6. Нещасливий кінець

Якоб Каро

Переклад Івана Франка

От так незвичайний збіг обставин поклав обі женщини в положення оскільки подібне, остільки сумне. Само собою насувається припущення, що жорстокий та беззаконний поступок Войтеха Ласького був доконаний не без впливу тих осіб, яким пристрасна непосидючість княгині Беати та її ненастанні жалоби були невигідні та надоїли.

Особливо роль короля в тій остатній події була так само неясна, як тоді, коли він своїм підписом потвердив запис Беати на користь князя Слуцького, хоч сей там виразно названий зятем, а протегована ним Гальшка та Лукаш Гурка збуті мовчанкою, мов би не існували зовсім. Що він у 1565 р. знов признав і потвердив даровизну Беати на користь Войтеха Ласького, то се не було суперечне з його власними розпорядженнями, і хоч, може, він і не похваляв рішення княгині ввійти в друге подружжя, все-таки він не мав права перешкодити сьому ані не допустити виниклого з того перенесення свобідного посідання княгині.

Здається, одначе, що в усуненні княгині через позбавлення її свободи король не мав інтелектуальної участі. Маємо відомість, що Войтех Ласький у 1565 р. приготовляв на власну руку новий похід на Волощину наперекір бажанням Зигмунта Августа і для сеї цілі нарушив великі багатства своєї жінки, а щоб забезпечити себе від її супротивлення та жалоб, він ужив жорстокого способу замкнути її до в’язниці. Коли би сей зв’язок полягав на правді, в такім разі король Зигмунт Август справді не мав би ніякого інтересу в ув’язненні княгині.

Тільки протягом років мусили довершитися факти, про які не знаємо нічого і які спровадили порозуміння між Войтехом Лаським і королем. Бо, на наше диво, переконуємося з документів, записаних у королівських канцелярійних книгах, що в 1570 р. Войтех Ласький записав королеві всі добра, одержані від його нещасливої жінки, задержавши собі лише досмертне вживання п’ятьох замків. Можливо, що ся в мотивованні не зовсім зрозуміла цесія не була серйозною, але у всякім разі будиться підозріння, що король не міг із чистим сумлінням думати про жінку, що марнувала свої літа у в’язниці.

В усякім разі він, поки жив, не зробив нічого для її освободження. Його смерть у 1572 р. також не змінила нічого в нещаснім положенні матері й дочки. Аж у початку 1573 р. усміхнулася мученій від молодості Гальшці надія свободи. Пан Лукаш Гурка, що, як сказано, тим часом став воєводою познанським, захорував нагло на карбункул і вмер швидко потім у Познані. Тіло похоронено в Курніку в навмисно для того збудованій каплиці, бо єпископ познанський не хотів дозволити похоронити бувшого кальвініста в його родиннім гробі в катедральнім костелі.

Гальшка відзискала свободу. Свобідною у властивім значенні того слова вона досі не була ще ніколи. «Чорна княгиня» народної поговірки виїхала з темного бастіону, в якім просумувала 12 літ свойого найкращого життя. Вона мала 34 роки, коли третій раз повдовіла. Ніколи вона не піддалася похоті Лукаша Гурки, ніколи не спроневірилася своїй постанові улягати волі своєї матері. Аж по смерті Гурки вона щонайменше в урядових актах признавалася до свойого законного подружжя з ним, називаючи себе «Графиня Гурка»; в приватних листах підписувалася «Княгиня Острозька».

Безпосередньо по смерті Лукаша Гурки його брат Станіслав Гурка завіз її до Познані, де вже дожидав її братанич Януш, син князя Василя Острозького, з великою дружиною, аби проводити її до Дубна, на двір її стрийка, того самого князя Василя, що колись зробив їй таку пакість. Іншого прибіжиша, крім того свояка сумнівної любові, не мала ся багата дідичка в литовськім краю.

Трудно повірити відомості, буцімто Гальшка з власної волі прирекла незабаром свою руку одному зі своїх свояків, і що те подружжя розбилося з невідомих причин. Можливо, що сю відомість сплодило бажання її рідні. З одного дохованого до нас листа видно, що почуття зруйнованого до тла життєвого щастя було у княжни таке сильне, що вона навіть не допускала до себе надії на основання нового домашнього огнища. Можливо, одначе, що вона згодилася на заручини з одним зі своїх свояків, аби тим способом дати свойому родові право домагатися звороту її дібр.

Бо коли князь Василь Острозький у часі неволі своєї братанки, здавалося, зовсім не дбав про острозькі добра, почав тепер розвивати жваву діяльність для впорядкування маєткових відносин Гальшки. Діло було нелегке, раз тому, що через смерть короля Зигмунта Августа в р. 1572 і доконаний потім вибір Генріха Валуа настало в Польщі велике заворушення, яке не давало публічним властям відповідної сили для переводження приватних правних претензій; а друге тому, що, власне, Войтех Ласький, невірний муж Беати і головна особа в процесі за її добра, так сильно заслужився при виборі короля Генріха Валуа, що можна було надіятися, що прихильність нового короля влегшить йому відперти всі оскарження.

В усякім разі Войтех Ласький швидше здужав позискати для себе короля Генріха, ніж заступники Гальшки, бо він належав до посольства, яке вдалося до Парижа, аби спровадити сина Катерини Медичі на польський трон. Побут пана Ласького в Парижі мав для нього, одначе, як побачимо зараз, дуже нещасливі наслідки.

Невважаючи на те, що Ласький мав можність запобігти ласку короля, справа Гальшки закінчилася великою виграною. В лютім 1574 р., в часі коронаційного сойму, видав король Генріх декрет, яким поперед усього всі добра, записані Беатою Лаському, а Лаським короні, мали вернути в посідання одиноко управненої княжни. Тільки свобідна власність її матері Беати, яку вона одержала силою заповіту свойого першого мужа Іллі Острозького, тих 33 082 золотих й іпотека в сумі 15 000 золотих були присуджені її другому мужеві. По сплаті тих сум опинився весь величезний спадок знов у руках законної властительки – княжни Гальшки. З декількох записів, що дійшли до нас, особливо, з запису з д[ня] 15 мая 1576 і інших, в яких Гальшка раз по разу говорить про свою змарновану молодість, бачимо, що князь Василь працював на свою власну користь, бо княжна віддала йому та його дітям увесь свій маєток.

Ті немногі літа, в яких вона могла ще тішитися почуттям своєї нарешті відзисканої свободи, провела Гальшка тільки з одною думкою – освободити свою нещасну матір із тюрми, в яку вона попала через нечуване віроломство свойого мужа. Хоча Гальшка не могла особисто розвинути на користь Беати такої агітації, яку колись провадила Беата на користь своєї дочки, то все-таки нема сумніву, що вона спонукала свойого стрия Василя зайнятися долею ув’язненої в Кежмарку своєї братової.

Доки Гальшка сиділа в вежі в Шамотулах, він, скільки відомо, не зробив ані одного кроку на користь Беати, хоча мав зносини з цісарем Максиміліаном II, зверхником Угорщини, і міг би був виєднати у нього випущення ошуканої жінки, що була ув’язнена в угорській твердині. Але за весь час від р. 1565 до 1573 князь Острозький навіть не подумав промовити хоч би слово на користь своєї братової.

Аж прибуття Гальшки в круг її родини дало привід до інтервенції та просьби до цісаря. Пора була настільки корисна, що Войтех Ласький, сторонник Генріха Валуа і противник австрійської кандидатури на польський трон, не був тоді в ласці у цісаря. Просьба мала той наслідок, що цісар Максиміліан велів комендантові горішньої Угорщини, Йоганові Рібер фон Піттендорф, подати йому звіт про жінку Войтеха Ласького. Рібер поручив свойому підвладному, капітанові в Кежмарку, Альбрехтові фон Райтерн, офіцерові цісарських аркебузієрів «без підозріння» удатися до ув’язненої дами і дати йому відомість про її стан.

Райтерн сповнив своє поручення. В супроводі якогось Готгарда Шротена, котрий пізніше заніс звіт генералові, він відвідав ув’язнену княгиню. Його опис подає страшні подробиці. Від вісьмох літ жодна милосердна душа не явилася у Беати. Коли побачила Райтерна, впала зомліла додолу і чотири служниці ледве могли привести її до притомності. Проливаючи потоки сліз, вона просила змилуватися над нею, бо не має навіть настільки, аби для себе і для своїх служниць посправляти убрання, «аби закрити голе тіло». Проте мала у себе клейноди, яких не було кому продати; вона предложила їх Райтернові, але сей не хотів узяти їх. Натомість узяв два листи, написані латинською мовою, один – до цісаря, а другий – до коменданта Рібера, оба в браку чорнила в поспіху написані сажею з комина, розведеною в воді.

Рібер доніс про все цісареві і поручив його ласці долю так тяжко покривдженої жінки. Рівночасно прибув також посол від князя Василя Острозького з поновною просьбою за Беатою, і цісар рішив, аби ув’язнена відповідно до форм угорського закону внесла приписану скаргу на свойого мужа, а комендантові поручив, аби тим часом подбав про її забезпечення проти можливих напастей з боку Войтеха Ласького.

Також цісарський посол у Польщі, Андрій Дудич поручив свойому пану освободження княгині як акт, який у Польщі зробив би дуже добре враження, бо доля обох дам збуджує тут загальне співчуття. «Треба би, – додав амбасадор, – зробити все потрібне, поки Ласький верне з Парижа».

Але цісар Максиміліян не взяв собі недолі нещасної Беати так до серця, як його урядники та відпоручники. Бо хоча Войтех Ласький вернув до Польщі в супроводі Генріха Валуа, проте потаємно він знов нав’язав зносини з австрійським двором. Узискання польської корони стояло тоді в першій лінії австрійської політики, а такий смілий та безоглядний сторонник, як Войтех Ласький, міг віддати дуже значні услуги. Тому-то скаргу Беати пущено на проволоку, а свойого посла збув цісар кількома загальними фразами. Посол не знав нічого про безпосередні зносини Ласького з цісарем і тому думав, що підкопає до разу його кредит у Максиміліана, коли дня 8 цвітня 1574 р. доніс про скандал, якого допустився Ласький і який мусив дуже обурити всю польську суспільність.

Пан Войтіх Ласький, воєвода серадський, оженився в часі свойого побуту у Франції потаємно з італіянкою, як говорено, дочкою метреси короля Генріха, і взяв за нею 14 000 золотих приданого та багато коштовних речей. Хоча його родинні відносини в Польщі задля їх незвичайності були загальновідомі та обговорювані, він, проте, не завагався привезти до вітчини свою другу жінку та її матір.

Обі дами побачили тут незабаром, що на них усі дивлять з пригнобляючою погордою, і довідалися з жахом, що в Ласького є ще жива жінка, яку він держить у в’язниці. Даремно пробував притиснений до стіни воєвода наклонити свої дами ласкавим уговорюванням до мовчанки; даремно грозив своїй тещі, що вночі велить утопити її в ріці, дами втекли від завадяки до монастиря і написали листи з жалобою до сенату, благаючи охорони.

Діло дійшло до короля; ошукана жінка впала дня 1 мая на прилюднім засіданні сенату королеві до ніг і вручила йому формальне зажалення. Як скінчилося се діло, не відомо; здається, що Ласький викупив себе з клопоту щедрими грошовими жертвами.

Цісарський посол передав усі ті подробиці цісарю Максиміліанові, надіючися зробити ними значне враження і підносячи, з другого боку, що цісар може через увільнення княгині Беати скріпити і збільшити прихильність князя Василя Острозького до австрійського цісарського дому. Бо князь заявляв не раз, що се одиноке добродійство, якого він жде від цісарського двору, і жде тим більше, що такий учинок відповідає також справедливості та милосердю.

Цісар не відповів нічого.

І капітан Рібер відважився, не дбаючи про можливість попасти в неласку у цісаря, пригадати йому долю тяжко покривдженої княгині.

«Тільки для того, аби змарнувати її скарби, що виносили коло 300 000 золотих, без супротивлення з її боку, – так писав Рібер до цісаря, – пан Ласький позбавив свою жінку свободи, а не для чого іншого. На Бога і на Вашу Цісарську Величність покладає вона всю свою надію видобутися з тиранства свойого мужа. Мені не позволяє совість мовчати, і я прошу Вашу Величність як Богом вибраного найвищого володаря християнства вчинити справедливість тій бідній, замученій і катованій жінці».

І на се письмо цісар не відповів нічого. В тих днях, коли наслідком утеки короля Генріха Валуа і поновного опорожнення польського трону знов відкрилися вигляди для дому Габсбургів, Максиміліан не мав найменшої охоти позбутися такого могутнього прихильника, як Ласький. З другого боку, бажав приєднати собі також князя Острозького, обсипав його доказами цісарської ласки, обіцяв висватати для князевого сина сестру марграфа брандебурзького Альбрехта Фрідріха і написати також до Войтеха Ласького. Алe все те показувало лише, що цісар дбає лише про вибори короля в Польщі, а не про долю ув’язненої княгині.

В порівнянні до попередньої довголітньої самоти стан її тепер поправився остільки, що вона могла виписувати свої сердечні жалі добродушному капітанові Ріберові. Заховався її власноручний лист до Рібера із Великодня 1575 р., в якім вона виливає всю безнадійність і всі болі пекучої туги своєї душі, долучаючи до них усильні просьби в ім’я справедливості та християнського милосердя визволити її з беззаконного ув’язнення.

Рібер не завагався своєю чутливою душею переслати сей лист цісареві і висловити при тім своє здивування на таке занедбання законності, подвійно дивне у цісаря. Коли ж князь Василь знов вислав післанця до цісаря, повторив також Рібер свою сердечну та чоловіколюбну просьбу.

Все надармо. Цісар мовчав, бо Войтех Ласький заходився біля його вибору в Польщі, а коли цісаря справді вибрала меншість д[ня] 12 грудня 1575 р. і то ніхто інший, як Ласький, поспішився того самого дня донести про се письмом до цісарського двора. Розуміється, що супроти сього всі жалоби Беати, так само, як інші просьби, подані цісареві в тім самім часі, не мали ані найменшого успіху.

Але вибір короля випав незгідно. Більшість шляхти голосувала за семигородським господарем Стефаном Баторієм, а коли сей прибув до Польщі, його серед загальної радості короновано на польського короля. Супроти сеї події пропали незабаром надії Максиміліана, тим більше, що король Стефан умів різними чемностями прихилити до себе противника.

Також Войтеху Лаському він подавав руку до примирення, але сей, надіючися одержати при помочі цісаря Максиміліана рішучу побіду, провадив ще якийсь час партизанську війну, але нарешті мусив утікати за границю. Він шукав захисту і знайшов його в державі цісаря.

Поки, одначе, Войтех Ласький усунувся з видівні своєї політичної діяльності і осів у Флоренції, мусив поперед усього, невважаючи на своє тяжке обдовження, вирівняти рахунки з Йоганом Рібером, командантом горішньої Угорщини, щодо іпотечних довгів на замку Кежмарку. З тої нагоди скористав правдиво гуманний Рібер, щоб від твердосердого рицаря видусити дозвіл перенести княгиню Беату, яка від Різдвяних свят лежала тяжко хора, з замкової в’язниці до помешкання команданта в Кошицях.

От так опустила Беата в червні 1576 р. сумне місце, в якому провела 11 літ свого життя в смутку, жалю, журбі, ненависті та безнадійності. Вірний Рібер дбав, очевидно, про хору женшину з невичерпною добротою. Ще раз дня 24 липня 1576 р. він написав до цісаря:

«Бідна княгиня поживе вже, мабуть, не дуже довго. Вона благає мене гаряче, аби я виєднав їй у Вашої Величности постанову, щоб її муж випустив її на свободу, аби ще перед своєю смертію хоч раз могла побачити свою одиноку дочку. Вона готова дати всяку запоруку і зложити присягу, що простить і забуде всі заподіяні їй кривди».

«Для пам’яті потомності, – додає Рібер, – щоб не говорено, що від Вашої Величності не можна добитися права, благаю всепідданно ввійти в переговори про се з Войтехом Лаським. Він із сього матиме славу, що нарешті оказав ласку своїй жінці, а за Вашу Величність буде бідна, покривджена жінка молити Бога в небі».

Чи цісар зробив дещо в тій справі, не знаємо. В вересні сього самого року він попав у тяжку хоробу, з якої аж смерть увільнила його дня 12 жовтня. Про дальші пригоди Войтеха Ласького, що жив як емігрант зразу в Празі, а потім у Флоренції, не дійшли до нас ніякі відомості.

Так само не знаємо, чи Беата дожила свого віку в Кошицях і там закінчила своє нещасне життя, чи, може вернула ще до своєї вітчини, щоб в обіймах своєї не менше нещасливої дочки випустити останнє дихання. З остатніх років терпіння та неволі Беати не маємо жадної відомості, щоб її дочка Гальшка робила ще щось для її визволення.

Тому можна не безпідставною вважати відомість сучасних хроністів, що зламана безприкладним нещастям княжна під кінець життя зійшла з розуму і вмерла в божевіллі. Після таких тяжких пригод се було би зовсім не дивно. Під кінець р. 1582 визволила її смерть із нерадісного життя. Її братаничі, яким вона записала свій фатальний маєток, справили їй величний похорон.

Примітки

…її братанич Януш, син князя Василя Острозького… – Йдеться про Януша Васильовича Острозького (1554 – 1620), старшого сина князя Василя-Костянтина Острозького, волинського воєводу (1585 – 1593), краківського каштеляна (1593 – 1620), білоцерківського, богуславського, черкаського, канівського, переяславського старосту.

Генріх Валуа (1551 – 1589) – з 21 лютого до 18 липня 1574 р. польський король, потім (з 1574 р. до кінця життя) французький король Генріх III.

Медичі Катерина (1519 – 1589) – королева Франції, дружина короля Генріха II, матір Генріха Валуа.

Баторій Стефан (1533 – 1586) – походив з угорського роду, з 1571 р. – семигородський воєвода.

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2008 р., т. 51, с. 380 – 387.