26.12.1883 р. До Уляни Кравченко
| Львів |
Ласкава пані!
Мій колючий, будяковий букет приняли Ви з такою добротою і незлопам’ятностею, що, розуміється, і не надіявся від Вас іншої. І не жалую своєї злосливості, коли вона дала мені пізнати в Вас так багато красних сторін. Однако ж я надіюсь, що Ви згори о тім єсте переконані, що моя злосливість не походить з злого серця, а борше не раз з злого гумору, з духу, котрий бажає сильних, гарячих вражень, а находить на світі самі мляві, несмілі, зачахлі і недороджені речі, враження, людей і діла. Що на те порадити?
Я гадав, що моя колишня недуга, що многі нещастя, розчарування, тяжкі упокорення і упослідження, котрих я досі перебув так багато, як рідко хто другий, – що все остудить мене, притупить вразливість, а головно підріже крила моїй фантазії, котра єсть мій ворог і котра малює мені добро, щастя і чесноту всюди і там, де їх нараз дуже мало або й зовсім нема. Та, здається, дармо! Яким чоловік вродився, таким і згине, непоправним і непорядним. То тільки лихо, що через те я своїм змінним гумором не раз мучу людей, котрі дорогі мому серцю.
Я, бачите, не вроджений на учителя, ані провідника – я можу бути добрим учеником, добрим Parteimanom, добрим товаришем, і тільки такого становища треба мені шукати. А коли я Вам ні з сього, ні з того накинувся на учителя, то не прогнівайтеся, коли я швидко покинув свою ролю і зачав ударяти в інші струни, небезпечні для нас обох, бо ніжні, бо дзвенячі довго і болющо, сли раз зістануть порушені. Впрочім, з Ваших листів виходить так, як коли Ви б того не догадувалися, і, може бути, що се й правда. Але тим не менше правдиве єсть посягательство з моєї сторони.
Впрочім, ні, я знаю добре, що Ви женщина, а кожна женщина в ділах серця дуже догадлива, хоч би не мала о тім і жодного іншого попереднього досвіду, і що Ви мусили також догадатися, що стосунок, так ведений, як ведеться між нами, дуже легко може дійти й до чогось більшого, аніж «сестрині чуття». До чого він може дійти і до чого я хотів би його довести, сього я й сам ще не знаю і думаю, що о тім найліпше було б нам «начистоту» поговорити, а не писати. Ви кажете вправді, що при писанні Ви свобідніші, – я о собі того не можу сказати і думаю, що тільки особисто розговорюючи з Вами, міг би довести до якої-небудь ясності те, що мене займає і о чім писати попросту якось перо не надається, не для того, як коли б я в листах був несмілий або не вмів свої погляди та чуття належито висказувати, – Ви самі знаєте, що так не єсть, але для того, що листовне полагодження таких справ має для мене багато важних недогідностей. Оставляю затим все те в завішенні, а також оставляю без відповіді Ваші поетичні вираження о приязні, котрі, хоч дуже красні, однако ж менше правдиві, а найменше практичні. Замічу також, що Ви і сим разом не порозуміли (або не хотіли порозуміти) мене щодо «враження», – але, нехай собі, се діло менше важне в виду тих слів, котрі Ви «повторили».
Хотів би-м тільки розписатися трохи ширше о тім, що Ви називаєте спільною працею, – але й то не знаю, чи мені се вдасться. Бо то, видите, питання се хоч само собою й недразливе, а все може бути уважане за дразливе. Прошу затим те, що скажу дальше, брати зовсім абстракційно, теоретично, без стосування до кого-небудь!
Я понимаю спільну роботу там, де двоє або більше людей, постійно, з собою стикаючись, обмінюючись думками і враженнями, мають перед собою одну ціль і стараються взаїмно допомагати собі до достижения тої цілі. Прошу докладно передумати ті слова! До поняття спільної праці не вистарчає мати спільну ціль і йти до неї, хоч окремо, без порозуміння і різними дорогами. Бо тоді, н[ап]р[иклад] два потяги залізничі, що на одній точці (у одної цілі), вдарять на себе і взаїмно подрухочуться, працювали би спільно. Спільно працювати не значить також робити щось однаким способом, хоч би й для однакої цілі. Бо тоді, н[а]пр., всі музиканти на світі, котрі для забави людської грають після однакого такту, також працювали би спільно. А коли я часом щось зроблю, а другий случайно надійде і мені допоможе та й піде далі, то чи се значить, що ми спільно працювали? Отже ж, ні!
Коли я говорю про спільну працю, то я розумію се так, що спільник мій буде де в чім користати від мене, а я буду де в чім користати від нього, щоб ціль наша була тим ліпше достижена.
Що я такої спільної праці бажаю і що для такого спільника, котрий би своєю натурою і своїм розумом корегував хиби моєї натури і мого розуму, готов би понести великі жертви, – на се доказом історія цілого мого життя, мій приятельський стосунок з Павликом, Белеєм і деякими другими людьми, в кінці мій любовний стосунок з панною Ольгою Рошкевич, котрий тривав около 7 літ і приніс мені в результаті за кілька хвиль правдивого, хоч і неповного, щастя 7 літ тяжкої муки, тисячних терпінь та тривог. Стосунок той розірвався давно вже – панна Ольга нині вже пані Озаркевичева, життя не оправдало моїх надій, але я можу сказати, що я старався щиро, щоб наше спільне життя, на котре я надіявся, було справді спілкою людей мислячих, перенятих одною думкою і однакими цілями.
Якже ж – спитаєте Ви – було се можливе, через 7 літ помилятися або ошукатися? Отже ж, скажу Вам, що ані помилки, ані ошукування не було, що панна Ольга справді могла б була статися людиною пожиточною для загалу і писателькою (…) у неї був кільканадцять разів в товаристві других, – дуже мені подобався її характер, але того, що називається любов’ю, я для неї не почував уже хоч би для того, що се було ще під час мого стосунку з панною Ольгою Рошкевич. А щодо Ольги Білінської, то я питався Вас, чи не єсть вона Ваша колежанка. Єсть се сестра (нерідна) одного з моїх добрих знайомих, і я запрошений до неї на свята, а впрочім, дано мені свободу приїздити коли хочу, та тільки що не можу вибратися. А видівся я з нею всього раз, всього з півгодини. Славна дівчина, було б з неї дві такі, як Ви, і ще би, може, дещо трохи лишилося.
Але, але! Ви пишете, що Ви хорі щось! Невже ж небезпечно? Чому не пишете, що Вам такого є? Коли гадаєте вмирати, то звістіть хоч на кілька день наперед, щоб я міг бути при Вашій смерті, сли вже не можу бути при весіллі, і щоб міг хоч на устах вмираючої Юлії зложити «братерський» поцілуй, так як надіюсь зложити їх ще достаточне число на устах живої. Прошу Вас дуже, не хоруйте, вже хоч би зо взгляду на то, що мені одна гадка о Вашій слабості може на цілий день відібрати гумор! Але, знов, не важтеся іменно з того взгляду затаювати передо мною, если Ви справді недужі!
Я ждав властиво Вашого листа вчора, а не одержавши його, ходив цілий день, як не свій. А тут ввечір прийшлось писати для завтрашнього «Діла» статтю про екзекуції податкові! Тепер завдано мені нову роботу, на котрі ре(…).
Примітки
Вперше надруковано: Іван Франко. Статті й матеріали, зб. 5, с. 155 – 158.
Датується за змістом і списком листів І. Франка до Уляни Кравченко, де цей лист віднесений до грудня 1883 р.
Подається за автографом – Інститут літератури імені Т. Г. Шевченка НАНУ, відділ рукописів, ф. 3, № 4931.
…чи не єсть вона ваша колежанка. – І. Франко запитує, чи О. Білінська вчилася разом з Уляною Кравченко у Львівському жіночому учительському колегіумі.
Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 48, с. 394 – 397.