Центри розвитку літератури

Іван Франко

Попри те, однак, Україна у той час, перед Хмельниччиною, не занепадала, а справді швидко підносилися. Берестейська унія дійсно створила значні прогалини в рядах православної ієрархії, посіяла зерна роздвоєння в широких народних верствах, але наразі порядок порушений не був, українські території під заслоною козацьких військ і польських загонів економічно зростали, залюднювалися широкі степи, зводилися міста, а в них не тільки чужі поселенці, а й також українці дороблялися маєтків і значення.

Внаслідок фатальних помилок польського уряду інтереси української народності щораз тісніше пов’язувалися з інтересами православ’я, яке також від 1621 р. разом з відновленням української православної митрополії в Києві почало знову підноситися і відчувати втрачений грунт, знайшовши оборонців і поборників у київських митрополитах, зокрема в Петрові Могилі, засновникові славного Могилянського колегіуму, в 1632 р. перетвореного в академію. Але і в цей час, від 1590 до 1620 р., церковні братства, зокрема львівське і віленське, посилено працювали над піднесенням української справи, в чому їм енергійно допомагав найперший магнат і сенатор Речі Посполитої князь Костянтин-Василь Острозький. Острог, Львів і Вільно були по черзі головними осередками духового і громадського життя України, головними центрами української літератури того часу.

Лише приблизно від 1620 року на перший план виходить Київ, де довкола митрополитів групується ціла плеяда здібних і працьовитих письменників, учених і педагогів. Література того часу (1560 – 1648) виявляється у порівнянні з часом попереднім і з часом наступним справді розкішно. Тут – постійний рух, пожвавлення, зацікавлення багатьма справами і проблемами. Для задоволення потреб церкви і суспільства виникає цілий ряд українських друкарень; вони друкують у переважній більшості церковні книги для практичних потреб служби Божої, однак поруч з ними друкується значна кількість книг суто релігійного змісту, але призначених для читання вдома, для плекання побожності, а також проповідей, перекладів із отців церкви, цілої Біблії чи її окремих книг, Житій святих, серед яких з’являється також відомий роман про Варлаама і Йоасафа, що видавався як твір св[ятого] Іоанна Дамаскина, а був насправді індійським романом, адаптованим до потреб християнського аскетизму. Українське видання цього роману (1637 р. в Кутейні) є чи не найдавнішим друкованим слов’янським перекладом цього твору, такого важливого в історії всесвітньої літератури [Роман про Варлаама і Йоасафа викликав цілий ряд досліджень, які не припинилися й досі. Опрацював їх, зокрема з урахуванням слов’янських літератур, сербський учений Стоян Новакович у своїй праці: Warłaam i Joasaf, prilog k’ poznawaniu uporedne literarne istorije u Srba, Bugara i Russa. Głasnik srpskog uczenog drusztwa, t. 50, str. i – 121, Belgrad, 1881. – І[ван] Ф[ранко]].

Ці твори, за малими вийнятками, не належать ще до власне літератури (зарахувати до неї можна тільки передмови і дедикації); але вони мають безсумнівне, важливе значення в історії розвитку мови, а часте їх видавання значними накладами свідчить про їх відчутну потребу, як і про відносну заможність української людності, яка могла забезпечити собі досить дорогі тогочасні видання. І слід додати, що ці видання доходили до найдальших закутків Русі, так що, наприклад, автор цих рядків мав можливість на початку цього року у сільських церковцях у горах Турківського пов[іту], в Ботелці і Яворові, оглядати дуже добре збережені церковні книги віленського друку з 1638, 1642 та інших років.

Характерним явищем української літератури тієї доби є релігійна полеміка. Цікава річ, що факт такої значної ваги, як Люблінська унія, в тогочасній українській літературі не знайшов зовсім ніякого відлуння, минув немовби непоміченим для українських письменників і публіцистів. Натомість такі факти, як спроби насильного впровадження григоріанського календаря, а згодом Берестейська унія, викликали надзвичайно жваву полеміку, витворили багату полемічну літературу. У ній з українського боку виступає ряд видатних постатей, гідних суперників Скарги, Гербеста, Кревзи та інших. У цьому ряді українських письменників-полемістів відзначимо насамперед двох князів: Костянтина Острозького [Як відомо, Острозький спершу засадничо не був противником унії і навіть писав у цій справі листи до Риму. Лише згодом, чи то вражений в особистій амбіції, чи бачачи, що впровадження унії в життя загалом не відповідає тим ідеалам, які він собі витворив, відвернувся від неї і всіма силами підтримував православ’я. Зібрання залишених після нього листів, надзвичайно важливих і цінних навіть з літературного погляду, досі не маємо. Його стосунок до унії представив Пелеш, Geschichte der Union, t. 1, s. 520 і наст[упні], t. 2, s. 7 і наступні, примітка. – І[ван] Ф[ранко].] і Курбського, емігранта-москаля, який, осівши на Волині, пильно зайнявся піднесенням освіти у своїй новій вітчизні [Зібрання полемічних творів і листів Курбського видав Устрялов у 1833 р., друге видання в 1842 р., третє – у 1868 р., а крім того, три його праці видано в місячнику «Православный собеседник», 1833; див. Порфирьев, История русской словесности, т. 1, Казань, 3 изд[ание], 1879, стр. 544. – І[ван] Ф[ранко]].

Довкола Острога як цивілізаційного центру групуються письменники: Герасим Смотрицький (батько Мелетія), Василь Острозький, Мотовило, Криштоф Бронський (ці обидва аріани, останній – автор відомої книжки «Апокрисис» [Українське і польське видання цієї рідкісної книги передруковано en regard у виданні: Русская историческая библиотека, т. VII, Петерб[ург], 1882, де також опубліковано полемічний твір Василя Суразького «О единой истинной православной вѣрѣ». «Апокрисис» був предметом окремих монографій Скабаллановича (1873) і Малишевського. Книжку Г. Смотрицького «Ключ царства небесного» з 1587 р. передрукував проф. Голубев у т. VII відділу І «Архива юго-западной России». – І[ван] Ф[ранко]]), нарешті, грецькі патріархи: Кирило Лукаріс, який певний час перебував в Острозі як учитель при тамтешній академії, Єремія царгородський і Мелетій Пігас александрійський, які присилали в Україну, найчастіше до Острога чи до Львова, свої полемічні твори в оборону православ’я, що друкувалися тут по-грецьки і по-руськи чи тільки по-руськи [Див.: Каратаев, ор. cit, № 124, 129, 142,154,173,178. Про Мелетія і його стосунки з Україною проф. Малишевський видав розлогу двотомову монографію п[ід] н[азвою] «Александрийский патриарх Мелетий Пигас и его участие в делах русской церкви», Киев, 1872. Другий том цієї праці, який з’ясовує стосунки Мелетія до української церкви, хоч і був надрукований, але не був наданий для публічного огляду і не був доступний для мене. Див. також: Szaraniewicz, Patryarchat wschodni i jego stosunki do Rusi, Kraków, 1889. Про Кирила Лукаріса див.: A. Pichler, Cyrillius und seine Zeit, München, 1862. –. І[ван] Ф[ранко]].

У другому центрі, у Львові, вогнищем, що об’єднувало довкола себе духове життя, не був двір магната, а братство міщан, Ставропігійське. Наприкінці XVI ст. працював там як учитель інший високоосвічений грек, Арсеній, єпископ еласонський і димоницький, ініціатор філологічних студій на Україні [Його лекції, ймовірно, дали поштовх до укладення «спудеями» братської школи першої в Україні граматики грецької мови, виданої у Львові 1591 року п[ід] н[азвою] «Адельфотес». Арсеній описав грецьким віршем свою подорож із патріархом Єремією зі Львова до Москви у 1588 – [15]89 рр. (Латинський переклад цього опису див. у: Starczewski, Historiae Ruthenicae scriptores exteri saec. XVI, t. II, nr. 10). Про Арсенія спеціальну монографію написав Оглобин у 1877 р., див. також про нього Голубєва, История Киевской духовной академии, домогилянский период, Киев, 1897, стр. 62-64. – І[ван] Ф[ранко]].

У Львові працювали також знаменитий друкар Федоров [Про нього див.: Петрушевич, Иван Федоров, русский первопечатник, Львов, 1883. – І[ван] Ф[ранко]], письменники Кирило Транквіліон Ставровецький, білорус Стефан Зизаній-Тустановський і вчений-філолог Памво Беринда, нарешті, безіменний, але освічений і талановитий автор відомого памфлету «Пересторога всѣмъ православнымъ зѣло потребная» [Про авторство цієї пам’ятки, опублікованої у виданні «Акты, относящиеся к истории западной России», т. IV, висловив кількаразово думку, зрештою, немотивовану, о. Петрушевич, приписуючи його якомусь Михайлові Гунашевському (див. «Историческое известие о церкви св[ятого] Пантелеймона», 1881, стр. 75, примітка, також «Сводная галицко-русская летопись с 1600 по 1700 год», т. II). На мою думку, яку деінде намагатимусь обгрунтувати, автором «Перестороги» був відомий львівський міщанин Юрій Рогатинець. – І[ван] Ф[ранко]].

До діячів цієї групи слід, нарешті, зарахувати львівського руського єпископа Діонісія Балабана, хоч ця постать не з кожного погляду заслуговує на нашу симпатію [Біографію цього єпископа, а радше його панегірик, див.: Науковий сборник Галицко-русской матицы, Львов, 1867, стр. 111, 119. – І[ван] Ф[ранко]].

На узбіччі від цього центру тримаються, хоч є завжди близькими до нього, два аскети і реформатори, гарячі фанатичні прихильники православ’я, однак водночас і сини народу, а отже, ті, що мають гостре око і чуйне серце для потреб цього народу. Це два ченці з гори Афон, Іван Княгиницький, в чернецтві прозваний Іовом, та Іван Вишенський. Перший з них реформує розширене законне життя у православних монастирях, врешті засновує в коломийських горах відомий скит Манявський, який немало причинився до зміцнення православ’я в тих краях і до реформування звичаїв православного духовенства [Життєпис Княгиницького через кільканадцять років після його смерті написав чернець зі скиту Ігнатій з Любарова (вид[аний] в «Зорі галицькій», 1860). Історію скиту аж до його закриття написав д-р Целевич, Історія скиту Манявського, Львів, 1887. – І[ван] Ф[ранко]]; другий посилає зі «Святої гори» в Україну свої полум’яні «посланія», полемізує з єзуїтами і уніатами, але водночас могутнім словом і з гарячим почуттям промовляє в обороні простого народу, виявляє хиби суспільного порядку в Польщі і закликає до усунення зла [З творів Вишенського в наш час не друковано нічого, вони зберігаються в рукописах, а деякі з них загинули. Про новіші видання і праці про цього автора див.: П. И. Житецкий, («Киевская старина», 1890, т. XXIX, стр. 494 – 532), а також мою не видану досі працю «Іван Вишенський і його літературна діяльність». – І[ван] Ф[ранко]].

У третьому центрі української освіти і літератури, у Вільні, творили два брати Зизанії Тустановські, ще до них працював аріанин Будний, а від 1610 р. там виступає могутня постать Мелетія Смотрицького, який пише по-українськи, то знову по-польськи, і лише в 1619 р. виступає зі своєю головною працею – «Граматикою слов’яно-руської мови», твором, який мав значний вплив на розвиток мовознавства не лише в південній Русі, а й у Москві, а почасти і в південній Слов’янщині [Про Смотрицького дуже багато писали як його сучасники, так і пізніші дослідники. З давніших письменників відзначимо Якова Сушу, Saulus et Paulus ruthenae unionis, Стебельського, Dwa wielkie światła, t. ї, з новіших – Гепіна-Калінки, Żywot bł. Jozafata Kuncewicza і Пелеша, Geschichte der Union, t. II. Усі ці письменники розглядали діяльність Смотрицького з позиції історії церкви, зокрема унії. Його значення як філолога окреслив Н. Засадкевич, Смотрицкий как филолог, Одесса, 1883; спеціальну працю про «Граматику» підготував молодий руський філолог Клавдій Білінський німецькою мовою. Про літературну діяльність і заслуги Смотрицького окремої праці досі немає. – І[ван] Ф[ранко]].

Близько 1615 р. починається рух і в Києві. Там Печерська лавра збирає біля себе значні ряди духових і літературних сил. Сам ігумен цього монастиря, Єлисей Плетенецький, займався літературою, видавав літургічні книжки і тлумачив отців церкви [Про нього див.: Голубев, История Киевской духовной академии, домогилянский период, Киев, 1887, стр. 100 – 105. – І[ван] Ф[ранко]]. Але головним світочем цього центру був Захарій Копистенський, родом з Червоної Русі, родич перемиського єпископа з таким самим прізвищем, автор монументальної праці «Палінодія», тобто огляду і доповнення усієї полеміки між східною і західною церквою, твір, якому з огляду на композицію, системність і грунтовність немає рівного в усій південноруській теологічній літературі навіть досі і який з огляду на мову, близьку до мови народу і при тім багату, гнучку і мелодійну (попри архіскладну матерію!), заслуговує на всілякі визнання [Біографічні подробиці про Копистенського див.: Голубев, ор. cit, стр. 108 – 117; «Палінодія», написана близько 1520 р., свого часу видана не була, як помилково твердить Стебельський, ор. cit, с. 33; її надруковано у четвертому томі публікацій Петербурзького археографічного товариства: Русская историческая библиотека, IV. Окрему монографію про неї написав В. З. Завитневич: «Палинодия» Зах[арии] Копыстенского, Варшава, 1883. – І[ван] Ф[ранко]]. Відтоді Київ утримує першість у духовому та літературному житті південної Русі аж до 1648 р. і навіть пізніше, аж до відходу київської митрополії під московський патріархат. Довкола Києва об’єднується довгий ряд таких видатних і заслужених письменників, як Ісайя Копинський Сильвестр Косов, Касіян Сакович, Кальнофойський, Петро Могила та інші.

Але окрім тих головних осередків духового життя, не бракувало в той час і інших, менших, і відзначу тут Дермань, де завершив своє життя Смотрицький, Корець, де після переїзду зі Львова жив Ставровецький, Луцьк, де близько 1620 р. православні на приватному з’їзді уклали цікаву promemoria про потреби церкви і українського народу п[ід] н[азвою] «Совѣтованіе о благочестіи» [Надруковане у виданні: Памятники, изданные временной комиссией для разбора древних актов, т. I, Киев, изд. 2,1848, стр. 224 – 291. – І[ван] Ф[ранко]]. Маємо дані, що в Луцьку створено також свого часу віршований переклад «Псалтиря» [Див.: Киевская старина, 1887, вып. 3, стр. 575 і далі. Від 1628 р. якийсь час існувала в Луцьку друкарня Павла ієромонаха, перенесена згодом до Чорної, і навколо неї теж почали групуватися місцеві літературні сили, як-от монах Андрієвич, Стефан Полумеркович та інші. Див.: Каратаев, ор. cit., під роками 1628 і 1629. – І[ван] Ф[ранко]].

Примітки

Могила Петро Симеонович (1574, за іншими даними 1596 – 1646) – український письменник, церковний і освітній діяч; архімандрит Києво-Печерської лаври, згодом – митрополит київський і галицький.

Острозький Костянтин-Василь Костянтинович (1527 – 1608) – політичний і культурний діяч української шляхти, один із найзаможніших магнатів Речі Посполитої; князь. Оборонець православної віри під час Берестейської унії. Був засновником шкіл, зокрема Острозької, друкарень, згуртував навколо них відомих письменників і культурних діячів.

Іоанн Дамаскин (675 – 749) – богослов, чернець монастиря сз. Сави в Єрусалимі. Автор філософсько-теологічної енциклопедії «Джерело знання» (у 3-х частинах). Відома в Україні в повному перекладі; вплинула на українську термінологію, зокрема граматичну.

Кутейно – містечко на території сучасної Білорусії, неподалік від міста Орша. Колишній центр книгодрукування.

Новакович Стоян (1842 – 1915) – сербський філолог, історик, громадський і політичний діяч. Автор граматики сербської мови.

Скарга Петро (1536 – 1612) – польський і український письменник-полеміст, предтеча і діяч Берестейської унії; єзуїт. Автор творів «О jedności kościoła Bożego pod jednym pasterzem» (1577), «Synod Brzeski i jego obrona» (1597) та ін.

Гербест Бенедикт (1531 – 1593) – польський письменник, богослов. Провадив серед православних пропаганду за унію з Римом Головна його праця – «Wiary kościoła Rzymskiego wywody i greckiego niewolstwa historia dla jedności». З ним полемізував Г. Смотрицький.

Кревза-Ржевуський Леон (Лев; 7 – 1639) – український та білоруський письменник, греко-католицький церковний діяч. Архімандрит у Вільні, перший смоленський греко-католицький архієпископ. Автор трактату «Obrona jedności» (1617).

Курбський Андрій (бл. 1528 – 1583) – російський письменник, політичний діяч, перекладач; князь. Після царської опали 1564 р. втік до Великого князівства Литовського, де володів землями в Литві й на Волині. Автор «Історії про великого князя московського» (1573), трьох послань до Івана Грозного. Захищав православ’я від греко-католиків і протестантів. Твори Курбського були поширені в Україні вже в другій половині XVI ст.

Устрялов Микола Герасимович (1805 – 1870) – російський історик, професор Петербурзького університету. Автор праць «Сказания князя Курбского» (т. 1 – 2, 1833), «История царствования Петра I» (незак., т. 1 – 4, 6, 1858 – 1864).

Смотрицький Герасим Данилович (? – 1594) – український письменник-полеміст, поет, освітній діяч. Ректор Острозької академії. Під його керівництвом здійснено переклад і видання Острозької Біблії. Автор полемічних трактатів «Ключ Царства Небесного», «Календар римський новий», спричиненого реформою календаря, яку запровадив папа Григорій XIII.

Суразький (Острозький) Василь (? – після 1598) – український письменник-полеміст, автор кількох творів, зокрема умовно названої «Книжиці» в шістьох частинах (1588), а також передмов до деяких острозьких видань.

Мотовило (? – ?) – український письменник-полеміст кінця XVI ст. Був прихильником аріанства (течії у християнстві, що заперечувала канонічне вчення церкви; на українських землях відома як социніанство). Прізвище походить, мабуть, від с. Мотовилівка (тепер Житомирської області), де, ймовірно, він народився. Перебував на службі у кн. Острозького. За його дорученням написав книжку (назва невідома), спрямовану проти трактату Скарги «Про єдність церкви Божої». Написана з протестантських позицій.

Бронський Криштоф (? – ?) – український письменник-полеміст другої половини XVI – початку XVII ст. Йому І. Франко приписував авторство «Апокрисису». «Апокрисис» («Апокризис») – твір української полемічної літератури, опублікований невідомим автором під псевдонімом Христофор Філалет спершу польською (1597), згодом давньоукраїнською (1598) мовами. Ймовірно, його автором був діяч Острозького літературно-наукового гуртка протестант Мартин Броневський (за іншими даними – Криштоф Бронський; друга половина XVI ст. – після 1632 р.). Твір випущено друком як відповідь на книгу П. Скарги «Synod Brzeski i jego obrona».

Лукаріс Кирило (бл. 1574 – 1638) – грецький церковно-політичний діяч, письменник-полеміст, педагог, був учителем і ректором Острозької школи, з 1612 р. (з перервами) – константинопольський патріарх.

Єремія, царгородський єпископ – Єремія II Транос (? – 1595), письменник-полеміст, активний борець за православ’я. 1583 р. він заборонив православному духівництву переходити на григоріанський календар. Приїздив до Московії і вів переговори у справі заснування московського патріархату. Повертаючись із Москви через Україну, підтримав Львівське братство.

Пігас Мелетій (1540 або 1550 – 1601) – александрійський патріарх. Брав участь у церковних справах в Україні, виступав в оборону православ’я.

Скабаланович Микола Опанасович (1848 – 1918) – російський історик. Автор дослідження «Об “Апокрисисе” Христофора Филалета» (1874).

Малишевський Іван Гнатович (1828 – 1897) – український історик. Досліджував історію Київської Русі, християнської церкви, зокрема Греко-католицької. Автор праць «Об отечестве “Слова о полку Игореве”» (1888), «Западная Русь в борьбе за свою веру и народность» (1894) та ін.

Голубєв Степан Тимофійович (1849 – 1920) – український історик, бібліограф. Професор Київського університету і Київської духовної академії. Досліджував історію освіти, культури і церковного життя в Україні. Автор праць «Библиографические замечания о некоторых старопечатных церковнославянских книгах XVI и XVII вв.» (1876), «Киевский митрополит Петр Могила и его сподвижники» (К., 1883-1898. – Т. 1-2) та ін.

Піхлер Алоїз (1833 – 1874) – російський та німецький історик церкви, теолог. Працював бібліотекарем у Санкт-Петербурзі. Був засуджений за крадіжку книг із бібліотеки, звинувачений у клептоманії. Заслання в Сибір згодом було замінено депортацією за кордон. Автор відомої праці «Geschichte der kirchlichen Trennung zwischen dem Orient und Occident» (1865), а також інших досліджень.

Еласонський Арсеній (1549 – 1626) – грецький і український письменник, церковний та освітній діяч. У 1585 р. у складі грецького посольства їздив до Москви, того-таки року прибув на Україну. Був першим ректором школи Львівського Успенського братства, викладав грецьку та слов’янську мови. Відомий також його «Опис подорожі до Москви» (1749 р.).

Старчевський Адальберт-Войцех Вікентійович (1818 – 1891) – російський літературо- і мовознавець, журналіст, видавець. Автор праць «Сказания иностранных писателей XVI века о России» (1841), «Литература русской истории с Нестора до Карамзина», «Жизнь Н. М. Карамзина» (1845) та ік.

Транквіліон Ставровецький Кирило (? – 1646) – український філософ, поет, богослов. У 1589 – 1592 рр. викладав у Львівській братській школі, на початку XVII ст. став активним учасником Львівського братства. 1626 р. перейшов у греко-католицизм. Автор віршів, філософських і богословських праць, зокрема, «Зерцало богословія» (1616), «Євангеліє учителноє» (1619), «Перло многоцінноє» (1646).

Зизаній Тустановський Стефан (справжнє прізвище – Кукіль; 7 – 1600) – український письменник і освітній діяч. Народився на Львівщині, тут працював, а з 1592 р. став проповідником при братстві білоруських міщан у Вільні (можливо, тому Франко називає його білорусом). Прихильник православ’я. Автор трактатів «Ізложеніє о вірі» (1596), «Казаньє святого Кирила» (1596). З ряду питань висловив погляди, близькі до ідеології діячів Реформації.

Беринда Памво (1555 або 1560 – 1632) – український письменник, лексикограф, педагог, гравер, друкар. Найвизначніша праця – «Лексикон славенороський» (1627); він – автор передмов та післямов до ряду лаврських видань та кількох панегіричних епіграм. Вперше в українському друкарстві запровадив сюжетні ілюстрації.

«Пересторога…» (1605 або 1606) – полемічний трактат в оборону православ’я з програмою культурно-освітньої діяльності. І. Франко приписує авторство «Перестороги» Ю. Рогатинцю, однак існують інші версії. Одні дослідники (Д. Зубрицький, П. Яременко) її автором вважають львівського священика А. Вознесенського, інші (М. Возняк, О. Білецький) – І. Борецького. Твір вперше опубліковано 1851 р.

Рогатинець Юрій (? – 1608) – православний діяч Львівського Успенського братства, багатий львівський міщанин; виступав за поміркованість у релігійній боротьбі.

Балабан Діонісій (? – 1663) – український релігійний діяч, єпископ луцький, згодом київський митрополит, прихильник Виговського, поставлений Константинополем всупереч натискові Москви.

Княгиницький Іов (справжнє ім’я – Іван; ? – 1621) – український письменник, церковно-релігійний діяч. Оборонець православ’я. На Афоні прийняв чернецтво під іменем Ієзикиїл. Реформатор чернецтва.

Ігнатій з Любарова (? – ?) – український письменник другої половини XVI – початку XVII ст. Був близький до Йова Княгиницького. У його «Житії і жизні преподобного отца нашого Іова» відображено численні історико-культурні та соціально-побутові факти другої половини XVII ст., зокрема, про перебування І. Вишенського в Україні у 1604 – 1606 рр.

Житецький Гнат Павлович (1866 – 1929) – український літературознавець, історик, книгознавець. Автор статей про українських письменників і вчених, зокрема, «Перший ректор Київського університету М. Максимович» (1904), «Граматика Мелетія Смотрицького» (1919), «Нові матеріали з історії заслання Т. Шевченка», «Одруження І. Франка» (1929) та ін. У Франка ініціали Житецького помилково подані як «И. П.», тобто Ігнатій (Гнат) Павлович. Насправді всі статті Житецького, які згадав Франко, написані батьком Гната – Павлом Гнатовичем (Игнатьевичем) Житецьким, про що добре відомо всім, окрім коментаторів творів Франка. М. Ж., 4.10.2013 р.

Два брати Зизанії Тустановські – Стефан (див. вище) і Лаврентій (? – 1634) – український письменник, мовознавець, церковний діяч, автор першого унормованого підручника з церковнослов’янської (славенороської) мови (1596), а також букваря «Наука ку читаню і порозуміню писма словенскаго» (1596).

Аріанин Будний – С. Будний, прихильник социніанства, течії у відродженому у XVI ст. аріанстві – раціоналістичному напрямі у протестантизмі, який не визнавав єдиносущності Святої Трійці. Аріанство поширилося на теренах Речі Посполитої, заперечувало Трійцю, безсмертя душі і вважало Христа простою людиною, наділеною, однак, божественними рисами.

Суша Яків-Іван (1610 – 1687) – письменник і церковний діяч родом з Мінська, Холмсько-Белзький єпископ. Сприяв відродженню василіанського чину. Автор листа до гетьмана І. Виговського, двох листів до полковника П. Тетері, трактату «Phoenix tertiato redivivus» (1644) та інших творів.

Стебельський Гнат (бл, 1748 – 1805) – історик церкви, василіянин родом із Волині. Вказана праця є першою частиною тритомника Стебельського.

Плетенецький Єлисей (бл. 1554 – 1624) – український письменник, церковний і культурний діяч. З 1599 р. – архімандрит Києво-Печерської лаври. Відродив тут друкарню. Автор передмов до «Часослова» (1616), «Анфологіона» (1619), «Божественної літургії» (1620) та інших творів.

Копистенський Захарій (Захарія) (? – 1627) – український письменник-полеміст, громадсько-культурний і церковний діяч. Народився у Перемишлі в сім’ї православного священика. У 1612 – 1614 рр. – архімандрит Києво-Печерської лаври. Був редактором і перекладачем низки лаврських видань. Головний його твір – «Палінодія, або Книга оборони» – є відповіддю на книжку Кревзи «Оборона церковної єдності».

Завитневич Володимир Зенонович (1853 – 1927) – український і білоруський історик, археолог. Викладав у Варшавському духовному училищі, згодом – у Київській духовній академії. Автор праць з історії Київської Русі. Дослідження про «Палінодію» – його магістерська дисертація.

Копинський Ісайя (друга половина XVI ст. – 1640) – український письменник, церковний і культурно-освітній діяч. Один із засновників Київської братської школи. Його обрано київським митрополитом, але польський сейм не затвердив сану. Оборонець православ’я. Автор трактату «Алфавіт духовний» (1710 р.).