Люблінська та Берестейська унії

Іван Франко

Період від 1560 р. до кінця XVIII ст. являє собою дивне, незвичайне і вельми трагічне видовище в історії південної Русі. Біля порога цього періоду стоїть вікопомний акт Люблінської унії, акт, на який українці нашого часу дивляться без охоти, як на наругу над народним самоуправлінням Русі, тим часом поляки бачать у ній акт високої політичної мудрості, підвалину величі та пишноти Речі Посполитої. Не думаю вдаватися тут у роз’яснення цієї суперечки, яка значною мірою досі була disputatio de gustibus, але прагнув би, щоб з українського боку було звернено пильнішу, ніж досі, увагу на такий ряд фактів:

– від часу Люблінської унії з’являються або набувають свого значення на Русі такі церковно-громадські організації, як церковні братства [Про їх розвиток і значення див.: И. Флеров, О православных церковных братствах, Петербург], 1857, а також П. Батюшков, Волынь: исторический судьбы Юго-Западного края. Петерб[ург], 1888, стр. 146 и д[алее]. Не зайвим тут буде подати дати створення головних братств. Найстарше з них, львівське, мало виникнути ще в XV ст., близько 1439 р. (в чому, однак, сумнівається Костомаров, див. його «Исторические монографии», т. 3, стр. 190, примітка), однак було організоване царгородським патріархом Єремією у 1586 р., за його зразком з’явилися братства: віденське у 1588 р., берестейське у 1591, мінське – 1592, більське – 1594, могилівське – 1597, луцьке (бл. 1600), київське – 1615 і т. д. Флеров, ор. cit., стор. 21, 22 і н[ижче]; Батюшков, ор. cit., стор. 146. – І[ван] Ф[ранко]],

– при них виникають школи, множаться друкарні [Про їх розвиток див. відомі праці Бандтке і Зубрицького. Подаю тут виникнення південно- і литовсько-руських друкарень згідно з датами їх видань: у Вільні (бл. 1560 р.), в Заблудові (1569), у Львові (1573), мандрівна друкарня Тяпіна (бл. 1580), в Острозі (1580), у Стратині (1604), в Дермані (1604), у Крилосі (1606), з Єв’ї (1611), в Угерцях (1611), в Могильові (1616), в Києві (бл. 1617), в Почаєві (1618), у Рохманові (1619) і т. д. Крім того, кілька українських творів того часу друковано в Римі та Венеції. – І[ван] Ф[ранко].],

– створюються академії в Острозі (близько 1577 р.), в Замості (1593), а згодом у Києві;

– в українських степах, за Дніпровими порогами міцніє оригінальна військово-політична організація – козаччина,

– розвивається література, яку далі намагатимусь охарактеризувати, з’являються паростки театру, здіймаються чисельні будівлі, оживає мистецтво, яке подекуди, наприклад, в царині музики і малярства, досягає загалом добрих результатів, стає першими потугами оригінальної творчості.

[Про українську музику XVI – XVII ст. цінні відомості зібрали: Димитрий Разумовский, История церковного пения на Руси, Петербург], 1863 і П. Сокальский, Русская музыка, Харьков, 1888. Результати їхні, а також свої власні опрацював, хоч і хаотично і без критики, о. Порф. Бажанський у своїх працях «Исторія руского церковного пѣнія», Львів, 1890 і «Малорусский музыкальный народный тон», Львів, 1891. У цих працях, однак, достатньо не враховано впливу західної музики, зокрема церковної польської (школа рорантистів у Кракові тощо) на українську церковну музику, а в подальшому і на народну, хоч у переліку польських композиторів XVI – XVII ст. знаходимо чимало українців; див. ks. dr. Józef Surzyński, Muzyka figuralna w kościołach polskich od XV go XVIII w. (Roczniki Tow[arzystwa] przyjaciół nauk poznańskiego, t. XVI, str. 35 – 44).

Про українське малярство «Kwartalnik» помістив на чолі першого річника чудово написану статтю п. Лозінського, сповнену гострих поглядів, але, на мою думку, занадто переповнену скептицизмом. Не зупиняючись на тому, чи відомий досі запас фактів дає нам право говорити про якусь українську малярську школу, мушу наголосити на тому факті, що українське церковне малярство, цілком відмінне від малярства латинсько-польського, водночас відрізнялося, зокрема у XVI – XVII ст., від грецьких зразків, про що свідчить подив диякона Павла з Алеппо, який разом із александрійським патріархом Макарієм у 1653 році відвідав Київ, від вигляду мальовидел у київських церквах (див. Сборник материалов для исторической топографии Киева, Киев, 1874, стр. 79 – 80), а також від малярства московського, про що знов свідчить факт, що московські ієрархи палили на Україні церковні образи, писані у XVI – XVII ст., як невідповідні догматам православної церкви. – І[ван] Ф[ранко].]

Не хочу твердити, що все це спричинила Люблінська унія, але вважаю, що ця унія дуже значною мірою приготувала той поступ, зрівняла для нього грунт, уможливила його аналогічно до того, як колись підкорення східного світу Римом уможливило розвиток наук і велику еволюцію в царині етики і релігійних вірувань.

Через двадцять років після Люблінської унії в історії України майже одночасно здійснилися два факти, несхожі між собою, але надзвичайно важливі своїми наслідками як для України, так і для Польщі. Тими фактами були Берестейська унія (1590 – 1596) і бунти Косинського та Наливайка (1593 – 1596). Берестейська унія була наслідком дезорганізації української церкви, з одного боку, і контрреформації єзуїтів – з іншого. Щодо її значення ведуться суперечки. Якщо католицькі історики (в останні часи Пелеш) бачать у ній звершення споконвічного прагнення українського народу до спільності з західною цивілізацією, тобто певним чином ідентифікують її з цією цивілізацією, то руські історики, навіть уніати, такі як Гарасевич, Малиновський, Качала, дивляться на неї негативно, очевидно, не з причини католицьких догматів, а з причин народних.

На їхню думку, унія, яка мала урочисто відкрити епоху єднання, внесла роздвоєння в лоно народу і українського суспільства, розбила його на два ворожі табори, торуючи тим способом кожному українцеві дорогу до відступництва – праворуч чи ліворуч, змушуючи його до вічного хитання між релігійним почуттям і народним інтересом. Оце болісне духове роздвоєння виразно вчувається у творах найвидатніших українських письменників того часу, не минаючи і таких ревних католиків, як Смотрицький в останній період свого життя чи як Рутський. Демонічним виразом цього роздвоєння був окрик одного козацького ватажка під час воєн Хмельницького, який, бачачи на бойовиську купи польських і козацьких трупів, вигукнув: «Оце ж ваша унія: лежать ляхи і козаки в одній купі».

Щоправда, на літературному полі Берестейська унія викликала спершу значне полемічне пожвавлення, але це пожвавлення лише частково виходить на користь українського письменства, адже письменники-уніати за надто незначних винятків пишуть лише по-польськи. Бунти Косинського і Наливайка, які були немовби провіщенням майбутньої Хмельниччини, звернені майже виключно проти південноруських панів, навіть проти української народності, дали, поруч з іншими поштовхами, гасло українській шляхті до масового переходу до католицизму. Від 1590-1620 років майже всі видатні великопанські українські роди або вимерли, або були вже католицькими. А унія, яка в теорії мала бути оборонним валом для мови і народності українців, насправді зовсім не стала ним внаслідок недопущення уніатів нарівні з православними до найвищих санів у Речі Посполитій, в чому навіть Калінка слушно добачає одну з головних причин її слабкості [Wal. Kalinka, Sprawa ruska na Sejmie czteroletnim, Lwów, 1884, str. 13 i n[iżej], а також Likowski, Historya upadku unii w XVII – XIX w., t. 1, str. 298 i n[iżej] (цитую німецький переклад). – І[ван] Ф[ранко]].

Примітки

Каратаєв Іван Петрович (1817 – 1886) – російський бібліограф, збирач стародруків. Автор праць «Хронологическая роспись славянских книг, напечатанных кирилличными буквами 1491 – 1730 гг.» (1861), «Библиографические заметки о старопечатанных славянских изданиях» (1872), «Описание славяно-русских книг, напечатанных кирилловскими буквами» (1878, 1883).

Федоров (Федорович) Іван (бл. 1510 – 1583) – книгодрукар у Росії та в Україні. За наказом царя Івана IV Грозного збудував у Москві друкарню, де видав кілька книг. Перебравшись до Великого князівства Литовського, у маєтку Г. Ходкевича Заблудові продовжив справу книгодрукування. Працював у Львові, згодом в Острозі, де перейшов на службу до кн. Острозького. Тут заснував друкарню. Після розриву з Острозьким повернувся до Львова, де й помер.

Ходкевич Григорій (? – після 1570) – український, польський і литовський політичний та культурний діяч, меценат. Противник Люблінської унії. Засновник друкарні у Заблудові, де І. Федоров видав «Учителноє Євангеліє» (1568).

Заблудів – містечко на північному Підляшші, неподалік од Білостоку в Польщі, приблизно на пограниччі білорусько-польсько-українських земель. За кошти гетьмана Григорія Ходкевича тут було засновано друкарню (1568).

Люблінська унія – об’єднання Литви й Польщі в єдину Річ Посполиту, остаточно оформлене 1 липня 1569 р. на сеймі в Любліні. У складі нової Речі Посполитої опинилися такі українські землі, як Підляшшя, Волинь, Поділля, Брацлавщина та Київщина.

Флеров Іван Юхимович (1827 – 1879) – російський історик, журналіст; священик. Автор праці «О православных церковных братствах, противоборствовавших унии в Юго-Западной России в XVI, XVII, XVIII ст.» (1857).

Батюшков Помпей Миколайович (1810 – 1892) – російський історик, етнограф, освітній діяч. Ряд праць присвятив Україні: «Памятники русской старины в западных губерниях», «Холмская Русь», «Волынь».

Бандтке Єжи-Самуель (1768 – 1835) – польський історик, мовознавець, бібліограф. Доктор Ягеллонського університету. Автор таких праць, як «Історія краківських друкарень» (1815) та «Історія друкарень у Польському королівстві і Великому князівстві Литовському» (1826).

Зубрицький Денис Іванович (1777 – 1862) – український історик, етнограф, архівіст. Працював у Ставропігійському інституті у Львові, член Петербурзької АН.

Тяпін. – Йдеться про Тяпинського (Омеляновича) Василя Миколайовича (бл. 1540 – бл. 1604), білоруського й українського просвітителя, прихильника Реформації і близького за своїми політичними та релігійними поглядами до Симеона Будного. Близько 1580 р. у своїй друкарні видав Євангелію з паралельними текстами церковно-слов’янською та білоруською мовами і власною передмовою.

Стратин – тепер село Рогатинського району на Івано-Франківщині. Наприкінці XVI ст. власником маєтку був Гедеон Балабан, який 1599 р. заснував тут друкарню і 1602 р. – школу. У друкарні працював Памво Беринда.

Дермань – село поблизу м. Дубно на Рівненщині; на поч. XVII ст. тут був монастир, при якому діяла друкарня, якою керував Дем’ян Наливайко. У 1604 – 1605 рр. тут були видрукувані «Октоїх», «Діалог про православну віру», інші книжки.

Крилос – село, тепер Галицького району Івано-Франківської області. У 1604 – 1606 рр. тут діяла друкарня.

Єв’є – нині село неподалік Вільнюса, колишня власність князів Огінських. Заходами Богдана Огінського тут було створено друкарню, де й побачили світ «Новий Завіт» (1611, кириличним шрифтом), «Граматика словенська» М, Смотрицького (1619) та інші книжки.

Угерці – нині село Самбірського району на Львівщині.

Рохманів – нині село Шумського району Тернопільської області.

Разумовський Дмитро Васильович (1818 – 1889) – російський історик церковного співу, магістр теології; священик. Професор Московської консерваторії. Автор праць «Об основных началах богослужебного пения Православной греко-российской церкви» (1866), «Церковное пение в России» (1869) та ін.

Сокальський Петро Петрович (1832 – 1887) – український композитор, музикознавець, фольклорист.

Школа рорантистів у Кракові – капела співаків, яку заснував 1540 р. король Зигмунт І при королівській каплиці на Вавелі. Обов’язковим для капели був щоденний спів так званих роратів, а також участь у церковних службах. Існувала до 1872 р.

Сужинський Юзеф (1851 – 1919) – польський музикознавець, композитор, диригент; священик. Популяризатор давньої польської сакральної музики. Автор серії праць «Monumenta Musices Sacrae in Polonia» (вип. 1 – 4, 1885 – 1896) та інших студій.

Про українське малярство… статтю п. Лозінського… – Йдеться про працю В. Лозінського (Сигми) «Malarstwo cerkiewne na Rusi» (Kwartalnik Historyczny. – 1887. – Rocznik 1. – S. 149-209).

Павло з Алеппо (Павло Алепський, Павло Халебський; бл. 1627 – 1669) – сирійський мандрівник, архідиякон, автор записок про подорож на схід Європи у 1653 – 1656 рр.

Макарій 3-й (? – ?) – антіохійський патріарх у 1648 – 1675 рр., родом араб із Алеппо.

Косинський Криштоф (? – ?) – український шляхтич, гетьман запорозьких козаків у 1586 р. Через суперечку з кн. Острозьким підняв козацьке повстання, яке перетворилося в антипольське (1592 – 1593). Загинув у бою при облозі Черкас.

Гарасевич де Нойштерн Михайло (1763 – 1836) – український галицький історик, церковний діяч. Своїми заходами спричинив відновлення галицької митрополії, здобув для Греко-католицької церкви рівне й цілком незалежне від польської Римо-католицької церкви становище. Автор праці «Annales Ecclesiae Ruthene» (1863 р.).

Малиновський Михайло (1812 – 1894) – український історик, церковний діяч, греко-католицький священик, посол до Галицького крайового сейму. Автор праць з історії греко-католицької церкви («Die Kirchen- und Staats-Satzungen bezüglisch des griechisch-katolischen Ritus der Ruthenen in Galizien», 1861).

Смотрицький Мелетій Герасимович (1572 або 1575 – 1633) – український письменник-полеміст, поет, церковний діяч. Учень Кирила Лукаріса. Автор трактатів «Антиграфи» (1608), відомого «Треносу, або Плачу східної церкви» (1610), а також знаменитої праці «Граматика словенська» (1619). З 1627 р. – греко-католик, написав трактати «Умовляння» (1628), «Екзетезис» (1629) та ін.

Рутський Веньямин-Йосиф (1574 – 1637) – київський греко-католицький митрополит. Перейшов з римо-католицького обряду на грецький за наказом папи Климента VIII. Організатор греко-католицького чернецтва, автор численних творів соціального та богословського змісту.