим різкіше підносила Беата як конечне услів’я освободження Гальшки, тим гостріше і ненависніше висловлялася в своїх листах до примаса. Примас одержував, мабуть, таке саме враження, як Лукаш Гурка, який жалувався на те, що «княгиня Беата співає все ту саму пісню» і не тільки повторяє все ті самі думки, але також уживає все тих самих слів. Була тільки та різниця між її листами до князя церкви і до світського магната, що в перших вона частіше згадувала про Бога й сумління, і про свою готовність «лишитися голою хоч до сорочки».

Тим часом надійшла умовлена неділя, але до стрічі спорячих сторін ніяк не доходило, і примас задумав тепер назначити її на Провідну неділю, на день 13 цвітня. Але не беручи надто дослівно жертволюбності княгині, запитав її вперед, скільки відшкодування думає вона дати пану Гурці. Зборовський поспішив відповісти, що княгиня, хоч не почувається до обов’язку, але тільки, аби освободити дочку, готова дати 60 000 золотих. Він додав, що вона згодиться підступити й до 100 000, аби тільки точно додержано реченця з’їзду.

Щодо сього видається йому пан Лукаш таким недбалим і неточним, як і у всяких інших ділах. Архієпископ зробив би добре, якби назначив вчасніший реченець, може вже на неділю Laetare, бо йому тяжко буде вдержати княгиню в прихильнім настрої, тим більше що вона одержала власноручний лист єпископа познанського, в якім сей признає, що дав Гальшці шлюб тільки условно.

Примас одержав також анонімний лист, у якім остережено його перед «непостійністю жіночого пола». Сказано там, що княгиня вправді говорить тепер таке, що їй уперед і на думку не приходило, що готова заплатити 100 000, але коли пан Лукаш дасть себе зловити на ту обіцянку, то ще дуже сумнівно, чи княгиня дасть гроші.

«На мою думку, – кінчить анонімний кореспондент, – пан Лукаш волів би зректися невдячної жінки, ніж мати задля неї багато клопотів, яких княгиня не перестане йому робити до своєї смерті, повинен зірвати всякі зносини з людьми, що не знають ані Бога, ані чесноти».

Нарешті княгиня Беата заявила примасові виразно, що готова заплатити 100 000 золотих за увільнення «княгині Слуцької». Не досить того: коли би пан Лукаш обчисли свої страти ще вище, а примас узнав його претензію, вона дасть ще більше. Але нехай діло дійде тепер до кінця!

«Коли се не станеться тепер, – писала вона далі, – то не можу утаїти сього перед Вашим Преосвященством, що мій ворог у такім разі не дістане з мойого добра нічого. Навіть при найліпшій волі я не буду в стані пізніше дати йому нічого, бо в мене не буде нічого. Се я виясню Вашій Милості усно не в довгім часі».

Ся не зовсім зрозуміла погроза ввела примаса ще в більше заклопотання. «Княгиня хоче бачити свою дочку свобідною, – писав він до пана Лукаша, – а Ви не хочете віддати її. Як же ж я можу довести вас до згоди?» Хоч здавалося зразу, що пан Лукаш радо пристав на з’їзд, але направду він виявляв мало охоти справді станути на ньому.

Всі реченці були для нього занадто вчасні, не в пору, а супроти Зборовського він виявив зачудування, що сей приступає до нього з наміром торгуватися за його жінку. Архієпископові на його запитання, що думає сама Гальшка про се, він доніс, що «вона говорить про се діло скромно і без турботи, кладе все на волю матері, бо присягла собі не зробити нічого без її згоди». Ще раз він заявив зовсім рішуче, що не покине своєї жінки, а щоб людям дати доказ, що вона справді його жінка і що стара княгиня без підстави напастує його, він згоджується на з’їзд, аби на нім «при Божій помочі та при участі архієпископа зробити кінець тій трагедії».

Зборовський ще раз радив йому усильно не відкидати легкодушно пропозиції княгині, бо «страшно подумати, що зробить вона в разі його опору. В усякім разі пан Гурка в такім випадку не дістане нічого з її маєтку, – про се вона вже подбає, хоч би мала заплатити за се життям». З другого боку донесено також примасові, що княгиня давала бланкет на всі умови для увільнення своєї дочки; вона прийме і підпише все.

«Але коли пан Лукаш не пристане на се і коли він надіється моєї смерті, – а життя не може ніхто купити собі, – то не буде мати з того ніякої користі, доки у мене душа в тілі. Яке тільки право прислугує матері, я дійду всього, аби видобути мою кохану дочку з рук того пана. І нехай він не думає, що Гальшка, входячи в літа, зробиться ласкавішою для нього; вона радше згине в нужді, ніж мала би піддатися йому. Коли се буде потрібне, ми запишемо се своєю кров’ю, що не можемо поступити інакше».

І княгиня Беата додержала своєї присяги. Розуміється, до задуманого з’їзду не дійшло. Ще три роки тяглася боротьба нещасної княгині з паном Лукашем Гуркою, який тим часом, невважаючи на свої прикрі родинні відносини, доступив гідності познанського воєводи.

Нарешті, в р. 1564 Беата знайшла спосіб справдити свої погрози, позбавити свого ненависного, силою накиненого зятя своєї спадщини і помститися на нім.

Між товаришами турецького посла, який у цвітні 1564 р. прибув до польського двора, був також поляк, воєвода серадський, Войтех Ласький, чоловік відважний і відомий авантюрник, що здобув собі великий розголос своїми походами на Волощину, рицарська постать у досить великім стилі. Він причинився дуже багато до посадження волоського деспота Якова Геракліда на господарському стільці і за се в дарунку одержав твердиню Хотин. По упадку і насильній смерті Геракліда зажадав султан від Польщі віддання Хотина.

Король Зигмунт Август відкликався до патріотичного почуття Войтеха Ласького, і хоча смілий войовник на волоську виправу виложив зі своєї кишені 100 000 золотих, все придане своєї першої жінки, а Хотин одержав як одиноку відплату за ті кошти, то проте не завагався ані хвилі піддатися королівському покликові і видати туркам твердиню без жодного відшкодування. Отже, герой, рицар, патріот і правдивий шляхтич!

Войтех Ласький мав 31 літ і від трьох літ був вдівцем, коли зробив сю велику патріотичну жертву. Княгиня Беата Острозька постановила відшкодувати його за се. Хоч їй почався вже 49-ий рік, вона 12 цвітня 1564 р. віддала молодому вдівцеві перед престолом руку й серце, а незабаром після сього незвичайного шлюбу записала княгиня свойому вибранцеві всі свої посілості і замки, як ті, що мала по своїх родичах, так також і добра Острозьких, які розширила ще закупами, і зробила з рицаря одного з наймаєтніших панів у краю. Король Зигмунт Август потвердив сей запис.

Але пан Ласький відплатив вельможній княгині чорною невдякою. Він відвіз свою підстарілу жінку до свого батьківського замку Кежмарку на Спішу і замкнув її там у вежі, в якій вона знайшла таку саму неволю, яку терпіла її дочка в Шамотулах. Нещасливій матері довелося ще жити довгі літа, але своєї вітчини вона вже не побачила ніколи.

Примітки

Тенчинський Ян (? – 1560) – войницький каштелян, господарський королівський маршалок, люблінський староста, краківський воєвода.

Ласький Войтех (бл. 1533 – 7) – серадський воєвода

Хотин – місто в північній Бессарабії, розташоване на правому березі Дністра.

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2008 р., т. 51, с. 369 – 380.