14.11.1883 р. До Уляни Кравченко

Ласкава пані і дорога товаришко!

Ваш сердечний і щирий лист дуже мене врадував, не менше також і Ваш вірш, котрий я за Вашим дозволом прилагоджу до «Зорі». Позаяк лист Ваш кінчається запитанням і просьбою о вказання книжок, які би Вам, по моїй думці, треба читати, щоб надолужити те, чого Вам досі не стає, то я іменно з кінця й зачну відповідати на Ваше письмо. Ви виражаєте там сумнів: чи писати Вам дальше вірші, чи взятись радше до прози? Такий-то вже у нас звичай, що всім починаючим поетам звичайно радиться взятись радше до прози. З поетками, конечно, я досі ще не мав діла, тож і не знаю, як їм другі радять. Але щодо Вас спеціально, то мушу признатися, що я зачав читати Вашу повість, прислану до п. Парт[ицького], і вона мені не подобалась.

Не гнівайтесь за сей різкий суд, я витолкую Вам, для чого так суджу, і надіюсь, що Ви признаєте мені правду. Діло в тім, що до написання доброї повісті треба не тільки сили чуття, але також сильної і ясної фантазії, котра би все, що там описується, докладно представляла авторові перед очі, треба ще й тої сили, котра би раз представлений образ так довго держала ясним і виразним перед очима фантазії, поки перо не зможе його описати, – треба того, що називається «наглядністю», «пластикою», – а у Вас того нема.

Впрочім, і сього ще замало, бо для написання доброї повісті в наших часах треба також великого очитання в повістевій літературі других народів, треба виробленої методи і великого запасу знання. Конечно, я не думаю відмовляти Вам ані методи, ані найголовнішого при повісті знання – знання серця людського: бо хто вміє своїми, хоч і не складними щодо форми віршами глибоко потрясти серце другого чоловіка, той мусить – свідомо чи інстинктивно – знати дорогу до серця. Та тільки все те переконує мене, що у Вас є далеко більша спосібність до поезії, і то до ліричної поезії, ніж до повісті, і я радив би Вам працювати на тім полі, і то працювати систематично, витривало.

Під працею на полі поезії я не розумію самого тільки писання віршів, в якій попадеться формі, або й без ніякої. Зважте тільки на то, що всі предмети, які тільки ми можемо обробляти в поезії, були вже оброблювані далеко більшими від нас майстрами: не познакомившись з тим, що вони робили і як робили, ми будемо мимоволі тільки повторяти в невдалий спосіб то, що вони говорили далеко краще, і ніколи не поступимо наперед. Особливо наша руська поезія по смерті Шевченка іменно від того заснітилась, що кожний уважав, що поезії можна писати без студій, без приготування: сядь і мажи, що тільки на думку навернеться, щоб тільки зримувати як-небудь; а о тім, що говорилося в віршах і як говорилося, – байдуже! При такій роботі поезія у нас мусила стратити кредит, і поети у нас перевелися.

Тепер нам, молодому поколінню, треба зачати з іншої бочки, треба настроїти ліру на новий лад, треба озирнутись по світі, о чім і як співають другі люди. Конечно я через те ще не раджу наслідувати чужих, я тільки раджу вчитися від них методи, форми, підглядати, відки вони черпають у своїм житті живущу воду поезії, і дошукуватись так само і в нашім житті подібних джерел. Може, я се все говорю занадто премудро і незрозуміло – то простіть! У мені (так само, як і в Вас) є кавалочок німця, а Ви знаєте, що як німець хоче щось вияснити, то зараз мусить статися незрозумілим.

Але який же сенс моральний усієї моєї бесіди: що Вам читати? Отже, поперед всього я радив би Вам прочитати собі де-небудь у граматиці про просодію і будову вірша, познайомитись, що се єсть ямби, і трохеї, і дактилі, і амфібрахи, і всі прочі того роду дивогляди. А відтак, конечно, читати поезії чільних майстрів. Коли б, може, у Вас не було такої книжки, де було що-небудь о просодії (оскільки собі пригадую, є о ній в граматиці Осадці), то будьте ласкаві написати мені – я зараз Вам вишлю.

Дальше конечна річ познакомитесь з поезією руською, ну, і з другими. Я не знаю взагалі, що Ви досі читали, тож будьте ласкаві написати мені, чи є у Вас взагалі які книжки чи то руські, чи які інші з поезіями (чи маєте і чи читали, н[а]пр., Котляревського, Шевченка або хоч би Антологію), дальше Міцкевича, Словацького і взагалі польських поетів, з котрими конче треба Вам буде познайомитись. Правда, взірців з них брати не можна, бо у них будова віршів трохи інша, ніж у нас. Дальше будьте ласкаві написати мені, якими ще бесідами, крім польської і руської, Ви владаєте настільки, щоб могли в них читати? Особливо ж радий би я знати, чи владаєте німецькою і французькою, так як для належного виобразування в поезії конечно би Вам пізнати таких авторів, як Гете. Гейне, Ленау, Віктор Гюго і др.

Ви справедливо кажете у своїм листі, що тепер минули часи трубадурів і бандуристів, що ми мусимо користати зо всього, що людськість досі нагромадила. Але то не зовсім правда, що давні трубадури також співали так собі, як їм подобалось. В їх творах спотикаємо більше праці, більше штучності – і то не раз навіть надмірної штучності, – ніж у творах нинішніх поетів. Або такий великий і давній лірик, як Петрарка! Адже ж се був один з найученіших людей свого часу, не говорячи вже про великого мудрця Данта. Що ж доперва говорити про таких поетів, як Гете, котрих ум обнімав собою цілий світ людської мислі і науки? Ні, не думайте, що коли-небудь без великої праці і без широкого знання можна було написати що-небудь великого і вічно живучого!

А тепер позволю собі зайняти Вас на хвильку моєю особою – конечно, не для того, як коли б я любив занімати кого-небудь нею або думав, що моя особа варта того, щоби хто-небудь нею занімався. Чиню се лиш для того, що Ви самі в своїм листі надто ентузіастично о ній виразились. Розуміється, я далекий від того, щоб брати Вам за зле те, що Вам подиктувала тільки гаряча любов до нашого рідного слова, рівно милого Вам, як і мені, а котрому я по силі можності стараюсь служити. Певна річ, що Ваші щирі слова признання для моїх слабих праць мусили бути мені приємними, але мені здається, що Ви перецінюєте мої заслуги, а се не годиться робити, навіть говорячи з чоловіком або пишучи до нього приватний лист.

Я принципіальний ворог всяких компліментів і ворог тих, що говорять компліменти, – а я дуже не хотів би, щоб і Ви попали в число тих людей. Я думаю, що між русинами, а особливо між молодим поколінням, а вже ж найбільше між поетами, повинна панувати тепла, сердечна, але безоглядна щирість, далека від всякої пересади і всякої гіпокризії. Я принаймні поклав собі таке поступування за засаду, від котрої не відступлю: скільки мені воно досі з’єднало явних чи скритих ворогів – се мене не обходить: то тільки знаю, що таким поступуванням я здобув собі приязнь кількох людей, дорожчу і важнішу для мене від вражди цілого легіону людей безхарактерних.

А Ви вже і зібрались вінчати мою голову! Зачекайте, не кваптесь! Поперед всього, я ще досі нічого такого не зробив, за що б мені міг належатися хоч один лавровий листок, – если б взагалі роздавання їх було в моді! А по-друге, я далеко не такий великий талант, як се, може, здалека здається. Я собі звичайний чоловічок і сам дуже добре почуваю свої хиби, але почуваюся до обов’язку працювати, що можу, працювати не для того, що я потрафлю якусь річ зробити добре, але для того, що другі або зовсім нічого не роблять, або роблять ще гірше від мене. А в порівнянні з правдиво добрими і талантливими роботами всі мої роботи – більше або менше зручне партацтво. Се я дуже добре знаю, але се ще мене не знеохочує, бо «на безриб’ї і рак риба», як каже приповідка.

Казав мені п. Парт[ицький], що Ви недавно були у Львові; який жаль, що я не познакомився з Вами! Надіюсь, що, будучи на будуще у Львові, Ви зволите сповістити мене о часі свого приїзду і схочете особисто познакомитись з тим чоловіком, котрий рад би бачити Ваш талант в якнайкращім розвої, рад би бачити Вас оздобою і красою нашої рідної літератури. При тій спосібності я, може, й приладив би для Вас і деякі книжки, а з розмови, може би, і Ви, і я міг скористати. Надіюсь, що Ви не будете вважати зухвальством і нескромністю того мого бажання, котре випливає тільки з щирого почитания для Вашого таланту і з дбалості о його якнайкращий розвій. Жду Вашого листа з відповідями на поставлені вище питання.

Ваш щирий друг Іван Франко.

Львів, дня 14 падолиста, ul. Lindego, N 3, mieszk. р. Nahornego.

Р. S. Засилаю Вам на карточці Вашу поезійку, перероблену трошки під зглядом форми. Побачите самі, порівнюючи з оригіналом, що я, як лиш можу і вмію, стараюсь не затерти Вашої мислі, не здути того ніжного золотого пилку, котрий, мов легкою мрякою, обслонює Ваше чуття, вилите на папір. Конечно, я надіюсь, що ви швидко й самі так запануєте над формою, що не будете потребувати помочі від такої незручної руки, як моя.

Примітки

Вперше надруковано: Іван Франко. Статті і матеріали, зб. 5, с. 141 – 144.

Подається за автографом – Інститут літератури імені Т. Г. Шевченка НАНУ, відділ рукописів, ф. 3, № 4926.

Кравченко Уляна (справжнє прізвище, ім’я та по батькові – Юлія Юліївна Шнайдер; 1860 – 1947) – українська письменниця і педагог. Листування з нею розпочалося в 1883 р. і тривало з перервами до кінця життя І. Франка (його останній лист до Уляни Кравченко датований 9 січня 1916 р.), особливо інтенсивним було до 1886 р. В Інститут літератури імені Т. Г. Шевченка НАНУ, відділ рукописів зберігається 31 лист І. Франка і 70 листів Уляни Кравченко до нього (Інститут літератури імені Т. Г. Шевченка НАНУ, відділ рукописів, ф. 3, № 1603, 1609, 1610, 1617, 1618 та ін.) і Частина листів надрукована у кн.: Кравченко Уляна. Вибрані твори. К., 1958, с. 436 – 468. Майже всі листи І. Франка до У. Кравченко пошкоджені. Пошкодження позначається знаком (…).

Ваш сердечний і щирий лист… – Мається на увазі записка Уляни Кравченко від 11 листопада 1883 р. (ф. 3, № 1631, с. 327 – 328; Кравченко У. Вибрані твори, с. 436 – 437).

…Ваш вірш… прилагоджу до «Зорі». – Йдеться про поезію Уляни Кравченко «Згадай мене» (опублікована в «Зорі», 1883, № 21). Переписана І. Франком, зберігається в його архіві (ф. 3, № 1924).

…я зачав читати Вашу повість… – Мається на увазі повість Уляни Кравченко «Марта».

Засилаю… Вашу поезійку, перероблену трошки під зглядом форми. – Йдеться про поезію «Чия вина» («Зоря», 1883, № 22).

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 48, с. 368 – 372.