1. Автобіографічна елегія
Публій Овідій Назон
Переклад Івана Франка
Хто був отой, що йото ти читаєш, потомності [пізна]
Любощів ніжних співак, [від мене самого] взнай.
Родився я у Сульмоні [Місто Сульмона, в Апеннінах, на схід від Рима, стоїть іще й досі.], криниць де багато студених, –
З Рима до неї дійти – дев’ять раз по десять миль.
Там я родився; та щоб знав і час ти, [коли я родився],
Консулів двох [у той день] смерть підкосила одна [Се сталося д(ня) 20 марта р. 43 пер(ед) Хр(истом) (711 по заснуванні Рима), коли консули Гай Вібій Панза й Авл Гірцій полягли в битві з військом Антонія під Мутіною.].
І коли се що значить, я від прадіда ордену дідич,
Не з ласки долі у стан рицарський вскочив я сам.
І не був я первенець, але другий [в ряді] після брата,
Що перед мною на світ вийшов рівнісько на рік.
День наших вродин обох та сама осявала Аврора,
І одні зливки в той день за обох лито [богам];
Оруженосної се п’ятий день по празнику Мінерви,
У який звичай велить битву кроваву зводить [Мова тут про римський празник т(ак) зв(аний) Квінкварій Міяерви. Сей празник обходжено в днях 19 – 24 марта. Перший із тих днів святковано миром, а в дальших відбувалися крсваві бої гладіаторів.].
Змалечку вчилися ми, та за старанням, [гідного] батька,
В Рим подалися ми до штуками славних мужів.
Брат від хлоп’ячих ще літ намагав до вимови; на те мов
Ріс, щоб на форумі [Форум – публічна площа в Римі, де, між іншим, відбувалися також судові розправи.] десь битви словесні зводить.
Та мені хлопцем іще служба небу була до вподоби,
Крадьком до своїх забав муза тягнула мене.
Часто отець говорив: «І пощо марно час ти теряєш?
Адже й Гомер – [знаєш се] – не доробився майна».
Чуючи слово таке, покидав Гелікон я [та музи]
Та силкувався [як міг] прозою дещо писать,
Та мимоволі мені вірш складався в уложену міру,
І що писать лиш почав, все виходило стихом.
Так упливав тихо час і минали роки за роками,
Аж свобіднішу мені тогу [Тога – довге поважне вбрання, яке прилюдно надягано в римлян дорослих.] та брату дали.
Ось вона в нас на плечах із широким брижем пурпуровим, –
Та що вперед нас тягло, не перестало й тепер.
Вже [старший] брат пережив [отак] другеє десятиліття,
Аж ось умер, я й почув, що й часть мене вмерла з ним.
Ще й у молодших літах мали ми оба почесті всякі,
А я пробув цілий рік із трїумвїрів одним.
Ще полишався сенат; вимагала в нім служби пурпура,
Але новий той тягар був понад сили мої.
Ні сил у тілі моїм, ані дух не був здібний до праці.
Ані до почестей теж гордість мене не тягла.
Радили надто мені пошукати безпеки й спокою
Сестри аонські [Музи.], яких все я душею любив.
Чтив я й приятелем став [майже всіх] тогочасних поетів,
Кождий великий талант богом здавався мені.
Часто про птахів своїх читував мені старший літами
Мацер [Емілій Мацер, родом із Верони, був значно старший від Овідія і вмер у р. 16 пер(ед) Хр(истом) у Азії. Він написав дві дидактичні поеми: «Ornilhologia» (про птахів) та «Theriaca» (про ліки), обі На основі грецьких взірців. До нас дійшли з них лиш уривки (М. Sehanz, op. cit., ст. 138 – 9).], що шкодить змія, зілля яке помага.
Часто зі своїх «Огнів» звик мені був читати Проперцій [Секст Проперцій, уроджений в Умбрії коло р. 55 пер(ед) Хр(истом), походив із досить маючої рицарської родини (equites), кінчив студії в Римі, де в р. 28 пер(ед) Хр(истом) опублікував першу збірку своїх поезій «Cynthia», за якою слідували в дальших роках іще чотири. Вмер у р. 15 пер(ед) Хр(истом).],
Правом шляхетства святим близький і рідний мені.
Понтік «Героєм» своїм [Ближче невідомий поет, що геройським розміром, гекзаметром, написав поему «Thebais».] і Басе, ямбами своїми славний [Також ближче .невідомий поет, правдоподібно, сатирик.],
Любимії мого життя товаришами були.
Слух мій до себе теж тяг в розмірах різнородний Горацій [Квінт Горацій Флакк, найвизначніший лірик римського письменства, вродився в р 68пер(ед) Хр(истом) у Апулії, а вмер у р. 8 пер(ед) Христом Римі. Його ліричні вірші (оди та еподи) визначаються різнорідністю розмірів, перейнятих від грецьких ліриків.],
З ліри виливаючи вчені авзонські пісні.
Бачив Вергілія [Публій Вергілій Марон, найвизначніший римський епік, умер в р. 19 пе(ред) Хр(истом).] лиш я, а Тібуллові доля нещасна [Альбій Тібулл, визначний лірик, що виступив зі своїми поезіями вперве в р. 27 пер(ед) Хр(истом), умер у молодім віці невідомо котрого року.]
Не дала часу пожить в дружній зо мною любви.
Сей після тебе помер, Галлю [Кай Корнелій Галл, автор збірки елегій, що не дійшла до нас, погиб у р. 26 пер(ед) Хр(истом) самовбійством, маючи 43 роки.], згас після нього Проперцій;
Щодо часу вродження був я четвертий по вас.
Як старших я почитав, так мене поважали молодші,
Вчасно в широких кругах знали всі музу мою.
Як молодечі пісні вперве я прочитав між народом,
Ледве ще раз або два бороду стригли мені.
Славу мою рознесла неправдиво так звана Корінна [Видумана героїня першої збірки Овідієвих любовних пісень.],
Що по всім місті [кругом] стали про неї співать.
Много писав [відтоді], та слабим що мені видавалось,
Те для направи вкидав я [без вагання] в огонь.
Також тоді, як тікав, я спалив не одно пригідніше,
Сердячись на свій талант та на [нещасні] стихи.
Серце у мене м’яке, стрілам Амора легко доступне;
Часто причина марна зрушить його аж до дна.
Та хоч і був я такий, спалахнуть від найменшої іскри
Завше готов, не було плями на моїм ім’ю.
Майже ще хлопцем мені ані гідну, ані пожиточну
Жінку дали, що була шлюбна короткий лиш час.
А наступила по ній хоч [зовсім] бездоганна подруга,
Але недовго й вона ложе ділила моє.
Третя аж, що прожила враз зо мною до пізнього віку,
Горя того дожила – жінкою вигнанця буть.
Доня моя, що плідна в ранній юності два рази заміж
Вийшла, два рази мене дідом зробила [також].
Аж тоді віку свого дожив батько мій, до дев’ятьох бо
П’ятиліть він доложив п’ятиліть дев’ять ще раз [Се значить, прожив рівно 90 літ.].
І я оплакав його не інак, як мене б він оплакав,
Якби я вмер перед ним. Матір потім я погріб.
[Мабуть], щасливі обоє вони, похоронені впору,
Не дожили дня, коли кара постигла мене;
Та й мені ліпше, що я не при їх житті впав у нещастя
І що за мною боліть їм не прийшло та жаліть.
А як по смерті людей щось лишається, окрім імення,
Як з огняного костра легка злітає душа
І як про мене до вас дійде слава, родительські тіні,
І на стигійськім суді злочини наші лежать, –
Знайте, благаю, вину! Не годиться мені вас дурити.
Блуд, а не злочин мене на те заслання загнав.
Тіням і того досить! Повертаю до вас, милостиві
Душі, що мого життя раді пригоди пізнать.
Вже приходила мені сивина, як літа щасливіші
Щезли, між чорним де-де білий світив волосок,
Після народин моїх десять раз відносив надгороди
У перегонах їздець – з Пізи оливний вінець [Кінські перегони, на яких нагородою був вінець із пізанської оливи, відбувалися в Римі що п’ять літ. Поет висловлює тут факт, що нещастя постигло його рівно в п’ятдесятім році життя.],
Коли томітів шукать десь на березі Чорного моря
Разом мені повелів пана сердитого гнів.
Відома, мабуть, усім і-причина моєї руїни,
І не моїм же устам тут пояснять її вам.
Що говорить про товаришів злих та про пакість прислуги?
Много такого я зніс, що гірш заслання було.
«Не піддаватися злу!» – був рішенець твердий мого духу,
І він незломний зістав, всіх сил добувши своїх.
Сам позабувши себе та життя, в супокої прожите,
В руку незвичну я взяв зброю, що час подавав.
Стільки зазнав я пригод і на морі й на суші, як звізд тих
В небі між скритии для нас і видимим бігуном [Із сього двостиха видно, що Овідій уявляв собі весь доступний нашим змислам світ як величезну кулю, що обертається на двох бігунах і настільки похила,, що один (ідеальний) бігун можемо бачити – се т(ак) эв(ана) бігунова звізда, а другий під обрієм усе закритий для нас.].
Довго, блудивши, дійшов я нарешті на те узбережжя,
Де збройні в сагайдаки гети й сармати живуть.
Тут хоч довкола мене бряжчить [часто] сусідське, оружжя,
Долю влегшаю сумну віршем по змозі свою.
І хоч не маю. кому довести свою пісню до слуху,
Все ж день, проводжу за днем, дурю немов сам себе.
І ось за те, що жию й тяжким клопотам не піддаюся,
І хоч журливий, мені жаден не бридиться день.
Музо, спасибі тобі, до [душі] подаєш ти потіху,
А по журбі супокій і [на всі злигодні] лік.
Ти провідник і товариш; мене ти відводиш від Петру,
На Гелікону вереї місце даєш ти мені.
Ти мені – то рідка річ – за життя ще ім’я дала славне,
Яке по потребі аж декому Фама дає.
А та, що теперішнє все каляє та шарпає, зависть,
Жадне з діл моїх лихим зубом вкусить н» могла.
Бо коли наші віки многих видали славних поетів,
Мойому генію теж слава лиха не була.
І хоч багато я з них кладу вище від себе, не менше
Скрізь повторяють, мене й муТь по всім світі читать,
І коли правди дещо в собі мають віщих віщування,
Як забере мене смерть, земле, не весь буду твій.
Чи з ласкш, чи за сей спів полюбити мене ти: захочеш,
Довжну подяку тобі, світлий читачу, кладу.
Примітки
Фама – алегоричне втілення наклепу в староримській поезії.
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1977 р., т. 9, с. 414 – 418.