3. Овідієві пригоди на вигнанні
Публій Овідій Назон
Переклад Івана Франка
В своїх «Журливих піснях», рік за роком посиланих до Рима для публікації, Овідій дуже часто згадує про безліч пригод і невигод, які зазнав під час своєї примусової подорожі з Рима до Томіди, може, найпоетичніше в першій елегії п’ятого томика «Tristium», де, між іншим, читаємо (рядки 7 – 14 і 25 – 46):
Вільний, веселий [колись], я співав про молодості втіхи,
А тепер жалко стає, що таке компонував.
Впавши, зробився я сам вістуном свого наглого впадку,
І для [журливих] пісень сам собі теми даю.
І, як на березі Кайстра лежачи, пострілений лебідь
Сам собі, вмираючи, спів передсмертний співа,
Так і я, закинений на сарматське примор’я далеке,
Дбаю, аби мене гріб мовчки у себе не взяв.
Та коли з вас хто спита, відки стільки сумного беру я,
[То відповім]: «Бо я зніс стільки болючих пригод».
Се в мене не вигадки ані виплоди штуки моєї;
Власне страждання моє тем мені стільки дає.
А як мала ще та часть мого горя, що в вірші я вилив!
Той ще щасливий, хто міг біди свої почислить.
Скільки в діброві гілляк чи піску жовтуватого в Тібрі,
Скільки зелених ростин Марсове поле вкрива,
Стільки я лих переніс, на які ні спочинку, ні ліку
Жадного, крім духових праць, поетичних забав.
Незабаром опісля, в посланії до іншого знайомого, поет розробляє ту саму тему ширше та подрібніте, хоч і без конкретних подробиць («Tristium», lib. V, el. 2, рядки 23 – 28):
Скільки мушель на краю моря а скільки рож в огороді,
Скільки в снотворнім маку в кождій головці зерен,
Скільки у гаю звірів, скільки риб у річних плесах плавле,
Скільки теж ніжних перець пташка в повітря несе,
Стільки нещасть мене гне. І коли б я всі хотів почислити,
Скорше збагнув би число в морі краплин водяних.
Треба завважити, що ті хоч поетичні, та все-таки гіперболічні малюнки поетового горя вилилися в його вірші вже аж у четвертім або п’ятім році його заслання, отже, не під свіжими враженнями. Вони до того, як сказано, не дають конкретних подробиць і не могли робити враження на Августа, який, певно, щороку мав урядові звіти про стан і поводження засланого поета. Одиноке конкретне, на що здобувся Овідій, і то ще два роки пізніше, в посланії до поета Аттіка, се твердження, що конвой, висланий разом із ним із Рима, замість оберегти – ограбив його («Ex Ponto», lib. II, el. 7, рядки 61 – 62).
Щира товаришів вірність могла б улегшить моє горе,
Але зрадлива юрба збагатилась тим, що з мене здерла.
Наскільки оправданий сей закид, сам по собі досить правдоподібний, годі рішити: сумніви насуває та обставина, що Овідій ані в своїм посланії до Августа, писанім першого літа його поселення в Томіді, ані в. дальших найближчих літах ніщо не згадує про се. Вибираю фактичне або те, що автор подає за фактичне, про його стан і поводження в роках 10 і дальших. Мабуть, зимою з р. 9 на 10 він занедужав і диктує поетичний лист до своєї жінки; мусимо, отже, допустити, що в Томіді він не був покинений на волю судьби, мав, скільки можна, вигідну квартиру й обслугу, в тім числі, також когось такого, що вмів: писати латинською мовою; Не забуваймо, що в замку того міста, а також і в самім укріпленім місті була римська військова залога. Початок того листа («Tristium», lib. Ш, el. 3, рядки 1 – 24) виглядає ось як:
Може, здивує тебе, чому лист отсей, [мила], чужими
Пальцями писаний? Знай, захорував я [ось тут].
Хорий, на самій межі мені ще невідомого краю,
Майже непевний, чи ще я до здоров’я прийду.
Як же, гадаєш, було на душі мені в краю жорстокім
Серед самих савромат та гетів хорим лежать?
Небо незносне мені, до води сеї звикнуть не можу,
А земля – годі сказать, як ненависна мені.
Дім невигідний досить, нема хорому доброї страви,
Ані такого, хто б міг ліком хоробу вменшить,
Ані такого, хто би хоч потішив, ні друга, що вмів би
Хвилі ліниві гонить оповіданням своїм.
Ось я безсильний лежу в чужім місті, в народі чужому
І забагаю тепер всього, чого тут нема,
А між тим, чого нема, не стає тебе найбільше, люба,
Бо в серці моєму ти місця найбільш зайняла.
До неприсутньої я промовляю, тебе зве мій голос,
Жаден без тебе мені день ані ніч не мине.
Навіть говорять мені, коли я говорив баламутно,
Як непритомний лежав, мав твоє ім’я на устах.
Вже близький скону я був і язик, до гортані прилиплий,
Ледве відсвіжить могло краплями дане вино.
А хтось сказав, що прийшла пані, і ось я зараз піднявся, –
В тобі надія мені силу новую дала.
Видужування не йшло так скоро, як поетові бажалося. Трохи пізніше того самого року він пише до одного знайомого в Римі («Tristium», lib. III, el. 8, рядки 23 – 34):
Небо мені не сприя, ні вода тут, земля, ні повітря.
[Біднеє] тіло моє чується все ще слабим.
Чи то недуга душі некорисно впливає на тіло,
Чи то околиця ся хворість мені причиня, –
Відколи в Понт я прибув, мене мучить безсонниця, ледве
Шкіра та кості на мні, в смак жадна страва не йде.
І як осінній мороз зварить вперве [зеленее] листя
Й краску на ньому зміня, що псує близька зима,
Так і сустави мої, не знаходжу в них жадної сили,
І не вступається з них болів причина тяжких.
Не здоровіша від тіла й душа, й так однако недужі
Часті обі, і мене лихо подвійне гнете.
Ще не зовсім видужавши, поет мусив пережити також страховища війни – одного з частих варварських нападів на римське укріплення. В посланії до неназваного ворога, який, не вважаючи на його нещастя, не переставав рити під ним у Римі, він пише («Tristium», lib. III, eleg. 11, рядки 7 – 14):
Варварська бачить земля, й береги негостинного Понту,
Та мен’алійський Медвідь [Сузір’я північного Медведя, або Великого Воза.] з хижим Бореєм мене.
З диким народом [отсим] я не маю [розмови] ні зносин,
А всі закутки сповня страх [невимовний у нас].
Як побігущий дрижить, впавши в лапи медвежії, олень
І мре зо страху вівця серед вовків-гірняків,
Так я, окружений скрізь войовничими тут племенами,
В страсі жию, вороги ж майже вже тиснуть мій бік.
Страх Овідія перед нападами варварів був коли й не безпідставний, то все-таки значно прибільшений; бодай ніде в його писаннях нема згадки, аби хтось із варварів особисто напастував його або аби варварські напади вчинили йому яку шкоду. Навпаки, далі побачимо, що його відносини до них, а особливо до гетів, уложилися досить приязно. Не бракувало й інших приємностей колоніального життя, з яких найважніша була – досить часті, хоч і не зовсім правильні зносини зі столицею та з іншими римськими провінціями. Ранньою весною р. 11 по Хр(исту) Овідій пише до одного знайомого в Римі («Tristium», lib. III, eleg. 12, рядки 37 – 45) ось що:
Рідко з Італії тут корабель завіта в таку віддаль,
Рідко до сих берегів безпристанних прибува.
Та як по-грецьки котрий заговорить або по-латині,
Все мені спіткання з ним дуже приємне бува.
Часто з-над Босфору теж або з довгастої Пропонтіди
Дехто безпечно до нас з південним вітром прийде;
Хто б там він був, може все язиком зрозумілим для мене
Дещо нового сказать, слави частину вділить.
У р. 12 Овідій був уже настільки здоров і дужий, що його як горожанина міста покликано до військової служби для оборони мурів у часі ворожого нападу. Про се пише він («Tristium», IV, eleg. 1, рядки 67 – 84) ось що:
Що за нещасне життя поміж бессами й гетами тому,
Хто [у столиці колись] все на устах був людей!
Що за нещастя життя берегти серед брам, серед мурів
Й ледве безпечним себе чути в укріпленнях тих!
В юності я уникнув військової жорстокої служби
І хіба тільки для гри в руки оружжя я брав.
А ось на старість беру щит на ліву, меч в’яжу до боку,
Сиве ж волосся моє шолом [грізний] покрива.
Скоро з вартівні подасть сторож знак, що надходить орава,
Зброю як стій надіва, хоч і тремтяча рука.
В луки та сагайдаки стріл отруйних узброєний ворог
На вітроногім коні мури об’їздить кругом.
Мов хижий вовк ту вівцю, що не здужала скриться в кошарі,
[Жадно] хапа та несе полем у [темні] ліси,
Так хапа варвар, коли завчасу хто за браму міськую
Скриться не здужав, а він в полі захопив його.
Йде бідолаха в полон, ланцюгом його в’яжуть за шию
Або, отруйну стрілу у тіло діставши, згиба.
Тут я сиджу як новий житель того тривожного міста, –
О, як же звільна течуть долі важкої літа!
Не велику радість серед таких обставин справляє поетові його муза. В тім самім посланії (рядки 89 – 102) він пише далі:
Тут ні одного нема, кому б я міг читать свої вірші,
Ні одно вухо, щоб мій знало латинський язик.
Сам собі пишу тепер і читаю, – що ж маю робити? –
Сам теж для писань своїх критик буваю й суддя.
Часто питав я себе: «Для кого мені нині трудиться?
Муть савромати мої письма та гети читать?»
Часто, одначе, мені при писанні пускалися сльози,
І від [гіркеньких] тих сліз мокрі бували картки.:
Серце моє почува давні рани, неначе новії,
І аж на груди спада жалібний дощ із очей.
А як згадаю не раз, чим я був і в що перемінився,
Відки й куди завела доля лихая мене,
Наче безумна, рука, на писання й на себе сердита,
Кидала в ярий огонь вірші [нещасні] мої.
Продовження важкого стану при сангвінічній вдачі поета, що не переставав робити собі надії на його поліпшення, доводило його іноді до повної зневіри. В одній елегії того самого року («Tristium», lib. IV, eleg. 6, рядки 39 – 44) він пише:
Вірте, незабаром умру. Скільки можу зі свойого тіла
Виворожить, малий час лиха лишився мені.
Ані нема в мене сил, ані краски, яку мав звичайно;
Ледве що шкіра тонка кості [сухії] держить.
Але хворіший мій дух, аніж хворее тіло, й про злидні,
Що обступили його, думає він без кінця.
Те саме іншими словами, більше меланхолійно, висловлює поет в іншій елегії того самого другого чи, може, третього року його заслання («Tristium», IV, eleg. 8, рядки 1-4):
Вже на висках пороста мені, мов лебединеє пір’я,
Білая старість чіпа чорне волосся моє.
Сунуть уломні роки, надвигається старість лінива,
З сил опадаю й себе самого важко носить.
Се ще не була, одначе, критична пора в житті поета; його здоров’я ще поправилось і йому лишилося ще кілька літ подекуди приємнішого життя. В другій елегії п’ятого томика «Tristium» (рядки 1 – 6) він пише до одного знайомого в Римі:
Чи як із Понту новий прийде лист, ти бліднієш, [мій друже],
І розпечата його з дрожжу рука [там] твоя?
Страху не май! Я здоров. Моє тіло, що досі зносити
Праць і трудів не могло й дуже безсильне було,
Видужало; знать, сама невигода та вправа гартує
Або нездужати більш в мене часу не стає.
Того або слідуючого року він уперве на своїм вигнанні обходить, святочно день уродин своєї жінки. Ось опис того обходу («Tristium», lib. V, el. 5, рядки 1 – 16):
Десь сей привично почтить домагається вродини пані
Меї; за жертви святі руки приймайтесь мої!
Хай наближаться уста ласкаво, моє лихо забувши,
Хоч відівчюгися вже добрі слова говорить.
Білу одежу візьму, яку лиш раз до року вдягаю, –
Чорній недолі моїй так неподібна вона.
Тут і жертовник здвигнем із травою порослого дерну,
Ярий на ньому огонь цвітний вінок обійме.
Хлопче, кадило подай, аби полум’я ярче горіло,
Бризну теж чисте вино, щоб тріскотіло в жару.
Генію вродин, хоч я так далеко, благаю, явися
Білий, [до стану] мого так неподібний [зовсім]!
І хоч там грозить яка моїй пані болючая рана,
Хай за терпіння моє їй не припаде вовік!
В четвертім році вигнання бачимо поета знов у військовій службі, і він пише до Севера («Ex Ponto», lib. I, eleg. 8, рядки 8 – 10) ось що:
Тут живемо раз у раз під оружжям, позбавлені миру,
Бо сагайдачну, важку зрушили гети війну.
З так многих вигнаних я лиш один із засланця став воїн, –
Решта в безпеці живе, – я не завидую їй,
І щоб книжчині моїй оказав ти свою поблажливість,
Вірші, що читатимеш, я в повній зброї писав.
Те посланіє, з якого вже в попереднім розділі подано гетське оповідання про короля Айгіза, цікаве ще й тим, що в нім Овідій зі своїх споминів подає образок зі свого життя в Римі та в своїй маєтності (ор. cit., рядки 27 – 60):
Відколи вас я лишив, на скіфське загнаний побережжя,
Чотири осені вже бурі плеяд принесли.
І не повірив би ти, що столичних вигод шукає
Друг твій Назон, а, проте, все ще шукає їх він.
Бо споминаю не раз вас душею, приятелі любі,
І споминаю дочку й жінку свою дорогу.
З дому звертаюся знов на прегарнії площі столиці, –
Всі, де бував я колись, бачить очима мій дух.
Ринки, будівлі, а ось мармурові театрів покрівлі
І перед портиком ось рівно убита земля.
Марсове поле ось тут з виглядом на розкішні городи,
Прості канали, й стави, й Вірго холодний потік.
Ах, відібрали мені, нещасливому, розкоші міста!
Може, хоч поле й рілля можуть утішить мене?
Ні, не бажає мій дух тих утрачених піль, огородів,
Нив, що стяжками лежать на пелігнійській землі,
Ані садів, що садив на горбках, пініями покритих,
Що на Фламінія шлях та на Клодію глядять.
Не знаю сам, для кого я садив їх, і не стид було воду
Свіжу самому носить, щоб підливать їх у сквар.
Там також, як не посохли, саджені теж моїми руками
Яблуні й груші – кому то з них плоди судилося рвать?
А за ту страту якби вигнанцеві було тут свобідно
Хоч один сад засадить, хоч одну нивку зорать!
Сам би я радо, якби лиш позволили, звиннії кози
Пас або вівці в горі, спершися на костурі.
Сам би я, щоб привична жура не налягала на груди,
Рад роботящі воли гнать у кривому ярмі,
Слів би навчився таких, якими поганяють їх гети,
Тими б погрозами гнав, що до них звикли вони.
Сам би руками тиснув, налягаючи плуга чепіги,
В скиби зволочені сам сіяв зерно золоте.
Не завагався б граблями довжезними сіно громадить
Ні в огороді грядки спраглі водою кропить.
Але пощо се мені, який між ворогами й собою
Маю границю лиш мур і браму, замкнену тут!
На закінчення сього розділу подаю ще два Овідієві оповідання про візії (привиди), з яких одна явилася йому ві сні, а друга на яві. Про першу оповідає Овідій у посланії до Максіма з роду Фабіїв, одного з найближчих своїх приятелів («Ex Ponto», lib. III, el. 3, рядки 5 – 92), але се просторе оповідання занадто просторе як на вбогий і не дуже зручно придуманий зміст, і тому подаю його значно вкорочене.
Ніч була, місяць світив крізь подвійнії вікна [в кімнату],
Як в половині його світло звичайно бува.
Сон у обіймах держав мене, журб утішитель звичайний,
Я ж на все ліжко простер змучене тіло своє.
Раптом під рухами крил зашумів розворушений воздух,
З легкого вдару при тім брязнуло тихо вікно.
Зляканий, на лівий бік я на локоть опер своє тіло,
З груді тривожної враз втік, мов сполошений, сон.
Амор стояв із лицем не таким, як звичайно буває;
Сумно в лівиці держав він постелі рожок яворовий;
Ані на шиї не мав ланцюга, ані стрічки в волоссі,
І не було те волосся фризоване так, як звичайно,
А навпаки, на лице в безладді м’які косми звисали;
Навіть, здавалося, крила були геть обстрімкарі, наче
В голубів сивих хребти, коли люди держать у неволі
І многі руки до них доторкаються, ловлять і гладять.
Сього я зараз пізнав, бо з богів мені не знайоміший
Жаден, і тут розв’язав свій язик я й сказав йому слово:
«Хлопче, що майстра свого ти здурив і довів до нещастя,
Ліпше було би мені вчителем твоїм не буть!
Ось і сюди ти прийшов, де ніколи нема супокою
І під містком ледяним варварський Гістер тече.
Пощо прийшов ти? Чи лиш щоб моє бачити горе?»
Пропускаю дальшу промову поета, а з відповіді Амора подаю лише кінцеві рядки:
«Щоб лиш побачить тебе та потішити в твоїй недузі,
На своїх крилах простір безмірний я пролетів,
Вперве я бачив сей край, коли на просьбу мами мої
Стрілами своїми я серце Медеї зранив.
А що сьогодні ще раз по так многих віках його бачу,
Се через тебе, моїх рицарю й друже звитяг.
Отже, весь страх відложи! Злагідніє цісарське завзяття,
Прийде година твоїх бажань сповнителька всіх».
І сим разом поет надармо потішав себе; така година для нього не прийшла. Про другу візію оповідає Овідій у четвертім томику посланій «Ex Ponto», що весь стоїть під звіздою Секста Помпея, який у р. 14 по Хр(исту), в році смерті цісаря Августа, став консулом у Римі й на якого Овідій поклав, мабуть, остатню свою надію; Йому то й оповідає він про свою візію («Ex Ponto», lib. IV, eleg. 4, рядки 1,1 – 20) ось як:
От коли сам і сумний- набережними йшов я пісками,
Чую позад мене шум якісь крила зчинили летючі.
Я озирнувся – нема тіла, що б я міг бачить очима,
Але до слуху мого ось якії слова долетіли:
«Ось я веселих новин прилітаю до тебе, віщунка
Фама, безмірний простір пролетівши [на крилах легеньких].
Під консулатом Помпея, котрий над усіх тобі милий,
Буде будущий вам рік і веселий, щасливий, і світлий».
Сеє сказала і Понт гомоном наповнила широкий,
Потім звернула свій лет і до інших народів богиня.
І се пророцтво, скомпоноване поетом, мабуть, для власної потіхи, не збулося, хоча рік його консулату був остільки пам’ятний у історії Риму, що в нім умер цісар Август. Уважаю не зайвим подати тут оповідання Діона Кассія («Історія Риму», кн. LVI, розд. 29 – 30) про смерть того незвичайного в світовій, історії володаря в перекладі на нашу мову.
«В часі августалій, які святковано в день його вродин (д(ня) 23 вересня р. 13 по Хр(исту)) трафилося, що якийсь божевільний сів на пам’ятковім кріслі цезаря і вложив собі його вінець на голову: се видалося [лихим] знаком для Августа й збулося, бо в слідуючім році, за консулату Секста Апулея та Секста Помпея, Август поїхав до Кампанії, устроїв прилюдні ігрища в Неаполі, а потім умер у Нолі. Се провіщувало багато важних та недвозначних знаків. Сонце затьмилося, й усе небо немов загорілося огнем, із неба падали бервена червоні як кров, а на небі показувалися комети та кроваві звізди.
Коли, довідавшися про його занедужання, сенат [у Римі] зійшовся на засідання, вхід до зали засідань був замкнений, а на ньому сидів пугач та пугав несамовитим голосом. Грім ударив у одну статую цезаря, що стояла на Капітолії, і знищив на ній першу букву імені Caesar. Ворожбити витолкували се так, що сто [С] днів після сього випадку його жде щастя – стати богом [себто вмерти], бо буква С в римлян значить 100, а решта імені Aesar у мові етрусків значить бог. Ті віщі знаки сталися ще за його життя. Пізніше звернено увагу також на те, що оба консули, при яких консулаті він умер, були його свояки, а Сервій Сульпіцій Гальба, що пізніше був цісарем, у тім році д(ня) 1 січня надів одежу повнолітнього мужа. Він був першим римлянином, що по вимертю цезаревого дому дійшов до власті, тому деякі думали, що се не сталося припадком, але з божого допусту.
Август умер від хороби, але не виключене підозріння, що його смерть спричинила Лівія. Август потаємно поплив на острів до [свого сина] Агріппи, аби, як казали, перепроситися з ним [і з жінкою] [Августів син Агріппа, що вродився незабаром після смерті Арріппи, найліпшого друга та помічника Августового, названий його іменем по його смерті в р. 12пер(ед) Хр( истом) на знак вдячності, мав тоді вже 24 роки і справді міг стати Августовим наступником (Dіо Сassіus, Historia Romanorum, lib. LIV, cap. 296).].
Боячися, аби він не покликав його до Риму та не передав йому самодержав’я, Лівія помазала, кажуть, отрутою деякі фіги на дереві, з якого Август звик був власноручно зривати плоди: Вона рвала також разом із ним, але не затруєні, а йому підсунула затруєні. Коли від того або з якої іншої причини [Август] заболів, покликав до себе своїх другів, видав їм потрібні накази й додав: «Від вас одержав я Рим глиняний, а лишаю вам кам’яний». Сим хотів зазначити не так тривкість своїх будівель, як радше тривкість усеї держави. Він умер д(ня) 19 серпня, того самого дня, в якім розпочав був свій перший консулат, проживши 75 літ, 10 місяців і 26 днів, а від битви під Акціум пробувши 24 роки без 13 днів самовладним паном Риму».
Примітки
Пропонтіда – Мармурове море.
Вірго – одна з назв Астреї.
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1977 р., т. 9, с. 425 – 435.