Занепад літератури в лівобережній Україні

Іван Франко

Українська література цього періоду в порівнянні з періодом попереднім являє собою загалом образ великого занепаду. Зникають такі центри освіти, як Луцьк, Могилів, Дермань, Кутейно; Острог був втрачений вже давніше; була втрачена дуже важлива позиція у Вільні; походи Хмельницького і Дорошенка на Львів збіднюють і ослаблюють львівських українців, і матеріально, і морально підточують Ставропігію. Залишається лише Київ зі своєю Академією. Тут гуртуються всі видатні українські письменники, тут (а також у недалеких Чернігові та Новгороді-Сіверському) друкуються їх твори, друкуються зазвичай недбало, жахливими літерами, на нужденному папері [Див., наприклад, «Alphabetum rozmaitym heretykom» Галятовського, Чернігів, 1661 (мій власний примірник). – І[ван] Ф[ранко]] часто за гроші, вижебрані в московських царів [Таку жебранину аж до огиди практикував київський митрополит Лазар Баранович, див.: Н. Сумцов, Лазарь Баранович, Харьков, 1888. стр. 143 і наступні. – І[ван] Ф[ранко]].

Але найсумніше те, що українська література дуже значною мірою відвернулася від «злоби дня», замкнулася в вузькому колі теологічних і церковних суперечок та інтересів. Хто б хотів із друкованих тоді книжок зробити якийсь висновок про тогочасну дійсність, він, окрім кількох імен гетьманів і владик, не знайшов би майже нічого. Уся кривава трагедія Хмельниччини, Виговщини, Дорошенківщини і Паліївщини для цієї літератури минула начебто непоміченою.

Видатні письменники того часу: Сильвестр Косів, Лазар Баранович, Іоаникій Галятовський, Інокентій Гізель, Антоній Радивилівський, Симеон Полоцький, Димитрій Ростовський, Стефан Яворський, Єпіфаній Славинецький та інші – це теологи, що займають високі посади в ієрархії і переважно дбають про її інтереси [Добрий огляд літературної діяльності цих мужів див. у: Порфирьев, История русской словесности, т. 1, стр. 572-615. Перелічую тут кілька новіших монографій про окремих авторів: Н. Сумцов, Лазарь Баранович, Харьков, 1885; його ж, Иоаникий Галятовский, Киев, 1885; його ж, Иннокентий Гизель, Киев, 1885; Ерофей Татарский, Симеон Полоцкий, его жизнь и деятельность, Москва, 1886 и В. Попов, Симеон Полоцкий как проповедник, Москва, 1886; Л. Майков, Симеон Полоцкий (Древняя и Новая Россия, 1875, н[оме]р 9 – 12); Певницкий, Симеон Полоцкий (Православное обозрение, 1860)- Загальну характеристику української літератури XVII ст. пробував зробити М. Сумцов, («Киевская старина», 1885). – І[ван] Ф[ранко]].

Вони пишуть найчастіше теологічні твори – часом великі зібрання проповідей, моралізаторських віршів без іскри поезії, житій святих або чудесних легенд. Загалом віра в чудеса у той час поширилася в Україні дуже сильно і її зріст можна дуже цікаво простежити від «Teraturgiemy» Кальнофойського (Київ, 1638) [Одним із найдавніших друкованих збірників українських легенд про чуда є: Teodozy Borowik, Historia cudownego obrazu Najświętszej] Panny Marii w Żyrowicach, Wilno, 1629. Врешті, вже наприкінці XVI ст. Вишенський, а згодом Копистенський у своїй «Палінодії» покликаються на чуда, які є для сучасників одним із доказів православної віри. Це переконання надзвичайно яскраво відбите в записках Могили (Архив Юго-Зап[адной] России, ч. 1, т. VII). – І[ван] Ф[ранко]] до «Неба нового» Галятовського (Львів, 1665) і до великого зібрання чудес Матері Божої, виданого у Мюнхені 1672 року п[ід] н[азвою] «Atlas Marianus», куди увійшов також збір південноруських чудес, здійснений єзуїтом Войцехом Віюк-Кояловичем [Див.: Stebelski, Dwa wielkie światła, I, str. XXXII. – І[ван] Ф[ранко]]. Але якщо ці чуда описувалися дуже пильно, якщо їм присвячувалися цілі твори, на друк яких не шкодувалося коштів, то лише в одному історичному і видрукованому творі того часу, «Синопсисі» Гізеля (Київ, 1674), знаходимо майже лаконічну згадку про приєднання України до Москви у 1654 р., і жодної згадки – про події, битви, постать Хмельницького та його найближчих наступників [Див.: Синопсис, стор. 120 – 122. – І[ван] Ф[ранко]].

Відхід київської митрополії під московський патріархат у 1685 р. завдав сильного удару цьому останньому осередкові самостійної південноруської літератури. Щоправда, Москва спершу не думала про її пригнічення, а радше абсорбувала її. Цілий ряд видатних південноруських учених, письменників, теологів, проповідників мандрує до Москви, серед них Стефан Яворський, Симеон Полоцький, Димитрій Ростовський, Єпіфаній Славинецький, Феофан Прокопович та інші. Вони вносять потужний струмінь світла і думки в темні, заскорузлі в бездушній формалістиці московські уми, вносять багато звичаїв, звичок і поглядів, перейнятих із Заходу, з Польщі і незнаних у тогочасній Москві [Див.: Пекарский, Представители киевской учености в XVII в. (Отечественные записки, 1862, т. 1 и 2) і його книжку: Наука и литература при Петре Великом, т. I, Петербург], 1865, а також: И. Образцов, Киевские ученые в Великороссии (Эпоха, 1865, н[оме]р 1), і, нарешті: Порфирьев, История русской словесности, т. 1, стр. 616 – 678 – І[ван] Ф[ранко]]. Малоросійські співці стають неодмінною прикрасою московського, а згодом петербурзького двору впродовж усього минулого століття. Малоросійський театр, його містерії, мораліте і веселі інтермедії, а особливо його вертеп переселяються до Калуги, до Москви, навіть до Тобольська та Іркутська, і його залишки зберігаються там майже до наших днів [Див.: М, Драгоманов, Пьянство, искусство и свобода (Вольное слово, Женева, 1882, н[оме]р 33, стр. 37) і український переклад у «Світі», Львів, 1882, с. 322 – 325. – І[ван] Ф[ранко]].

Що цей приплив нової хвилі зустрівся в Московщині з запеклим опором консерватистів, – легко зрозуміти, тим більше, коли зважимо, що малоросійські прибульці були зазвичай протеговані царями та їх прибічниками-магнатами і старанно допомагали царям зводити будівлю бюрократичного централізму з усуненням нужденних решток старого «удільного» порядку в особі «земельних соборів» і боярських рад – будівлю, яка невдовзі мусила пожерти і зруйнувати й автономію України зі всіма обіцяними їй правами і привілеями. Зокрема серед вищого московського духовенства особливо сильною була реакція проти напливу київських учених; ця реакція дуже шкідливо відбилася на південноруській літературі. Її твори, зокрема теологічні, піддано суворій, не раз просто варварській цензурі; майже у всіх творах українських оборонців православ’я, починаючи від викладу Євангелії Транквіліона Ставровецького і аж до великої «Четьї-Мінеї», тобто житій святих, яку писав Димитрій Ростовський (який і сам зарахований до сонму православних святих), знайдено гріхи західних єресей. Розпочалося конфіскування і спалення українських книжок [Див,: Порфирьев. История русской словесности, т. 1, стр. 617 і наст[упні]; Засадкевич, М. Смотрицкий как филолог, стр. 132, примітка. – І[ван] Ф[ранко]] – річ нечувана під польським урядом, де свобода друку в той час була досить широкою навіть у порівнянні з нашими часами і де, незважаючи на єзуїтів, могли з’явитися такі книжки, як, наприклад, «Літос» Могили, який написаний надзвичайно в’їдливо і не перебирає висловами.

І ось перед нашими очима являється нова, смутна картина: південноруська література починає усуватися від друкарських верстатів, немовби задкує з часи перед Фіолем і Скориною, Найважливіші і найцінніші південноруські твори з тих часів (тобто з кінця XVII і першої половини XVIII ст.), зокрема історичні твори, хроніки, компіляції, переклади, пам’ятки, щоденники тощо, залишаються в рукописах, відомі лише вузькому колу близьких знайомих авторів, переписуються і передаються з рук у руки або трухлявіють у пилюці монастирських бібліотек. Таким чином збереглися, цілком чи в уривках, і аж у наші дні побачили світло денне такі надзвичайно важливі твори південноруської історіографії, як Густинський літопис, хроніка Граб’янки, історична праця Самовидця, хроніка Величка тощо; зникла з-поміж інших цінна козацька хроніка «Руськая достовірная літопись», з якої лише уривки збереглися у працях Величка і Лукомського [Ом. Огоновський, Історія літератури руської, т. 1, Львів, 1887, стор. 402. – І[ван] Ф[ранко]]. Можемо собі уявити, який великий вплив на національний розвиток південної Русі могли б мати ці твори, які не раз жваво і барвисто, поважно і водночас з теплим патріотизмом розповідають про недавню історію України, про криваві війни і дипломатичні стосунки, про героїчні вчинки і про великі катастрофи, якби щаслива доля дала б їм змогу одразу ж після написання побачити світло денне.

Так само пішла в забуття ймовірно досить багата тогочасна драматична література. У другій половині XVII ст. був надрукований лише один український драматичний твір – «Діалог про святого Олексія, чоловіка Божого» (Київ, 1674). Значна частина творів т[ак] зв[аної] шкільної драматичної літератури, містерій та інтермедій або цілком загинула, або лише зараз виходить на яв. З кінця XVII і впродовж більшої половини XVIII ст. притулком і гніздом драматичної літератури була Київська академія. До нашого часу дійшли драматичні твори Димитрія Ростовського, Феофана Прокоповича, Симеона Полоцького, Довгалевського, Лаврентія Горки, Івана Лащевського і Георгія Кониського [Розгляд українських драматичних творів див. у: Н. Петров, Очерки истории украинской литературы XVIII в., Киев, 1880; Порфирьев, История русской словесности, т. 1, стр. 608 – 615; А. Н. Веселовский, Старинный театр в Европе, Москва, 1870, стр. 303 – 350; Тихонравов, Начало русского театра, Летописи русской литературы, т. 3, 1861; Довгалевському присвячена окрема праця: Мистерии и комедии Митрофана Довгалевского, Труды Киевской духовной академии, Киев, 1865, стр. 312 і наст[упні]; творові Прокоповича «Володимир» окрему статтю присвятив Тихонравов: Трагикомедия Ф. Прокоповича «Владимир» (Журнал министерства нар[одного] просвещения, 1879, май, стр. 52 – 96). Тексти творів є у виданнях: «Российская вивлиофика», кн. 6, «Летописи русской литературы», «Труды Киевской духовной академии», «Киевская старина» та інших. – І[ван] Ф[ранко]]. Не підлягає жодному сумнівові, що їх було значно більше, і маємо безперечні докази, що малоруська людність дуже любила театральні видовища і що хори, чи канти, з тих сценічних творів з часом переходили в уста народу як побожні пісні, а деякі з них користуються популярністю до нинішнього дня.

Примітки

Баранович Лазар (1620 – 1693) – український письменник, проповідник, релігійний діяч; ректор Київської колегії, згодом – чернігівський архієпископ. Автор збірників проповідей «Меч духовний» (1666) і «Труби словес проповідних» (1679), збірки віршів «Лютня Аполлонова» (1671, польською мовою). Один із найяскравіших представників українського літературного бароко.

Хмельниччина – традиційна історична назва української національно-визвольної війни XVII ст. (1648 – 1657), впродовж якої під проводом Б. Хмельницького було звільнено з-під влади Речі Посполитої значну частину українських земель і сформовано козацько-гетьманьську державу – Військо Запорозьке, що існувала до 1780-х років. Хмельниччина стала важливим етапом відновлення державного розвитку українських земель, продовжила традиції української державності.

Виговщина- традиційна історична назва української національно-визвольної боротьби XVII ст., яка велася під проводом Івана Виговського (? – 1664), гетьмана України у 1657 – 1659 рр. Спираючись на Швецію і Польщу, мав на меті досягти цілковитої незалежності України від Москви під протекторатом Польщі. Однак після Виговщини українські землі були надовго позбавлені ознак державності, що призвело до Руїни – розшматування теренів України між Польщею і Московською державою.

Дорошенківщина – епоха в історії України, пов’язана з діяльністю гетьмана Петра Дорошенка. Його стратегічною метою було об’єднання всієї України. Для досягнення цієї мети випробував усі можливі політичні комбінації: лояльність щодо Польщі; війна з Польщею в союзі з кримськими татарами; протекторат Туреччини; угода з лівобережним гетьманом І. Брюховецьким; звернення по допомогу до Росії; змагання з нею за Правобережну Україну. Така зовнішня політика призвела до зруйнування краю і втрати політичного авторитету Дорошенка. Розуміючи безвихідь становища, у 1676 р. він зрікся гетьманської булави.

Паліївщина – так І. Франко називає період в історії України, пов’язаний із іменем Семена Пилиповича Палія (справжнє прізвище – Гурко; 40-ві роки. XVII ст. – 1710), українського військового діяча, білоцерківського (фастівського) полковника, керівника визвольної боротьби проти польської влади на Правобережній Україні (кінець XVII – початок XVIII ст.). Головним завданням вважав визволення Правобережжя і приєднання її до Гетьманщини. Після зайняття Правобережної України І. Мазепою намагався провадити незалежну політику й робив спроби підбурити Запорожжя проти гетьмана. У 1704 р. був заарештований і засланий до Сибіру, однак згодом повернений із заслання російським урядом.

Радивилівський Антоній (? – 1688) – український письменник, проповідник, релігійний діяч. Автор рокових святкових повчань, виданих у 2-х книгах: «Огородок Марії Богородиці» і «Вінець Христів» (1688).

Полоцький Симеон (світське ім’я – Самійло Петровський-Ситніянович; 1629 – 1680) – український, білоруський і російський письменник, проповідник, педагог, релігійний діяч. Автор поетичної збірки «Вертоград многоцвітний», книг проповідей «Вінець віри», «Обід душевний», «Вечеря душевна», комедій, зокрема «Комедія притчі про блудного сина» та ін.

Ростовський Димитрій – літературне прізвисько Димитрія Туптала (світське ім’я – Данило; 1651 – 1709), українського письменника, проповідника, церковного діяча, з 1702 р. – митрополита ростовського (звідси й прізвисько). Зарахований до сонму святих. Автор трактату «Руно орошене» (1680), а також знаменитих Четій міней, над яким працював майже 20 років від 1684 р.

Яворський Стефан (світське ім’я – Семен; 1658 – 1722) – український і російський письменник, проповідник, церковний діяч. Професор та префект Києво-Могилянської академії, митрополит рязанський і муромський, президент Московської слов’яно-греко-латинської академії, місцеблюститель патріаршого престолу. Автор полемічних творів «Виноград Христів» (1698), «Камінь віри» (1718), посібника з риторики «Рука риторична» (латинською мовою).

Славинецький Єпіфаній (? – 1675) – український письменник, педагог, перекладач. Засновник першої греко-латинської школи у Москві. Там надрукував чимало книг («Служебник», «Часослов», «Псалтир»); уклав словники «Лексикон греко-слав’яно-латинський», «Лексикон філологический».

Попов Володимир Євгенович (1849 – ?) – російський педагог, психолог, літературознавець. Автор праць «Симеон Полоцкий как проповедник» (1886), «Очерк психологии» (1886) та ін.

Майков Леонід Михайлович (1839 – 1900) – російський літературознавець, фольклорист, редактор, статистик. Брат Аполлона Майкова. Автор праць «Очерки из истории русской литературы» (1893), «Материалы и исследования по старинной русской литературе» (1891) та ін.

Певницький Василь Федорович (1832- ?) – український літературознавець, проповідник, історик церкви. Професор Київської духовної академії. Автор праць «Средневековые гомилетики» (1895), «Св. Григорий Двоеслов» (1871), ряду досліджень з релігійного проповідництва гомілетики після Реформації,

Боровик Теодозій (? – ?) – польський письменник XVII ст.; василіянин. Автор твору «Історія, або Повість згідлива…» (1628), якого приписав королеві Констанци, дружині короля Зигмунта III.

Віюк-Коялович Войцех (1609 – 1677) – польський письменник, історик, теолог; єзуїт. Професор і ректор колегії єзуїтів-професорів у Вільні. Автор багатьох полемічних творів, спрямованих проти кальвіністів і некатоликів загалом, різних богословських трактатів, творів з історії Литви, Польщі та України, зокрема, «Historiae Lithuanae pars prior.,.» (1650), «Rerum in M, D. Lithuaniae per tempus rebellionis Russicae gestarum commentarius etc.» (1655) та ін.

Прокопович Феофан (1681 – 1736) – український письменник, педагог, церковний і культурний діяч. Ректор Києво-Могилянської академії, викликаний згодом у Петербург, де підтримував реформи, зокрема церковні, Петра І. Автор трагікомедії «Володимир», присвяченої І. Мазепі (1705), теоретичних трактатів «Поетика» (1705) та «Риторика» (1706 – 1707), богословських та політичних праць.

Пекарський Петро Петрович (1828 – 1872) – російський літературознавець, архівіст. Автор праць «Русские мемуари XVIII века» (1855), «Мистерии и старинный театр в России» (1857), «Представители киевской учености в XVII веке» (1862), «Материалы для истории русской литературы» (1858) та ін.

Образцов Іван Якович (? – ?) – російський проповідник, богослов, історик; священик. Професор Санкт-Петербурзького історико-філологічного інституту. Автор праць «Киевские ученые в Великороссии», «Описание документов и дел синодального архива» та ін.

Фіоль Швайпольт (Святополк; ? – 1525 або 1526) – книгодрукар, технічний керівник друкарні у Кракові, яка видала перші чотири богослужбові книги кириличним шрифтом: Часослов, Осмогласник (обидві – 1491), дві недатовані тріоді. Основний текст книг – церковнослов’янський, у післямовах вжито українську мову.

Грабянка Григорій Іванович (? – бл. 1738) – український козацький літописець і військово-політичний діяч. Гадяцький полковий суддя. Автор твору «Дійствія презільної от начала поляков кривавшой небывалой брани Богдана Хмельницкого, гетмана Запорожского, с поляки… Року 1710», що ввійшов в історію як «Літопис Грабянки», виданий 1854 р. в Києві.

Самовидець – ім’я, яке дав П. Куліш авторові літопису (Літопис Самовидця), української козацької хроніки XVIII ст., що охоплює події в Україні з 1648 до 1702 р. Вперше надрукував її О. Бодянський 1846 р., отримавши рукопис від П. Куліша. Припускають, що автором міг бути Роман Онисимович Ракушка-Романовський (1623 – 1703), який упродовж 1663 – 1668 рр. був генеральним підскарбієм, а згодом – священиком у Брацлаві й Стародубі.

Величко Самійло Васильович (1670 – після 1728) – український козацький літописець, автор опису подій в Україні 1648 – 1700 і 1720 – 1723 рр. («Летопись событий в Юго-Западной России в XVII веке». – К.3 1848 – 1864, – Т. 1 – 4). Сучасна назва – «Літопис Самійла Величка».

Лукомський Степан Васильович (1701 – бл. 1779) – український письменник, історик, перекладач.

Довгалевський Митрофан (? – ?) – український письменник, педагог. Викладач поетики у Київській академії. Автор драм «Комическое действие» (1736) та «Властотворний образ» (1737), десяти інтермедій, віршів і теоретичного трактату «Сад поетичний».

Горка Лаврентій (1671 – 1737) – український письменник, педагог, церковний діяч. Викладач Київської колегії, згодом – настоятель Видубицького монастиря, єпископ в Астрахані, Устюзі, Рязані, Вятці. Автор драми «Йосиф патріарха» (1708), курсу поетики «Idea artis poeseos» («Ідея поетичного мистецтва», 1707).

Лащевський Варлаам (світське ім’я – Василь: бл. 1704 – 1774) – український письменник, педагог, церковний діяч. Викладач Київської академії, згодом – ректор Слов’яно-греко-латинської академії в Москві. Автор п’єси «Трагедокомедія о мзде в будущей жизни» (бл. 1742 р.), «Грецької граматики», ряду «слів» та інших творів.