2. Місце вигнання

Публій Овідій Назон

Переклад Івана Франка

З якими почуттями наближався Овідій до місця свого вигнання? Про се пише він сам у своїй книзі «Сумних пісень» («Tristium», lib. I, elegia 11, рядки 23 – 34), пливучи зимою на кораблі, ось що:

Де лиш довкола зирну, скрізь ніщо, лише смерті картина;

Дух мій боїться її, а боячися блага.

В пристань доїду – сама мене пристань, [здається], злякає!

Гірше ворожа земля, ніж страхи моря, ляка.

Бо ворожнеча людей мене мучить не менше від моря,

Меч ворогів задає страху не менш, як вода.

Ворог сподівається – се чую – з крові моєї добичі,

Море ж бажало тЗи честь мати – проглинуть мене.

Дике й пусте ліворуч узбережжя від частих грабунків,

Кровопролиття ось тут, вбійство й війна раз у раз,

А як зимою ґуля по тих водах шаленая буря,

То тривожніше від хвиль робиться серце моє.

В просторім посланії до цісаря Августа, написанім незабаром по оселенні в Томі, Овідій ось як описує місце свого нового побуту («Tristium», lib. II, рядки 187 – 200):

Вкинений між ворогів, тут незносні терплю невигоди;

Вигнанець від вітчини жаден не дальший, як я.

Я один, засланий тут над устя семигирлого Гістру,

Чую, як тисне мене Воза великого вісь [Поет, привиклий до італійського сонця, прикро відчуває гостріший клімат цри устях Дністра.].

Колхів, язигів, юрбу метереїв та гетів [свавільних]

Вдержує ледве [від нас] бистра Дунаю вода.

Хоч много інших пішло на заслання за тяжчі .провини,

Але ніхто не пішов в дальшу, як я, чужину.

Дальше за нами нема вже нічого, лиш »©роги, й стужа,

Й море, якого вода кригою вкрита ціла.

Досі сяга римська часть лівобічного Чорното моря,-

Далі бастарни [сидять] та савромати держать.

Се найновіша зі всіх італійських провінцій і ледве

Трохи держиться її на краю царства твого.

В листі до неназваного приятеля, писанім у р. 10, він ось як описує місце свого побуту («Tristium», lib. III, el. 4, рядки 46 – 52):

Близька до звізд Медведиці [В оригіналі Erymanthidos circa, те саме, властиве північному небу, сузір’я, що в нас називають Великим Возом.] земля мене [осьде] тримає,

Ах, непривітна земля, ледом обтяжена вся.

Повище неї Босфор, Танаїс і скіфійськії багна, –

Ледве що трохи, та й то мало нам звісних імен.

А далі зовсім ніщо, хіба лиш снігова пустиня, –

Ах, як же близький мені крайній окраєць землі!

Можна допустити, що клімат тодішньої української території був значно гостріший та суворіший від теперішнього задля великої сили лісів, озер і багон на ній, та все таки не треба забувати, що Овідій, відразу спротививши собі місце свого примусового побуту та бажаючи видістатися з нього, пише тенденційно та малює природу й людей чорнішими фарбами, ніж їх виявляла дійсність.

Дев’ята елегія третьої книжки «Tristium» – айтіологічне оповідання для пояснення назви Томі, місця примусового побуту Овідія. Се один епізод із старинної повісті про подорож аргонавтів; ось він у перекладі на нашу мову.

Хто би повірив? І тут поміщаються грецькі оселі

Серед нелюдяних назв варварських, [темних] племен?

Аж досюди прибули прислані колоністи з Мілету

І поміж гетів [хатки] грецькі поклали доми.

Але давніше від них і ім’я, і засновання міста;

Відомо-бо, що ось тут був замордован Абсірт.

Бо в кораблі, що його збудувати веліла Мінерва,

Що мав відбути плавбу по не звіданих уперед водах,

Злая дочка, що вітця кинула й утікала, Медея,

Кажуть, в отсії місця, веслуючи, припливла.

Вбачив здалека його із могили високої сторож

І гукнув: «Гостю, вважай! Парус! З Колхіди пливуть!»

Поки мінійці тремтять і відв’язують линву від тами,

Поки їх руки швидкі якір підтягнуть наверх,

Свідома своїх провин, себе в грудь ударяє Медея,

Много вчинивши вже зла, й більше рішила вчинить;

І хоч в груді її непохитна панує відвага,

Блідість покрила лице, дівка зі страху дрожить.

Ось як побачила, що наближається парус, «Нас ловлять! –

Мовила. – Але вітця підступом стримаю я».

Стала шукать, що вчинить, і по всім поводити очима,

І на случай на братка бистрий свій кинула зір.

А придивившись йому, сама в собі сказала: «Побіда!

Смертю своєю отсей буде рятунком мені».

І необачному, що не лякався ніякого лиха,

Серце невиннее враз острим пробила мечем.

Тіло на штуки вона порубала й порубані члени

Порозкидала в полях, щоб їх далеко шукать.

А щоб не пересліпив отець, то на високій могилі

Руки безкровні дала вивісить та головку кроваву,

Аби родитель, жалем новим вражений та шматки тіла

Того збираючи, в сум впав і погоню спізнив.

Відтоді «Томі» отсе місце зветься тому, що сестра тут

Братове тіло колись покраяла на шматки.

Десята елегія тої самої книжки присвячена описові околиці Томіди, особливо в зимі. Подаю її тут також у перекладі на нашу мову.

Коли хто [з вас] іще там про пропащого спімне Назона

І ще без мене жиє в Римі наймення моє,

Знайте, живу тепер у краю варварськім, [мов у могилі],

Над яким зорі ні раз не доторкаються хвиль.

Тут савромати кругом, дикий люд, та ще й бесси, та гети,

Що й самі імена їх мого не гідні пера.

Доки надворі тепло, ще сяк-так охоронить нас Гістер;

Доки пливе в нім вода, не допуска до війни,

Та як понура зима підійме своє мертве обличчя

І мармуровий мороз землю корою вкрива,

От тоді лютий Борей та сніжні бігунові замети

Люд на півночі гнетуть, в південні землі женуть.

Сніг лежить, не розтопля його насипів дощ ані сонце,

Вітер зате затвердить і робить вічним його.

Тож як ще перший не щез, [не раз] другий його покриває;

Часто на місці однім видно дволітні сніги.

А така сила бува розшалілого вітру, що вежі

Крепкі з землею рівня, зносить тривкії дахи.

В шуби й вовняні штани зодягаються тут від морозу.

А із цілого лиця видно одні лиш уста.

А на волоссі бряжчать кождий раз бурульки ледовії,

Інеєм вкрита стає біла як сніг борода.

Часто вино у збанку замерза й захова постать збана;

Тут його черпать ніяк, хіба на штуки рубать.

Що й говорить, що мороз позатверджує ріки й потоки,

З озера замість води лід лиш рубають крухий.

Навіть той, що не доріс мало папіроносного Нілу

Й гирлами многими у море широке вплива,

Гістер, коли затвердять вітри довгі блакитную воду,

Мерзне й попід ледову покришку в море повзе.

А де вперед кораблі йшли [бундючно], тепер ходять пішки,

А на замерзлих струях чується стукіт копит.

Мов по новеньких…, понад хвилі повзучі сармати,

Варвари гонять свої стада [рогатих] волів.

Може, й повірити хто не захоче, та що надгороди

Ніхто не дасть за брехню, вірити можеш мені.

Бачив ув’язнене я під ледами безмірнеє море,

Води недвижні гнетла ясно-блискуча кора.

І не досить, що видав, я ходив по затвердлому плині,

В мене немокра вода скрізь під ногами була.

Якби таке море мав ти колись, [нещасливий] Леандре,

То би морська тіснина смерть тобі не принесла.

В той час горбатий дельфін не потрафить підскочити в воздух;

Тих, що хотіли б скакать, здержує остра зима.

І хоч гуляє Борей і шалено б’є крильми шумними,

На скріплій бездні бовван не повстає ні один,

Ледом окуті стоять, мов у мармурі, судна [та човни],

Жадне весло не проб’є воду замерзлу отсю.

Бачив не раз я в леду заков’язлі, зморожені риби,

Але часть їх і тоді таки жива ще була.

А коли сила вітрів, [лють морозу] скує отак води

Чи то морські, чи річні, хоч здули їх повені,

Зараз, як тільки сухим вітром стане замощений Пстер,

Варвари ідуть швидкі на своїх конях [прудких];

Кіньми отими вони та летючими шпарко стрілами

Землю сусідню і вдовж оиустошаюлъ, і вшир.

Хто може, той утіка, поля й хати ніхто не пильнує,

Нестережене добро рвуть та беруть вороги, –

Вбоге селянське добро, трохи скоту, вози ті скрипливі

І які статки ще там мать може бідний рільник.

Часть уловивши, ведуть, пов’язавши взад [ликами] руки,

А ті тужливо глядять на свої села й доми;

Часть гине марно, коли кого трафить стріла та зубата,

Бо в плин отруйний вони звикли залізо вмокать.

А що не можуть забрать і угнать [вороги], те пустошать,

І неповинні хати вражий огонь пожира.

Навіть коли супокій, дрожать у страху перед війною,

І ніхто плугом не рад землю [плодючу] орать,

Бо або бачить, або дожида ворогів ще незримих,

І лежить пусто рілля та [бур’яном пороста],

Не висять ягоди тут під листком винограду солодкі,

І не зливає ніхто в куфи глибокії мощ;

Яблук не родить сей край, і не мав би на чому Аконтій [Про Аконтія, що, не маючи на чім, написав своїй любці кілька слів на яблуці, оповідає Овідій у своїй поемі «Ars amandi», I, 457 ig.]

Пару любовних словець панні своїй написать.

Бачиш тут голі поля без дерев та без хащів зелених,

Місце, якого бодай жаден щасливий не знав?

Чи лиш на теє земля так широка [та благословенна],

Щоб отсю землю знайшов хтось та на кару мені?

В одній із многих прикрих хвиль, яких багато довелося римському поетові пережити в Томіді, він малює крайобраз свого заслання, затемнений хмарою давньої минувшини («Tristium», lib. IV, eleg. 4, рядки 55 – 86).

Тут же тримають мене береги Понта Евксіна зимні;

Аксеном [може слушніш] звали його в старину [Греки в дуже давніх часах звали Чорне море негостинним .(«ΰξεινος»), але пізніше, поселившися досить густо на його узбережжі і зазнавши від нього добра, прозвали його εΰξεινος – доброгостинним.],

Бо непомірні вітри тут колишуть бурхливую хвилю,

Тихої пристані теж тут не знайде корабель.

Вколо народи сидять, що шукають лиш крові й добичі,

І нам не менш від води треба бояться й землі.

Ті, про яких ти чував, що впиваються кров’ю людською,

Майже в підсонні живуть тому самому, що й я.

Адже Тавріда від нас недалеко, де вівтар Діани

Звичай жорстокий велів кров’ю людською зливать.

Там колись, згадують, злим незавидне, а з добрих нікому

Не пожадне (також] царство Тоанта було.

Тут внучка Пелопса, що замість неї підсунено ланю [Натяк на сагу про те, що Агамемнонова дочка Іфігенія мала бути в Авліді на острові Евбої принесена в жертву богині Артеміді (Діані), аби греки могли відплисти під Трою, як богиня спасла її чудом і перенесла в Тавріду (теперішній Крим), а на її місце поставила ланю.],

Жертви богині своїй, знай, приносила страшні.

Ось туди вдався Орест – годі знать, праведний чи злочинець [Орест, син Агамемнона, без сумніву чесннц та праведний чоловік, був змушений обставинами вбити свою матір та її другого мужа, що обоє в спілці замордували його вітця по повороті з-лід Трої. За се йото переслідували караючі духи – евменіди (фурії), але се вийшло йому на добро, бо за ореченням вирочні він у їх супроводі поплив до Тавріди, де його ждала смерть на жертовнику Артеміди а де натомість він віднайшов свою сестру і з нею разом вертає до рідного краю. Сей епізод, що послужив темою для драм Евріпіда й Гете п(ід) з(аголовком) «Іфігенія в Тавріді», оповідає тут квротко та драматично Овідій.],

Фурії гнали його аж у відлюдний той край.

З ним і фокієць був теж, приклад вірного друга [Пілад], що

Хоч у двох тілах були, але один у них дух.

Зараз пов’язаних їх завели перед вівтар понурий,

Що весь кровавий стояв перед подвоєм дверей.

Ані сього своя смерть не ляка, ні своя смерть другого,

Кождого смутком лише друга проймала судьба.

Ось і жрекиня прийшла, острий ніж держачи у правиці,

Грецькі коси її варварський стяг сповивав.

З ними розмовившися, коли брата пізнала, замісто

Вбійства в обійми його Іфігенія взяла.

З радістю образ богині, якій ненависні кроваві

Жертви були, повезла в ліпший, [у рідний свій] край.

Ся сторона, майже вже край остатній великого світу,

Звідки втікали боги й люди – ось близька мені.

Близько моєї землі теж страшні чоловічії жертви,

Коли своєю назвать варварську землю б я міг.

У п’ятім році свого побуту в Томіді, навчившися вже гетської та савроматськоїмови, Овідій у своїм посланії до Севера («Ex Ponto», lib. I, el. 8, рядки 11 – 20) подає з усного оповідання гетів ось що про повстання того міста:

Місто старе стоїть близько берега двоіменного

Гістра, за мурами та за положенням ледве доступне.

І коли вірити їм самим, був основателем міста

Айгіз Каспієць, що теж ім’ям своїм назвав своє діло.

Се здобули, несподіваним боєм посікши одризів,

Дикії гети й пішли супроти короля теж війною.

Та сей, тямуючи свій славний рід та власну хоробрість,

Зараз на місце наспів, незліченним окружений військом,

І не скоріш відійшов, аж напасників кров по заслузі

[Мури міські облила, а тіла їх для постраху іншим

Порубано на шматки та розвішано по роздоріжжях.

Відси ж і назва пішла через сю рубанину – Томіда].

Сей вірш у латинськім тексті недокінчений, тому я позволив собі доповнити три остатні рядки. Шостого літа свого вигнання (в р. 14 по Хр(исту)) в посланії до поета Педона Альбінована Овідій подає в відповідь на питання, чому Чорне море таке холодне, географічний огляд рік європейських та малоазійських, що вливаються в те море й буцімто псують силу, властиву морській воді. Читаємо там («Ex Ponto», lib. IV, eleg. 10, рядки 31 – 64) ось що:

Тут і безлисті поля, і отрутою мазані стріли,

Морськую воду зима робить доступну ногам;

Де ще недавно весло розбивало [запінені] хвилі,

Йде, мов по суші, пішак, не потребує човна.

Хто лиш прибуде сюди, скаже вам, що й увірити трудно,

Яке життя тут важке, важче, ніж словом сказать.

А ти повір, і тобі я відкрию [й покажу] причину,

Чом така остра зима море Сарматське стина.

Близько нас звізди стоять, в яких бачимо воза подобу, –

Над усі звізди вони мають найбільший мороз.

Тут повстає теж Борей і панує над сими краями, –

Відти теж місце отсе вдачу свою дістає.

А южний вітер, що дме з южного бігуна теплотою,

Дальший від нас, подима рідше та слабше до нас.

Надто заперте се море, а з ним ще мішаються многії ріки,

І тому морська вода силу теряє від рік.

[З Азії] Лік доплива, Сагаріс, Пеній, Гіпаніс, Калес,

Галіс теж, що заверта часто в крутії вири.

Рвучий Партненій, та ще Кінапс, що котить скелі важкії,

Й Тірас, що від усіх рік найлінивіше пливе,

Й ти, Фермодофе, в якім амазонки колись-то купались,

Фазісе, й ти, що колись греки шукали тебе.

Із Борисфеном Дірасп, у якому вода найчистіша,

І тиховодий Мелант, що, знай, без шуму пливе,

Що землі дві розділя, Азію й сестру Кадма [Європу],

І поміж ними [немов морська] тече [тіснина].

Й інших річок без числа, між якими найбільша Данубій,

Що уступить першенства, Ніле, не хоче тобі.

Стільки води ослабля морську воду, яку побільшає, –

Море не може тому силу свою задержать,

Лиш на подобу ставу чи якого багнища гнилого

Ледве блакитне бува, краску приймає бліду.

В морськую воду вплива все солодка, від морської легша,

Що має власний тягар через домішану сіль.

Із пойменованих тут рік Лік випливає з Карії, Сагаріс із Фрагії, Пеній із Колхіди, Галіс із Лідії (тепер Кізіл, Ірмак), Гіпаніс – тепер Буг, Тірас – друга назва Дністра, Фазіс у Колхіді, Борисфен – Дніпро, Мелант не ріка, а морські проливи між Чорним і Грецьким морями, інші невідомі.

Примітки

Мов по новеньких… понад хвилі повзучі сармати… – Пропуск в автографі

Фермодонт – річка у Малій Азії, на південному березі Чорного моря, в так званій Понті – країні амазонок.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1977 р., т. 9, с. 418 – 425.