Початкова сторінка

Іван Франко

Енциклопедія життя і творчості

?

1. Автобіографічна елегія

Публій Овідій Назон

Переклад Івана Франка

Хто був отой, що йото ти читаєш, потомності [пізна]

Любощів ніжних співак, [від мене самого] взнай.

Родився я у Сульмоні [Місто Сульмона, в Апеннінах, на схід від Рима, стоїть іще й досі.], криниць де багато студених, –

З Рима до неї дійти – дев’ять раз по десять миль.

Там я родився; та щоб знав і час ти, [коли я родився],

Консулів двох [у той день] смерть підкосила одна [Се сталося д(ня) 20 марта р. 43 пер(ед) Хр(истом) (711 по заснуванні Рима), коли консули Гай Вібій Панза й Авл Гірцій полягли в битві з військом Антонія під Мутіною.].

І коли се що значить, я від прадіда ордену дідич,

Не з ласки долі у стан рицарський вскочив я сам.

І не був я первенець, але другий [в ряді] після брата,

Що перед мною на світ вийшов рівнісько на рік.

День наших вродин обох та сама осявала Аврора,

І одні зливки в той день за обох лито [богам];

Оруженосної се п’ятий день по празнику Мінерви,

У який звичай велить битву кроваву зводить [Мова тут про римський празник т(ак) зв(аний) Квінкварій Міяерви. Сей празник обходжено в днях 19 – 24 марта. Перший із тих днів святковано миром, а в дальших відбувалися крсваві бої гладіаторів.].

Змалечку вчилися ми, та за старанням, [гідного] батька,

В Рим подалися ми до штуками славних мужів.

Брат від хлоп’ячих ще літ намагав до вимови; на те мов

Ріс, щоб на форумі [Форум – публічна площа в Римі, де, між іншим, відбувалися також судові розправи.] десь битви словесні зводить.

Та мені хлопцем іще служба небу була до вподоби,

Крадьком до своїх забав муза тягнула мене.

Часто отець говорив: «І пощо марно час ти теряєш?

Адже й Гомер – [знаєш се] – не доробився майна».

Чуючи слово таке, покидав Гелікон я [та музи]

Та силкувався [як міг] прозою дещо писать,

Та мимоволі мені вірш складався в уложену міру,

І що писать лиш почав, все виходило стихом.

Так упливав тихо час і минали роки за роками,

Аж свобіднішу мені тогу [Тога – довге поважне вбрання, яке прилюдно надягано в римлян дорослих.] та брату дали.

Ось вона в нас на плечах із широким брижем пурпуровим, –

Та що вперед нас тягло, не перестало й тепер.

Вже [старший] брат пережив [отак] другеє десятиліття,

Аж ось умер, я й почув, що й часть мене вмерла з ним.

Ще й у молодших літах мали ми оба почесті всякі,

А я пробув цілий рік із трїумвїрів одним.

Ще полишався сенат; вимагала в нім служби пурпура,

Але новий той тягар був понад сили мої.

Ні сил у тілі моїм, ані дух не був здібний до праці.

Ані до почестей теж гордість мене не тягла.

Радили надто мені пошукати безпеки й спокою

Сестри аонські [Музи.], яких все я душею любив.

Чтив я й приятелем став [майже всіх] тогочасних поетів,

Кождий великий талант богом здавався мені.

Часто про птахів своїх читував мені старший літами

Мацер [Емілій Мацер, родом із Верони, був значно старший від Овідія і вмер у р. 16 пер(ед) Хр(истом) у Азії. Він написав дві дидактичні поеми: «Ornilhologia» (про птахів) та «Theriaca» (про ліки), обі На основі грецьких взірців. До нас дійшли з них лиш уривки (М. Sehanz, op. cit., ст. 138 – 9).], що шкодить змія, зілля яке помага.

Часто зі своїх «Огнів» звик мені був читати Проперцій [Секст Проперцій, уроджений в Умбрії коло р. 55 пер(ед) Хр(истом), походив із досить маючої рицарської родини (equites), кінчив студії в Римі, де в р. 28 пер(ед) Хр(истом) опублікував першу збірку своїх поезій «Cynthia», за якою слідували в дальших роках іще чотири. Вмер у р. 15 пер(ед) Хр(истом).],

Правом шляхетства святим близький і рідний мені.

Понтік «Героєм» своїм [Ближче невідомий поет, що геройським розміром, гекзаметром, написав поему «Thebais».] і Басе, ямбами своїми славний [Також ближче .невідомий поет, правдоподібно, сатирик.],

Любимії мого життя товаришами були.

Слух мій до себе теж тяг в розмірах різнородний Горацій [Квінт Горацій Флакк, найвизначніший лірик римського письменства, вродився в р 68пер(ед) Хр(истом) у Апулії, а вмер у р. 8 пер(ед) Христом Римі. Його ліричні вірші (оди та еподи) визначаються різнорідністю розмірів, перейнятих від грецьких ліриків.],

З ліри виливаючи вчені авзонські пісні.

Бачив Вергілія [Публій Вергілій Марон, найвизначніший римський епік, умер в р. 19 пе(ред) Хр(истом).] лиш я, а Тібуллові доля нещасна [Альбій Тібулл, визначний лірик, що виступив зі своїми поезіями вперве в р. 27 пер(ед) Хр(истом), умер у молодім віці невідомо котрого року.]

Не дала часу пожить в дружній зо мною любви.

Сей після тебе помер, Галлю [Кай Корнелій Галл, автор збірки елегій, що не дійшла до нас, погиб у р. 26 пер(ед) Хр(истом) самовбійством, маючи 43 роки.], згас після нього Проперцій;

Щодо часу вродження був я четвертий по вас.

Як старших я почитав, так мене поважали молодші,

Вчасно в широких кругах знали всі музу мою.

Як молодечі пісні вперве я прочитав між народом,

Ледве ще раз або два бороду стригли мені.

Славу мою рознесла неправдиво так звана Корінна [Видумана героїня першої збірки Овідієвих любовних пісень.],

Що по всім місті [кругом] стали про неї співать.

Много писав [відтоді], та слабим що мені видавалось,

Те для направи вкидав я [без вагання] в огонь.

Також тоді, як тікав, я спалив не одно пригідніше,

Сердячись на свій талант та на [нещасні] стихи.

Серце у мене м’яке, стрілам Амора легко доступне;

Часто причина марна зрушить його аж до дна.

Та хоч і був я такий, спалахнуть від найменшої іскри

Завше готов, не було плями на моїм ім’ю.

Майже ще хлопцем мені ані гідну, ані пожиточну

Жінку дали, що була шлюбна короткий лиш час.

А наступила по ній хоч [зовсім] бездоганна подруга,

Але недовго й вона ложе ділила моє.

Третя аж, що прожила враз зо мною до пізнього віку,

Горя того дожила – жінкою вигнанця буть.

Доня моя, що плідна в ранній юності два рази заміж

Вийшла, два рази мене дідом зробила [також].

Аж тоді віку свого дожив батько мій, до дев’ятьох бо

П’ятиліть він доложив п’ятиліть дев’ять ще раз [Се значить, прожив рівно 90 літ.].

І я оплакав його не інак, як мене б він оплакав,

Якби я вмер перед ним. Матір потім я погріб.

[Мабуть], щасливі обоє вони, похоронені впору,

Не дожили дня, коли кара постигла мене;

Та й мені ліпше, що я не при їх житті впав у нещастя

І що за мною боліть їм не прийшло та жаліть.

А як по смерті людей щось лишається, окрім імення,

Як з огняного костра легка злітає душа

І як про мене до вас дійде слава, родительські тіні,

І на стигійськім суді злочини наші лежать, –

Знайте, благаю, вину! Не годиться мені вас дурити.

Блуд, а не злочин мене на те заслання загнав.

Тіням і того досить! Повертаю до вас, милостиві

Душі, що мого життя раді пригоди пізнать.

Вже приходила мені сивина, як літа щасливіші

Щезли, між чорним де-де білий світив волосок,

Після народин моїх десять раз відносив надгороди

У перегонах їздець – з Пізи оливний вінець [Кінські перегони, на яких нагородою був вінець із пізанської оливи, відбувалися в Римі що п’ять літ. Поет висловлює тут факт, що нещастя постигло його рівно в п’ятдесятім році життя.],

Коли томітів шукать десь на березі Чорного моря

Разом мені повелів пана сердитого гнів.

Відома, мабуть, усім і-причина моєї руїни,

І не моїм же устам тут пояснять її вам.

Що говорить про товаришів злих та про пакість прислуги?

Много такого я зніс, що гірш заслання було.

«Не піддаватися злу!» – був рішенець твердий мого духу,

І він незломний зістав, всіх сил добувши своїх.

Сам позабувши себе та життя, в супокої прожите,

В руку незвичну я взяв зброю, що час подавав.

Стільки зазнав я пригод і на морі й на суші, як звізд тих

В небі між скритии для нас і видимим бігуном [Із сього двостиха видно, що Овідій уявляв собі весь доступний нашим змислам світ як величезну кулю, що обертається на двох бігунах і настільки похила,, що один (ідеальний) бігун можемо бачити – се т(ак) эв(ана) бігунова звізда, а другий під обрієм усе закритий для нас.].

Довго, блудивши, дійшов я нарешті на те узбережжя,

Де збройні в сагайдаки гети й сармати живуть.

Тут хоч довкола мене бряжчить [часто] сусідське, оружжя,

Долю влегшаю сумну віршем по змозі свою.

І хоч не маю. кому довести свою пісню до слуху,

Все ж день, проводжу за днем, дурю немов сам себе.

І ось за те, що жию й тяжким клопотам не піддаюся,

І хоч журливий, мені жаден не бридиться день.

Музо, спасибі тобі, до [душі] подаєш ти потіху,

А по журбі супокій і [на всі злигодні] лік.

Ти провідник і товариш; мене ти відводиш від Петру,

На Гелікону вереї місце даєш ти мені.

Ти мені – то рідка річ – за життя ще ім’я дала славне,

Яке по потребі аж декому Фама дає.

А та, що теперішнє все каляє та шарпає, зависть,

Жадне з діл моїх лихим зубом вкусить н» могла.

Бо коли наші віки многих видали славних поетів,

Мойому генію теж слава лиха не була.

І хоч багато я з них кладу вище від себе, не менше

Скрізь повторяють, мене й муТь по всім світі читать,

І коли правди дещо в собі мають віщих віщування,

Як забере мене смерть, земле, не весь буду твій.

Чи з ласкш, чи за сей спів полюбити мене ти: захочеш,

Довжну подяку тобі, світлий читачу, кладу.


Примітки

Фама – алегоричне втілення наклепу в староримській поезії.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1977 р., т. 9, с. 414 – 418.