Біля 25.11.1883 р. До Уляни Кравченко
| Львів |
Дорога товаришко!
Так і є! Я не маю щастя до женщин віддавна і не буду мати його ніколи і все через свою незручність! Говорю до них на серіо – знуджу, а зачну жартувати, то так, як ведмідь, і вражу. Отаке й моє з Вами. За Ваш – не то що невинний, а й дуже любезний жарт – я хотів і собі відплатити Вам жартом і написав Вам «сокрушеніє» і бог знає що ще, а тепер бачу з Вашого листа, що мій грубий жарт таки болющо вразив Вас. Добре мені так, але то, що мені жаль, то не заплатить Вам навіть за одну хвильку прикрості, яку я Вам справив. Я знаю, Ви не признаєтеся до того, але з слів Вашого листа тремтять утаєні сльози. Що ж я маю робити? Гніватися на себе запізно і дарма робота. Просити Вас о прощення – ну, Ви й просьби тої не приймете, скажете попросту, що ні за що перепрошати. Постійте ж, я Вам покажу, за що Вас мушу перепросити.
Ви перепрошаєте мене за свій «жарт». Очевидна річ, що з мого листа Ви вичитали, що буцімто я не люблю жартів. А воно якраз противно, бо іменно сам мій лист цілий був жартовливий. Невже ж таки Ви гадаєте, що чоловік може так перейнятися «ідеями», що нічого чоловічого в нім не останеться? Але ж він тоді й не чоловік, а якийсь філософічний страхопуд! А при тім же, прошу пані, я й зовсім не ідеаліст, але, противно, тяжкий реаліст.
Я й зовсім не такий поет, як Вам, може, з моїх віршів видалося, але сухий Bücherwurm, котрий поезії складає часом, раз на місяць, а день в день пише довжезні хрії про податки, і банки, і каси позичкові, про статистику, і економію, і чортзна-що такого. Коли часом читаєте «Діло», то знайте, що всі статті найнудніші, такі, котрих женщини ніколи не читають, а мужчини мало коли розуміють, – що всі вони походять з моїх рук. А Ви мене в ідеалісти проізвели!
Мені зовсім не бажається стрітитися з Вами аж в якійсь святині – до святинь жодних я ніколи не ходжу і не маю до них ніякої претензії, – але, противно, я думаю, що се було би хосенно для мене і для Вас, якби ми могли часом побачитись тут, на тій нужденній землі, котра остаточно єсть для нас важніша і дорожча, ніж всякі святині. Конечно, я дуже був би рад побачити Вас, нехай уже і в залі Народного дому на вечерку Шевченка, та тільки се далека історія, а при тім я не знаю, чи буду міг [бути] на тім вечерку і взагалі чи в місяці лютім буду у Львові. Здається, що буду мусив виїхати до Вікна до п. Федоровича на довший час, бо я працюю тепер над обширним життєписом його батька, і може бути, що якраз тоді, коли Ви будете тут на вечерку забавлятися, я буду сидів над старими пожовклими паперами і сліпав над їх відчитуванням і переписуванням. Гіркий наш ідеалізм!
Я хотів би не поетичнішого місця для нашого свидания, не степів України, на котрих вітер дуже сильний і холодний, але хотів би практичнішого місця і скоршого часу. Впрочім, як гадаєте. Я знаю, що Ви не свобідні, зайняті, а навіть перетяжені роботою і що Ваш ідеалізм так само, а може, й більше гіркий, ніж мій, – і то власне будить у мене живу участь для Вас. П[ан] Парт[ицький] говорив мені о Вашім тяжкім житті, і я був би Вам дуже вдячний, якби Ви самі розказали дещо о собі.
Мені дуже було б жаль, якби Ви з своїм талантом мусили марно пропадати в нужді і надмірній а невдячній роботі. І ще одно – як гадаєте? Не буде се нечемно з моєї сторони, якби я предложив Вам від себе яку невеличку поміч? Правда, средства мої невеликі, але потребую дуже мало, так що міг би Вам, може, дечим прислужитися, чи то газетами, чи книжками, чи й [грішми]. Надіюсь, що Ви не прогніваєтесь на мене за се предложения, пливуче з щирого серця. Я не радо повіряю його письму і хотів доперва при нашім свиданні Вам те предложити – тоді, може б, було мені удалось винайти делікатнішу форму. Але тепер я бачу, що свидания наше ледве чи й наступить коли, а як і наступить, то бог знає коли, а до того часу, може б, моя скромна поміч могла б достачити Вам хоч кілька спокійних і безжурних хвиль для студій, для досконалення і вправи своїх сил. Правда, що Ви не прогніваєтесь за моє предложения?
Скажу ще дещо про те, що Ви говорите о любові і чувстві женщин а розумі мужчин. Се трошки не так, як Ви кажете. Кожна поезія має діло тільки з чуттям, з нього мусить плисти і на нього впливати. Значиться, й мужчина, коли він поет, живе так само, а може, ще й інтенсивніше чуттям, як женщина. Я принаймні знаю багато поетів, у котрих чуття було розвинене так надмірно, що вкінці й помрачило їх розум і завело їх в дім божевільних, – женщини-поетки такої мені досі не доводилось знати. Але ж позвольте собі сказати, що любов «плотская», geschlechtliche Liebe, як німець каже, то ще не єсть все чуття – противно, єсть се одна з нижчих степенів чуття. Любов до всіх людей, а особливо до всіх нещасливих, покривджених і понижених, єсть чуття далеко вище і святіше.
Чи, може, по Вашій думці, женщина вміє любити тільки мужчину, і то тільки одного певного якогось мужчину, і то як у нас на (…) того своїй любові? Мене злість бере, коли тільки подумаю о тім! Якби яка женщина – не дай, боже – мене любила і задумала хоч би й з найбільшим талантом оспівувати мої сірі очі, і мою скулену поставу, і свої медові хвилі зо мною – то бог мене побий, якби я її вірші не кинув в огонь, а їй самій не вліпив кільканадцять солоних «пац» на її ніжні ручки. Невже ж таки тільки така низька любов має бути змістом цілого життя нашої женщини? Ні, пані, если Ви так гадаєте, то Ви або й зовсім не поетка, або Ваша поетична сила ще не дозріла, Ваше око не прояснилось ще настільки, щоб твердо а при тім з глибоким сердечним чуттям глядіти на світ і на життя людське. Впрочім, зачекайте, нехай та Ваша леліяна любов опалить Вам крильця, розранить серце і виточить зо дві бербениці сліз з Ваших очей, тоді Ви не тої заспіваєте!
Даруйте, що я так нечемно виражаюся, – я простий мужик, делікації великої не розумію, а предмет сам для мене досить дразливий. Ваш послідній лист – не утаю сього перед Вами – видавсь мені трохи нещирий, трохи, як німець каже, verschwommen, – конечно, за мою провину. Але все ж таки я думаю, що коли ми відразу зачнем з собою лукавити, то до нічого доброго не дійдем. Для того я надіюсь, що відтепер Ви будете писати до мене по щирості, так як до своєї колежанки, без високих фраз, котрих я навіть не розумію (бігме, що не розумію того, що Ви писали о поезії! Критик з Вас не буде!), а так собі попросту, одверто і без церемоній.
Я так і думаю, що або мусите писати в той спосіб, а ні, то перервати переписку, бо на Ваші ідеальні листи – будьте певні – я потрафлю відповісти грубіянствами такими, як нині. Та тільки ж, прошу Вас, не гнівайтесь і не ображайтесь нічим, а те, що в моїх листах найдете вразливого, беріть якраз навиворіт – жартовливо, бо тільки в такім дусі воно й писане. На закінчення сього листа мушу Вас похвалити за Ваш вірш, присланий мені минувшого разу, – іменно вірш, котрий свідчить, що часом і Ваша думка виривається з вузьких рамок плотської любові і вилітає на широке поле.
Вірш той («Все никне, гине на життя дорозі») з невеликими [пропус]ками буде напечатаний у слідуючім н[оме]рі «Зорі», і по(…) найкраще з усього, що Ви досі написали. Правда(…) [зас]покоєною цікавістю чекати, поки не буде надрукований, цілі дві неділі. Чи Ви, може, не цікаві? В такім разі кривди Вам не буде. А поки що бувайте здорові!
Ваш Іван Франко.
Примітки
Вперше надруковано: Іван Франко. Статті і матеріали, зб. 5, с. 145 – 147.
Датується на підставі змісту: цей лист є відповіддю на лист Уляни Кравченко від 23 листопада 1883 р.
Подається за автографом – Інститут літератури імені Т. Г. Шевченка НАНУ, відділ рукописів, ф. 3, № 4928.
…бачу з Вашого листа… – І. Франко пише про лист Уляни Кравченко від 23 листопада 1883 р. (Вибрані твори, с. 438 – 440).
Вірш той («Все никне, гине на життя дорозі»)… буде напечатаний у слідуючім н[оме]рі «Зорі»… – Вірш опублікований в журналі «Зоря» 1883, № 23, с. 356.
Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 48, с. 375 – 378.