Вівця й Йап
Іван Франко
(байка)
В гарячий літній день у полонині
Рядами овечки лежали,
В глибоких думах щось мов міркували.
Пастух дрімав у холодку в ялині.
«Мій боже, – в небо знявши зір,
Розпочала овеча мати, –
Як ми помрем, – Отсе б я рада знати,
Що буде з наших шкір?»
«А що би мало бути? – цап відрік. –
Наквасить на кожух,
На кучму та на смух,
А то й на рукавиці чоловік».
«Ну, мов що хочеш, – відрекла вівця, –
А се нечесне діло
По смерті зневажати грішне тіло,
В котрім також була жива душа.
І що вони гадають: як вівця,
То вже лиш пашу знає,
А ідеальних поривів не має,
Думками не летить повиш дах [у] хлівця.
Дурні! Чи ж не зробив їх приклад наш
Тим, чим вони чваняться нині?
Якби не слухали ми псів, не йшли в салаш,
Чи слухали б і пси їх в полонині?»
Написано д[ня] 25 вересня 1884, досі не друковано.
Примітки
Вперше надруковано у кн.: Твори, т. 13, с. 170 – 171. Збереглися два автографи – ранній, 1884 р. (ф. 3, № 194, с. 9 – 10), та останніх років життя поета (ф. 3, № 232, с. 135). Ранній автограф не має заголовка, істотно відрізняється від останньої редакції. Франко змінив розмір окремих рядків і вніс значні стилістичні правки. Наводимо повністю текст першої редакції байки:
В гарячий день літній у полонині
Рядами овечки лежали,
В глибоких думах жвачку жвали.
Пастух дрімав у холодку в ялині.
– Мій боже, – в небо взнісши взір,
Розпочала овеча мати, –
Як ми помрем – отсе я рада б знати –
Що буде з тих нещасних наших шкір?
– А що ж би,– цап старий відрік,–
Наквасить на кожух,
На кучму та на смух,
А то й на рукавиці чоловік.
– Ні, мов що хоч, – вівця рекла,–
А се не чесне діло –
По смерті так знущати грішне тіло,
В котрім також жива душа була!
– І що вни думають собі: вівця,
То вже лиш пашу й жвачку знає,
А ідеальних поривів не має,
Гадками не летить повиш даху хлівця?
Дурний! Чи ж не зробив їх наш примір
Отим, чим так чваняться нині,
Що слухать вівчарів і псів повинні.
Подається за автографом (ф. 3, № 232).
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 2, с. 384.