Хмельниччина
Іван Франко
Але ось на початку 1648 року зривається велика, довголітня і плідна найфатальнішими наслідками буря – козацька війна. Не думаю вдаватись у дослідження мотивів і перебігу цієї бурі, але мушу торкнутися дуже важливої суперечки, яка стосується її значення і вартості для народного розвою південної Русі. Більшість українських істориків на чолі з Костомаровим бачить у війнах Хмельницького і його наступників з Польщею гордість українського народу, докази великого героїзму і піднесення народних сил, факти, гідні подиву і вдячності нащадків. Схожим чином подають ці війни і російські історики (Соловйов), вбачаючи особливу Божу ласку в тому, що внаслідок зусиль Хмельницького і його наступників Україна звільнилася від унії, від Польщі, від західних впливів і припала до Росії.
Натомість польські історики донедавна вперто стояли на легітимістському становищі і бачили в козацьких війнах бунти самозваних гетьманів і п’яного натовпу проти законної влади українських магнатів і польських королів та й найновіші дослідники не можуть знайти в них нічого більше, як тільки джерело великого лиха як для України, так і для Польщі, звитягу варварства і темноти над цивілізацією і остаточне приготування для панування Москви на всьому просторі сарматської височини [Див., напр.: Wł. Łoziński, Lwów starożytny, II, Lwów, 1890, pierwsze wyd., str. 247 i nastlępne]. – І[ван] Ф[ранко]].
Погодження цих суперечливих поглядів сьогодні є справою передчасною, аж поки не буде згоди на певне загальне мірило для вимірювання важливості і значення історичних подій. З цієї суто наукової суперечки стирчить значною мірою жало живих симпатій чи антипатій, взятих згори національних і суспільних опіній, які так шкідливо впливають на те, що звично зветься «українським питанням». Вважаю, однак, що подальші предметні дослідження цієї кривавої і бурхливої епохи, що тривала від 1648 р. приблизно до битви під Полтавою в 1708 р., врешті-решт призводитимуть до щораз більшого порозуміння, залагоджуватимуть суперечності, спонукуючи до обопільних поступок. Вже тепер бачимо знаки, які віщують цю пожадану зміну. Чисельні архівні публікації Київської археологічної комісії і оперті на них монографії Антоновича, Ореста Левицького, Владимирського-Буданова, Новицького і Лазаревського з українського боку і праці Яблоновського, Кубалі, Й. Антонія – з польського добре спричинилися до поглиблення і розширення студій над генезою і перебігом козацької бурі, а отже, приготували грунт для її всебічної оцінки. Недавно опублікована в «Квартальнику історичному» чудова праця Корзона, що є до певної міри ревізією актів, які стосуються Хмельницького, дає, без сумніву, потужний імпульс до нових пошуків, а отже, до глибокого проникнення в душу цієї постаті і в дух усієї епохи, яка нею урочисто відкривається.
Особливої згадки заслуговують дві розлогі історичні праці талановитого українського письменника П. Куліша: «История воссоединения Руси» і «Борьба Малороссии с Польшею». Ці праці мають радше симптоматичну, аніж суто наукову вартість. Автор займає еклектичну позицію, поділяючи той погляд з польськими істориками, що війни Хмельницького були звичайним бунтом, повстанням дикунства проти цивілізації і знищенням культури, прищепленої Польщею на українських землях, а з іншого боку, поділяючи висновки російських історіософів, що Україна одвічно була призначена на те, щоби бути єдиним організмом із Московщиною, і що лише в такій спілці вона може виконати своє призначення. Але позаяк не підлягає сумніву, що Московщина після приєднання до неї України не лише не примножувала її цивілізації, освіти і добробуту, а й не раз здійснювала цілком протилежне, – у Куліша виникає багато невідповідностей і суб’єктивних суджень при оцінюванні фактів і постатей.
Значно важливішими і більш повчальними, на мою думку, є цілком неполемічні і оперті на архівних документах праці проф. Владимирського-Буданова «Передвижение южно-русского населения в эпоху Богдана Хмельницкого» [«Киевская старина», 1888, т. XXII, стр. 79 – 116. – І[ван] Ф[ранко]] чи Д. І. Багалія «Очерки из истории колонизации и быта степной окраины Московского государства», зокрема 5-й розділ 1-го тому (стор. 378 – 571) – праці, які ad oculos з’ясовують нам суспільні, а насамперед економічні наслідки козацьких воєн.
Значне зменшення людності на правому березі Дніпра, почасти замордованої чи забраної в ясир татарами, почасти збіглої в безлюдні задніпрянські степи, знищення незліченних селищ, сіл, містечок і квітучих міст, спалення дворів, храмів, оборонних замків разом із нагромадженими в них набутками запопадливої праці багатьох попередніх поколінь – ось основні економічні результати цих воєн, які на довгі сотні літ підтяли економічну силу краю, а наслідки яких відчутні й досі.
Але до такого економічного результату слід додати й аналогічний наслідок у духовому і літературному бюджеті, наслідок, на який, на мою думку, досі не звернено ще достатньої уваги. Адже зруйнування стількох міст і містечок означало знищення такої ж кількості осередків освіти! Адже разом із селами і селищами зникали школи і братства! Таж разом із дворами, замками і храмами горіли, нищилися і зникали книжки, рукописи, документи й цілі архіви, йшли з димом картини, знищувалися цінні вироби мистецького промислу, одним словом, марнувався цілий духовий фонд, набутий важкою і ретельною працею минулих літ! І ці втрати були, звісно, не менші, аніж втрати економічні, були ще більш непоправними. Хвалії і співці козаччини, які б’ють чолом героїзмові козаків, не раз справді подиву гідному, не повинні забувати, що позірно прекрасну історію сам український народ охрестив іменем «великої руїни», що ці військові потуги і короткі тріумфи мали також свій зворотній бік, значно важчий і болючіший для самої України, справді фатальний для всього її майбутнього.
Примітки
Соловйов Сергій Михайлович (1820 – 1879) – російський історик, професор і ректор Московського університету. Автор «Истории России с древнейших времен» (1851 – 1879) у 29 томах, а також численних праць з історії Росії та інших держав («История падения Польши», 1863, «Писатели русской истории XVIII в.», 1855) та ін.
Владимирський-Буданов Михайло Флегонтович (1838 – 1916) – український і російський історик. Автор багатьох праць з історії права («Немецкое право в Польше и Литве», 1868, «Передвижение южно-русского населения в эпоху Богдана Хмельницкого», 1888, «Черты семейного права западной России», 1890 та ін.).
Новицький Іван Петрович (1844 – 1890) – український історик, етнограф, фольклорист. Видав два томи «Матеріалів з історії селян у XV – XVIII ст.», автор праць «Женщина и ее положение в малороссийских народах песнях» (1899), «Материалы для изучения Киевской губернии: Народные песни, собранные И. Новицким» (1867) та ін. Брав участь в експедиції П. Чубинського.
Лазаревський Олександр Матвійович (1834 – 1902) – український історик, етнограф. Автор таких праць, як «Сведения о детстве поэта Шевченка, по рассказам его сестры» (1862), «Очерки из жизни старой Малороссии, сотники, духовенство» (1873), «Очерк малороссийских фамилий» (1875), «Павел Полуботок» (1870), «Люди старой Малороссии» (1882 – 1888), «Описание старой Малороссии» (1889 – 1893) та ін.
Яблоновський Александр-Валер’ян (1829 – 1913) – польський історик, автор багатьох праць з історії України, як-от: «Ukraina», «Wołyń i Podole», «Akademia Kijewo-mohilańska, zarys historyczny na tle rozwoju ogólnego cywilizacji zachodniej na Rusi».
Кубаля Людвік (1838 – 1918) – польський історик. Учасник польського повстання 1863 – 1864 рр. Досліджував добу Хмельниччини. Автор праць «Szkice historyczne» (т. 1 – 2, 1880 – 1893), «Wojna moskiewska 1654 – 1655» (1910) та ін.
Антоній Й. – псевдонім Антонія-Юзефа Ролле (1830 – 1894), польського та українського історика, письменника, лікаря, який жив на Правобережній Україні. Переважну більшість своїх праць Ролле присвятив Україні (зокрема «Нарис історії Правобережної України», 1894 – 1895, реконструювала О. Єфименко).
Корзон Тадеуш (1839 – 1918) – польський історик, представник варшавської історичної школи. Автор праць «Wewnętrzne dzieje Polski za Stanisława Augusta» (т. 1 – 4, 1882 – 1886), «Dzieje wojen i wojskowości w Polsce» (т. 1 – 3, 1912) та ін.
Багалій Дмитро Іванович (1857 – 1932) – український історик, літературознавець, громадський діяч; академік АН УРСР. Автор праць «Український мандрований філософ Григорій Сковорода» (1926), розвідок про творчість Г. Квітки-Основ’яненка, Т. Шевченка, І. Франка та інших письменників.