2. Князь Дмитро Сангушко

Якоб Каро

Переклад Івана Франка

Гальшка не скінчила ще дитячих літ і ледве прожила десятий рік, коли вже з краю та з чужини почали один за одним являтися у Острозі сватачі від князів та панів. Беата зуміла чемними словами повідправляти всіх, справляючи їх до короля Зигмунта Августа, що тим часом засів на польському престолі, як найвищого опікуна. Се, зрештою, не був викрут, але проста конечність, бо король справді зажадав від княгині запевнення і «заруки», що не висватає свою дочку ні за кого без його відома й волі.

Коли раз у р. 1550 Беата захотіла поїхати до Польщі в часі засідань державного сойму і повставало підозріння, що ся подорож має зв’язок із планом засватання Гальшки за Андрія Костелецького, свояка княгині, король написав до князя Радивила, коронного [!?] маршалка литовського, що ся подорож була би йому дуже неприємна. А коли навіть розійшлася поголоска про доконані вже заручини, король обернувся знов до сього самого достойника з виразним наказом рішуче спротивитися сьому.

«Коли б показалося справді, – писав король, – що заручини вже доконані, то ми знайдемо відповідну притоку уневажнити се діло». Причина була та, що король не бажав собі бачити якогось польського пана в посіданні литовського князівства на Острозі. Се діло було для нього таке важне, що він уважав потрібним забезпечити його навіть законодатною дорогою. В р. 1551 ухвалено на литовськім соймі, що дочка, осиротіла по батькові, не може вийти заміж без згоди найближчих свояків. Сю ухвалу велів король виразно подати до відома княгині Беаті, щоб вона не могла заслонити себе незнанням закона, коли б захотіла, як підозрювано, оказати протекцію комусь зі своїх польських свояків.

А коли знов одного разу розійшлася поголоска, що якийсь Мелецький старається о княжну Гальшку не без протекції з боку коронного маршалка литовського, то король визвав маршалка на особисту конференцію до себе, вияснюючи йому, «як багато залежить на тім, кому віддасть свою руку молода княжна для подружнього зв’язку».

При великому впливі, який мав маршалок Радивил на короля, не було нічого дивного, що молоді паничі, які вважали себе відповідними партіями для княжни, не раз старалися о його протекцію, Між іншими звернувся до нього також молодий магнат трохи авантурничої вдачі та з нахилом до панської самоволі Дмитро Вишневецький, і князь Радивил зробив йому щось неначе обіцянку. Але сей сватач зовсім не подобався князеві Василю Костянтиновичу, що на основі нового краєвого закону мав у тій справі дуже важне слово, і він не тільки рішуче відібрав усяку надію Дмитрові Вишневецькому, але надто старав всіма силами протерти дорогу свойому протегованому – щоправда, на те лише, мабуть, аби після хвилевого щастя приготовити для нього страшенну загибель.

Сим протегованим був не хто інший, як князь Дмитро Сангушко, син помершого тим часом Хведора, названего брата покійного князя Іллі та опікуна Беати й Гальшки.

Дмитро Сангушко був вихований при королівськім дворі і здобув собі вже в молодих літах добру славу хороброго вояка в різних війнах на Вкраїні, а особливо в часі облоги Житомира через татар. Як найстарший син, він від батька поставлений був опікуном своєї рідні, між якою його брат Роман незабаром з’єднав собі славу національного героя. Дмитро сам володів уже староствами канівським та черкаським і мав славу смілого та трохи зухвалого воєводи, що, одначе, було прикметою більше тої невгамовної козацької роти, на якої чолі він стояв, ніж його самого. Оповідали про нього навіть, що він із одного великопанського, посвяченого з ним дому силою упровадив молоду даму.

Було в тім трохи правди, але діло не було таке погане, яким його чинила поголоска. Перед кількома роками гостив одного разу молодий князь Сангушко у королівського маршалка Василя Полубінського, в якого домі виховувалася сирота внучка на ім’я Мариня, тоді ще майже дитина. Дідусеві видалося подружжя малої Марині з багатим Сангушком дуже корисним інтересом, він швидко привернув молодого панича до тої думки.

Дмитро Сангушко зложив приписані звичаєм «шлюбовання», старий Полубінський в повному довір’ї вручив йому золото, срібло, коштовні речі, перли та клейноди своєї молодої внучки записаною порукою і заставним записом на добра Сангушків на випадок, коли б до подружжя не дійшло. Швидко потім старий маршалок умер, а що князь Дмитро не хотів лишити свою наречену у свояків її матері, забрав її з дому її родичів і передав її своїй власній тітці, сестрі князя Хведора Сангушка, на виховання. Там жила Мариня ще недолітком у ту пору, коли князь Дмитро заїхав у гості до замку в Острозі.

Незабаром по всій Литві розійшлася вість про заручини князя Дмитра Сангушка з молодою дідичкою Острога, що тоді мала ще лише 13 літ. Швидко ся поголоска зробилася такою безсумнівною, що свояки молодої Марині почали робити заходи, щоб видобути опущену дитину з рук невірного жениха, що не тільки княгиня Беата, але особливо князь Василь Острозький, що жив у Дубні, дуже радо приймали князя Дмитра і додавали йому охоти. Він попросив руки й серця молодої Гальшки і одержав від княгині-матері на письмі запевнення про її згоду. Гордий на свій успіх вернув князь Дмитро до Черкас назад на свою пограничну сторожу.

Нема сумніву, що ся вість дійшла також до короля Зигмунта Августа, який у початку 1553 року почув себе спонуканим написати до княгині Беати, що він поручив коронному маршалкові і віленському воєводі князю Радивилу нарадитися з нею, кого би могла ущасливити рукою своєї дочки, коли на се настане пора. Бо королеві самому важно застерегти собі вплив на те рішення як найвищому опікунові дідички. Чи ся переписка збудила у князя Василя Острозького якісь підозріння щодо щирості княгині Беати, чи, може, мав він до сього яку іншу причину, досить того, що він повідомив молодого Сангушка, буцімто княгиня Беата зовсім не має наміру додержати даної йому обіцянки.

Як стій покинув князь Дмитро, не повідомляючи гро се короля, своє вартове становище в Черкасах, щоб виробити собі практиковані в Литві «заруки» на доконання своїх заручин, Поперед усього він запевнив собі добру услугу князя Василя, а потім зголосився до княгині Беати, щоб «як свояк відвідати її дім і покушати хліба й солі». Княгиня не відмовила сьому. В перших днях серпня 1553 року приїхав князь Дмитро до замку в Острозі з тридцятьма кінними козаками, з яких одна часть лишилася біля брами, а молодий князь ввійшов на подвір’я, де його привітали пані дому.

Рівночасно повідомлено княгиню, що її шурин [!?], князь Василь, приїхав також до неї на відвідини. Ся відомість дуже здивувала Беату, бо ж досі відносини між нею й Василем були зовсім не дружні. Та поки ще вона мала час дати відмовну відповідь, увійшов князь Василь до замку брамою, яку відчинили перед ним козаки. Ввійшов не сам, а маючи з собою 50 кінних і добре уоружених людей.

Проти натовпу сеї зухвалої ватаги кинулася малочисленна залога князівського замку, зчинилася гаряча боротьба, але перемога була на боці наїзників. Із замкової залоги одного вбито, а вісім поранено. Княгиня Беата разом із дочкою зараз на початку борні втекла до дому і замкнулася з нею в одній кімнаті. Опанувавши таким чином замок, оба князі удалися до Беати і почали зразу просити. Вони пригадали їй дане приречення і вмовляли її не стояти на заваді злученню її дочки з князем Дмитром. Княгиня, одначе, розсердилася страшенно і закричала голосно: «Хіба ж то приятелі й по приязні находять на дім таким способом?»

Почуття зневаги здусило їй голос, і вона впала зомліла додолу. Треба було обливати її водою і відтирати, поки прийшла до себе. Та коли голос вернувся їй, вона почала доказувати, що без дозволу короля сама не може позволити на шлюб своєї дочки.

– А ми й просити не будемо більше! – з досадою крикнув князь Василь і сильно хопив за руку княжну Гальшку.

Перелякана мати щодуху вхопила дочку за другу руку, але відіпхнена впала на землю і знов стратила притомність.

Князь Василь, держачи свою тринадцятилітню братаницю за руку, припровадив її перед князя Дмитра і промовив:

– Отсе даю тобі, бо се в моїй силі як стрия.

Княгиню Беату, ледве живу зі зворушення, занесено зараз до іншої кімнати і замкнено. Жіноча й мужеська прислуга в домі почала голосний лемент. Та, не звертаючи на се уваги, князі веліли припровадити священика; се був певно православний священик, бо католицького, мабуть, не було в Острозькім замку. Священик, бачачи, що доконується акт насилля, радив князям зачекати з церковним шлюбом хоч би лише до другого дня, але нарешті мусив уступити погрозам вельможних панів і відправив шлюбний обряд. Щоправда, князівна на питання священика, чи має добру й непримушену волю стати подругою князя Дмитра, не промовила ані слова і держала уста міцно заціплені, але її стрий відповів за неї, як при хрещенні дитини. Потім князь Дмитро силою взяв руку молодої дівчини в свою, і священик обі обвинув єпитрахилем по усталеному звичаю.

По тім князь Василь, немов для найвеселішого весілля, велів подати цукри та вино, і, відпровадивши новоженців до спальні, лишив молоду пару сам на сам. Зараз при першім вибуху боротьби між замковою залогою і дружиною напасників служба княгині вислала з-поміж себе одного кінного гонця до каліського воєводи пана Мартина Зборовського, щоб як наочний свідок негайно доніс йому про розбійничий напад на замок Острог.

Пан Зборовський післав того гонця зараз до каштеляна краківського з письмом, повним дуже острих дотинків на адрес «пана краківського», то є коронного гетьмана Тарновського. Бо пан Зборовський, що сам рад би був оженити свойого сина з багатою дідичкою Острога, підозрівав у цілій тій авантюрі на Острозькім замку, оскільки вона стала йому відома, хитру інтригу гетьмана Тарновського, що, як тесть князя Василя Острозького, міг мати руку в тім нападі для ударемнення бажань Зборовського.

Так само король Зигмунт Август, що й без того підзорливим оком дивився на гетьмана і надто був сердитий на нього за виступ у державнім соймі минулого року, легко прихилився до підозрінь каліськсго воєводи і до того, щоб у нарушенні домового спокою в Острозі бачити руку чоловіка, який вправді допоміг йому до не одного успіху в Польській Короні, але якого впливу, власне, для того він мусив боятися в Литві. І саме щодо сього остатнього побоювання він знайшовся в згоді з поглядами коронного маршалка литовського князя Радивила.

«Бачимо дуже добре, – писав король до коронного маршалка, – від кого вийшов почин сеї авантюри. Від чоловіка, що хоче панувати і в Литві так, як панує в Короні. Тяжко видумати прикрішу образу для мене. Але се діло не терпить проволоки. Зараз по одержанні відомості я через свойого підкоморія, старосту пінського, переслав князю Василеві заруку, аби негайно опустив замок і молоду княжну лишив при матері аж до полагодження справи, ut omnia fiant in integrum restituta.

Також старості черкаському, Дмитрові Сангушкові, переслав я таку саму заруку, пригадуючи йому при тім criminaliter, що посмів без мойого відома віддалитися з пограничних замків. Іншого remedium я наразі не міг знайти. В сьому випадку я держався прикладу своїх предків, які закладанням таких зарук звичайно спинювали роздори між магнатами.

Найгірше, одначе, те, що я пізнав, хто був ініціатором тою плану. Та, власне, для того рад би я виступити проти сього в нашім краю нечуваного зухвальства так рішуче, щоби той пан не мав причини тішитися ним, бо я зрозумів дуже добре, що він дорадив се обом винуватим Nobis ad indignitatem, Tuae Magnificentiae in contumeliam».

Се королівське письмо не було ще, мабуть, вислане, коли до короля прибув другий слуга княгині Беати з повідомленням про дальші подробиці насильства на замку Острозі і з тим додатком, що князь Василь спровадив до себе свою матір і свою жінку з їх жіночою прислугою і разом із князем Дмитром Сангушком усадовився в Острозі, як у себе дома. Він обняв уже в своє посідання й заряд, немов пан у своїй власності.

Важне та цікаве питання, як поводилася тринадцятилітня княжна Гальшка в своїх так несподівано змінених обставинах, а особливо супроти силою накиненого їй мужа, для нас, на жаль, закрите тайною. Відомість, що ще пізніше відбувся другий шлюб по римському обряду, при якім княжна вже добровільно заявила свою згоду на подружжя, полягає лише на здогадах та недостаточних джерелах. Напевно про се не можна сказати нічого. Та вмішання короля в сю справу мало щонайменше той успіх, що князь Василь мусив пустити на волю свою братову Беату, яка зараз поїхала до Кракова, щоби перед королем, який, власне, взяв був шлюб із Катериною Австріячкою, виточити скаргу проти князя Дмитра Сангушка і свойого шурина [!?] князя Василя Острозького.

Проти князя Дмитра внесено незабаром іще одну скаргу, а власне, з боку діда (по матері) ошуканої Марині Полубенської, який зажадав звороту зарук і записів задля недодержання заручин і заразом просив, щоби йому було дозволено відібрати молоду дівчину від тітки князя Сангушка і взяти її під свою опіку. Король за свойого побуту в Вільні восени 1553 р. прийняв сю скаргу і прирік скоре її полагодження.

Обережна резерва була тим потрібніша для короля, що князь Василь Острозький ще перед публічним виточенням процесу зумів надати йому до певної міри міжнародне значення. Через свойого тестя гетьмана Тарновського він постарався довести цілу подію до відома короля римського Фердинанда, розуміється, в значно лагіднішім світлі.

Фердинанд зацікавився сею справою настільки, що написав до свойого зятя, польського короля, письмо, в якім у формі доброї ради можна було бачити дуже рішуче вставлення короля римського на користь обвинувачених. Тому що римський король у ту пору й без того вів переговори з Польщею в угорській справі і вислав туди двох надзвичайна своїх послів, єпископа загребського і капітана з Свидниці (Schweidnitz) Матвія Льога, вийшло так, що ті Фердинандові відпоручники були присутні при процесі і мали змогу здати про нього докладний звіт королю Фердинанду.

Князям Василеві й Дмитру доручено визвання перед королівський суд, що мав відбутися в Книшині. Німецькі посли описують той Книшин як нужденне гніздо з кількома мізерними домами, що ледве вистачили помістити одну часть зібраних дворян та урядників. Найбільша часть мусила розміститися по сусідніх селах. Самі посли мусили кождого ранку їхати дві милі до місця розправи, а вечором вертати знов дві милі до своїх квартир.

Король і королева прибули до Книшина, але з оскаржених не ставився ні один. Тільки князь Дмитро в своїм заступстві вислав литовського шляхтича Одаховського, про якого говорено, що він «не зле обізнаний зі справою». Іменем княгині Беати заступав перед судом оскарження Станіслав Чарнковський, якого задля його ораторської здібності називали польським Ціцероном.

На оскарження відповів заступник Сангушка, що княгиня Беата обіцяла його клієнтові руку своєї дочки, і на доказ того предложив її власноручний лист. Сю обіцянку підпирав також стрий молодої пані, князь Василь, який власноручно передав її мужеві. Князеві Дмитру ніколи не бажалося стати паном багатих маєтностей княжни, і ще й тепер йому до них зовсім байдуже, зле він обстає при подружжі з нею, заключенім із щирої любові. Тепер він може покликатися навіть на зізнання самої молодої пані, коли би суд захотів випитати її в неприсуткості її матері.

Деякі литовські лавники, що засідали в тім суді, признавали рацію сьому домаганню. Але переважна більшість трибуналу стояла під впливом пана Зборовського і партії, ворожої коронному гетьманові Тарновському, до якої партії, як показано було вже вище, потаємно прихилялися також король і литовський маршалок князь Радивил. Вони не хотіли навіть ані знати про переслухання княжни.

Засуд випав дуже гостро для князя Дмитра. Його признано безчесним і вийнятим з-під права (по польським термінам засуджено на інфамію й на горло), а княгиня Беата настоювала на те, щоб дотичний декрет опубліковано якнайшвидше, щоб можна було князя Сангушка спіймати ще в Острозі, а княжну Гальшку звернути матері.

Князя Василя Острозького натомість засуджено на втрату його опікунського права за те, що надужив своєї природної і соймовою ухвалою законно признаної власті через участь у злочині князя Дмитра Сангушка і занедбав свій обов’язок стати в обороні своєї своячки. Пізніше, як побачимо далі, князь Василь зумів освободити себе від сього засуду і відзискати свою повноправність.

Що ж до виконання вироку, виданого на князя Дмитра, і до відзискання знасилуваної княжни та звернення її матері, то се діло взяв на себе пан Мартин Зборовський, каліський воєвода, який у сьому бачив добру нагоду заслужити собі на вдячність княгині Беати. Та нараз розійшлася вість, що молода пара, князь Дмитро Сангушко і Гальшка, опустила Острог і виїхала невідомо куди.

Примітки

Вишневецький Дмитро Іванович (? – 1563) – походив з українського роду Вншневецькнх-Карибугів, князь, волинський пан, з 1551 р. – староста Черкас і Канева, перший відомий в історії козацький отаман.

…його брат Роман… – Йдеться про Романа Федоровича Сангушка (бл. 1537 – 1571), житомирського старосту (1557 – 1571), брацлавського воєводу (1566 – 1571), гетьмана Великого князівства Литовського (1567 – 1571), одну з найяскравіших лицарських постатей доби Ягеллонів; особливо відзначився у звитяжній боротьбі з наїздами татар.

Полубенський (Полубінський) Василь Андрійович (? – 1550) – володимирський намісник (1505 – 1507), пізніше одержав првдворний уряд господарського маршалка («королівський маршалок» з 1522 р.), мстиславський староста (1535 – 1550). Походив із династії Гедиміновичів (Ольгердовичів) – Полубенських.

…сирота внучка на ім’я Мариня… – Ідеться про Марину Львівну Полубенську (? – бл. 1568), онуку Василя Андрійовича Полубенського, який виховував її по смерті батька Льва Васильовича Полубенського (7 – 1544) і матері Н. Іванівни Горностай.

Зборовський Мартин (? – 1565) – каліський воєвода, згодом краківський каштелян, відзначився у багатьох воєнних кампаніях, особливо під час панування короля Сигізмунда І Старого та його сина короля Сигізмувда Августа, зокрема у битві під Оршею (1514). Разом з братом Петром виступав проти зміцнення королівської влади, домагаючись від імені польської шляхти повернення всіх попередніх прав згідно з параграфами минулих статутів, Мав сина Мартина, кривенського каштеляна, що фігурує поряд з батьком в оповіданні Я. Каро.

Тарновський Ян (1848 – 1561) – польський державний і військовий діяч, краківський каштелян, з 1526 р. руський воєвода і великий коронний гетьман, 1531 р. розбив під Коломиєю молдавського господаря Петрила і здобув для Польщі Покуття; 1540 р. заснував Тернопіль (Тарнополь).

Фердинанд І (1503 – 1564) – римсько-німецький цісар з роду Габсбургів, брат цісаря Карла V; 1521 р. одержав у володіння австрійські краї, з 1526 р. – чеський та угорський король, з 1531 р. – римський король, а від 1556 р. іменувався римським цісарем, вів тривалу завзяту боротьбу з турками та угорським королем Яном Заполією за угорські володіння; щодо політично-релігійних поглядів був толерантним до протестантів.

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2008 р., т. 51, с. 333 – 341.