3. Вбивство Дмитра Сангушка

Якоб Каро

Переклад Івана Франка

[Страшна трагедія, яку в містечку Ліссі відіграли Зборовські з князем Дмитром Сангушком, заховалася у всіх подробицях у актах процесу в Празі 1555 р., виточеного цісарським прокуратором Петром Хотеком із Войкина проти старшини та радних міста Німбурга, з яких перший, Адам Кухта, був головним діячем у тім злочині. Книга тих судових зізнань міститься тепер у бібліотеці Чеського музею в Празі. Відпис актів і переклад їх на польську мову зробив Ян Радванський в р. 1865 для родинного архіву князів Сангушків, у якім і використав їх автор книги «Jagiellonki polskie» Александр Пшездзецький, пор. ор. cit. ст.83. – [Іван Франко].

В часі тих подій можна було серед зими одного холодного січневого дня року 1554 бачити одинокий віз, що гнав через шлезьку границю до Чехії. В ньому сиділо двох людей: молодий статний пан і ще молодший, якось аж надто ніжний слуга або паж. В особі того пана пізнаємо князя Дмитра Сангушка, але в особі пажа годі на перший раз, задля мужеського перебрання, пізнати героїню нашого оповідання, 14-літню княжну Гальшку, а тепер, хоч і не бездоганно, а все-таки дійсно княгиню Сангушкову.

Обложений баніцією магнат мав намір удатися зі своєю молодою жінкою до чеського замку Рудніци, що належав до його протектора гетьмана Тарновського. Подорож досі йшла добре, бо вже в остатніх днях січня втікачі доїхали до Німбурга, де переночували у Томи Мисліка. З Німбурга поїхали ще дві милі далі до містечка Лісси, віддаленого п’ять миль від Праги, і заїхали там до гостиниці Мартина Ліви, саме 31 січня.

Незвичайна, як сам шлюб, була також пошлюбна подорож, і то не лише задля перебрання молодої жінки. Бо коли б молодята могли були оглянутися назад себе трохи далі, як бачили їх очі, то були б побачили купу їздців, більше як двісті панів і слуг на конях, що гнали галопом і, здавалося, шукали когось. Між ними були свояки княгині Беати, Януш Костелецький, воєвода серадський, його брат Андрій, воєвода ленчицький, граф Андрій, староста Німецької Корони, і граф Лукаш, староста буський.

Але поперед усіх чвалав пан Мартин Зборовський, воєвода каліський, зі своїм сином, що також звався Мартин і був каштеляном кривенським, у супроводі двох слуг. Ті чотири передні їздці живо дочвалали до Німбурга і заїхали до того самого Томи Мисліка, у якого попередню ніч ночувала молода пара.

Остатній день січня 1554 р. була середа, а у гостинника Мартина Ліви в Ліссі відбувався, власне, веселий родинний празник, на який посходилися люди не тільки з містечка і поблизьких сіл, але аж із Челяковиць. Князь Дмитро Сангушко не усунувся певно від веселої забави. Міський писар і радник містечка Лісси, шановний пан Маттис, оповідає простодушно, як поводився чужий пан на тім празнику:

«Чужий пан сидів при однім столі, а ми – при другім на середині кімнати. Господиня принесла світло і поставила на нашім столі.

– Ого, подай нам також світло! – скрикнув чужий пан. Я хотів подати йому наше світло на стіл.

– Ні, ні, не треба! – зупинив мене пан.

У кімнаті було дуже багато людей. Я присівся до молодого пана до його стола і почав з ним розмову. Він сказав мені, що він канцлер славного міста Мінстерберга, отже, великий пан. Се, одначе, не перешкодило йому, коли йому представлено одну панну з товариства, піти з нею в танець. По тім я пішов додому і ляг спати».

За прикладом пана міського писаря Маттиса пішли й інші гості. Котрі були з міста, розійшлися до своїх домів, а поміж сторонських гостей жінки пішли спати на горище, а мужчини полягали на лавках у гостиній кімнаті, де й як хто міг приміститися. Князь Дмитро пішов сходами на поверх, де в малім покоїку була княжна Гальшка з одною дамою.

Другого дня повставали всі дуже рано. Жінки гостей посходили з горища до кімнати. Блиски сонця вдарили вже в вікна, коли князь Дмитро, ще не вдягнений, але вгорнений в оксамитову шубу, зійшов униз по сходах. На шиї мав блискучий золотий ланцюг.

– Добридень! – сказав він до людей, вступаючи до кімнати.

Всі подякували, а він дуже чемно почав розвідувати гостей, чи добре їм ночувалося. Ходячи по кімнаті, він жартома запитав також жінок і дівчат:

– А де ж пані спали?

– На горищі, – відповіли вони.

Тоді князь Дмитро приступив до умивальника, вмився, а вертаючи до кімнати, сказав:

– Бавтеся, люди, бавтеся добре!

Потім попросив, щоб заграла музика і запитав, де господиня, якої в тій хвилі не було дома. Він бажав якнайскорше дістати снідання. Нарешті прийшла пані Людміла Лівова.

– Чи скоро дістанемо снідання? – запитав князь.

– О так, певно вже готове, – відповіла господиня.

– Але печеного каплуна мушу дістати, хоч би мав коштувати й таляра, – сказав князь Дмитро.

– Добре, ласкавий пане, – відповіла пані Лівова, – постараюся.

– Тільки як можна скоріше, – додав князь. – А хоч би я мав проїсти у вас і двіста талярів, то заплачу.

В тій хвилі появився господар у дверях і промовив до своєї жінки:

– Людміло, ходи-но сюди!

Вона зараз послухала і вийшла з кімнати, але крізь отворені двері впали до кімнати озброєні люди і в купу празничних гостей посипалися вистріли з рушниць. Попередньої ночі уковано діло зради.

Ми лишили каліського воєводу, пана Мартина Зборовського, в Мисліковій гостиниці в Німбурзі, куди він прибув зі своїм сином і з двома слугами поляками саме на той постій, з якого недавно вирушили князь Дмитро й Гальшка. Решта озброєної погоні лишилася коло містечка Яроміржа, завагавшися, мабуть, чи слід їй отак без дання рації впадати в чужий край, і готова з разі небезпеки відси вернути назад через границю.

Від гостинника в Німбурзі дізнався Зборовський, куди подалися втікачі. Щоб приєднати собі людей і розбудити в них відразу якнайбільшу ворожнечу проти Дмитра, розповіли їм Зборовські про причина його втеки та їх погоні, малюючи подробиці з найяркішою пересадою: буцімто втікач – страшний злочинець, бо помордував у Острозі багато людей, навіть жінок і дівчат, силою взяв княгиню, а з нею разом 300 000 дукатів золотом і сріблом і т. і. Сим способом поляки привернули на свій бік не тільки господаря гостиниці, але також німбурзького війта (рихтаржа) Адама Кухту.

Нові союзники швидко згодилися на те, що без помочі коменданта замку в Ліссі не можна зробити нічого. Ходило о те, як дібратися до нього, і Адам Кухта подав раду. Ще того самого вечора 31 січня удався молодий Зборовський, перебраний, на коні, якого позичив йому гостинник, щоб ніхто не пізнав його по його польськім убранні, разом із німбурзьким війтом, гостинником Мисліком та його стаєнним у дорогу до Лісси. Старий Зборовський, діждавшися ще кількох поляків, вирушив за ними, взявши одного жида за провідника.

Була вже майже північ, коли чотири їздці прибули до Лісси, а німбурзький війт застукав до дому Адама Кухаржа, до якого їх зараз і впущено. Війт велів засвітити світло і затопити в печі.

– Але ж пане тезку, – запитав Адам Кухарж війта Адама Кухту, – куди вас Бог провадить?

– До Праги на ярмарок, – відповів Кухта.

Кухарж вийшов, щоб заглянути до печі. Коли вернув знов до покою, попросив його німбурзький війт, щоб пішов із поляками до коменданта замку. Панове бажають поговорити з ним і будуть йому вдячні. Кухарж без вагання сповнив їх бажання. По довгім кликанні вийшов нарешті комендант пан Маттис Вахтель з Пантерова, і поляки розмовилися з ним. Зборовський оповів йому, що в його містечку криється ославлений убийця, якого в Польщі вийнято з-під права. На доказ показав три королівські декрети, писані латинською мовою.

Капітан Вахтель відповів сердито, що не розуміє латинської мови і нехай йому вночі дадуть спокій. Завтра рано він вишле туди війта з приставами. Зборовський не задоволився сим і завважив, що злочинець тим часом замордує упроваджену княжну. Вахтель відповів на се:

– Коли так, то можете йти і зробити, що вважаєте потрібним, аби злочинець не втік від вас, але бити його не важтеся.

Поляки вернули знов до дому Кухаржа, до якого тим часом прибуло ще двадцять поляків із воєводою Зборовським. Вони полягали на лавках у гостиній і розмовляли.

– Хто там іде? – запитали вони німбурзького війта при вході Кухаржа.

– Се господар сього дому, – відповів Кухта.

– Вітайте, пане господарю! – скрикнув до нього старий Зборовський, що сидів у куті за столом.

– Будьте здорові! – відповів з подякою чех.

Почалася нарада, як прикликати гостинника Ліву. А коли Кухарж вийшов із покою, поляки вислали слугу, Вацлава Коханека, до гостиниці.

Коханек застав біля гостиниці жінку, що під час гостини помагала в господарстві, Катерину Віскову, і просив її розбудити і викликати господаря. Але Катерина не хотіла сього зробити, хоча Коханек нарешті запевняв, що має пильну орудку і приходить на розказ капітана замку. Але інша жінка, Конделька із Челяковиць, сказалася готовішою, взяла світло, пішла з Коханеком і розбудила господаря й господиню.

Переговори з гостинником Мартином Лівою пішли гладко й легко, а коли настав ранок, зрадливий гостинник прийшов до дому Кухаржа до поляків і сказав до них:

– Ходіть, пан Дмитро встав вже.

Зараз вирушила ціла ватага поляків під проводом Кухти, німбурзького війта. Мартин Ліва тим часом уперед вернув додому і, відчиняючи двері гостиної кімнати, як уже було сказано, покликав свою жінку словами:

– Людміло, вийди сюди!

Ледве жінка вийшла з дверей, залускотали вистріли з рушниць до нутра гостиної кімнати. Один чоловік із Челяковиць і одна жінка одержали рани, а дві кулі вдарили б протилежну стіну і застрягли в ній. Князь Дмитро лишився здоров. Він швидко подався до дверей, хоча до нього прискочили два гайдуки, скинув із себе шубу і вискочив до сіней. Мав намір поспішити на поверх до покою, де була Гальшка зі своєю товаришкою. Але вже поляки заступили йому дорогу і, шарпаючи, подерли на ньому сорочку, так що вона шматками висіла в нього на голім тілі.

Отак вигнали його слуги Зборовського на подвір’я, а один із них шпигнув його чимось іззаду. Брама була замкнена. Князь Дмитро пробував відірвати з неї дошку, але його противники вже дігнали його і почали бити рушницями та залізними пальцатами, по вислову одного очевидця, «як якого звіра». Інший свідок бачив, як один поляк коло брами срібним буздиганом ударив його в голову. Третій свідок зізнав, що Адам Кухта, війт із Німбурга, так сильно вдарив князя Дмитра рушницею по голові, що з-під неї по голому тілі потекла кров.

– Стій, зраднику, і піддайся! – кричав розлючений Кухта.

– Милі панове, – просився князь, обливаючися кров’ю, – не бийте мене! Я ж нікому з вас нічого не винен.

Кухта, одначе, повелів одному гайдукові наложити на нього кайдани. Гайдук зробив се. Нещасний князь оперся о стіну хліва, бо був зовсім голий. Коли гайдук дав війтові свою рушницю подержати і по тім наблизився до князя, сей промовив до нього:

– Ходи не бійся, я християнин, а коли любиш Бога, то май милосердя надо мною!

Гайдук наложив йому кайдани. Два поляки взяли його за руки і завели голого назад до гостиниці. Жінка, що помагала гостинникові Ліві в господарстві під час празника і тим часом з іншими жінками та дівчатами сиділа в замкненій кімнаті, бачачи «польського пана такого голого, як його мати родила», веденого двома гайдуками, заломала руки і скрикнула до гайдуків:

– На милість Бога і Матері Божої, не ведіть його сюди так безсоромно!

Петро Пекарж, один із тих, що чули розмову молодого Зборовського з капітаном замку, почав просити війта Кухту, щоб дав спокій і не бив нещасного, який так убезвладнений кайданами. Він пригадав йому, що капітан наказав їм виразно, аби не били гоненого. Але Кухта огризнувся з наругою.

– Але ж ти не маєш права так поводитися зі мною, – простогнав князь Дмитро. – Я не заслужив собі на се.

– Можеш запізвати мене до суду, – відповів зухвало війт.

Нещасливий схилявся, коли його голого ведено між жінок у гостину кімнату, щоб закрити себе трохи. Його посадили біля стола, але він був так побитий, що задля упливу крові по лиці не міг бачити нічого. Тепер зв’язано йому також руки, знято золотий ланцюг із шиї і замість нього наложено залізний, при знаружливих кпинах, що сей буде йому ліпше до лиця, як золотий.

– Бачиш, зраднику, – промовив до нього пан Мартин Зборовський, воєвода каліський, влеплючи його між очі, – король повірив тобі так багато і поставив тебе сторожем у пограничних городах, але ти спроневірився йому і безчесно покинув свою службу. Давніше ти бився з татарами, а тепер почав воювати дівок.

– Повісьте його за ребра по-турецьки! – додав Кухта.

Також інші поляки лаяли безоружного та обсипали його наругами. Але князь Дмитро не відповідав їм нічого, лише до німбурзького війта промовив:

– Але ж я не зробив тобі нічого злого.

Нарешті принесли йому сорочку з тонкого полотна, але він не хотів брати її на себе. Потім принесли йому сорочку з грубого полотна і наділи на нього. Потім накинули йому на плечі вовчу шубу. Один із челяковицьких людей на прозвище Щасний Чехель дивився милосердно на мученого князя, а що князь Дмитро добачив милосердя в рисах його лиця, то кивнув йому знаком, показуючи спрагу. Чехель не зрозумів відразу, чого він хоче, аж один із слуг промовив, що нещасний, певно, хоче пити. Чехель хотів подати йому кухоль води, але Кухта жорстоко відіпхнув його.

– Але хто ж сей чоловік, і що він завинив тобі? – запитав Чехель війта.

– Го, го! – відповів Кухта, – на замку в Острозі, з якого походить пані княжна, він убив кілька жінок, а інші зі страху поскакали з замку в рів. Матір княжни він замкнув у пивницю і держав її кілька день без поживи. Двох слуг, що стали в її обороні, він убив, а з княжною, що сидить отам у покої на поверсі, він кілька день возився по лісах. Він не варт того, щоб йому хтось послужив.

Аж тепер Кухта оглянувся за прислугою князя Дмитра. Один слуга був йому вірний і стояв при нім, другий заховався за піч, а третього знайшли в стайні. Всіх трьох зведеко до купи, зв’язано одного до одного і вложено їм на шиї спільне ярмо.

Нарешті запитав Індер, один із міщан Лісси, когось другого:

– А де ж княжна того пана?

Йому відповіли, що вона в покої на поверсі.

Індер пішов до гори сходами, але тут застав уже німбурзького війта перед дверми.

– Бійтеся Бога! – сказав міщанин до Кухти. – Мені жаль того пана, що ви так поранили його.

– Як можеш жалувати такого душогуба? – відповів Кухта, – Адже ж він помордував жінок і дівчат і поскидав із замкового муру, а сю паню взяв насиллям.

Потім ввійшов до покою Гальшки з воєводою Зборозським. Два рази впала йому княжна до ніг. Воєвода поводився з нею чемно і почав говорити про те, що сталося. Після зізнань одного свідка Щасного Чехеля з Челяковиць воєвода запитав княжну, чи вона порушена? Вона відповіла, що так, а на се воєвода:

– Се зле [В сьому місці німецький автор передав подробиці трохи недокладно, і я справив се місце після польського тексту, – І[ван] Ф[ранко].].

Під час тої розмови прийшов Вацлав Коханек до покою, щоб узяти чим перев’язати ранених. Тоді Зборовський віддалився від княжни, зійшов униз до гостиниці і заплатив постаєнне. Поляки старалися заспокоїти ранених гостей, а двом із них дали винагороди за біль по 15 кіп грошей. Конделька, що вночі збудила господаря, хотла також дістати дещо, але пани висміяли її.

Воєвода Зборовський мусив, мабуть, зміркувати, що брутальний поступок у чужім краю може наробити йому клопотів. Він вислав одного зі своїх людей до замкового капітана (гейтмана), щоб повідомив його про те, що сталося. Капітан, про якого совісність набираємо не особливо високого поняття, велів зажадати від поляків тільки запевнення словом честі, що лишаться в Німбурзі і не відійдуть швидше, поки не покажуть йому глейту (те, що пізніший паспорт, з нім. Geleitbrief) від архікнязя Максиміліана, тодішнього намісника Чехії. Тоді Зборовський удався сам до замку. Капітан стояв при своїм, а особливо при тім, що не може зізволити на вивезення князя Дмитра з Німбурга, перед одержанням глейту від архікнязя-намісника.

– Но, – відповів воєвода, – коли Бог дав, що княжна лишилася здорова, то про два або три дні опізнення мені байдуже.

Коли Зборовський вернув до гостиниці, застав своїх людей, зайнятих при лаштуванні возів і коней для від’їзду. Княжна зі своєю служницею зійшла вниз і сіла до критого повоза. Князя Дмитра взяли чотири люди зі стола, на якім лежав, винесли на двір і положили на драбинний віз. Сангушкові коні забрали члени погоні, а Кухта, сідаючи на найпершого з них, сказав:

– Отсей тепер мій!

І зараз усі рушили швидко до поблизького міста Німбурга.

Коли поїзд зупинився на ринку того містечка, зібралося довкола нього багато народу з міщан. Кухта як міський війт пішов шукати поміщення для ув’язненого. Сей лежав на возі так заплямлений кров’ю, що лиця його не можна було пізнати. Він піднявся і просив у німбурзьких міщан милосердя та охорони. До людей, що тислися довкола воза, він промовив:

– Мої любі панове, майте праведне милосердя надо мною! Покликаюся на його величество римського короля, бо я його васал. Ах, не віддавайте мене в руки полякам! Коли його величество римський король відмовить мені права до життя, я радо піддамся його присудові.

Тим часом Адам Кухта прийшов і велів везти ув’язненого до дому міщанина Вацлава Копецького. Коли його зложено там, Копецький займався тим, що відганяв людей, які хотіли втиснутися до дому. Тільки двох німбурзьких міщан він впустив до нещасливого князя, і вони розмовляли з ним досить довго. Копецький лиш тільки міг зачути з їх розмови, що князь раз по разу благав усильно:

– Мої панове, майте ж милосердя надо мною! Ви ж християни! Не віддавайте мене полякам!

Служниця, що служила в тім домі, чула також, як він заклинав людей на Бога, щоб не випускали його з-під своєї охорони. Тут вони одні мають над ним повне право і власть. Просив надто, щоб донесли про все до його величества короля або до радних міста, або до архікнязя.

Міщани вийшли від нього. Трохи пізніше прийшов до нього ще один, а князь Дмитро кивнув йому пальцем, аби приступив ближче, і знов почав просити:

– Ах, не давайте мене в руки полякам! Вони замордують мене по дорозі.

Тоді один із поляків прискочив до німбуржця, грозячи йому залізним пальцатом, і крикнув:

– Що маєш тут говорити з ним? Що тобі до того?

– Дай спокій! – відповів спокійно міщанин і віддалився.

Один із юрби народу, що стояла перед домом, знятий милосердям, післав по фельчера (цирулика), щоб оглянув рани князя Дмитра. Коли, одначе, фельчер надійшов з мидницею, щоб обмити і позав’язувати рани, Кухта заступив йому дорогу і сказав:

– Пан воєвода не позволяє зав’язувати йому рани.

Поляки і Кухта висміювали милосердного чоловіка, що велів покликати фельчера і, кепкуючи, прозивали його «міхуром».

Під вечір надійшов молодий воєвода і промовив до ув’язненого Сангушка:

– Як міг ти мати безличність і поважитися на таке діло? Чи не досить тобі було простої дівки або шляхтянки? Чи мусив ти сягати аж по королівну? І де подів ти її багатства, її клейноди, що зграбував у неї?

Князь Дмитро не відповів на се ані слова і не заперечив нічому.

Ще вечором прибув із Лісси згаданий уже Вацлав Коханек з наказом від замкового капітана до німбурзького війта, щоб ніяким способом не пустив із міста поляків, поки не викажуться листом від архікнязя. Кухта запевнив Коханека, що панове певно не вирушать перед завтрішним днем. Се заспокоїло післанця, і він ляг спати. Коли, одначе, другого дня встав рано і запитав про воєводу, поляки були вже далеко за границями Німбурга.

Ще раз, коли поїзд досвіта був готов до від’їзду, кричав нещасливий князь Дмитро до німбуржців піднесеним голосом, щоб не дали вивозити його. Адже він тепер у їх власті. Ще раз покликався на римського короля, на архікнязя, на міську раду. Нехай не дадуть вивозити його хоч доти, доки рада не дасть свойого дозволу.

Тільки одного, здається, порушили ті розпучливі крики насилуваного князя. Той сам, що попереднього дня велів покликати фельчера – він називався Яролім Канторек, – крикнув йому голосно, що сам займеться посилкою донесення. І справді, він незабаром знайшов післанця, який як стій удався до Праги. Поляки не сказали на се ані слова.

Вони рушили в дорогу. Того і слідуючого дня вони уїхали 15 миль, поки доїхали до своєї найближчої мети, містечка Яроміржа. Німбурзький війт Кухта і молодий Зборовський пильнували князя Дмитра, а старий воєвода Зборовський їхав із княжною Гальшкою. Д[ня] 3 лютого, в день Св. Власія, вони доїхали до містечка і заїхали до гостиниці. Нещасного в’язня, якого з незав’язаними ранами везли у відкритім возі серед тугого морозу, замкнули поляки в стайні, прип’явши його ланцюгом, і поставили на сторожі біля нього кілько татар із супроводу воєводи.

Тим часом надійшов, мабуть, із Праги до війта та міських радних Яроміржа наказ не пускати відтам поляків, коли їм удасться уйти з Німбурга. Яромірзький магістрат повідомив про се воєводу, але не зробив нічогісінько, щоб забезпечити в’язня.

Тої самої ночі невияснений випадок зробив кінець його терпінням.

Аж уранці 4 лютого велів яромірзький війт отворити стайню, від якої ключ мали воєводові татари, їм представився страшний образ. Окровавлении труп князя Дмитра лежав ще прив’язаний ланцюгом до стіни. Війт велів зараз на кошт міста принести домовину і вложити до неї відв’язаного трупа. Але пану воєводі ще й сього не було досить. Він велів своїм татарам зняти з трупа сорочку і кинути його голого на гній перед стайнею, а домовину на велике обурення міщан Яроміржа велів винести геть із дому.

Настрій мешканців Яроміржа був, здається, значно відмінний від настрою німбурізьких міщан. Ув’язнені слуги Сангушкові розповіли їм, що їх пан князь Дмитро мав дозвіл на подружжя з Гальшкою від її стрия, що те подружжя було двічі благословлене по церковним обрядам раз – по-грецькому, до якого належав сам князь, а другий раз – по-латинському, до якого належала княжна. Зрештою, й сам батько княжни перед своєю смертю призначив молодого князя Дмитра на мужа для своєї доньки. Се останнє було остільки неправдою, що батько Гальшки вмер, не знаючи ще, чи буде мати сина чи дочку.

Як держала себе княжна в часі мученицького ув’язнення і смерті її мужа, про се не знаємо нічого. Помалу з’їздилися її свояки, що також вирушили були в погоню, панове Януш Костелецький і Андрій Костелецький, і оба графи Андрій і Лукаш Гурки. Андрій Гурка мав із собою двісті озброєних людей, що стояли постоями: часть – у Наході, а часть – у Кладську (нім. Glatz) на Шлезьку.

Прибуття тих панів довело, здається, жорстокого воєводу Зборовського до свідомості, що допустився злочину, за який мусить бути одвічальним. Аж 7 лютого він рішився видати тіло князя Дмитра. Магістрат міста Яроміржа велів одягти його знов у ту сорочку, в якій його замордовано, і нарядити в домі війта. Похоронний обряд відправлено чеською мовою. Маси народу тиснулися до дому міського війта, в якім наряджене було тіло покійника, і всі дивувалися, що, невважаючи на страшенний мороз, на якому труп лежав кілька день, голова не замерзла неподвижно на в’язах, але рушалася то в сей, то в той бік. Догадувалися загально, що в покійника зломано карк.

Що яромірзькі міщани загально бачили в сьому випадку вбийство і не сумнівалися про те, що вбийцею був Мартин Зборовський, доказує надгробний напис, поміщений над домовиною князя Дмитра в церкві Св. Николая. Похорон відбувся аж 11 лютого. Тіло похоронено в згаданій церкві в мурованім склепі, в якім ще не лежав ніхто інший. Над тим склепом пізніше виставлено пам’ятник, оздоблений гербом Сангушків, а на мармуровій плиті вирито напис:

«Нос loco conditur corpus clari Lithuanie ducis Dymithr Sanduskowic ex magnifica Olgierdorum familia nati, capitanei Cyrkowiensis et Kanowiensis quem perfide insidiose Martinus Zborowski trucidavit».

[Далі йде примітка І. Франка до тексту Я. Каро:]

[«Тут спочивають останки славного литовського князя Дмитра Сангушка із знаменитого роду Ольгерда, старости черкаського і каневського, віроломно і по-зрадницьки закатованого Мартином Зборовським» (латин.). [Переклад А. Содомори.] – Упоряд.

Латинський напис опублікував уперве Папроцький у своїй книзі «Ogród królewski», виданій у р. 1599. Він не згадав про те, що, крім латинського напису, виритий був також чеський ось який:

«Thu lieszy Knize Dimithr Sanduschkowycz, Starosta Czyrkawski у Kaynowsky rodu Wyelkiego Knize Lithewskie Olgierdowa, kthurego zamordował у zabił nieszliachethnick Marczin Zborowski, niemyawszy do niego zadny prziciny 1554».

[«Тут лежить князь Дмитро Сандушкович, староста черкаський і канівський, роду Ольгерда, Великого князівства Литовського, котрого замордував (закатував) і вбив нешляхтич Мартин Зборовський, який не мав до нього жодної причини 1554», чес. – Упоряд]

Сей надгробник з виображенням їздця на коні перший опублікував кс. Франтішек Петера Рогозніцький, пробощ бєлоградський, в р. 1859, видавши його подобизну на окремій картці. В р. 1860 приїхав до Яроміржа кн. Роман Сангушко, і в його присутності відчинено гріб князя Дмитра.

Знайдено кістяк, добре захований, який по помірі вказав мужчину високого на 6 стіп. В черепі голови були діри зі слідами крові, що свідчили про насильну смерть. Старанням тодішнього голови археологічного виділу Наукового товариства в Кракові Теофіля Жебравського кості переложено до нової дубової домовини і положено в тім самім гробі. Старий надгробний камінь вмуровано в стіну, а над гробом поміщено новий із латинським написом.

«Ніс jacent exuviae principis Demetrii Lubartowicz Sanguszko Capitanei Czerkassiensis et Kanioviensis, natu majoris fratris Romani Ducis Campestris Magni Ducatus Lithuaniae. Lapidem trecenta sex annos ossa ejus tegentem muro immitti, novumque poni curaverunt posteri ejus Romanus et Ladislaus, hujusque filii Romanus, Paulus et Eustachius. Anno salutis MDCCCLX».

[«Тут лежать останки князя Дмитрія Любартовича Сангушка, черкаського і канівського старости, старшого за народженням брата Романа, польового князя Великого князівства Литовського. Його нащадки Роман та Владислав та його сини Роман, Павло та Євстахій подбали, щоб камінь, який протягом 306 років покривав його останки суворим (твердим) муром, замінити новим. 1860 р.», латин. Переклад А. Содомори. – Упоряд.]

Той сам напис поміщено також у польській мові. – І[ван] Ф[ранко]. [Кінець примітки І. Франка.]

В р. 1860 родина Сангушків дала сю плиту вставити в стіну церковного муру, а за те над гробом виставила інший пам’ятник, на якім не згадано ані про вбийство князя Дмитра, ані імені його вбийці.

Тим часом донесення милосердного Канторка з Німбурга до Праги не лишилося без успіху. В п’ятницю, дня 9 лютого, два дні перед похороном тіла покійника, прибули до Яроміржа на розказ римського короля Фердинанда капітани з Коліна і Подєбрада з 30-ма озброєними вояками. Місто мало з сього лише неспокій та видатки, бо мусило постаратися о розквартирування та опал для тих людей під час тодішних сильних морозів. Ся військова команда, вислана державною властю, мала наразі поручения дбати тільки про те, аби поляки не виїхали з міста. Розуміється, задержано також слуг Сангушкових. Коли один із поляків докоряв одному з тих слуг, як він міг пускатися в подорож із таким зрадником, сей відповів йому:

– Не думаю, щоби котрий із вас чеснотою міг дорівняти покійному. Я поїхав не зі зрадником, але зі своїм любим паном і князем.

Секретар князя Дмитра, Ян Ярослав Зелінський, був притриманий у Кладську в Шлезі і на жадання поляків осаджений там у ратуші в арешті.

Про кроваве закінчення погоні донесено королеві Зигмунтові Августові в пору, коли з Книшина, де відбувався суд над князем Дмитром, їхав до Парчова, де мала проживати королева Катерина протягом люблінського сойму. Король зараз обернувся до римського короля з просьбою пустити свобідно до вітчини поляків, задержаних у Яроміржі. Правдоподібно ся справа не пішла так гладко і мусила бути предметом довшої переписки, бо аж дня 3 марта, отже, повний місяць по приїзді поляків до Яроміржа, прибули там два комісари римського короля і відчитали на другий день та предложили полякам до підпису ось який декрет:

«Воєвода каліський пан Мартин Зборовський зобов’язується своїм підписом і печаткою, що ані він, ані його потомки не підіймуть ніколи проти чеської корони, а особливо проти міста Яроміржа, ніяких ворожих кроків».

Оба пани Костелецькі повинні були також потвердити підписами й печатками, що протягом двох найближчих місяців доставлять свою сестріницю, княжну Гальшку, королеві в тім стані, в якім знаходиться тепер, то значить, не віддаючи її наново заміж нікому.

Поляки попідписували ті зобов’язання і виїхали потім із Яроміржа без ніякої перешкоди. Брати Костелецькі повезли Гальшку до її матері княгині Беати. Дня 18 марта мати з дочкою побачилися в Познані.

Тільки Адам Кухта, війт із Німбурга, не міг їхати з поляками, задля яких обтяжив себе ганьбою й злочином. На розказ римського короля королівський прокуратор Петро Хотек у Празі виточив йому і радним міста Німбурга карний процес. Гостинника Мартина Ліву і Вацлава Коханека тим часом постигла смерть.

Проте, одначе, переслухано 80 свідків, яких зізнання творять основу отсього оповідання. Хоч суперечні в деяких подробицях, ті зізнання всі згідні в тім, що Кухта допустився тяжкого, кари гідного злочину. Його засуджено на страшну навіть для тих часів кару: у всіх трьох частях Праги, в Старім місті, в Новім місті і в Жидівськім місті, його мали публічно бити палицями і клеймити розжареним залізом, а потім кат мав випровадити його з міста. Сей вирок виконано дійсно в р. 1557.

Примітки

Гурка Лукаш (Лука) (? – 1573) – ленчицький воєвода і бузький староста, познанський воєвода, чоловік Гальшки Острозької, з якою взяв шлюб шляхом обману 1555 р., а приблизно з 1561 р. аж до смерті упродовж дванадцятьох років силоміць утримував непокірну «чорну княгиню» у своєму родинному познанському маєтку.

Максиміліан II (1527 – 1576) – з 1562 р. чеський і римський король, з 1564 р. – римський цісар. Через родинні стосунки сприяв габсбурзько-іспанським впливам у політиці, багато уваги приділяв битвам з турками, релігійним справам.

Папроцький Бартош (не раніше 1540 і не пізніше 1543 – 1614) – польський письменник, родом з Мазовії, у публічному житті виступав як прихильник Зборовських та Габсбургів і відвертай ворог канцлера й коронного гетьмана Я. Замойського, проти якого писав пасквілі. Найвартіснішим доробком його творчої спадщини були насамперед геральдично-генеалогічні дослідження (частину з них написано чеською мовою) та пасквілі.

В р. 1860 приїхав до Яроміржа кн. Роман Сангушко… – Йдеться про когось із трьох Романів – членів княжої родини Сангушків, які мешкали у Славуті на Волині та мали прямий стосунок до «Архіву Сангушків».

Сангушко Роман (1832 – 1890) – польський діяч з княжого роду Сангушків, власник Славути, який видав «Архів князів Любартовичів-Сангушків».

Сангушко Роман-Станіслав-Адам (1800 – 1881) – з княжого роду Сангушків, служив у російській гвардії в Петербурзі, за участь у Листопадовому повстанні поляків проти царизму (1830 – 1831) був засланий спочатку у Сибір, а потім на Кавказ, де відзначився у бойових діях з місцевими оборонцями, після чого отримав звання офіцера. Унаслідок контузії після чотирнадцятилітніх поневірянь повернувся до родинного містечка Славути, де зумів згромадити численні збірки книжок, серед яких особливо виділяється архівно-актовий матеріал, упорядкований разом з його небожем, бібліофілом Романом-Даміаном-Євстахієм-Павлом Сангушком (1832 – 1917).