Відродження в кінці 18 ст.
Іван Франко
У той час, коли в уніатській Україні творився і збирався матеріал до «Богогласника», на лівому березі Дніпра здійснювався фатальний розкол між інтелігенцією і простим народом. Козацька старшина перетворилася на панів, грабувала для себе грунти і оселі простих селян та козаків і водночас русифікувалася. Психологічний процес цієї русифікації бачимо в тогочасних пам’ятках Ханенка, Маркевича, Вінського [Дві перші видані в додатку до «Киевской старины», третій – в «Русском архиве» за 1876 р., що його видає Бартенєв. – І[ван] Ф[ранко]] та інших. Та спаніла козацька старшина горнулася до центрів – Москви і Петербурга, допомагала творити т[ак] з[вану] російську літературу. Вже наприкінці XVII ст, такі козацькі нащадки, як Капніст і Каразін, займають високі місця в російському письменстві; сучасники Карамзіна і Жуковського – Наріжний, Перовський, Гнідич – здобувають для тієї літератури нові простори, аж поки врешті геніальний українець Гоголь не заклав могутніх і стійких підвалин під російську національну літературу [Про це див. надзвичайно багату фактами і повчальну працю М. Драгоманова «Література російська, великоруська, українська і галицька», Львів. 1875, – І[ван] Ф[ранко]].
Але поруч із тією течією були й інші, спершу слабкі і тихі, яким, однак, дано було щораз сильнішати. Традиції козацької вольності та автономії не завмерли в Україні ні поміж посполитим козацтвом, ні поміж простим народом, ані поміж змосковщеними панами. Ці традиції перепліталися зі здобутками не лише київської вченості, а й нових течій, які напливали тепер з Європи через Петербург. Багато синів колишньої козацької старшини, як колись сини литовсько-українських магнатів, навчалися в Європі, у Геттінгенському та Гайдельберзькому університетах, і приносили на Україну відомості про нові світи думки і знання, про імена Спінози, Вольтера і Руссо. Ці думки та ідеали далекі від російської дійсності, з ними слід приховуватися або ж протягувати їх до літератури, вони можуть об’являтися несміливо, щонайбільше в негативній формі, в сатирі.
Саме тоді, у XVIII ст., з’являється в Україні, як і в усій Росії, тип пана-ліберала, який, здобувши європейську чи напів-європейську освіту, не знає, що робити зі своїми ліберальними думками, почуває відразу до нікчемних політичних і суспільних відносин у Росії, але, не маючи сили їх змінити, філософує самотньо чи в тісному колі приятелів, виявляючи назовні свій лібералізм або зневажливою мовчанкою, або ущипливими словами, епіграмами тощо.
Оригінальним явищем на цьому тлі в Україні був філософ Сковорода, який здобув освіту в Німеччині, містик і пантеїст, що мандрував довгі роки по Україні по домівках знайомих панів і погорджував усім, що пахло «чином», становищем чи якимось стійким зобов’язанням, усе життя вірний своєму девізові: «Світ ловив мене, та не спіймав» [Про нього див.: Орест Халявский, Сковорода, укр[аинский] писатель XVIII ст. (Основа, 1862); Данилевский, Украинская старина, Харьков, 1866, а також Киевская старина, 1886, т. XVI, стр. 103 – 106: біографія Сковороди, написана приятелем Ковалинським. Збірка його творів із портретом видана у Петербурзі 1861 р. – І[ван] Ф[ранко]]. У колах тих панів, які в домашньому житті вживали українську мову, з’являлися, зрозуміло, для вжитку в вузьких приватних гуртках, сатиричні й гумористичні вірші, що втручалися не раз у сферу політики; тут виникали такі політичні памфлети, як віршована «Розмова Малоросії з Великоросією» [ М. Петровим у «Киевской старине», 1882, кн. 2, стор, 313 і н[аступні]; див. також кн. 7 за цей самий рік, стор. 137 і н[аступні]. – І[ван] Ф[ранко]] чи такі твори, як віршований переклад однієї новели з «Декамерона» Бокаччо [Див.: Киевская старина, 1885, кн. 6, . – І[ван] Ф[ранко]].
Що в тих сферах носилися не раз із чимось більшим, ніж ліберальні формулки, перейняті з західної Європи, що дуже живо згадувалася недавня історія, починаючи від 1648 р., що не припиняються мрії про українську автономію, – про все свідчить факт з’яви саме у сферах цих панів-лібералів уже на початку XIX століття голосної «Історії русів», приписуваної єпископові Георгію Кониському, але, безсумнівно, апокрифічної і написаної пізніше. Цей твір, який мав значний вплив на розвиток т[ак] зв[аного] українофільства в Росії у першій половині XIX ст., має невелику вартість як твір історичний, натомість як політичний памфлет, у якому за допомогою групування, закроювання і тенденційного освітлення фактів минулого представлені симпатії й антипатії сучасних авторові кіл, має вартість незаперечну [Цей твір опублікував М. Бодянський у виданні «Чтения в обществе истории», Москва, 1846. – І[ван] Ф[ранко]].
У нижчих верствах українського суспільства також жили традиції давніших часів, контрасних до нових життєвих обставин. Але фермент західноєвропейських ліберальних ідей сюди не доходив, а якщо доходив, то дуже слабо. Тож сатира і гумор, що виникають тут, мають менш визначні тенденції, оригінально поєднує sacra profanis [Див., наприклад, Рождественская вирша, Киевская старина, 1882, т. 2, стр. 168-171. – І[ван] Ф[ранко]] або ж зводиться до загальників, як безбарвна сатира Климентія [Про нього див.: П. Куліш, Обзор украинской литературы, І. Климентий, Основа, Петербург, 1861, січневий випуск, стор. 159 – 234. – І[ван] Ф[ранко]]. У чисельних віршах, що їх складали зазвичай сільські бакаляри, попи, відставні вояки і інші, маємо опрацьовані західноєвропейські фабліо, фрашки, анекдоти і новели [Такими є, наприклад, виданий Кулішем вірш про Кирика (Записки о Южной Руси, Петербург, 1857, т. 2) чи вміщений до збірки Драгоманова («Малорусские народные предания и рассказы», Киев, 1875) вірш про багатого селянина Гаврила. – І[ван] Ф[ранко]], в інших збереглися перероблені залишки давніших драм та інтермедій [Див,: М. Драгоманов, Із історії вірші на Україні, Ватра, літературний збірник, видав Василь Лукич, Стрий, 1887, стор. 122 – 129. – І[ван] Ф[ранко]].
Для характеристики тих часів ці твори дають цікавий матеріал [Таку характеристику на їх підставі намагався дати П. Житецький, Малорусские вирши нравоописательного содержания, Киевская старина, 1892, – І[ван] Ф[ранко]]; для історії української літератури вони теж дуже важливі, адже їх безпосереднім наступником, поетом, який зумів витворений ними гумористично-сатиричний апарат піднести до висот справжнього мистецтва, був батько нової, щиро народної української літератури – Іван Котляревський. Лише на підставі докладної оцінки цих безіменних гумористично-сатиричних віршів, збережених чи то в рукописних «нікчемних шпаргалах», чи в пам’яті українського народу, можемо зрозуміти таке дивне на перший погляд явище, як нова, національна українська література, яка розпочинається від травестії і з такої далекої від України теми, як мандрівки «козака» Енея [Добрий і грунтовний аналіз політичних, суспільних і національних обставин виникнення нової української літератури здійснив М. Дашкевич у своїй праці «Отзыв о сочинении Н. Петрова «Очерки истории украинской литературы XIX столетия]»», Петербург, 1888. – І[ван] Ф[ранко]].
Я згадував на початку, що історія південної Русі, а отже, й її література, від часу Люблінської унії аж до кінця XVIII століття являє собою образ високо трагічний. Я почергово окреслив фази, головні перипетії цієї трагедії. Із чудових зародків суспільної організації (братства і козаччина), а також духового та літературного руху, після великих потуг і жертв залишилися лише мізерні недобитки, скупі залишки. Занепад був безприкладний, цілковитий.
А проте український народ, попри важку долю, в якій бачимо його наприкінці XVIII століття, попри відірваність від світської, а значною мірою і духовної інтелігенції, попри цілковиту політичну безсилість, попри матеріальну і духову убогість, не загинув. Напівнесвідомо, неначе жартом, взявся до праці над віднайденням втраченої сили. Жарт невдовзі перетворився на запал, а в натхненній пісні Шевченка Україна вперше по довгих віках відчула обіцянку кращого майбутнього, відчула, що і для неї можливе самостійне життя, розвиток і поступ поруч з іншими, щасливими, цивілізованими народами Європи. Але таке життя може бути результатом лише величезної, невтомної праці, яка свідома своєї мети. Маємо факти, які свідчать про те, що до такої праці Україна здатна взятися серйозно.
Примітки
…в тогочасних пам’ятках Ханенка, Маркевича, Вінського – Ханенко… Микола Данилович (1691 – 1760) – український військовий діяч, мемуарист. Служив при генеральній канцелярії, виконував дипломатичні доручення, брав участь у походах. Був полковником обозним, потім генеральним бунчужним, далі генеральним хорунжим. Автор двох щоденників: «Діаріуш, или Журнал» (надр. 1852 р.) і «Дневник генерального хорунжего Николая X., 1727 – 1753 г.» (1884)….Маркевича…– йдеться, власне, про Марковича Якова Андрійовича (1696 – 1770), українського військово-політичного діяча, мемуариста, генерального підскарбія. Упродовж 1717 – 1767 рр. вів щоденник. Його спершу частково видав О. Маркович, згодом у повному обсязі – О. М. Лазаревський (т. 1 – 3, 1893 – 1897). Вінський Григорій Степанович (1752 – 1818) – український і російський мемуарист. Більшу частину свого життя прожив в Оренбурзькій губернії. Автор спогадів під назвою «Записки», написаних близько 1815 р. і надрукованих 1877 р.; містять відомості з тогочасного життя України. Вийшли у Петербурзі 1914 р. під назвою «Мое время».
Бартенєв Петро Іванович (1829 – 1912) – російський літературознавець, архівіст, видавець. Редактор історичного журналу «Русский архив». Автор праць «О сочинениях В. А, Жуковского» (1853), «Пушкин в Южной России: Материалы для биографии» (1862), збірника історичних матеріалів «Семнадцатый век» (т. 1 – 4, 1868) та ін.
Капніст Василь Васильович (1757 – 1823) – український та російський поет і драматург, громадський діяч. Представник української школи в російській літературі. Автор таких творів, як «Ода на рабство» (1806, написана у відповідь на запровадження кріпацтва в Україні), «Ода на истребление в России звания раба» (1786), комедія «Ябеда» (1798), яка принесла авторові значну популярність.
Каразін Василь Назарович (1773 – 1842) – український учений, винахідник, освітній і громадський діяч. Один із засновників Харківського університету (1805). Автор багатьох наукових досліджень у царинах метеорології, хімії, сільського господарства.
Наріжний Василь Трохимович (1780 – 1826) – російський письменник, представник української школи в російській літературі. Українець за походженням. Автор повістей «Российский Жильблаз, или Похождения князя Гаврила Симоновича Чистякова» (1814), «Богатый бедняк», «Запорожец», «Бурсак» (1824), «Два Ивана, или Страсть к тяжбам» (1825), багатьох поезій і кількох драматичних творів.
Перовський Олексій Олексійович (1787 – 1836) – російський письменник, представник української школи в російській літературі. Більше відомий під псевдонімом Антоній Погорільський. Внук Кирила Розумовського. Автор повістей «Лафертовская маковница» (1825), «Черная курица, или Подземные жители» (1829), збірки повістей та оповідань «Двойник, или Мои вечера в Малороссии» (1828), роману «Монастырня» (1833).
Гнідич (Гнєдич) Микола Іванович (1784 – 1833) – російський і український письменник, перекладач. Автор багатьох поетичних та кількох прозових творів, найширшу популярність йому приніс російський переклад «Іліади».
Данилевський Григорій Петрович (1829 – 1890) – російський і український письменник, етнограф, громадський діяч. Автор романів «Беглые в Новороссии» (1862), «Княжна Тараканова» (1883), «Черный год» (1888), збірки «Украинские сказки» (1851), книжки «Украинская старина» (1866, премія С. Уварова), інших художніх творів та етнографічних досліджень.
Ковалинський Михайло Іванович (1757 – 1807) – український письменник, освітній діяч; приятель і послідовник Сковороди, автор праці «Житие Григория Сковороды: Писано в 1794 г. в древнем вкусе», опублікованої в журналі «Киевская старина» 1886 р.
«Розмова Малоросії з Великоросією» – «Розговор Великоросії з Малоросією» (1762), твір Семена Дівовича (? – ?), українського письменника.
…переклад однієї новели з «Декамерона» Бокаччо. – Йдеться про дослідження В. Науменка «Новелла Бокаччо в южно-русском стихотворном пересказе XVII – XVIII ст.».
Климентій – Климентій Зиновіїв (середина XVII ст. – після 1712), український поет, пареміограф, фольклорист, автор рукописної збірки силабічних віршів, до якої увійшла й багата колекція народних прислів’їв та приказок. Збірку опублікував 1912 р. В. Перетц.
Лукич Василь (справжнє ім’я та прізвище – Володимир Лукич Левицький; 1856 – 1938) – український культурний і громадський діяч, видавець, літературознавець, бібліограф. Автор літературознавчих статей про творчість П. Гулака-Артемовського, Т. Шевченка, Я. Щоголева, О. Кониського та інших письменників.