Формування літературної мови

Іван Франко

Однак що є річчю, може, найважливішою, що становить невичерпний здобуток цього періоду, – то витворення писемної південноруської мови, мови літературної і наукової, значно ближчої до мови народу, ніж давня церковщина, і разом з тим дуже вже відмінної від мови Русі північної, чи московської, однаково зрозумілої для читацької публіки на всьому просторі південної Русі, а навіть подекуди і Русі Білої. Це явище надзвичайно важливе і, на мою думку, досі не досить ясно відчуте і підкреслене.

Ця мова витворилася на основі т[ак] зв[аної] білоруської книжної мови, тобто мови князівської литовської канцелярії, Литовського статуту, а надалі – мови Скорини і його перекладу Біблії [Про нього див.: П. В. Владимиров, Доктор Франциск Скорина, его переводы, печатные издания и язык, Петербург, 1888. Про білоруську мову: И. Недешев, Исторический обзор важнейших звуковых особенностей белорусских говоров, Русский филолог[ический] вестник, 1884, декабрь, стр. 1 – 54; Е. Ф. Карский, Обзор звуков и форм белорусской речи, Москва, 1886, а також Пастрнек, ор. cit., 69 – 70. – І[ван] Ф[ранко]]. Разом з Литовським статутом, обов’язковим і для південної Русі, ця мова поширилася по українських містах, дворах і монастирях. Маючи флексії значно ближчі до малоруських, ніж церковна мова, а синтаксис набагато вільніший і дуже гнучкий, ця мова вбирала в себе щораз більше південноруських форм і зворотів, не нехтуючи і церковними словами для виразу абстрактних понять, але поруч з тим всотувала багато польських слів, зокрема, для виразу понять і стосунків публічного і державного життя, яке саме після Люблінської унії на всьому цьому просторі було більш-менш однаковим.

Так витворилася мова – можливо, за нашими сучасними поняттями, не дуже мелодійна, не дуже чиста, але будь-що-будь здатна до розвитку і поступу, вільна і гнучка, така, що відповідала потребам і поняттям дуже широких кіл українського суспільства, вживана в судах, сеймиках і сеймах, у панських дворах, у королівських документах, у містах, а дуже значною мірою й сьогодні ще зрозуміла навіть для сільського люду, мова, якою були написані твори, що мали велике значення для духового розвитку України. Ця мова, безсумнівно, ще задовго до 1798 року довела б до перемоги чистої народної мови в українській літературі, якби не різні нефортунні обставини, на яких далі мені слід зупинитися і які значно сповільнили її розвиток [Характеристику цій, так би мовити, середньоруській літературній мові намагався дати П. Житецький, , ч. 1, Киев, 1889, однак з не досить чітко окресленим планом; він також опублікував цікавий «», Киев, 1888; обидві праці друкувалися колись у «Киевской старине» 1888 року. – І[ван] Ф[ранко]].

Вже в цій самій добі витворилася й певна реакція проти цієї літературної мови. Вихідним пунктом для неї були мовознавчі студії, і зокрема «Граматика» Смотрицького, який, немовби не зауважуючи новоствореної української мови, писав свою працю мовою церковнослов’янською, як мовою слов’янською κατ’έξοχήυ. Тому не дивно, що коли «Граматика» Смотрицького стала підручником у школах не лише в Україні, а й у Росії, цей факт вплинув дуже шкідливо на розвиток народної мови [Див. П. Житецкий, ор. cit, «Киевская старина», 1888, т. XXI, стр. 4. – І[ван] Ф[ранко]].

Особливо важливу роль відігравала в цьому сенсі київська школа, а з письменників варто відзначити насамперед митрополита Петра Могилу [Розлогу монографію про нього розпочав київський професор Голубев: «Киевский митрополит Петр Могила и его сподвижники», т. 1, Киев, 1883. – І[ван] Ф[ранко]], який, відкинувши нову літературну мову, намагався писати майже чистою церковнослов’янською мовою, послуговуючись водночас і мовою польською [Його перший твір, проповідь під назвою «Крест Христа Спасителя», виданий у 1632 р., вживає ще нову літературну мову; його записки про чуда на Русі, написані близько 1635 р., опубліковані Голубєвим (Архив Юго-Западной России, ч. 1, т, VII, стр. 49 – 132, Киев, 1887), окрім неї, написані мовою церковною, тією ж мовою був написаний його полемічний твір «Lithos», виданий, однак, самим автором у польському перекладі 1642 р. – І[ван] Ф[ранко]].

У вчителів і учнів тієї школи в другій половині XVII ст, бачимо дивну мовну строкатість, яка, що б там не було, свідчить про послаблення того сильного народного почуття, що почало вироблятися в добі перед 1648 роком, Одні, як Гізель, вживають поруч із польською лише церковну мову, інші пишуть тільки по-польськи, ще інші, як Галятовський, поруч із польською вживають лише південноруську літературну мову, ще інші, як козацькі літописці, пишуть виключно останньою, або ж, як Єрлич, тільки по-польськи, чи, як автор Густинської хроніки, лише по-церковному. Ця строкатість, на велику шкоду для закономірного розвитку літературної мови України, зберігається до кінця XVIII ст., коли одна частина українських письменників прихилилася до виробленої тимчасом російської мови, а друга рішуче переходить на бік чистої народної української мови.

Таким виявився розвиток літератури південної Русі до 1649 р. Як бачимо, це був багатообіцяючий початок. Майже у всіх царинах духової діяльности, доступних для тогочасної української інтелігенції, велась старанна праця: тлумачилось, компілювалося, переписувалося, засвоювався певний європейський досвід, який мав бути використаний для потреб свого народу. Почутгя національної свідомости повільно, але потужно пробуджувалося в широких народних масах, насамперед під впливом частих, справді геройських козацьких походів до Криму, Малої Азії, Варни, Стамбулу тощо з метою боротьби з турками й татарами і звільнення християнських бранців, під впливом таких геройських подій, як Хотинська битва 1621 р. і т. і. Тогочасна козаччина у своїх найкращих представниках, на зразок Петра Конашевича-Сагайдачного стає справжнім виразником лицарських доблестей українського народу. Справді лицарським духом віє також від нового героїчного епосу, який саме в цей час, між 1560 і 1648 роками, виникає в запорозьких степах. Чудові думи про Самійла Кішку, про бурю на Чорному морі, про втечу трьох братів з Азова, про Марусю Богуславку та інші [Критичне видання з чисельними поясненнями здійснили Антонович і Драгоманов: «Исторические песни малорусского народа», т. I, Киев. Про думи окремо писав Ч. Нейман у варшавському «Атенеумі» 1890 р. Монографію, яка розглядає думу «Про втечу трьох братів з Азова», видав Андрієвський п[ід] н[азвою] «Козацкая дума о побеге трех братьев из Азова», Одесса, 1885. – І[ван] Ф[ранко]] – це безсмертні пам’ятки отого першого періоду в розвитку козаччини, створені генієм самого люду, які назавжди стали предметом гордості українського народу.

Примітки

Скорина Франциск (Георгій) (бл. 1490 – бл. 1541) – білоруський та український учений-гуманіст, діяч культури, друкар. Користуючись матеріальною підтримкою впливових віленських міщан, організував у Празі друкарню, в якій за три роки видав 23 біблійні книги під назвою «Біблія руська…» (1520). а також «Апостол» і «Малу подорожню книжицю» (останні вже у Вільні).

Владимиров Петро Володимирович (1854 – 1902) – український і російський літературознавець; професор Київського університету св. Володимира. Автор праць «Доктор Франциск Скорина, его переводы, печатные издания и язык» (1888), «Обзор южнорусских и западнорусских памятников письменности от XI до XVII сі.» та ін.

Карський Євфимій Феодорович (1860 – 1931) – білоруський та український філолог; професор Варшавського університету. Автор праць «Обзор звуков и форм белорусской речи» (1886), «К вопросу о разработке старого западно-русского наречия» (1893), «О языке так называемых Литовских летописей» (1894) та ін.

Гізель Інокентій (бл. 1600 – 1683) – український письменник, учений. Уродженець Пруссії, замолоду переселився до Киева, де прийняв православ’я. Був викладачем і ректором Київської колегії, згодом – архімандритом і настоятелем Києво-Печерської лаври. Автор відомих творів: «Синопсис», «О істинній вірі», «Мир з Богом человіку», які московський патріарх визнав шкідливими.

Галятовський Іоаникій (? – 1688) – український письменник, проповідник; ректор Києво-Могилянської колегії, згодом – архімандрит Чернігівського монастиря. Крім «Ключа розуміння» (найвідомішої праці), видав також цілий ряд проповідей, спрямованих проти єзуїтів, євреїв, магометан, протестантів, а також збірник 445-ти чудес Богородиці, твори про загробне життя. Писав також польською мовою.

Єрлич Йоахим (1598 – після 1673) – український шляхтич пропольської орієнтації, письменник. Автор хроніко-мемуарних записок «Latopisiec albo Kroniczka różnych spraw i dziejów dawnych i teraźniejszych czasów…» («Літописець, або Хроніка різних справ і подій давніх і теперішніх часів…»), яка обіймає 1620 – 1673 рр. Твір видано у Варшаві 1853 р.

Густинська хроніка (Густинський літопис). – Йдеться про «Кройніку», укладену 1623 – 1627 рр. її авторство приписують Захарію Копистенському. Список хроніки зробив 1670 р. в Густинському монастирі біля Прилук Михайло Лосицький. Твір викладає історію України з часів Київської Русі до 1597 р. Існує також Густинський монастирський літопис, який фіксує події з історії монастиря від 1600 до 1640 р.

Конашевич-Сагайдачний Петро (? – 1622) – український політичний і культурний діяч, меценат, письменник. Кошовий отаман запорозьких козаків, гетьман України. Керував походами козаків на Туреччину, Москву, а також у Хотинській битві. Автор трактату «Про унію».

Нейман Чеслав (1852 – 1906) – український і польський історик, літературознавець, етнограф. Свої розвідки друкував у «Киевской старине» та польських виданнях. Серед них «Куплетные формы народной южнорусской песни» (1883), «Малорусский песенник XVIII века» (1884), «Суд Божий над душой грешника» (1884) та ін.

Андрієвський Митрофан Олександрович (1842 – 1887) – український фольклорист, літературознавець, культурно-освітній діяч. Автор праці «Дослідження тексту пісні Ігорю Святославичу» (1879 – 1880), багатьох розвідок у журналі «Киевская старина».