Жанри літератури

Іван Франко

До сфери власне літератури значною мірою входять такі явища, як церковна пісня, яка саме в цей час з’являється в Україні під впливом протестантизму (маю тут на увазі римовану пісню, яка не входить у ритуал східної церкви); найдавніші пам’ятки українських віршів цього типу, що зберігаються в рукописі познанської бібліотеки Рачинських, сягають 1580 р. [Див.: А. Brükner, Ein weissrussicher Codex miscellaneus der Gräfl. Raczyńskischen Bibliotek in Posen, Archiv für slavische Philologie, IX, t. 3, c. 387; першим звернув увагу на цей кодекс і подав з нього уривки О. Волинський, Чтения в Имп[ераторском] обществе истории и древностей росс[ийских], Москва, 1846, т. І; одну пісню передрукував Я. Головацький в «Науковом сборнике Гал[ицко]-рус[ской] матицы», Львов, 1865, стр. 229. – І[ван] Ф[ранко]]

У цей період українці витлумачували і переробляли багато західних і східних моралізаторських романів, фацецій і легенд, як, наприклад, найпопулярнішу в цілій Європі «Gesta Romanorum», повість про царя Олександра, повість про сімох мудреців, згодом рицарські романи про Трістана та Ізольду, про зруйнування Трої, про королевича Бову д’Антона, нарешті, збірки байок і апологів, відомі під іменами Пільпая («Стефаніт та Ігнілат», уривок з індійської «Панчатантри») чи Езопа. Ці повісті, хоч і дуже популярні свого часу, не були надруковані і лише в останні часи вийшли друком [Див.: Костомаров, Памятники древней русской литературы, изданные гр[афом] Кушелевым-Безбородко, Петерб[ург], 1860, зокрема т. І і II; П. П. Вяземский, Римския деяния (видання Общества любителей древней письменности, т. 5 і 33), Москва, 1877; История семи мудрецов (видання цього ж товариства, т. 29 і 35); А. Н. Веселовский, Из истории романа и повести, т. 2, присвячений критичному розглядові цих повістей; том репродукує їх текст із познанського рукопису; літературу з слов’янськими опрацюваннями цих повістей подає, хоч і не вичерпно, д-р Фр. Пастрнек, Bibliografische Uebersicht über die slavische Philologie, 1876-1891, Berlin, 1892, s. 184-187, 224 – 236, 263 – 265. – І[ван] Ф[ранко]].

До цього ж виду моралізаційно-поетичної літератури слід зарахувати стародавні церковні апокрифи і пізніші перероблені на їх підставі повісті і легенди [На Заході про них говорить величезна література, зібрана, наприклад, у працях Едв. Ройса, Geschichte der heiligen Schriften des alten Testamentes і G[eschichte] d[er] h[eiligen] Schriften des neuen Testamentes. У російській літературі найважливішими є: видання текстів Костомарова, Памятники старинной русской литературы, Петерб[ург], 1860, зокрема т. III i IV; Тихонравов, Памятники отреченной русской литературы, Петерб[ург], 1863, 2 томи; тексти окремих апокрифів друкувалися в квартальнику Тихонравова п[ід] н[азвою] «Летописи русской литературы, Петерб[ург], 1862 – 1864, в місячнику «Киевская старина» тощо. Див. також: д-р Пастрнек, ор. cit, 182 – 183.3 опрацювань найважливішими є: Пипіна, «Очерк литературной истории старинных повестей и сказок русских», Петерб[ург], 1858; Веселовського «Славянские сказания о Соломоне и Китоврасе», Петерб[ург], 1872; Порфир’єва «Апокрифические сказания о ветхозаветных лицах и событиях», Казань, 1872 і його ж «Апокрифические сказания о ветхозаветных лицах и событиях по рукописям соловецкой библиотеки», Петерб[ург], 1877. – І[ван] Ф[ранко]].

Насправді в Україні ці повісті були відомі і використовувалися давніше, але лише тепер, із розвитком освіти і охоти до читання, зросла їх популярність, а водночас значну масу нових повістей цього типу запозичено з Заходу (з Польщі, Чехії, Німеччини) і з півдня (з Сербії, Болгарії, з гори Афон тощо). У південній Русі існувала в рукописах найбільша частина загалом відомих російських апокрифів [Окрему працю південно-руським апокрифам присвятив М. Сумцов, «», Киев, 1888 (відбитка з «Киевской старины»). – І[ван] Ф[ранко]]. Особливо популярними були: «Слово про початок і кінець світу» Методія Патарського [Про нього спеціально писав О. Веселовський, «Опыты по истории развития христианской легенды», Журнал министерства народного] просвещения], 1885. – І[ван] Ф[ранко]], слово про Адама і Єву, про Соломона і Китовраса [Про нього – розкішна студія О. Веселовського «Славянские сказания о Соломоне и Китоврасе», Петербург], 1872. – І[ван] Ф[ранко]], візії про пекельні муки, а саме, «Хождение Богородиці по мукам», «Хождение Павлово» [Про ці візії див.: Буслаев, Исторические очерки нар[одной] словесности, т. II, а також: Л. Шепелевич, Очерки из истории средневековой литературы и культуры, Харьков, 1890, і його ж Этюды о Данте. I. Апокрифическое видение св[ятого] Павла, вып. 2, Харьков, 1891-1892. – І[ван] Ф[ранко]], нарешті, надзвичайно популярний досі «Лист небесний, або Епістолія о неділи» разом зі «Словом про 12 п’ятниць» [А. Веселовский, Опыты…, Журнал министерства нар[одного] просвещения, 1886. – І[ван] Ф[ранко]].

Але в білоруських і південноруських рукописах віднаходимо й такі апокрифи, як «Євангеліє Никодима» і «Книга Еноха», причому слід зауважити разючий факт: цей останній твір вже тоді (у XVII ст.) і донедавна в Європі вважався втраченим і лише в нашому столітті був відкритий у коптському тексті і з нього перекладений на європейські мови [Текст цього апокрифа з полтавського рукопису 1679 року опублікував Андрій Попов, «Библиографические материалы», Москва, 1879, стр. 67-139; про нього писав (не знаючи українського тексту) А. Смирнов, «Книга Эноха», Казань, 1888. – І[ван] Ф[ранко]].

Українська драматична література, яка теж розпочинається в цей період, є відростком польської, чи, власне, західноєвропейської релігійно-звичаєвої драми. Містерія і «моральності» (розмова алегоричних осіб), вертеп, врешті, інтермедія та інтерлюдія – ось головні жанри цієї драми. Пам’ятки українських містерій і вертепів, які збереглися до наших днів, походять із дещо пізніших часів, з другої половини XVII ст., але немає сумніву, що початки українського театру сягають вже кінця XVI ст., в чому переконуємося з енергійних нарікань Івана Вишенського на «машкарне злодійство» в українських церквах і монастирях [Ер. Ізопольський у статті «Dramat wertepowy o śmierci», («Ateneum» Крашевського, 1843, t. 3, s. 67) твердить, що в Ставищах бачив давній зразок вертепу з написом «1591 года сооружен». З двох українських містерій, що сягають середини XVII ст., одну, написану близько 1655 р. з рукопису, що зберігається в селі Смереків, я опублікував у «Киевской старине» (1891, квітень, стор. 131 – 154), про другу, що існує в рукописі Київської академії духовної, згадує М. Петров, «Очерки украинской литературы XVIII в.», Киев, 1880. Обидві стосуються муки Христа. – І[ван] Ф[ранко]].

Містерії в вузькому сенсі не були, мабуть, ніколи такими популярними в Україні, як вертеп, залишки якого збереглися до наших днів, у якому біблійна тема, що відігравалася в горішньому ярусі, переплітається з гумористичними сценами, взятими з життя українського народу, які відігравалися в ярусі нижньому [Див.: Маркевич, Обычаи, поверья и пр[очее] малороссиян, Киев, 1860, де в додатку надруковано текст вертепу; П. Галаган, Малорусский вертеп, «Киевская старина», 1882, октябрь; нарешті, П. Житецкий, , «Киевская старина», 1892, май, с. 157 – 175. – І[ван] Ф[ранко]].

Найбільше творчості та оригінальності виявили українські актори інтермедій, тобто веселих фарсів і новелок чи діалогізованих фрашок, якими перепліталися поважні «трагедії» чи містерії. Постаті з цих інтермедій – козак, циган, жид, український дяк – користувалися популярністю не лише в Україні, а й у Польщі та Московщині: найдавніші пам’ятки цього жанру – то дві інтермедії львів’янина Гаватовича опубліковані 1619 р. в його «Трагедії св[ятого] Яна, заступника Божого» і передруковані в «Киевской старине» 1883 р. [Про них див.: П. Кузмичевский (М. Драгоманов), , «Киевская старина», 1885, ноябрь, стр. 371 – 408. – І[ван] Ф[ранко]] Значна кількість дещо пізніших українських та українсько-польських інтермедій зберігаються в рукописах Імператорської бібліотеки в Петербурзі [Про них див.: Тихонравов, Летописи русской литературы, т. I; П.О. Морозов, Очерки из истории русской драмы XVII – XVIII столетий], Петербург], 1888 (цитую перше видання, не маючи під рукою другого), стр. 68 – 77; Alex. Brükner, Polnisch-russische Intermedien des XVII Jahrhunderts (Archiv für slavische Philologie, t. XIII, s. 224 – 236 і 398-417). – І[ван] Ф[ранко]].

На грунті суто світських потреб та інтересів стоять твори правничі, вірші з певної нагоди і гратуляційні, які з’являються у цей час: «Хронологія» Андрія Римші (Острог, 1581), «Трибунал обивателям великого Князства Литовського» (Вільно, 1586), «Статут Литовський» (Вільно, 1588), «Просфонима на честь митрополита Михайла Рогози» (Львів, 1591), «Плач, або Лямент на смерть Григорія Желіборського» (Львів, 1615), «Лямент на смерть Карповича» (Вільно, 1620), «Вірші К. Саковича на погреб гетмана Конашевича-Сагайдачного» (Київ, 1622), «Епікідіон, чилі Вірші жалобні на погреб Василиси Яцковни», нап[исав] Стефан Полумеркович (Луцьк, 1628), «Імнологія на честь Петра Могили», яку написав Памво Беринда (Київ, 1630), «Евфонія веселобрмячая» на честь П. Могили (Київ, 1633), «Αναυημα τής τιμής», вірші на честь львів’янина Григорія Кирницького, коли той отримав ступінь доктора Падуанського університету, написав Яків Седовський (Венеція, 1641) тощо [Каратаев, ор. cit., passim. – І[ван] Ф[ранко]].

Але на особливу увагу заслуговують праці над українською мовою і граматикою Зизанія Тустановського, Мелетія Смотрицького і Памви Беринди [Див.: Ом. Огоновський, Історія літератури руської, ч. І, Львів, 1887, стор. 177 – 190. – І[ван] Ф[ранко]]. Ймовірно, в цей період також з’явився підручник з теорії музики Дилецького, знайдений в рукописі в бібліотеці г[реко]-кат[олицької] львівської капітули [Див.: Порф. Бажанський, Історія руського церк[овного] пінія, Львів, 1890, стор. 2. – І[ван] Ф[ранко]]. Годиться тут також згадати про опис подорожі по святій землі, який написав один обиватель з Червоної Русі близько 1607 р. [«Путник о граді Єрусалимі», составлен неізвістним галицко-русским паломником между 1597-1607 г., сообщил А. С. Петрушевич (Науч[ный] сборник Гал[ицко]-рус[ской] матицы, 1871); кілька думок про цей твір я вмістив до своєї рукописної праці «Іван Вишенський і його літературна діяльність», де також намагався з’ясувати, хто був її автором. – І[ван] Ф[ранко]]

Примітки

Косов (Косів) Сильвестр (? – 1657) – український письменник, церковний діяч, філософ. Був префектом Києво-Могилянської академії, згодом – київським митрополитом. Мав напружені стосунки з Б. Хмельницьким; вітав у Києві польські війська 1651 р. Виступав проти союзу України з Росією. Основні його праці – «Exegesis» (1635), «Patericon» (1635), оригінальне польськомовне перелицювання «Києво-Печерського патерика».

Сакович Касіян (бл. 1578 – 1647) – український поет, перекладач, філософ, богослов. Був ректором Київської братської школи, однак з 1625 р. перейшов у греко-католицизм, а з 1641 р. став римо-католиком. Автор трактату польською мовою «Аристотелеві проблеми» (1625), збірника весільних і похоронних промов, відомої «Вірші на жалосний погреб Петра Конашевича Сагайдачного» (1622).

Кальнофойський Афанасій (? – ? ) – український письменник кінця XVI – початку XVII ст. У 1638 р. видав польською мовою книгу «Тератургима, або Чуда», в якій оповів про чудеса у Печерському монастирі.

Павло ієромонах (у Луцьку) – мабуть, Павло Домжив-Люткович, або Люткович-Телиця, український мандрівний друкар, письменник, ієромонах (початок XVII ст.).

Андрієвич Давид (? – ?) – український поет першої половини XVII ст. Належав до Луцького братства, ймовірно, був учителем братської школи. Автор твору «Лямент по святобливо вмершім… Іоанну Васильевичу, презвитерю» (1628).

Полумеркович Стефан (перша половина 17 ст.) – український поет. Автор друкованого панегірика «Епикидион, або Вірша жалобния на погребеніє Василиси Яцковни» (1628).

Брюкнер Александр (1856 – 1939) – польський славіст, історик культури. Досліджував польську, російську, інші слов’янські літератури, фольклор. Писав польською та німецькою мовами. Основні праці – «Нарис історії польської літератури» (1903), «Історія російської літератури» (1905), «Нарис історії слов’янських літератур і літературних мов» (1929, у співавторстві). Підтримував контакти з багатьма українськими вченими, зокрема з І. Франком, який написав кілька рецензій на його праці.

«Gesta Romanorum» («Римські діяння») – середньовічний літературний збірник, що виник у XIII ст. і містить близько 180 оповідань псевдоісторичного характеру, пов’язаних переважно зі старим Римом. Твори з нього були широко відомі в Україні у 17 – 18 ст.

В’яземський Павло Петрович (1820 – 1888) – російський літературознавець, історик, архівіст. Син поета П. Вяземського. Автор праць «Замечания на “Слово о полку Игореве”» (1875), «”Слово о полку Игореве”: Исследование о вариантах» (1877) та ін.

Веселовський Олександр Миколайович (1838 – 1906) – російський літературознавець, фольклорист, етнограф, професор Петербурзького університету. Один із найяскравіших представників порівняльно-історичної школи. Здобутки Веселовського високо цінував І. Франко, листувався з ним.

Тихонравов Микола Савич (1832 – 1893) – російський літературознавець, професор Московського університету, представник культурно-історичної школи в літературознавстві. Основні праці присвячено дослідженню давньої російської та української літератур.

Сумцов Микола Федорович (1854 – 1922) – український фольклорист, етнограф, літературознавець, професор Харківського університету, член Петербурзької АН, ВУАН.

Методій Патарський (Лікійський; ? – 312) – єпископ міста Патар, потім Тир у Фінікії, один із популярних візантійських християнських письменників, автор релігійно-полемічних трактатів і проповідей. Окремі його твори були відомі в літературі Київської Русі, зокрема «Откровеніє».

Буслаєв Федір Іванович (1818 – 1897) – російський філолог і мистецтвознавець, професор Московського університету. У фольклористичних дослідженнях виступав прибічником міфологічної школи, згодом взяв на озброєння теорію запозичення.

Шепелевич Лев Юліанович (1863 – ?) – український історик літератури, професор Харківського університету. Автор праць «Немецкая повесть на славянской почве» (1885), «Очерки из истории средневековой литературы и культуры», праць про творчість Данте, Сервантеса, Шекспіра, Гауптмана та ін.

Попов Андрій Миколайович (1841 – 1881) – російський літературознавець та історик, дослідник давньої літератури. Автор праць «Историко-литературный обзор древнерусских полемических сочинений против латинян XI – XV веков» (1875), «Древнерусские полемические сочинения против протестантов» (1878 – 1879), «Материалы для истории унии в Юго-Западной России» (1879) та ін.

Смірнов Олександр Іванович (1842 – 1905) – російський літературознавець; професор Варшавського університету.

Ізопольський Еразм (псевдонім – X. Білоцерківський; бл. 1812 – ?) – польський етнограф; священик. Збирав український фольклор. Автор книжки «Duma z dum ukraińskich. Pieśni lirnika o ukraińskiem kozactwie» (1858).

«Ateneum» Крашевського – літературно-науковий журнал «Ateneum» (1841 – 1851), що його видавав у Вільні польський письменник Юзеф-Ігнацій Крашевський (1812 – 1887).

…одну… я опублікував у «Киевской старине». – Йдеться про статтю «Мистерия страстей Христовых», за підп.: Мирон.

Гаватович (Гават) Якуб (1598 – 1679) – польський письменник і культурно-освітній діяч. Учителював у м. Кам’янка Струмилова (тепер Кам’янка Бузька на Львівщині), з 1669 р. жив у Львові. Українські інтермедії до його драми з умовними назвами «Купив кота в мішку» та «Найкращий сон» були вперше опубліковані 1620 р.

Морозов Петро Осипович (1854 – 1920) – російський історик літератури, театрознавець. Друге видання його праці, на яке покликається І. Франко, має назву «Історія російського театру до другої половини XVIII ст.»; з’явилася друком 1889 р.

Римша Андрій (бл. 1550 – після 1595) – український і білоруський письменник, освітній діяч, видавець. «Хронологія» – найвідоміший його твір.

Рогоза (Рагоза) Михайло (після 1540 – 1599) – київський митрополит, родом із Волині. 1590 р. очолив переговори з Римом про унію. Був активним організатором Берестейської унії 1596 р.

Желіборський Арсен (Андрій; 1618 – 1663) – православний єпископ Львівщини; заснував друкарню при соборі св. Юра.

Седовський Яків – львів’янин, навчався у Венеції. Автор панегірика «Αναυημα τής τιμής добродѣтелми и благочестиєм украшенному скуснѣйшому й цѣломудрѣйшому мужу кир Гр. Кірніцкому в Россіѣ Лвовскіа земля обивателю…» (Венеція: Друкарня Марка Гінамма, 1641).

Дилецький Микола (1630 – 169?) – український композитор і музикознавець, автор відомого трактату про основи партесного багатоголосся «Грамматика пѣнія мусикійского» (1677).