4. Семен Слуцький і Лукаш Гурка

Якоб Каро

Переклад Івана Франка

Чотирнадцятилітня вдова Гальшка Острозька стала тепер знов тим, чим була вперед, – послушною дочкою своєї матері, яка не мала жадної волі, крім тої, яку піддала їй мати. Справді, настрій матері, а не дочки говорить із жалоби [тобто скарги], внесеної вже 19 марта, другого дня по стрічі матері з дочкою, іменем княжни Гальшки проти її стрия Василя Острозького.

У познанськім гродськім суді, першім суді, що став їй доступним від тої хвилі, «коли з ласки Божої і при помочі своїх приятелів вона увільнилася з неволі і насильства, яке вчинив над нею князь Дмитро», вона вносить свою скаргу. В ній оповідається про підступний напад на Острозький замок, про насильне забрання дорогоцінностей і пишеться далі:

«Проти волі моєї й моєї пані-матері він (т[о] є[сть] князь Василь) змусив мене силою взяти шлюб із князем Дмитром. Ані моє супротивлення, ані мої просьби, ані мої сльози не вдержали його від того, що він віддав мене йому, і таким способом знасилувано мене».

Кілька день по внесенні тої скарги до гродського суду явилися два делегати в імені короля і зложили перед тим самим урядом ось яку заяву королівської волі:

«Коли тепер, – писалося там, – княжна Гальшка стала свобідною, має її мати, княгиня Беата Острозька, взяти її під свою опіку, але не віддавати її заміж».

Рівночасно заявили делегати в суді до протоколу, що листи такого самого змісту доручили княгині Беаті.

Така форма королівської інтервенції видалася гордій княгині тяжкою зневагою. З непоборною логікою і різким тоном відповіла вона, що королівські накази та писання приймає завсігди з належною пошаною, але листи такі, як сей, одержує звичайно тільки той, хто сам допрошувався їх. Але коли королівський декрет раз признає, що княжна Гальшка свобідна, або, кажучи латинським терміном, sui juris, то чей же вільно витягнути з сього висновок, що вона може розпоряджати сама своєю особою за радою своєї матері або своїх приятелів. Їй видається се переступленням границь права, коли вона, мати, має обняти такий важкий обов’язок з обмеженням свободи своєї дочки. Чинностям, які не нарушать особистого права її дочки, вона не буде ставити ніякого опору.

Ся обміна заяв показує вже, що безпосередньо по повороті княжни з різних боків знов пішли спекуляції на її одруження, і сі спекуляції аж надто скоро сплодили сіть інтриг та замішань, що обіймали чимраз більші круги, а особливо королівський двір привели в фальшиве положення. Король особливо побоювався, що після всього, що сталося, син каліського воєводи, молодий Мартин Зборовський, має найбільші вигляди на руку молодої вдови та її багате литовське віно.

Коли вже й без того перехід польських магнатів на литовські аллодії був йому дуже непожаданий, то в сьому випадку така можливість наповняла його правдивим страхом. Він бачив дуже добре, з яких причин старий воєвода Зборовський тепер аж надто виразно зближався до гетьмана Тарновського, тестя князя Василя Острозького, а між усіма, кому не довіряв Зигмунт Август, – окрім Радивила, він властиво не довіряв нікому, не виключаючи своєї матері, – гетьман Тарновський був першим.

Король повзяв постанову не допустити ніяким способом, щоб те зближення ще затіснилося через подружжя Гальшки зі Зборовським. Він був переконаний, як писав до Радивила, що впустив би гадюку до свойого краю, коли б Зборовський через подруження з Острозькою міг так страшенно розширити свої посілості в Литві, яких досі набув немало. «Ми всі, – писав король, – мали би з ним пекло, і се потягло би за собою тяжкі трудності для правительства».

Далі оповідав король свойому довіреному, які заходи роблено при дворі в інтересі княгині Беати, щоби усунути поперед усього закон, по якому сирота без батька може бути віддана заміж тільки за дозволом найближчих свояків, а також зняти королівський арешт, положений на князя Василя Острозького. Конспіраційна приязнь воєводи Зборовського з гетьманом Тарновським, до якої хилиться також його власна мати королева Бона, наповняє його підозрінням. Коли би ті союзники приєднали до себе князя Василя, тоді закон і зарука стратили би усяке значення. Треба би, отже, вплинути на князя Василя і відвернути його від сеї коаліції виглядом на якусь іншу комбінацію. «Бо де моя мати вмішається, – кінчить король, – там усе виходить для мене якась прикрість або якесь лихо».

Але королю не досить було запобігти зв’язкові Гальшки зі Зборовським. Він сам оглядався за кандидатом на мужа для багатої дідички, і його вибір упав на графа Лукаша Гурку, свояка Костелецьких, що прилучився був до погоні за Сангушком для увільнення Гальшки. Граф Лукаш Гурка був завзятий кальвініст, а се, може, й причинилося до того, що король обернувся до нього зі своєю прихильністю, бо магнат-протестант у Литві був би менше шкідливий, як католик.

Зрештою, молодий граф визначався блискучою лицарською поставою, а при парадах в часі весілля короля з Катериною Австрійською він разом зі своїм братом робив найбільше враження своїми пишними виступами. От тим-то не був се простий припадок, коли король весною 1556 р., їдучи з Литви на сойм у Петрокові, кілька день задержався в Варшаві у своєї матері, при якої дворі в ту пору пробували також княгиня Беата зі своєю дочкою, що туди ж прибув також граф Лукаш зі своїм свояком єпископом Андрієм Чарнковським із Познані.

Король сам виступив як сват свойого протегованого перед княгинею. Княгиня Беата старалася викрутитися всякими способами. Особливо висувала на вид законні трудності, які насуваються при переході польського магната на литовську спадщину. Але король зараз знайшов спосіб усунути сю трудність. Він попросту зніс дотичну законну постанову для сього одинокого випадку на користь княжни Гальшки і пана Гурки та їх сподіваного потомства. Особливо право свояків Гальшки викупити цілу спадщину за четверту часть її вартості в разі, якби та спадщина мала перейти в руки польського магната, могло в сьому випадку тим легше бути усунене, бо князь Василь, найближчий свояк, наслідком відомого судового вироку стратив усі права свояцтва та опікунства.

Але княгиня Беата не переставала опиратися волі короля. Даремно король робив усякі заходи, аби довести до заключення шлюбного контракту ще перед початком сойму. Королева Бона, здавалося, попирала його в тих заходах, але тільки позірно. Король Зигмунт Август, як бачимо з його пізнішого листа до Радивила, незабаром переконався, що заходи королеви мали на меті тільки запобігти насильній розв’язці справи і не допустити до заключения контракту. Також намови познанського єпископа були безуспішні. Та проте король велів приготовити всі ті папери та писання, які в разі шлюбу Гальшки з Гуркою мали бути від імені княгині Беати вислані князю Василеві. Ті папери були в руках королеви Бони.

Час наглив. Сойм мав починатися і король означив уже день від’їзду. Ще раз «гарячими словами» він намовляв княгиню, щоб дала свій дозвіл, і ціле окруження допомагало йому в тім. Беата опиралася всіма можливими доказами та закидами, а коли все те не помагало, втекла галереєю до лазні і замкнулася в ній, щоб ніхто не міг її знайти.

Тим часом княжна Гальшка у одно повторяла свою рішучу заяву: «Я готова зробити все, на що буде згода моєї матері-княгині».

Княгиня Беата як не вертала, так не вертала. Король зміркував, що вона сховалася навмисно і велів шукати її. Її знайшли, але вона уперто відмовляла всім просьбам і не хотіла вийти зі своєї криївки. Всі були обурені на її упертість, і нарешті один із панів стягнув їй перстень із пальця і приніс до княжни з запевненням, що мати згодилася і посилає їй перстень на знак своєї згоди.

– Добре, – відповіла Гальшка, – коли моя мати згодилася, то й я піддаюся. Коли ж се неправда, то я остаюся під волею моєї матері.

Коли ж усі довкола запевнили, що княгиня словами виявила свою згоду і що се – дійсна правда, то єпископ Чарнковський зараз відправив шлюбний обряд і поблагословив молоду пару. Але також під час усієї тої церемонії княжна Гальшка повторяла свою заяву:

– Коли се воля моєї матері, то нехай буде й моя.

По закінченні сього незвичайного зашлюблення король від’їхав ще сього самого вечора.

Тим часом княжна Беата вийшла зі своєї криївки і застала дочку у королеви Бони. Можна уявити собі перестрах матері, коли довідалася про те, що сталося. Вона зараз заявила з усією рішучістю:

– Не була се ніколи моя воля віддати свою дочку, а коли я сього не хотіла, то й вона не могла сього хотіти, бо покликалася на мою волю, проти якої не хотіла виступати. А що я не згодилася на се подружжя, то не згодилася також і моя дочка, тому і я, і моя дочка сього шлюбу не маємо за шлюб і мати не можемо.

Княгиня Беата жила далі зі своєю дочкою у королеви, бо боялася, що деінде можуть відібрати від неї дочку насильно.

Засідання сойму скінчилися в червні, і король Зигмунт Август вернув знов до Варшави. І сам особисто, і через державного канцлера Оцеського він налягав на княгиню, щоб віддала дочку Гурці. Все надармо.

– Надіюся, – мовила княгиня канцлерові, – що аж до моєї смерті мої очі не побачать більше сього чоловіка.

– Не можу знати, – докладав канцлер королеві, – що ся безумна може ще зробити, бо з усього видно, що вона зважиться на всяке діло і не завагається ні перед чим, аби для своєї дочки знайти іншого мужа.

Тим часом увага короля, зайнята тоді поворотом королеви Бони до Італії, який зовсім не відповідав його бажанням, відвернулася від сього заплутаного діла. З від’їздом королеви Бони стратила княгиня Беата впливову покровительку, але се зовсім не зламало її рішучої відваги та опору. Усильним намовам та просьбам короля вона раз у раз протиставила свою заяву, що для пана Гурки не має ніяких зобов’язань.

Зі свого боку княжна Гальшка, чи то за намовою своєї матері, чи з власного почину, написала до королівського радника, що не хоче бути жінкою пана Лукаша Гурки, а до нього самого написала, що «волить радше вмерти, як іти за нього». Король був дуже затурбований тим, що буде змушений лишити сю справу в Литві як «negotium infectum». «Найгірше те, – писав він до Радивила, – що княжна й сама не хоче».

Роль, яку в тій справі грав великий маршалок литовський Радивил, зовсім не була здібна того безумовного довір’я, яке мав до нього король. В основі він як литовський магнат не мав причини прихильно дивитися на захоплення великої литовської спадщини польським паном, але швидко побачимо, що він супроти обох суперечних сторін грав роль протектора. Зразу радив королеві вплинути на князя Василя Острозького.

«Належало би, – радив він, – поки ще буде йому уділене маршалківство волинське, яке обіцяно йому на просьбу гетьмана Тарновського, дати йому якусь іншу користь із коронного скарбу».

Король згодився на се і справді розпочав переговори з князем Василем, щоб він намовив свою братаницю віддатися Гурці.

Але швидко виринула інша трудність. Приятелі Гурки почали побоюватися, що знесення литовського опікунського права для сього особливого випадку буде неважне, бо доконане не через соймову ухвалу, а тільки особистим розпорядженням короля. З боку Костелецьких, свояків Гальшки по матері, не було ніяких трудностей, бо вони як великополяни жили з Гурками в приятельських відносинах і були також посвоячені. Але, коли своякам по батькові, – міркували вони, – буде можливо за відносно малим відшкодуванням відкупити її батьківську спадщину, то ціле те нещасне подружкя являється зовсім безпредметовим.

Окрім тих трудностей, займала короля також думка, як устроїти відлучення княжни Гальшки від її матері. Коли він разом із княгинями королівського дому, своїми сестрами, візьме її з собою до Вільна, то мати, без сумніву, поїде з ними також, а раз вона явиться в Вільні, то присутність короля певно не здержить її від того, щоб нав’язувати різні інтриги і підшукувати іншого кандидата на мужа для Гальшки.

Дивно було, що король з усіма тими своїми побоюваннями звірювався перед князем Радивилом саме в такий час, коли сей на позір переговорювався з князем Василем Острозьким, але направду підпирав таємні плани княгині Беати. Вона справді вигляділа собі кандидата, а її вибір упав на князя Семена Слуцького, сестрінка князя Василя по матірній лінії. Король догадувався трохи про ті наміри і звірився з тим перед князем Радивилом, та сей оказався дуже прихильним для такої комбінації, тим більше шо князь Семен Слуцький був близько споріднений з його власною фамілією.

Щоб побільшити заколот, зголосився в тім часі, коли король із дня на день відкладав свій від’їзд до Варшави, не знаючи, як розлучити матір із дочкою, новий компетент до княжни Гальшки, а власне, князь Ян із Мінстерберга та Ельса, потомок чеського короля Юрія Подебрадського. По своїй першій жінці він був шурином князя Радивила і гетьмана Тарновського, а що його жінка Христина власне померла, він забажав через новий зв’язок із одним із найбільших домів сусідньої держави зробити добру партію. «Великі суми, – писав не без огірчення король до Радивила, – які він витягнув із Польщі через своє перше подружжя, мабуть, дуже засмакували йому». Здається, одначе, що сей новий компетент із усіх сторін одержав таку рішучу відмову, що в дальшім протязі сих подій про нього нема ніякої згадки.

До кінця року 1556 пробував король Зигмунт Август у Варшаві, а коли нарешті удався до Вільна, то проти свойого первісного наміру не взяв із собою ані княжни Гальшки самої, ані разом із її матір’ю. А в слідуючім році 1557 ми стрічаємо матір і дочку разом в домініканськім монастирі у Львові. Властиво, не в самім монастирі. Сей монастир з костелом Божого Тіла припирав своїми забудованнями до міського муру, а сам з одного боку обведений був старим укріпленим цегляним муром, а з другого боку – палісадою.

Між муром і монастирем стояло декілька мешкальних домів, мурованих із цегли, з яких один не мав ані дверей, ані вікон з боку від монастирських укріплень. Там давніше звичайно пробували черниці домініканського ордену, про які ніхто не знав, де вони жили. Вони якось щезали в тих домах. В однім із тих домів, де колись мала бути монастирська аптека, зайняла помешкання княгиня Беата зі своєю дочкою Гальшкою в товаристві кількох приятелів і урядників.

Зразу сей незвичайний двір держався зовсім тихо. Мужчини з супроводу княгині зайняті були, як здавалося, тільки тим, що заступали в судах діла своєї панни. Коли, одначе, через смерть тодішного старости на якийсь чac осиротіла посада представника королівської власті, двораки княгині почали шибатися по місті. На них жалувалися, що позаводили собі шинки і раз у раз нарушували спокій у місті. На вулицях робилися збіговища людей, спричинені двораками княгині. Її двірський писар, як говорено, стріляв навіть до міської сторожі, серед якої був також один радний міста, і зранив того радного та й іще одного львівського міщанина. Все міщанство почало нарікати на неспокійних гостей.

Сі нарікання донеслися до короля, і він звернув на них тим пильнішу увагу, що загальне положення у Львові було тоді не дуже безпечне. Боялися нападу татар, яких спровокував до ворожих кроків Дмитро Вишневецький, що також перед тим був одним із конкурентів до руки княжни Острозької. Король видав наказ поставити львівський замок в оборонний стан, а з огляду на грізну небезпеку гр[аф] Лукаш Гурка предложив королю проект покликати до Львова велике посполите рушення.

Не можна зміркувати, чи мав він у тім свій приватний інтерес. У листах до короля з того часу він ані одним словом не натякає на своє особисте діло. Але Зигмунт Август певно й сам мусив відчувати, що таким непевним і неясним відносинам треба зробити кінець. Дня 3 лютого 1559 р., саме в п’яті роковини замордування князя Дмитра Сангушка він іменував для Львова нового старосту в особі Петра Барзого, а два дні пізніше видав декрет, яким велено новому комендантові відібрати княжну Гальшку від її матері і передати графові Гурці. Гурка сам, дуже добре знаючи про сей королівський указ, виробив собі насамперед урядовий акт познанського єпископа про доконане ним у варшавськім королівськім замку вінчання Луки Гурки з Гальшкою, потім узяв своїх братів Андрія і Станіслава з немалою воєнною дружиною і поспішив до Львова.

Скоро староста одержав королівський наказ, удався до княгині Беати, промовляючи до неї в добрий спосіб, аби піддалася волі Божій і королівській. Княгиня відповіла сердито:

– Мати знає найліпше про свою дочку, що їй годиться. Король має опіку на те, аби хоронити сиріт від кривди, але не на те, аби дочок із князівського дому віддавати проти волі матері, кому сам захоче. Се було б гірше турецької неволі. Моя дочка не дала нікому права на себе без мойого дозволу. Такого дозволу я не дала, отже, вона досі свобідна і нічим не зв’язана. Зрештою, дім Острозьких не надіявся за свої заслуги в державі такого трактування з боку короля.

«А ти, пане Барзий, – додала княгиня, – не забувай, що ти вроджений вільним шляхтичем. Чи й ти, якби король проти твоєї волі віддав комусь твою сестру або твою дочку, не волів би бачити її радше мертвою, ніж поневоленою? Так само й я, коли захочете таким тиранським способом відібрати мені мою дочку, радше ввіпхну отсей стилет, – при тім вона витягла стилет із нагрудника, – насамперед їй, а потім собі в груди, ніж мала б допустити, щоб мене силою розлучено з моєю дитиною».

Барзий, переляканий такою страшною рішучістю роздразненої пані, віддалився зараз і сповістив короля про свою безуспішну пробу.

Король Зигмунт Август стратив рівновагу супроти такого опору. Як звичайно в тяжких випадках, він обернувся до свойого приятеля Радивила за порадою. Він вислав йому відпис донесення львівського старости і просив його з повним довір’ям порадити йому, яке поручення остаточно має вислати старості. «Бо справа не терпить проволоки, – писав король. – Ходить о гонор корони. Терпіти таке зухвальство і такий непослух – се значило би заплямити честь корони. Треба поступити рішуче, поки княгиня здужає покликати до себе своїх людей, на яких покладає таку зухвалу надію».

Князь Радивил, здається, не дуже поспішав зі своєю порадою. Саме в ту пору, коли король виливав перед ним свої важкі чуття та побоювання, щоб княгиня Беата не одержала непожаданих помічників, віленський воєвода князь Радивил був головним і найважнішим її дорадником. Ся гра, вимірена проти короля в пору, коли король серед важких обставин просив у нього поради, дуже характеристична для сього найвищого урядника Литви, що пізніше мав стати тестем короля. Король не міг діждатися відповіді свойого довіреного. У Львові грозило вибухом заколоту, а староста чекав на інструкції. Польський історик і письменник Лукаш Гурницький, якому завдячуємо немало подробиць отсього оповідання, завіз королівський наказ де Львова.

Староста сповнив його точно. Поперед усього поставив сторожу при всіх брамах міста, щоб не впускала нікого без його дозволу.

Незабаром по розставленні сеї сторожі донесено йому прибуття чоловіка, що назвав себе гонцем пана Савіцького. Савіцький був секретарем віленського воєводи князя Радивила. Перша річ коменданта була запитати гінця, чи має які листи. Гонець заперечив рішуче. Комендант, проте, велів обшукати його, і справді в войлоці знайдено лист до княгині Беати, писаний по-руськи, в якім радилося їй, аби, сохрани Боже, не давала дочки Гурці, бо се значило би утрату всього її маєтку.

Трудно допустити, щоби лист був підписаний іменем князя Радивила, але все-таки львівський комендант мусив порядно здивуватися тим відкриттям. Але швидко йому мало трафитися ще дивніше відкриття. Одного ранку бачила сторожа жебрака в дуже непочеснім одязі, що входив у міську браму. На нього не звернено уваги, бо до людей такої низької верстви не доторкалися розкази старости. Ніхто не знав жебрака, і йому вдалося без перешкоди перейти ціле місто і ввійти до домініканського монастиря. Там зате пізнали його зараз, бо се був не хто інший, як давно ожиданий князь Семен Слуцький, якого княгиня Беата вибрала собі на зятя.

Отак стояли оба суперники, кандидати на руку Гальшки, у Львові незвичайним способом один проти одного: князь Семен у монастирі при дамах, а граф Гурка зі своєю ватагою перед містом. Граф Гурка зрікся вже надії дістати свою пошлюблену наречену добровільним способом, а на щасливий напад також не міг числити, бачачи, що княгиня в разі такого нападу була приготована на формальну облогу.

Низький цегляний мур, що окружав її криївку, вона веліла укріпити огорожею гострих палісад, а в самій криївці нагромадила немало людей, стрільного матеріалу та живності. Вона рішилася боронити себе до останку. Але Гурка наважився також поставити на своїм. Зі своєю озброєною ватагою він розложився в домі вірменина проти монастирської брами і велів острілювати укріплення княгині кулями з гаківниць. Тривога в місті задля вибуху тої війни дійшла до того, що магістрат скликав свою оборонну гвардію і поставив її на воєнній стопі. Здавалося, що ціле місто потерпить від тої приватної авантюри.

Але староста не хотів занедбати жодного кроку, приписаного законами, поки мав би допустити до вмішання оружної сили. Дня 15 марта 1559 р. він у супроводі генерального возного землі руської Гриця Бідля і двох асесорів, Петра Вжеща та Матвія Ожегалки, явився в помешканні княгині Беати, щоби предложити їй виразний королівський наказ, який на письмі мав в своїх руках, і рішуче зажадати від неї видання дочки. Але ані княгиня, ані її дочка не хотіли прийняти представників власті, і староста був приневолений прочитати і передати королівський мандат одному з її адвокатів, як сього вимагав закон, а потім поспішив до гродського суду, щоби там протоколярно зізнати те, що сталося.

[Примітка І. Франка:]

Сей королівський мандат подаю тут у дословнім перекладі з латинської мови; він міститься в міськім архіві у Львові (Acta Castrensia Leopoliensia, Pelationum [львівські гродські міські акти, латин. – Упоряд.], t. 330, ст. 456).

«Зигмунт Август, з Божої ласки король польський, в[еликий] кн[язь] литовський, руський, пруський, мазовецькии, жмудськии і т. і., пан і дідич всім посполу і особливо вельможній Беаті з Костельця, вдові по вельможнім Іллі, князю Острозькім, і вельм[ожній] Гельжбіті, її дочці, і всім її слугам усякого стану, вірним Нам і милим, Нашу ласку королівську.

Вельм[ожна] Гельжбіта, княжна Острозька, була в Нашій присутності пошлюблена вельм[ожному] Лукашеві, графові з Гурки, воєводі ленчицькому і старості буському. Тому, бажаючи, аби подружжя, доконане постановою Нашої поваги, дійшло до виконання, розказуємо шляхетному Петрові Барзому, старості львівському, а Нашому секретареві та дворянинові, аби ту княжну Гельжбіту, взявши від матері, віддав вельм[ожному] Лукашеві, воєводі ленчицькому.

Тому наказуємо Вам усім, аби ніхто з Вас ані разом, ані поодиноко не важився спротивлятися шл[яхтичеві] Петрові Барзому, ані чим-будь противитися виконанню нашої волі та наказу, аби він, узявши саму княжну Гельжбіту від матері, міг віддати її вищезгаданому мужеві; а се під великою Нашою неласкою і карою на кождого, хто поступав би противно.

Дано в Петрокові на соймі дня 5 лютого р. 1559, а Нашого панування р. XXX. Зигмунт Август, король» (A. Przezdziecki, op. cit. ст. 128-9).

[Кінець примітки І. Франка.]

Одержаний королівський мандат не то, що не заспокоїв княгиню, але ще побільшив її опір. Поки в місті приготовувано нові примусові кроки для виконання королівської волі, обложені в монастирі відправили нове, вже третє незвичайне весілля. Незважаючи на доконане в Варшаві вінчання Гальшки з гр. Гуркою, княгиня Беата віддала тепер свою дочку заміж за князя Семена Слуцького і веліла їй стати з ним до шлюбу в домініканськім монастирі, а надто постаралася, як сама призналася пізніше, щоби се вінчання не було лише самою сакраментальною формальністю.

Пан Лука Гурка, мабуть, боявся такої евентуальності і напирав чимраз дужче своєю облогою на монастир, так що в місті боялися, що кождої хвилі може прийти до розливу крові. Тривога в місті зросла до тої міри, що був намір просити помочі у коронного гетьмана. Та міський староста зробив швидкий кінець тій боротьбі.

В обрубі монастиря не було криниць і він діставав воду рурами з поблизької гори. Староста велів заткати ті рури і ждав спокійно на наслідки сього маневру. Наслідки показалися швидко. Коли донесено княгині, що води нема, вона злякалася дуже і ще вечором того дня вислала двох своїх сторонників до старости з просьбою повідомити короля, що її дочка тим часом узяла шлюб із князем Слуцьким, і що пан гр. Гурка не має чого більше добиватися від неї. Тож нехай дасть їй спокій. Староста, пан Лукаш Гурка і його брат Станіслав прийняли висланців княгині та їх немилу для них відомість дуже неприязно.

– Се так не піде, – сказав староста, – як бажає собі княгиня. Своїм опором вона скомпрометувала не тільки королівську гідність, але також свою добру славу і шляхетство свойого дому.

Щоб, одначе, усунути всякі дальші непорозуміння, староста з братом пана Гурки удався знов до княгині. Сим разом вона прийняла державного урядника, і сей зумів так гостро промовити їй до сумління і так живо представити їй законні наслідки двоженства, що княгиня Беата, смертельно перелякана, зовсім забула про свої горді плани і про свою погрозу радше пробити стилетом груди своїй дочці й собі, ніж піддатися. Коли староста вийшов від неї, вона сиділа скулена, мов зламана.

Другого дня пополудні староста прийшов знов, сим разом сам, бо княгиня просила його не брати з собою більше пана Гурки. Він просидів у неї аж до півночі. Раз по разу він толкував їй небезпеку її положення і намовляв до піддання, а коли се не помагало, пустився до погрози. Се нарешті мало успіх. Княгиня Беата прирекла йому слідуючого дня віддати йому свою дочку «в секвестр».

Вона додержала слова, числячи на те, що король відступить від свойого домагання, коли дізнається, що сталося тим часом у домініканськім монастирі. Вона не сумнівалася ані хвилі, що всі повірять її оповіданню про шлюб Гальшки з князем Семеном Слуцьким. При тім вона мала приятелів при королівськім дворі, і, коби лише вийти із страшного положення, в яке поставила її облога, можна було знов надіятися не одної щасливої переміни.

Другого дня забрав староста сам княжну до носилок. Він сам стояв при східцях носилок, коли молоду даму принесено до замку, і оказував їй усякі можливі чемності. Княгиня лишилася в монастирі, а замість неї сестра старости дбала про всі потреби княжни. Гальшка була в дуже сумнім настрою по розлуці з матір’ю, а на замку весь день сиділа на канапі, обернена лицем до стіни, не беручи до уст ніякої поживи, крім тої, що прислала їй мати. Королівському дворакові Гурницькому, що приніс був розпорядження короля, а тепер зі звітом про його виконання мав вертати до Варшави, вона власноручно вручила лист до короля. Безпосередньо за Гурницьким поїхав також до королівського двора повновласний графа Гурки. Коли король одержав листи, запитав Гурницького:

– Чи то правда, що в монастирі відбувся шлюб княжни з князем Семеном?

Гурніцький оповів, що знав. Лице короля захмарилося тим більше, що він не був прихильний родині Слуцьких, до яких ягайлонська династія мала уразу ще з давніх часів. Про плани княгині Беати подружити Гальшку з князем Слуцьким дійшла короля вість уже досить давно, але він був настільки легковірний, що звірився зі своїми побоюваннями князеві Радивилу, не догадуючися навіть, що сей через свого секретаря допомагає до виконання сього плану.

Відкриття, яке приніс Гурницький, мусило тим більше засмутити і розсердити короля. Сим разом він не довго отягався зі своїм рішенням, і воно випало на користь графа Гурки. Але сей майже не потребував уже його. Староста львівського замку не додержав свойого слова, даного княгині Беаті, що не віддасть Гальшки пану Гурці доти, доки король не буде повідомлений про все. Даремно Гальшка пробувала противитися старостинському наказові, даремно опиралася, коли її силою всаджувано до карети, яка мала вивезти її зі Львова. Не зовсім ясні вислови оповідання про те, що сталося того вечора, позволяють догадуватися, що її виведено справді після насильного всадження до карети.

Про княгиню Беату в часі сеї катастрофи не чуємо нічого. Вона спакувала в два куфри свої дорогоцінності і лишила їх опечатані в монастирській пивниці, а сама від’їхала. Кілька місяців пізніше бачимо її в Кракові, окружену правниками і зайняту вповні заходами, щоб щонайменше розвіяти всі надії гр. Лукаша Гурки на багату спадщину. Все, чим тільки могла вона розпоряджати самостійно: свій посаг, своє віно, свої добра, викуплені в заставу, свою часть Острозького замку, одним словом, усе, що одержала від мужа та понабувала вищезгаданими заходами, вона записала Семенові Слуцькому, «свойому зятеві», як остентаційно пишеться в документах.

Натомість князь Семен Слуцький того самого дня видав документ, до якого пергаменової карти привішені ще досі вісім печатей, яким передає і запевняє «княгині Ілліній, матері своєї жінки, княжни Гальшки, самостійне завідування і розпоряджування всіма тими зробленими йому даровизнами аж до кінця її життя». Але особлива коміка лежить у факті, що король усі ті документи, де говориться про «зятя» і «жінку», яких законності він не признавав, потвердив ще того самого дня і вдостовірив королівськими печатями.

Примітки

Слуцький Семен (? – бл. 1560) – походив з княжої династії Гедиміновичів (Ольгердовичів) – Олельковичів-Слуцьких, син Юрія Семеновича Олельковича-Слуцького (7 – 1542) та Гелени Миколаївни Радзивілл, чоловік княгині Гальшки Іллівни Острозької (шлюб відбувся 1559 р. у Львівському домініканському монастирі).

Подебрадський Юрій – чеський король, правління якого припало на 1458 – 1471 рр., прихильник консервативної гуситської шляхти, одним з найбагатших представників якої він був; у міжнародній політиці виступав «за європейську співдружність без цісаря і Папи»; його образ в народній пам’яті закарбувався як «гуситський король» та «останній народний правитель», адже пізніше країною стали керувати чужинці й католики.

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2008 р., т. 51, с. 355 – 369.