5. Поетова помста – поема «Ібіс»

Іван Франко

«До того часу, поки мені не минуло 50 літ, – писав Овідій у початку своєї поеми «Ібіс», – усі вірші моєї музи були безоружна; зі стількох тисяч [написаних мною] рядків не знайдеш у Назона ані одного, який би можна назвати кровожадним. Нікому не пошкодили мої книжечки, хіба мені самому, бо за мою «Ars amandi» пропала голова її автора».

[Про ту свою поему сам Овідій у посланії до Августа («Tristium», lib. II, рядки 211 – 212), оправдуючи себе у всьому іншому, писав ось що:

Лиш одна часть зістає – закид той, що безсоромним віршем

Стався навчителем я чужоложства гидкого.]

Аж на вигнанні він почув, що має ворогів і почув потребу виступати проти них прилюдно. Перший такий виступ маємо в одинадцятій елегії третього томика «Tristium», де автор ось якими словами звертається до свого, мабуть, ближче незнайомого ворога:

Хто б ти не був, що в біді напастуєш мене, непоштивий,

І на мене без кінця зводиш кроваву вину, –

Вродила скеля тебе, молоком згодувала вовчиця,

У твоїй груді, мабуть, кремінь, не серце лежить.

Автор малює йому в рядках 5 – 18 своє гірке положення та свою невинність і з обуренням додає:

А все-таки живе хтось, що кроваву розтравлює рану,

На обичайність мою закиди острі пуска.

Я вже не той, що був там! Що за хіть – тінь марную топтати,

Кидать каміння на мій попіл та спалену кість? [Римляни палили тіла умерших, а недогарки костей хоронили в урнах.]

Автор не називає його імені, не означує ближче його стану, не специфікує його ворожих заходів, а тільки просить його, аби перестав займатися ним, бо й йому самому може трафитися лихо. Другий раз обертається поет до свого ворога – того самого, що вперед, чи може якогось іншого, небезпечнішого, з нетаєннм гнівом у енергічній елегії 9 четвертого томика «Tristium».

Як зможу й як ти змовчиш, промовчу твою назву та вчинок.

Твої [негідні] діла вкриє летейська вода.

Мою лагідність зм’ягчать [твої хоч би й як] пізнії сльози, –

Тільки покайсь, покажи, що тобі жаль твоїх справ!

Ну, лиш обжалуй себе, забажай із життя свого стерти,

Як лиш стає в тебе сил, справки пекельні твої!

А коли ні, і палі твоя грудь ненавистю до мене,

Вір, що злиденний мій біль зброю надіне страшну.

Хоч я в чужій стороні, запроторений аж на край світу,

Гнів мій на тебе й відсіль руку простягне свою.

Знаєш, мабуть, що мені всі права полишив таки цезар,

Взяв лиш за кару одно: у краю рідному жить.

Та надіюся, коли проживе, й вітчину мені верне:

Дуб зеленіє з часом, хоч його грім поразив.

Врешті як жадної [в мене] змоги до помсти не стане,

Музи й силу свою, й стріли мені подадуть.

Хоч так далеко живу загнаний у скіфійську чужину

І та сухая звізда моїм найближча очам,

Підуть жалоби мої у далекі краї та народи,

На що поскаржуся, те знатиме весь круг землі.

Що скажу, те на захід помандрує з [далекого] сходу, –

Що на заході гукне, свідком тому буде схід.

І вся землі ширина і морські мене вчують безодні,

Буде ридання мого голос могутній [вовік].

І не твоє лиш тебе винуватим признає століття, –

Злочину приміром ти станеш для пізніх віків.

Тягне мене до борні. Ще не взяв бойового я рогу

Й рад би був, щоб його взять ніхто не змусив мене.

Цирк іще пусто стоїть, але вже буйний бик підкидає

Вгору пісок і нога дужа, знай, землю гребе.

Більше сього, ніж я сам хотів. Музо, грай до відвороту,

Поки ім’я своє ще в і н забажає скривать.

Хто був той він? Хто прочитає отсей вірш, той може зміркувати, що се не могла бути мала риба. На воробців гарматами не стріляють. Коли пригадаємо, що рівночасно з Овідієм була вислана з Риму Августова й Лівіїна дочка Юлія, тоді друга жінка Августового прибраного, а Лівіїного рідного сина Тіберія, у всякім разі свого рідного брата по матері, і що Овідіеве вигнання приводили в зв’язок із вигнанням Юлії на острів Панталерії та висилкою Тіберія на острів Родос, то можемо догадатися, в яку гадючу нору наважився вдарити громом своєї поезії Овідій.

І нам стане ясно, що той він, який по своїм повороті до Риму не переставав шкодити Овідієві, не міг думати ні про яке покаяння й не побоявся Овідіевих паперових громів, був не хто інший, як пізніший, перший по Августові римський цісар Тіберій. Коли він по смерті Августа став цісарем і Овідій швидко переконався, що на помилування тепер нема ніякої надії, він сповнив свою погрозу й написав свою поему «Ібіс», останній найсильніший свій твір.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1977 р., т. 9, с. 449 – 451.