Вступ

Іван Франко

Овідій не був чоловіком глибокоумної вдачі, його життю не присвічувало сонце ідеалів. Його не тягло до публічного життя, й по короткій (адвокатській) діяльності він відвернувся від нього. Не захоплювало його1 також тепле релігійне почуття, а світ богів був для нього лише жартом та поетичною темою. Його не тягло вглубля-тися в загадки буття, і навіть найсильніша людська пристрасть, любов, не мала в нього великої сили. Його притягали лише поверхові форми, шуми та блиски життєвих явищ.

Тож коли на його безжурне та веселе столичне життя навалилася темна та безпросвітна ніч цісарської неласки й вигнання, він став зовсім безрадний і провів решту життя, цілих 14 літ, у безплідних наріканнях, жалях та благаннях – не о помилування та поворот до рідного краю, але о дрібну ласку, полегшу, переміну місця вигнання. Ті благання роблять тим прикріше враження, що автор до живого цісаря безпосередньо й посередньо раз у раз обертається як до бога, зачисляє до богів його жінку та рідню і вмовляє в них такі почуття та поняття, яких у них зовсім не було.

Дзеркалом та випливом його життя була також його поезія. Нема в ній нових думок ані палкого чуття, що вражали би душу читача як щось свіже, несподіване та оживляюче; його поетичні образи не промовляють до нас силою живої дійсності, але говорять багато вишуканими та дотепними штучками риторики; нема в них також високих етичних ідей, яким би поетова штука давала золоту оправу.

А проте се великий і подиву гідний поет. У зверхній формі міститься майже весь чар його поезії. Надзвичайна легкість, із якою він уміє оформити дану матерію, се секрет його творчої сили. Все з його рук виходить легке, мов живе, зрозуміле та граціозне. Описані ним події поражають нас своєю наглядністю та живістю, поучения вміє він пояснити гарними та влучними образами. Коли введе нас у бурхливі хвилі внутрішнього життя, являється майстром психологічних малюнків, який із чудовою силою вміє малювати різнорідні вибухи чуття. Віршування не робить йому ніякої трудності, й тому, читаючи його вірші, скрізь чуємо свіжий подув живої творчості. Нема сумніву, Овідій – найгеніальніший оповідач між поетами старого Риму! [Martin Schanz, Geschiehte der römischen Literatur bis zum Qesetzgebungswerk des Kaisers Justinian. Z we i te r Teil, Die römische Literatur in der Zeit der Monarchie bis auf Hadrian. Erste Hälfte, Die augustische Zeit. Zweite Auflage, München, 1899, с. 234.]

Я позволив собі розпочати отсю розвідку з вибором перекладів деяких поезій визначного римського поета гарною та влучною характеристикою проф. М. Шанца, яку я подав тут із деякими своїми додатками та скороченнями. До зложення сього вибору мене спонукала головно остатня доба в житті поета, проведена недалеко устя Дністра в Чорне море, отже, на території теперішньої України.

Ще важніше те, що, живучи в грецькій колонії Томі й почуваючи властиве кождому грекові та римлянинові обридження до малоосвічених тубільців, «варварів», скіфів та гетів, він тю якимось часі таки зійшовся ближче з сими останніми й навчився їх мови настільки, що міг нею написати вірш на честь цісаря Августа. Хоча той вірш не дійшов до нас, усе-таки факт, що висококультурний поет міг написати його гетською мовою, треба вважати важним свідоцтвом на те, що він знайшов у тій мові засоби для вислову своїх поетичних помислів та почувань. Амаючи майже певність, що тети були членами того племені, яке пізніше в різних, далеко від себе віддалених місцях прозвано слов’янами, а спеціально предками південно-руської (української) парості його племені, матимемо право назвати Овідія першим поетом, що написав вірш мовою, близькою до давньої й теперішньої української.

Протягом свого не дуже довгого життя (від 43 перед Хр(истом) до 18 по Хр(исту), отже, всього 61 рік) він написав досить багато, виключно віршами, й мав те щастя, що найбільша часть його писань перетривала бурі слідуючих віків і дійшла до нас. Ті писання й щодо змісту, й щодо часу їх повставання можна поділити на три групи.

1. Любовна поезія вміщає п’ять збірок або поодиноких більших писань, що повстали в роках 22 пер(ед) Хр(истом) до 1 по Хр(исту), а власне:

1. Amores, любовні пісні, збірка елегій, зложена з трьох невеличких книжок,

2. Heroides, збірка любовних листів героїнь старогрецької та староримської саги, всіх 20, але не всі Овідієві,

3. De medicamine faciei, про направлювання хиб лиця, поемка з 50 двостихів, мабуть, полишена без докінчення,

4. Ars amatoria, штука кохання, простора поема в трьох частях, що пізніше сталася одною з причин його нещастя, бо дала змогу його ворогам представити його перед цісарем як учителя неморальності, й нарешті Remedia amoris – поемка морально не вища від попередньої.

2. Айтіологічні поеми. Грецьке слово αιτια значить причина. На трудні питання: відки пішла ся назда, той звичай, те вірування, та інституція і т. і., відповідали старинні народи, особливо греки, а за ними й римляни оповіданнями, черпаними із старої міфології або байкової історії саги. Такі оповідання, що початково не мали ніякої виразної мети або мали іншу мету, в пізніших віках учені збирали та підробляли з розмислом для пояснення причин різних неясних або віками затемнених явищ. При добрій волі фантазія вченого творила не раз і сама такі оповідання, невідомі давній старовині.

За прикладом греків, а особливо вчених александрійської школи, а потроху й своїх, як ось свого старшого сучасника Проперція, почав і Овідій десь у першім році нашої ери обробляти римський календар, поясняючи на основі старших джерел історію зложення та розкладу календаря, а потім один за одним усі празники римського календаря на протязі цілого року. Сей твір, яким Овідій хотів зазначити свій перехід від чисто особистої поезії до патріотичної й який присвятив цісарю Августові, він писав досить помалу, з перестанками й обробив до р. 8 по Хр(исту) тільки шість перших місяців у шістьох розділах замість намірених 12, коли його постигло нещастя, що не дало йому довести се діло до кінця.

Сей твір має заголовок «Fasti» (празники). Рівночасно з сим недокінченим твором була написана також найбільша Овідієва поема «Metamorphoseon Libri XV», переміни; коли його постигло нещастя цісарської неласки восени р. 8 нашої ери, він у приступі чи то страху, чи то розжалення кинув у огонь сю свою поему враз із іншими писаннями, але вона вже перед тим була опублікована й пішла по руках у численних відписах і тому не пропала.

3. Жалібні поезії. Від осені р. 8 до р. 18 по Хр(исту) Овідієві довелося прожити або в досить утяжливій подорожі з Рима кораблем до Корінфа, відси разом із іншими засланими та під військовим конвоєм пішо через Іонійський перешийок, відти знов кораблем до надморського міста Томі. Тут він опинився зимою в початку р. 9 і приніс із собою вже готову першу збірку елегій (числом 12), яку зараз передав до Риму й яка була опублікована там як перший томик «Tristium» (сумних пісень).

У дальших роках 9 – 12 він написав дальші чотири часті тої самої збірки, а, власне, в р. 9 другу, тільки одну-одиноку елегію з 578 рядків – посланіе до цісаря Августа, в р. 10 третю з 14, у р. 11 четверту з 10, а в р. 12 п’яту з 14, разом у цілім творі 51 елегія. Від р. 12 він почав писати віршовані посланія до різних визначних осіб, своїх приятелів і знайомих у Римі й поза Римом, у тім числі навіть до фракійського короля Котиса, заприязненого з Римом, з просьбами – робити заходи в цісаря, аби влегшив його долю, і все надармо.

Коли цісар Август умер у р. 14, Овідій не переставав таким самим способом достукуватися й до його наступника Тіберія, він збагатив римське письменство збіркою благальних посланій «Ex Ponto» (з-над Чорного моря), зложеною також із чотирьох томиків (у першім 10, у другім 11, у третім 8, у четвертім 16, разом у всіх 45 елегій). Нарешті, під кінець свого життя Овідій здобувся на одинокий, можливий чоловікові такому, як він, мужній крок і вишуканим (неоригінальним, а все-таки й високо-індивідуальним), вирафінованим і нечувано різностороннім способом прокляв – не якогось малозначущого адвоката або в потемках «пресмикающогося» донощика, якого імені автор не хоче поки що виявити, дожидаючи від нього поправи, а щось таке, що він справді не міг назвати властивим іменем, а за прикладом Александрійця Каллімаха назвав Ібісом, святим птахом єгиптян, що годується гадюками, а за чим можемо догадуватися якоїсь великої та ворожої сили, хоч би самого цісаря Тіберія, Августового наступника.

«Ібіс» був остатнім визначним і викінченим твором Овідія. В остатніх роках свого життя він узявся знов за «Fasti», переробив першу книгу й присвятив її цезареві Германікові, близькому своякові Августа, надіючися від нього помочі, але сього твору таки не докінчив. Мабуть, остатнім йото писанням була поемка «Halieutica» (риболовство), що дійшла до нас як уривок із трьох незв’язаних із собою частин із численними пропусками та недописаними та непрочитаними віршами в тексті. З творів його молодості пропала трагедія «Медея», яку сучасні цінили дуже високо й яка доказувала, що Овідій міг бути також визначним драматиком, якби був пустився на те поле.

Свій вибір перекладів їз поезій Овідія я обмежую на дещо з творів остатньої доби йото життя. Поперед усього подаю десяту елегію з четвертого томика збірки «Tristia», автобіографію поета, одинокий у тім роді твір, який дійшов до нас із класичної старовини. Сей приклад із поясняючими дописками може заступити подрібніший життєние поета, а при тім він має неабияку літературну вартість. Далі з книг «Tristia» та «Ex Ponto» я подаю в перекладі вибір уступів про місце його заслання, про скіфів і гетів і його особисті пригоди, оскільки ві« згадував про них у своїх писаннях. На закінчення подаю в перекладі цілу поему «Ібіс» уже хоч би тому, що на неї досі замало звернено уваги.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1977 р., т. 9, с. 410 – 414.