30.11.1883 р. До Уляни Кравченко

Дорога товаришко!

Поперед усього дозвольте знов гарненько наганьбити Вас. Прошу я Вас, що се має значитися? Вже два листи від Вас дістаю, а вірша ані одного. Хіба ж се так годиться? Та коли так, то я й кореспондувати з Вами покину, бо до учительки Юлії Шнайдер мені яке діло? Я маю діло тільки до поетки Юлії Ш[найдер], а коли вона мені не ласкава запрезентуватися, то я рушаю собі на чотири вітри. Чи, може, я своїми науками знеохотив Вас до писання віршів? З Вашого посліднього листа щось подібного видко – в такім разі я дуже жалую своїх наук.

Але ні. Я знаю, що у кого є дар правдивий до поезії, того ніяка наука не знеохотить, той і з затрутого зілля потрафить мед виссати, як пчола. Для того я не боюся за Вас. Тільки ж не тратьте віри в себе, не тратьте охоти до життя і працюйте, що можете. Я знаю й сам, що Вам усяка праця над собою не легко приходить при навалі урядової роботи, і для того я так само, як і Ви, рад би, щоб Ви видобулися з тої поганої Бібрки і перенеслись, н[а]пр[иклад], де до Львова, де би могли, крім праці на хліб, працювати над своїм образуванням, виправляти свої сили. Я знаю дуже добре, що Вам шкода тратити сили і вік на учительство, та що ж коли наші школи не дають женщинам ширшого образування, котре б робило їм можливим який-небудь інший, свобідніший заробок. Конечно, я не говорю через те, що інший заробок єсть уже для них справді неможливий, і о тім Вам треба подумати. Надіюсь, що ще в будущих листах про се діло поговоримо.

Ви жалуєте мене, що буцімто я з досвідчення пишу про «опалені крила» і для того маю злість на любов і т. д. Ні, ласкава пані, моє досвідчення зовсім не дає мені причини злоститись на любов, – противно, хвилі, в котрих я любив, т. є. любив не «всіх людей», як Ви кажете, а одну людину, спеціально одну женщину, були, може, найкращі в моїм житті, – жаль тільки, що були се заразом хвилі найтяжчого болю, якого я досі зазнав, а не чистої радості. Се трохи довгі історії, і не добре під ніч нагадувати, і щось починає боліти в груді, – так я й не почну Вас нудити моїм оповіданням, котре, впрочім, Вас не інтересувало б (бо я думаю, що й Ви так само, як я, інтересуєтесь тільки Мироном поетом, а не Іваном Франком, наймізернішим з усіх Іванів), а що в тій історії є інтересного і навчаючого, сього я не сховаю для себе, а спишу колись при спосібності в повісті, та й досі списав уже дещо (Ви читали «На дні» і «Картку любові»?).

Та тільки ж всі ті досвіди, то значиться властиво той один досвід, зовсім ще не зробив мене ворогом женщин, а коли я кажу, що не маю щастя до женщин, то кажу се для того, що справді не вмію ніколи роздобути для себе симпатії женщини. Доки мене знають зі слуху, то, може, не одна й думає собі: а цікава б то річ пізнати, що се за звір такий. Але скоро котра побачить мене, хоч би й здалека, то, певно, відійде їй охота бачити мене другий раз, а тим більше знакомитись зо мною. Досі, оскільки знаю, дві женщини тільки любили мене, не числячи моєї матері, – але, на нещастя, вони обі були такі, що я їх не міг любити, хоч і з різних причин.

Що ж тикається пісень любовних, то я не за те ганьбив Вас, що Ви пишете їх, але за те, що вони не зовсім удалі. А впрочім, єсли Ви любві такої досі не зазнавали – о чім я, впрочім, сумніваюся, – то яким же Ви правом о ній пишете? Як можна співати о тім, чого чоловік не знає? Ні-ні, не відпирайтесь, Ви любили, і то хто знає, чи не також нещасливо! Ну, та се у нас, скажу я вам, звичайна і подекуди навіть конечна річ. Візьму тільки себе самого: чи трудна річ, що женщина якась мені сподобається – і на циферблат увійде і говорить яко-тако, – а як чоловік приглянеться ближче – кукла, або, як мій приятель Павлик каже, «м’ясо».

А невже ж можна м’ясо любити? І зараз готове розчарування, а нехай така річ трафиться якому-небудь Маслякові або Грабовичеві, так він Вам сяде і том поезій напише, вихваляючи те м’ясо, що таке воно рум’яне і біле, і м’яке, і пухке, і таке мало волосся, і такі очі, і такі руки – фі, аж гидко слухати. А о тім, що те м’ясо не мало ні серця, ні мозгу, ні характеру, він і не згадає. Та ба, не в тім ще лихо, а в тім, що таке м’ясо відтягне від іншої, реальної праці і того, хто пише вірші, і тих, що будуть їх читати.

Я розумію любов, але 1) тільки для людини, з котрою я можу порозумітися, з котрою міг би поруч працювати і вчитися, і 2) розумію любов не як головну ціль, але яко окрасу життя, розумію її не як хліб, але як масло, котрим той хліб посмарований, щоб гладше йшло (прошу не гніватися за тривіальне порівняння!). Впрочім, може бути, що я й помиляюся, бо що ж, я старий чоловік, своє давно пережив, остуденів і заморозився в тисячних сухих і твердих речах, серед котрих пройшла моя молодість. Може, я й помиляюся, – о тім Вам, молодшим, знати.

Але цур їй, тій любові, – яке мені діло до неї, а отсе я намазав Вам цілу статтю о ній. Ви кажете, що Вам прикро було, що я в такий спосіб не порозумів Вас (навмисно, прошу пані, навмисно – пізнайте з того, який я злосливий чоловік!), буцімто Ви не знаєте вищих чувств, крім любві до мужчини – тумана 18-того. Ви досить виразно писали о вищій любві, але мені видалось, що Ви забагато ваги поклали на тоту нижчу, і для того я написав Вам сокрушеніє. А щодо «сірих очей», то можете собі о них писати, скільки Вам злюбиться, хоч би й до очей Наполеона (от уже що женщина то женщина, з історії всемирної хоч те знає, що Наполеон мав сірі очі, а я й студіював історію і не знав того. Ігій!) – я за те не прогніваюсь. Я тільки прогнівався б за таке, щоби тикало мене особисто, а у мене, богу дякувати, очі пивні!

Щодо моєї подорожі, о котрій Ви раді б знати, то діло мається так. що я пишу тепер велику книгу про життя і часи Івана Федоровича. Тепер працюю над тим ділом щоночі звичайно до 12-тої, вдень рано сиджу або в бібліотеці Оссолінських, або в редакції «Діла», а пополудні або в редакції «Діла», або знов праця для кружка, для «Зорі» і для інших деяких газет, котрі тут приготовуються, та й листи. Отже ж та праця моя про Федоровича обнімати буде, здається, два томи, з котрих перший я повинен скінчити до Нового року, а відтак я мусив би-м поїхати до Вікна (6 миль за Тернополем) на 2 – 3 місяці виписувати матеріал для другої часті. Є там около 5 000 листів і інших документів, котрі треба перечитати, що важніше переписати, крім того, перечитати кілька десятків томів книжок, по чім можна буде засісти до писання.

Тяжка робота, але що діяти? Знаєте, як отсе сиджу два місяці у Львові, то можу сміло сказати, що як би-м поробив так з 10 літ, то певно, що моїх писань вийшло би на яких 50 здорових томів. Та тільки то благодать, що чоловік не з заліза і не довго видержить. Я майже весь той час нездоров – поки чоловік сидів на селі і робив у полі, то й і здоров’я держалося. Я бажав би деколи трохи зробити собі на пару день екскурсію – що скажете на то, якби я вибрався до Вашої Бібрки? І не далеко, і, надіюсь, провів би час не без хісна. Та тільки господь знає, чи урву на стільки часу! Побачимо, впрочім, що Ви на то скажете.

Відписуйте. Я вже гадав, що Ви по моїм посліднім листі загніваєтесь і не будете писати більше, – трохи мені було прикро, що-м так гостро до Вас написав. Та я надіюсь, що Ви не подивуєтесь старому, згризлому, хворому, кулявому та поганому чоловікові, котрого часом попросту зависть бере, що суть другі люди молоді, здорові, хороші, що живуть, веселяться, любляться, а нам – гов тпррру!..

Бувайте здорові!

Іван Франко.

Львів, дня 30 падолиста 1883

Позаяк на другій стороні місце вільне, то шлю Вам для проби або й для забавки один мій вірш, котрого досі нема напечатаного – а може, й не буде швидко. Позаяк Вас інтересують вірші любовні, то прошу, полюбуйтеся й моїми, трохи, може, немудрими, ну, але се у нас, кепських поетів, щоденна історія. Вони писані в вересні сього року – аж самому смішно, що старий чоловік ще в такі дитинства потрафить бавитися.

«Не схиляй своє личко прекрасне…»

«Я й забув, що то осінь холодна…»

А те місце, що викрапкуване, трібуйте докомпонувати, – побачу, чи вмієте вгадувати.

Що ви скажете на ті віршування, розуміється завсігди тямуючи, що все те хоч і сумне солі, але збрехане?..

Примітки

Вперше надруковано: Іван Франко. Статті і матеріали, зб. 5, с. 147 – 152.

Подається за автографом – Інститут літератури імені Т. Г. Шевченка НАНУ, відділ рукописів, ф. 3, № 4927.

Вже два листи від Вас дістаю… – Йдеться про листи Уляни Кравченко від 20 і 23 листопада 1883 р. (Вибрані твори, с. 437 – 438 і 438 – 440).

Бібрка – містечко недалеко від Львова, де в ту пору вчителювала Уляна Кравченко (зараз Перемишлянського району Львівської області).

…думаю, що й Ви, так само як я, інтересуєтесь тільки Мироном… – Свої ранні художні твори І. Франко часто підписував псевдонімом «Мирон».

Ви читали «На дні» і «Картку любові»? – Оповідання І. Франка «На дні» було вперше опубліковане в серії «Дрібна бібліотека» (1880, № 14), цикл ліричних поезій «Картка любові» – в журналі «Світ», 1881, № 6.

дві женщини тільки любили мене – мабуть, І.Франко мав на увазі Ольгу Рошкевич та Юзефу Дзвонковську.

Масляк Володимир Іванович (1858 – 1924) – український поет, співробітничав у журналах «Зоря» і «Зеркало». Видав кілька збірок поезій. І. Франко рецензував його збірку «Поезії», т. 1, Краків, 1886 (див.: «Зоря», 1886, № 15-16, с. 272).

Грабович Іларіон Михайлович (1856 – 1903) – український письменник, співробітничав у «Ділі», «Зорі», «Світі» та ін.

Я й забув, що ти «…» – Опущене місце у вірші «Я й забув, що то осінь холодна» можна прочитати: «любить не годна».

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 48, с. 378 – 383.