17.10.1883 р. До М. І. Павлика

Коханий!

Ви, певно, вже й гнівні будете на мене, що я так довго не відписую на Ваші листи. Але діло таке, що на мене сими днями маса фатальностей звалилася. Раз те, що я ні з сим, ні з тим мусив їздити до Вікна і сей час на другий день вертатися. Друге те, що на повороті, мабуть перестудившися, заслаб і досі не можу прийти до себе. Крім того, ще й інші, більш місцеві, ніж мої особисті, діла вимагають від мене і часу, і бігання, і грошей, так що й зовсім годі було засісти до писання листів. Задля того я й досі ще не писав до Драгоманова, ані до Дзв[онковських].

Тепер уриваю крихітку часу, щоб до Вас написать. Та й що Вам писати? З «Просвітою» діло таке: всі 4 Ваші часті вони одержали, і їх роздано між комітетових для читання і одобрення, крім першої, котра вже одобрена. Поки що комітетові вагаються з приниманням дальших частей, міркуючи, що «праця сеся, хоч основна і цікава, не зовсім відповідна для просвітських видавництв» (слова Ог[оновського]). Та се було би ще нічого.

Але на Ваші дальші жадання щодо грошей вони й зовсім не можуть згодитись. В «Просвіті» є звичай платити здолу, по напечатанні. А до того сей виділ боїться ще одного: в лютім слідуючого року він уступає; до того часу чи буде напечатана перша часть Вашої праці, чи й не буде, – дальші часті вже безперечно перейдуть під компетенцію слідуючого виділу, котрий, хто ще знає, який і буде. От і міркують теперішні виділові: ну що, як ми приймемо й дальші часті і заплатимо, а слідуючий виділ, котрий, конечно, перед печатанням буде все наново цензурувати, рішить не приймити їх, – тоді нам прийдеться з власної кишені звертати ремунерацію. Се щодо Вашого жадання тих 50-ти [злотих] р[инських], і що ж до дальшої уплати місячних 30 р., то о тім навіть мови бути не може.

Щоб я міг де-небудь розкрутити для Вас 50 зр., се також натепер майже неможливе. Відки я їх візьму? У Федоровича просити зовсім не йде, тим більше, що я й досі набрав у нього доста грошей наперед, а притім же він сими днями виїжджає за границю. Редакція жадна тим менше не повірить мені таких грошей, а тут ще слабість моя і деякі другі обставини підірвали мене, так що й сам я тепер в чималих клопотах.

Що справа з Дзв[онковськими], мабуть, чи не розіб’ється, се я й сам починаю потрохи добачати, хоч той лист, котрий вона Вам писала, зовсім ще не такий страшний, як Вам видався. Та тільки ж се ані для мене, ані для Вас не потіха, бо те, що Ви пишете: «думаю над устройством совмістного життя таки в Коломиї, де хати і грунт далеко дешевші, ніж в Станісл[аві]», мені видається так само не виходом з дотеперішньої біди, як Вам мій план. Думаймо! Що тут і думати? Нехай хати і грунт будуть і як дешеві. а коли нема побрязкачів, то вони нам задарма не видадуться. А брати сплату з батьківщини (сплата тота, може, винесла б 500 р., а, може, й ні) мені зовсім не річ, бо раз, що сума тота нам ні в чім не поможе, а по-друге – що братів зруйнує.

О роботі, яка ждала б сестру в хаті Дзв[онковських], Ви маєте дуже пересадне поняття. Зварити обід та й попрятати в хаті се й була б ціла її робота, так що весь день вона могла б робити для себе, чи то шити, чи що там, а її заробок вистав би, певно, на Ваше прокормления, не стісняючи ні Вас, ні нікого. Вони, як я писав Вам, держать тепер для тої роботи служницю і платять їй по 4 зр. місячно, тільки що вона ні зварити, ні випрати (на дві або три душі) не вміє, так що панна Дзвонковська мусить сама за неї і варити, і прати.

Щодо «Діла», то тут якась комедія помилок. Редакція і експедиція твердять уперто, що «Діло» Вам висилається. Мушу ще сам допильнувати, хоч і як часу не стає.

Щодо вираження пані Дзвонковської «lud zepsuty», то се треба розуміти, сказав би-м, в чисто економічнім згляді. Найме до роботи і дасть задаток – чоловік озьме й не прийде, а збіжжя в полі пропадає. Обіцявсь чоловік, що прийде орати, – не прийшов, сльота впала, і час орки спізнився і т. д. У нас, конечно, найдуться способи до витолкування подібного роду явищ, але при веденні господарства, та й то ще чужими руками, вони зовсім не солодко даються взнаки.

Щоб не кінчити сього листа без якого-небудь промінчика надії для Вас – бо дуже добре розумію Ваше тяжке положення, – я скажу Вам ще ось що: може бути, що п[анові] Огоновському удасться виштурмувати для Вас ще тих 50 зр. або бодай 30. Коли се буде, того ще не знаю. Я, з свого боку, буду старатися також о пару ринських для Вас, хоч би на викуплення оберрока.

Щодо справи з Дзв[онковською], то надіюсь, що напишу до неї ще нині, виложу їй все діло начистоту, оскільки се можливо буде натепер (н[а]пр., щодо условин, під якими би поєдинчі люди могли вступити в спілку і т. д.) і попрошу її о децизію: так або ні. Коли б децизія випала так, то я приїхав би на день – на два до Станісл[ава] і до Коломиї і там ми умовились би о подробицях. Коли ж ні, ну, так ні, і тоді я напишу Вам, що далі думаю починати. До того часу здержтесь з відповіддю.

Цілую Вас сердечно і засилаю поздоровлення сестрі.

Ваш Іван.

Примітки

Друкується вперше за автографом – Інститут літератури імені Т. Г. Шевченка НАНУ, відділ рукописів, ф. 3, № 1500.

Лист не датований. Він є відповіддю на два листи М. Павлика, писані в один день, – 16 жовтня 1883 р. (Інститут літератури імені Т. Г. Шевченка НАНУ, відділ рукописів, ф. 3, № 1618, с. 115 – 123). А 19 жовтня М. Павлик уже написав відповідь на цей лист.

Ви, певно, вже й гнівні будете на мене, що я так довго не відписую… – Головна справа, про яку йшлося у листуванні з М. Павликом у середині жовтня 1883 р. – утворення колонії в Станіславі, – вимагала негайного вирішення, і тому І. Франко, затримавшись з відповіддю всього на один день (лист М. Павлика з Коломиї від 15 жовтня він міг одержати тільки 16-го), уже визнав потрібним вибачитися.

Щодо вираження пані Дзвонковської «lud zepsuty»… – В листі до І. Франка від 15 жовтня 1883 р. М. Павлик подав копію листа Антоніни Дзвонковської до нього у справі утворення колонії і до її слів «a lud jak zwykle u okolicach większych miast zepsuty» додав примітку: «NB. Станіславів – 18 000, а Коломия – 24 000! «Lud zepsuty»: чи не шляхетська ж це фраза?» На захист А. Дзвонковської М. Павлик відповів у наступному листі від 19 жовтня 1883 р.: «Ви її не зрозуміли: вона називає стаиіславський люд «zepsutym» тільки для того, аби я не покидав тутешнього люду (бо я писав, що мені його жаль)».

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 48, с. 362 – 364.