4. Овідієві сусіди гети й сармати

Публій Овідій Назон

Переклад Івана Франка

Опинившися на місці вигнання, Овідій з жахом запитує сам себе («Tristium», lib. III, eleg. 2, рядки 1 – 2):

Отже, була се судьба моя, щоб Скіфію я провідав,

Землю [далеку й страшну] під північним бігуном?

Поки плив морем, плавба ще сяк-так розбивала його тугу та журбу. А тепер (там же, рядки 17 – 30),

Як подорож до кінця дійшла, й час по мандрівці спочити,

І я на землю ступив, дану за кару мені,

Можу лиш плакать; тече слізний дощ із очей не скупіше,

Як навесні зі снігів, таючи, води течуть.

Горе, що стільки разів стукав я до дверей свого гробу

І ані разу мені не відчинились вони.

Пощо так много мечів уникнув я? Чом лютая буря,

Що так грозила не раз, з світу мене не змела?

О боги, бачу, що ви аж занадто для мене кривдливі,

Спільники гніву того, що мене з Риму прогнав,

О прискоріть, прошу вас, надто вільний хід смерті моєї,

Брамам могили веліть, щоб відчинились мені!

Се була виразна провокація судьби, після якої поет справді тяжко занедужав. У посланії до жінки, писанім чужою рукою під його диктування, його душа і в загробовому житті бачить себе вигнаною та чужинкою серед чужих душ («Tristium», lib. III, eleg. 3, рядки 61 – 64):

А коли смерті не зна душа наша й від тіла свобідна

В воздух злетить і сказав правду самійський старець,

Поміж сарматськими буде тінь римлянина блукати,

Серед тих варварських душ гість довіку [й чужинець].

У хоробі вириваються йому з-під пера остр і слова про тих вельможних, що зламали його життя, та яких, проте, він, звичайно, називає богами («Tristium», lib. III, eleg. 4, рядки 1 – 8):

O ти, що все мені був дорогий, такого аж у злиднях

Добре пізнав я, коли щастя пропало моє,

Якщо повіриш лише досвідам навченому другу,

Сам лиш для себе живи, славних вельмож уникай!

Сам лиш для себе живи, уникай скільки можеш пресвітлих,

Бо з тих пресвітлих огнів грім найстрашніший паде.

Бо коли можуть не раз помогти не в одному вельможі,

Лучче б і не помагав, як може шкодити більш.

Аж згодом, видужавши, поет починає потроху освоюватися зі своїми сусідами «варварами», особливо гетами, що творили, мабуть, більшість населення Томіди та її околиць, і вже при кінці першого року свого заслання він пише («Tristium», lib. III, eleg. 14, рядки 41 – 48) ось що:

Місця не маю, куди б міг уйти; хіба мур та заперта

Брама, що нас сторожить, гетів ворожих здержить.

Часто якогось мені треба слова, чи ймення, чи місця, –

Та ба, нікого нема, від кого б міг се узнать.

Часто, як дещо сказать забажається – сором признаться!

Слів мені, знай, не стає, я відівчивсь говорить.

Раз у раз фрацькі слова та скіфійські я чую довкола, –

Міг би, здається мені, гетськії вірші писать.

Певна річ, для нього, все зайнятого Римом, усе довкола вороже. Мов голосне, тужливе зітхання, читаються його слова («Tristium», lib. IV, eleg. 6, рядки 45 – 48):

Риму не бачу я тут, і не бачу товаришів вірних,

І найдорожчої теж жінки не видно мені;

Тільки скіфійська юрба та ті гети в холошнях широких –

Так те, що бачу й чого не бачу, мучить мене.

Ще в першій елегії п’ятого томика «Журливих пісень» Овідій називає гетів «жорстокими» («rigidos Getas», рядок 46), але вже при кінці тої елегії читаємо (рядки 73 – 74):

Хай [моя] Рома мене до своїх не рівняє поетів!

Між савроматами теж буть можу я талантом.

Поет привикає помалу до північного клімату та до гетської мови, але не може привикнути до ненастанних ворожих нападів. У другій елегії п’ятого томика «Журливих пісень», зверненій, хоч трохи посередньо, до особи самого Августа, він пише (рядки 65 – 70):

І не так мучить мене ненастанно морознеє небо

Й поле, яке білий сніг [майже] раз в раз покрива,

Ні те, що варвари тут по-латині не знають ні слова,

Гетська розмова [також] грецьку скрізь перемага, –

Як те, що скрізь від границь наступа на нас Марс [пажерливий]

І ледве від ворогів мур низький захист дає.

В сьомій елегії того самого томика (рядки 9 – 20 і 47 – 58) маємо досить простору характеристику гетів і сарматів; автор не робить між ними виразної різниці, але з того, що він з часом зійшовся більше з гетами, ніж із сарматами,можемо догадуватися, що між тими племенами булиі різниці і що Овідієва характеристика відноситься більше де гетів, ніж до сарматів. Читаємо там ось що:

Хто такий люд томітанського краю й посеред яких я

Тут обичаїв живу, може, хотів би ти знать?

Людність хоч мішана тут на тім березі з греків і гетів,

Все-таки: більшість у ній гетів, немирних [досить].

Юрби великі1 сарматів та гетів щодня, щогодини

Кінно широким шляхом їдуть сюди то туди.

Того між ними (нема), хто б не мав сагайдака та лука,

А в сагайдаці не мав пука затруєних стріл.

Дикий їх голос і вид, иайправдивіша Марса подоба;

Ані волосся рука стригла в них, ні бороди.

Жадна рука не лінива задать ножем рану преострим,

Що кождийі варвар його в чересі збоку хова.

Жадних законів не чшяш, але сила над правом панує,

А під мечем бойовим зманена правда; лежить.

Захист від стужі дають кожухи та широкі холошні,

Довге волосся, мов стрім, геть їм на лиця звиса.

Тільки в немногих сліди ще лишилися грецької мови,

Але вимова й у них варварська верх узяла.

Ані один із того люду хоч би дещо по-латині

Мовою переказать – [хоч його забий!] – не втне.

Тут же я, римський співа(к) – вибачайте, [ласкавії] музи! –

Мушу найбільш говорить мовою [диких] сармат.

Хоч, і стид, а признаю, що від довгої вже непривички

Ледве приходить на ум мова латинська мені.

Похопність варварів до війни характеризує поет у тім самім томику («Tristium», lib. V, eleg. 10, рядки 15 – 44) ось як:

Безліч народів кругом [усе] грозить війною страшною;

Жить без грабунку вони соромом чинять собі.

Ніде безпеки нема, тільки горб сам себе, знай, боронить

Муром слабким та хіба ще положенням своїм.

Коли найменш сподівавсь, наліта ворогів густа хмара,

І, ледве вздриш їх гаразд, здобич уже потягли.

Часто між мурами ми, при замкнутих проходячи брамах,

Стріли збираєм [собі] посеред [площ і] вулиць.

Рідко хто важиться поле орати, а той нещасливий,

Що оре, плуг у одній, меч держить в другій руці.

В шоломі грає пастух на свирілях, ізліплених воском,

Більше, ніж вовка, [мабуть], війська боїться вівця.

Ледве хоронить нас замок; а все ж унутрі нас лякає

Змішана з греками враз варварів [дика] юрба.

Разом із нами живуть варвари всуміш та без різниці,

Аще до того у них більше, ніж наших, домів.

Хоч -не боявся б ти їх, а зненавидіть можеш, глядівши

На їх кожухи та їх довге волосся лише.

Ті навіть, що в Греції породилися, в самій столиці,

Замість батьківських одеж перські вдягають штани.

В зносинах своїх вони популярної мови вживають:

Можу кивками хіба з ними розмовиться я.

Варваром став тут я сам, бо ніхто мене не розуміє,

Зі слів латинських моїх гети сміються дурні.

Надто додай, що замість суду тут меча вістря говорить

І серед площ задають рани кроваві не раз.

У тім самім томику (eleg. 12, рядки 53 – 62) поет жалується на самоту серед чужого йому окруженця й пише ось що:

Книжки ніде тут нема, нікого, хто б хотів мене слухать

Або зумів розуміть, що значать мої слова.

Повні усі тут місця варварських голосів та звірячих,

Крики ворожії скрізь і перед ворогом страх.

Сам я, здається мені, позабув уже мову латинську,

Бо по-сарматськи навчивсь та по-гетськ« говорить.

Та проте – правду тобі признаю – я не міг свою музу

Від одного удержать – вірші [новії] складать.

Пишу отсе книжечки та в огонь ті писання вкидаю, –

З труду мого дістає попелу жмінька хіба.

У третім році свого вигнання, посилаючи свайому повновласникові Брутові до опублікування перший жоіїик своїх посланій «Ex Ponto», публікація відбувалася таким способом, що в публічній бібліотеці лри храмі Аполлона викладено новий твір на столі, де платні писарі під доглядом урядників бібліотечних могли робити з нього відписи на замовлення аматорів – пише йому ось що:

Назон, уже не новий обиватель томідського краю,

Шле тобі діло отсе з гетських [чужих] берегів.

Як маєш час, то прийми, Бруте, в гості мандрівця з-чужини

І заховай його десь, щоб і не бачив ніхто.

Адже «є вільно, мабуть, їм в дублічні будівлі входити,

Щоб ім’я автора їх там не заперло їм вхід.

Чи справді Овідій побоювався, що в Римі нарешті заборонять переписувати його твори, чи се тільки була така manierе de parier, – певне тільки те, що він майже до кінця свого життя не переставав кождого року нагадувати римській публіці своє ім’я та своє бідування. Четверта зима в Томіді була особливо тяжка для нього. До Максіма Фабія він пише («Ex Ponto», lib. I, eleg. 2, рядки 14 – 20) ось що:

Тут посеред ворогів та серед небезпек пробуваю,

Мовби моїй вітчині хтось відібрав супокій;

Смерті причину аби подвоїть через рану незгойну,

Кождую стрілку вони мочать в гадючую їдь.

Так уоружений, довкола мурів їздець уганяє,

Наче той вовк, що блюде замкнених [в стайні] овець.

Легкий же, кінською струною скривлений лук, що ніколи

Не випрямляється, знай, раз по разу забренить.

Мов нашпиковані, скрізь на дахах стирчать острії стріли,

І ледве брама міцна здержує напади їх.

Надто околиця ще деревами ні зеленню стрійна,

Часто лінива зима зиму другу доганя.

Тут до мене в боротьбі із морозами й стрілами [тими]

Та з моїм горем важким томить четверта зима.

На початку п’ятого року свого вигнання він пише до жінки («Ex Ponto», lib. I, eleg. 4, рядки 1 – 10):

Ось вже запізнений вік сивиною мій волос порошить,

І поорали лице зморшки старечії вже;

Сил не стає, слабне вже енергія у дряхлому тілі;

Що бавило молодця, те вже не бавить тепер.

Якби зненацька мене ти побачила, певно б, не взнала, –

Так до руїни мене злії літа довели.

Певне, вік чинить своє, але єсть сьому й інша причина:

Вічна тривога душі та ненастанная грижа.

Бо якби хто почислив, скільки я в тих літах зазнав горя,

Вір мені, старший би був я, ніж той Нестор старий [Натяк на Гомерового Нестора в «Іліаді» та «Одіссеї», що пережив кілька поколінь.].

Та по таких хвилях знесилля в нього знов підіймається бадьорість духу та віра в свій талант. У другім посланії до Максіма Фабія («Ex Ponto», lib. I, eleg. 5, рядки 41 – 44) він пише:

От так і я раз у раз безкорисному служу змаганню

І знов шукаю богинь, що їм не хтів би служить.

Що ж мені ліпше й робить? Не такий, щоб час у лінивстві

Тратить; бездільність мені була би [дійсная] смерть.

А далі в тім самім посланії (рядки 57 – 68) читаємо ось що:

Вас там і слава манить. Щоб подобались читані вірші,

Хор пієрійський увесь в діло впрягаєте ви [«Весь пієрійський хор» – усіх дев’ять муз. Римські поети присвячували багато часу, аби вигладжувати та шліфувати свої вірші, щоб вони відповідали всім правилам штуки.].

А мені й того досить – укладати, що легко приходить,

Бо ж і причини мені надто трудиться нема.

Пощо при моїй журбі мав би вірші ще я шліфувати?

Чи маю страх, що якийсь гет їх не буде хвалить?

Може, занадто се сміло, та все-таки скажу: над Гістром

Більшого від мойого, певно, нема таланту.

Як довелося тут жить, то досить буде й тут потрудиться,

Бути поетом серед гетів півдиких [отсих].

Що маю слави шукать по хто знає яких кінцях світу?

Місце, що доля дала, стане для мене за Рим.

Ще й у тій елегії він називає гетів страпатими (inter hirsutos Getas), а в сьомій того самого томика (рядок 2) жорстокими (а saevis Getis), ще при кінці посланій до Германіка («Ex Ponto», lib. II, eleg. 1, рядки 63 – 66), описавши його тріумф, який мав відбутися, але фактично не відбувся, Овідій пише:

Може, про сей твій тріумф я напишу [простору] поему,

Як тільки доля лиха мого життя не скінчить,

Як уперед моя кров не почервонить скіфськії стріли

Або мені хижий гет голову не відруба, –

але ті побоювання не справдилися, а Овідієві відносини до тубільців ставали щораз приязнішими. Навчившися їх мови та можучи порозумітися з ними, він, певно, не раз гостив декого з них у себе та оповідав їм про причини свого нещастя й переконався, що й вони могли спочувати йому. Се бачимо з його слів у другім посланії до Аттіка («Ex Ponto», lib. II, eleg. 7, рядки 31 – 32):

Жаден на світі народ, знать, не кровожадніший від .гетів,

Але зітхали й вони, вчувши про лихо моє.

В слідуючім році бачимо його вже на зборі гетів і сарматів, про що він оповідає в посланії до Котти («Ex Ponto», lib. III, eleg. 2, рядки 37 – 100) ось що, говорячи про своїх приятелів:

Тут савроматам уже ви [потроху] знайомі та гетам,

Вірную приязнь і в вас варварів хвалить юрба.

Як я недавно ось тут мав промову про вашу прихильність, –

Бо по-сарматськи я вже вмію й по-гетськи мовлять, –

Старець один, що стояв на тім зборі [і слухав уважно],

Ось яке слово сказав на ту промову мою:

«Відоме також і нам слово приязнь, о гостю наш добрий,

Хоч і далеко від вас, в Понті над Гістром, живем.

Місце у Скіфії єсть, – в давнину його Таврія звали, –

Що неподалеку від гетського краю лежить,

В краю тому – і не жаль мені’ того – я таки родився, –

Фойба сестру в тих місцях люд за богиню вважа.

Ще й до сьогодні стоїть її храм на стовпах величезних,

А в нутро храму народ по сорок ступнях іде.

Там – іде слава – колись була їй подобизна небесна, –

Щоб не сумнився ніхто, без богині підстава стоїть,

Також жертовник, що був із природи тих каменів білий,

Але червоний стоїть через пролитую кров.

Дівчина там же свята жертви чинить, »є знавши подружжя,

Що вища родом своїм від усіх скіфських невіст.

Жертва ж буває така, – бо положено се з давен-давна,

Щоб умирав чужинець від тої панни меча.

А як Феонт панував славний на берегах Меотіди,

Був найбільш відомий він над Чорним морем цілим.

Коли він скіптро держав, кажуть, що по рідкому повітрі

Іфігенея якась у город той прибула;

Кажуть, що Фойба сестра легким вітром її попід хмари

Через повітря несла і в тих поклала місцях.

Довгі літа пробула вона жрицею при тому храмі,,

І хоч нерадо, сама жертви справляла страшні.

На парусовім судні прибули греки два молодії,

І на наш берег ввійшли ноги веселії їх.

Рівні літами були та любов’ю; один з них Орест був,

Другий Пілад; імена їх держить слава [і в нас],

Зараз їм руки назад пов’язали та перед кровавий

Трівії вівтар отой в парі обох привели.

Кропить святою водою обох в’язнів жриця грекиня,

На жовті кучері їм пов’язку довгу вклада.

Поки ту жертву готує та виски їх биндами в’яже,

Думає, як би лише час той важкий, протягти.

Далі рекла: «Адже я не без серця! Пробачте, молодці!

Жертву приношу страшну, бо місце так вимага.

Се обряд люду сього. А з якого то міста прийшли ви?

Що за нещасне судно вас отсюди принесло?»

Мовила, та як ім’я [того міста] почула дівиця,

Взнала, що з того ж були, відки походить вона.

«Згине один тут із вас, – прорекла, – яко жертва богині,

Другий отсю новину у рідний край понесе».

Вмерти готовий, Пілад каже: «їдь!» дорогому Оресту;

Сей не пристав, і жада кождий з них смерті собі.

Се одиноке було, в чім вони не могли погодиться,

Зреіштою пара була згідна й без сварки [весь час]

Поки молодці ведуть ту чутку суперечку любові,

Пише до брата вона свій поздоров на листку.

В руку Ореста дала і – гляди лише долю людськую! –

Той, кому лист подала, той сам і був її брат.

Зараз із храму вони винесли подобизну Діан»,

І по безмежній воді тайно несе їх судно.

Хоч літ багато- пройшло, тих молодців< любов, диву гідна,

Й досі в великій хвалі в скіфському краю живе»-.

Як популярну отсю до кінця довів казочку старець,

Всі похвалили як стій діло та вірність таку.

Бач, і на сих берегах, хоч дикіших над них і нема,

Приязні доказ серця варварів теж зворуша.

Що ж винада робить вам, що авзонське породило- місто,

Як навіть гетів твердих чин такий зрушити міг?

Маємо тут другу редакцію того самого оповідання про Ореста й Пілада та Іфігенію в Тавріді, якого перша, коротша, редакція була подана вище. Сю другу редакцію Овідіи вложив в уста старця, гета чи скіфа, родом із Тавріди. Якби можна було брати оповідання римського поета за повну правду, то мали би ми в отєьому оповіданні зразок скіфської чи гетської традиції, яких до нас дійшло дуже мало. Можливо, що з такої усної традиції взяв Овідіи деякі подробиці (кам’яний храм на стовпах, 40 ступнів, мармуровий жертовник, червоний від пролитої на нім людської крові, та кам’яна підстава, на якій стояла статуя богині – все те старець міг іще за часів Овідія бачити власними очима), але ціле оповідання з іменами та міфологічною основою – грецьке та оброблене Овідієм і в такій формі, на мою думку, не могло жити в устах скіфського або гетського народу.

В усякім разі в отсьому оповіданні маємо прегарну літературну пам’ятку, написану на нашій території, а порівняння обох Овідієвих редакцій із іншими обробленнями тої самої теми може дати привід до займавої студії. У р. 14, незабаром по смерті Августа, Овідій пише до свого повновласника Брута, між іншим, ось що («Ex Ponto», lib. IV, eleg. 6, рядки 5 – 18):

В Скіфії ось вже пройшла п’ятилітня нам олімпіада,

І п’ятиліття одно вже на друге перейшло.

Вперта фортуна моя і бажанню мойому зрадливо,

[Ніби кепкуючи з нас], ногу раз в раз підставля.

Певний для мене Максім, Фастівського роду світило,

Мав у Августа ось-ось ласки для мене просить;

Вмер перед просьбою ще, а причиною смерті, здається,

Хоч і не був того варт, правдоподібно був я.

І вже боюся комусь іншому повірять свою долю,

Бо враз зі смертю його вмерла й підмога моя.

Вже і Август починав пробачать ненавмисну провину, –

І той покинув ураз землю й надію мою.

На який вірш я спромігся про свіжого бога, о Бруте,

Той тобі з далечини для видання я післав.

Про смерть Максіма Фабія та про смерть Августового сина Агріппи читаємо в Таціта («Annales», lib. I, cap. 5 – 6) ось що:

«Недуга Августа ставала щораз грізнішою, а деякі підозрівали сильно злочин його жінки. Була чутка, що Август перед кількома місяцями, зібравши потрібні йому відомості, з одним одиноким товаришем Фабієм Максімом їздив до Планазії відвідати Агріппу. З обох боків пливли сльози й дано докази ніжної любові, а з сього можна було повзяти надію, що Агріппа верне до вітцівського дому. Про се Максім доніс своїй жінці Марції, а ся доповіла се Лівії; донеслося се також до слуху цезаря. Швидко по тім Максім умер, невідомо, чи сам собі зробивши смерть, [чи зробив йому хто інший].

При його похороні Марція, зітхаючи, оскаржувала сама себе, що спричинила смерть свого мужа. Лівія, мати Тіберія, написала зараздо сина Ілліріка, аби вертав до Рима. Чи він застав Августа ще живого – невідомо. Лівія обсадила всі входи дому [в Нолі] та всі дороги сильною сторожею. Розсівано деколи чутки, що Август одужує, аж поки все не доведено до ладу й не опубліковано відразу, що Август умер, а Тіберій обняв панування. Першим злочином нового панування було замордування Агріппи; несподівано вбив безоружного після завзятої оборони один сотник. Тіберій не сказав про се нічого сенатові, але розпустив вість, що сам Август перед смертю велів одному трибунові зараз по його смерті вбити його сина».

У тім самім чи в слідуючім році звертається Овідій з окремим посланієм до Весталіса, підрядного коменданта (пріміпіла, сотника першої сотні в легіоні) римської залоги в Томіді. Се посланіє має вартість як історичне джерело про події, невідомі з інших джерел (ніщо про них я не знайшов у «Річниках» Таціта, найважнішім джерелі для панування Тіберія, ані тим менше в Діона Кассія), й тому подаю його тут у перекладі на нашу мову («Ex Ponto», lib. IV, eleg. 7).

Висланий до вод евксінських, Весталісе, щоб у тім краю

Під самим, бач, бігуном, право [й порядки] зробить.

Бачиш на власнії очі тепер, на якім живем грунті,

І будеш свідком мені, що не привик я брехать.

Твій невпереджений голос ствердить моє слово, молодче,

Що від альпейських [колись] рід свій ведеш королів.

Сам, певно, бачиш [ось тут] усе море замерзле під ледом [Очевидно, посланіє було писане зимою.],

Сам бачиш, як у збанах позамерзало вино.

Сам бачиш, як неотеса, язицький волар, через Гістер

[Ледом] почерез ріку віз [з тягарями] веде.

Сам бачиш, як тута шлють зазубчасті затруєні стріли

Й кожда стріла така дві смерті причини вміща.

О, якби ти тую часть тільки бачив був, але не власним

Досвідом своїм пізнав у [завзятущій] війні!

Через рої небезпек добивався ти пріміпілату,

Що по заслузі тобі отсе недавно діставсь.

Хоч як важкий титул сей і корисний [буть може] для тебе,

Але хоробрість сама більше від ранги значить.

Стверджує Гістер отсе, що гетійською кров’ю недавно

Зачервонила [увесь] мужня правиця твоя.

Стверджує й [місто] Айгіз, яке завоював ти наново

І доказав, що саме положення не спаса.

Бо забезпечене чи то положенням, чи вояками

Місто стоїть на версі гір, майже рівно до хмар:

У сітонійського взяв короля його варвар ворожий [Сітонійський – фракійський.]

І награбованих дібр склад собі в ньому зробив,

Доки, Дунаєм надпливши униз, не посунув Вітеллій,

Висадивши вояків, на гетів стяги свої,

В тебе ж, потомку хоробрий високого Домна, завзяття

Вибухло на ворогів наступом зараз іти.

Не завагався ти й дбав, видний здалека в зброї блискучій,

Аби не тайні були вчинки хоробрі твої.

Штурмом ідеш ти проти недоступного місця й заліза,

І град каміння тебе в поході тім не спиня.

І не спиняють тебе рої киданих ізгори списів,

Ані в гадючій крові мочені [люті] стрілки.

В шоломі твоїм стрілок красноперих зав’язло багато,

А в щиті ані одно місце без дір не було.

1 не все тіло могло від ран оберегтися щасливо,

Але знечулює біль слави гаряча любов.

А як зійшлися вблизу, і рука до руки досягала,

Й можна було лютий бій острим рішати мечем,

Трудно сказати, чого там твоя доказала хоробрість,

Скільки [людей] ти побив, як убивав і яких,

На купи трупів мечем твоїм вбитих ступав як звитяжець

Ти, а під ноги свої гетів немало валив.

А так, як пріміпілар, бореться також нижча команда,

Ран много тут дістає вояк і много задасть.

Але хоробрістю всіх перейшов ти, як Пегас крилатий,

Що летом своїм прудким коней біг перемага,

Так був узятий Айгіз, а твої, мій Весталісе, вчинки

На всі часи засвідчить пісня [хвалебна] моя.

Із тим Весталісом була, мабуть, у Овідія ближча знайомість, на що вказує теплий тон елегії, а особливо її закінчення. Може, з того самого джерела він дізнався деща про Флакка, що якийсь час був намісником Мізії і про якого в посланії до Греціна («Ex Ponto», Mb. IV, eleg. 9, рядки 73 – 80) він пише:

Власть держав у сих місцях, о Греціне мій, Флакк донедавна,

А дикий;берег Дністра був у безпеці під ним.

Сей то мізійських людей зберігав у тривкім супокою,

Гетів, щогвірять у лук, страху мечем набавляв.

Нападом скорим відбив він захоплену [ними]. Тросміду,

Варварів кров’ю тоді зачервонив він Дунай.

Мабуть, того самого Флакка, Кая Норбана, сина Каєвого, до якого звернено десяте посланіє першої книги «Ex Ponto», ім’я стрічаємо в числі двох консулів у р. 15 по Хр(исту), а другім панування Тіберія (Діона Кассія, Історія римлян, кн. LXI, вступ). Важніше від сеї історичної подробиці те, що говорить Овідій про своє тодішнє життя в Томіді (там же, рядки 89 – 104):

Я не ненависний тут ні собі заслужив на ненависть;

З зміною щастя моя змін не зазнала душа,.

Той духовий супокій, який ти [в мене] звик був хвалити,

То сама скромність видна завше на моїм лиці.

Здавна такий я, та й тут [не інакший], де варвар ворожий

Більше на зброю вважа, як на закон та права,

Так що, Греціне, за тих кілька літ ані муж, ані жінка

Жалю не може до нас мати, ані же дитя.

Так і дійшло, що мене, нещасливого, люблять томіти, –

Бо ж і сю землю хочу також на свідка позвать.

Бачачи, як тужу я, були б раді мойому від’їзду,

Але з пошани волять, щоб я між ними зістав.

Може, повіриш мені: єсть ухвали, в яких з печатками

Свідчать мені похвалу та нетикальність дають.

Як і слід в моїй біді і хоч я слави в тім не шукаю,

Також найближчі міста тим же дарують мене.

В дальших рядках Овідій засвідчує свою побожність тим, що в своїм домі устроїв каплицю на честь цезаря (розуміється, Августа), в якій обік статуї самого стоять статуї його жінки, дітей і всеї родини, і що на їх честь він щоранку курить кадило та відмовляє молитва а щороку в день уродин цісаря устроює ігрища такі, на які позволяє рівне місце на узбережжі. Певно, дивне враження на малокультурних, та все-таки й малозіпсованих варварів мусив робити той культурний та симпатичний чоловік, у якого вони не могли ж не вважати дивного та жалю достойного збочення релігійного чуття.

На закінчення сього розділу подаю, що, може, найважніше для нас у отсьому виборі Овідієвих (творів), а власне, його (признання) про те, (що) він написав цілу книжечку (libellum), очевидно, довшу поему в роді другого томика «Tristium». Ce признання маємо в посланії до Каруса («Ex P.onto», lib. IV, eleg. 13, рядки 17 – 40). Читаємо там ось що:

І не годиться тобі дивуваться, коли мої вірші

Кепські, пишу-бо їх я майже як гетський поет.

Сором сказать! Написав я книжчину на гетській тій мові,

Розміром нашим слова варварські я уложив.

Погратулюй мені! Я мав успіх і серед некультурних

Гетів почав я собі славу співця здобувать.

А запитаєш: про що? Ні про що, лиш про цезаря славу;

Новості співу мого божство його помогло.

Там я сказав, що вітця Августа, бувши смертельне,

Тіло в божство перейшло, в воздушний дім відійшло.

Рівний вітцю його син [Тіберій.], що на просьби відкидані часто

Царства вудила [по нім тільки] примушений взяв [Комплімент зовсім незаслужений, який поет, мабуть, досить добре з давніших літ знайомий із найближчим окружениям Августа, дає одному з наипоганіших тиранів, яких пам’ять передала нам старинна історія.].

Там і про Лівію я написав, що вона непорочна [У оригіналі сказано: «Esse pudicarum te vestam, Livia matrum». (Ти, Лівіє-Веста, непорочна богиня стидливих матерів). І сей пересолений комплімент із історичної перспективи подобає на гірку іронію.]

І що не знать, чи гідніш мати сина, чи мужа жона.

Два юнаки [біля них], їх родителя крепкі підпори [Мова про двох нерідних, а адоптованих синів Августа, Друза й Германіка, що оба погибли в молодих літах за справою Тіберія.],

Що своїх мужніх чеснот докази певні дали.

Вірш сей коли прочитав я [в їх зборі] на мові нерідній

І коли в пальці мої картка остання дійшла,

Заворушились у всіх голови та стріл повнії тули

І довгий гамір пішов серед тих гетських громад.

Мовив один із них: «Та як про цезаря так написав ти,

То заслужив, щоб тебе цезар покликав назад».

Той так сказав, та мене, Каре любий, ось шоста зима вже

Ту на засланні держить під бігуном сніговим.

Той вірш, написаний гетською мовою, не дійшов до нас, хоча, можливо, що Овідій разом із перекладом на латинську мову вислав його до Риму так само, як і попередні свої твори з тих сумних літ. Що він у тій своїй поемі вихвалив Тіберія та його матір Лівію (вона мала його не від Августа, а з першого заміжжя, а Август лиш усиновив його), се для честі поета я готов покласти на карб незнайомості з тими подіями, які супроводили смерть Августа та вступления на кермування римською імперією.

Примітки

Феонт – міфічний цар острова Лемносу в Егейському морі, батько Гепсіпіли, що стала героїнею трагедій Есхіла, Софокла та Евріпіда.

Егісф – син Фієста і його доньки Пелопії.

Мізія – країна на західному березі Малої Азії.

Клотона (Клото) – одна з мойр.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1977 р., т. 9, с. 435 – 449.