Періодизація української літератури
Іван Франко
Недостатнє проникнення в дух давньої української літератури виявляється у проф. Огоновського вже в самому поділі цієї літератури на епохи. Він поділяє всю історію української літератури на п’ять періодів, а саме: перший поминається від початків українського письменства в XI ст. і триває до нападу татарів на Русь у 1240 р. – період (за термінологією проф. Огоновського) слов’янсько-руський; другий – від татарського нашестя до об’єднання південно-західної Русі з Польщею у 1386 р. – період занепаду літературного життя на Русі; третій – від об’єднання південно-західної Русі з Польщею до створення колегії Могили у 1632 р. – період польсько-український; четвертий – від створення колегії Могили до Івана Котляревського – період схоластичний; нарешті п’ятий – від появи «» Котляревського у 1798 р. до наших днів – період суто український, або ж народний.
Які факти зазвичай є підставою для висновку про новий період в історії літератури? Очевидно, що насамперед – факти літературні і цивілізаційні, а великі політичні події лише остільки, оскільки вони впливають на їх створення чи занепад.
Інтелектуальне життя народу, хоча й розвивається та набуває своїх форм, безсумнівно, під впливом великих історичних подій, пливе, однак, тривким руслом від коливань політики, і тому епохальні літературні явища рідко збігаються з епохальними політичними фактами. Так, наприклад, такий факт велетенської ваги, як занепад Польщі, не був епохою в історії польської літератури, хоч і вирішально вплинув на характер нової, міцкевичівської епохи. Так само ні Велика французька революція не становить епохи у французькій літературі, ні створення нового німецького королівства не є епохою в літературі німецькій.
Незнанням цієї засади якраз і грішить поділ проф. Огоновського. Рік 1240, як і 1386-й, є датами з політичного, а не з літературно-духового життя України. Неточність опертого на них поділу літератури, а також невлучність термінології проф. Огоновського виявили вже російські критики, зокрема проф. Соболевський [Русский филологический вестник, 1887. – І[ван] Ф[ранко]]. І справді, не можна твердити, щоб рік 1240 або 1386-й становили собою якісь епохи в історії української літератури. Проф. Огоновський свого поділу нічим не узасаднює, а з фактів, поданих у його книжці, бачимо, що, наприклад, в період занепаду з’являється «Галицько-Волинський літопис», пам’ятка, безумовно, тієї ж князівсько-удільної епохи, що й «Слово о полку Ігоревім»; та й у третьому періоді з’являються ще засадничо цілком схожі литовські літописи, з якими проф. Огоновський в один ряд ставить «Діаріуш» Євлашевського, явище вже цілком відмінного характеру.
Загалом можемо ствердити, що попри важливі політичні перетворення, яких зазнала південна Русь у 1240, 1386 роках і пізніше, її література в той час таких перетворень не зазнавала. Усі засадничі риси літератури князівських часів, починаючи мовою і закінчуючи окремими жанрами письменства, що опрацьовувалися зі справжнім замилуванням, зберігаються і після втрати політичної незалежності (під впливом традиційного у той час авторитету церкви і візантійських впливів) або ж зникають поступово чи переносяться від одного центру до іншого (Київ – Галич – Львів – Вільно). Загальна фізіономія духового життя, зокрема й літератури, у південній Русі блідне, але й не змінюється засадничо. А прецінь для виділення нової епохи цього мало. Треба, щоб на місці давніх, занепалих явищ постали нові, відмінні, такі, що відповідали б зміненим умовам духового життя.
Такі нові явища в інтелектуальному житті, і зокрема в літературі південної Русі, і справді виникають, але лише в XVI ст. їх виникнення було викликане багатьма політичними і цивілізаційними факторами першорядної ваги, а саме: винайденням друку і запровадженням друкарень в Україні, Реформацією і пропагандою протестантизму в Литві і південній Русі, об’єднанням Литви і України з Польщею в один політичний організм, завершене вікопомним актом Люблінської унії, занепадом Константинополя, завойованого турками, і відтак послабленням інтелектуальних і церковних візантійських впливів, а натомість щораз сильнішими впливами науки і мистецтва Заходу на Литву та Україну, що відбувалися через торговельні відносини, через мандрівки шляхетських синів за кордон на навчання, через приїзд до краю закордонних учених і митців; нарешті, контрреформацією, з одного боку, католицькою (єзуїти і здійснена за їх стараннями унія грецької церкви з римською), з іншого – православною (братства, ставропігія, братські школи і друкарні).
Під впливом цих факторів поширюється освіта, українська література втрачає свій чернецький і князівсько-боярський характер, обіймає ширші верстви народу аж до найнижчих, водночас легко всотується в ті верстви, робиться виразником їх духових потреб. її творцями виступають люди різних станів, від князів, митрополитів і сенаторів до простих міщан і письменних селян, попів, бакалярів і дяків. Твори цієї нової літератури розходяться широко, знаходять багатьох читачів, стають набутком мас – усе це явища, що були майже незнаними в старій Русі, де монастирі та княжі двори були чи не єдиними (за вийнятком кількох більших міст, як Новгород) вогнищами літератури і науки.
З цих причин я б ствердив, що всю історію української літератури належало б поділяти не на п’ять періодів, а лише на три, а саме:
– перший період – від початків письменства аж до половини XVI століття, приблизно до 1560 року; випадало б розділити його на два підперіоди стосовно до історичного характеру охоплених епох, а саме епоху удільних руських князів та епоху литовсько-руську.
– другий період – від половини XVI до кінця XVIII ст., тобто приблизно від 1560-го до 1798 р.; другу дату разом з проф. Огоновським і з усіма, зрештою, істориками південноруської літератури позначено роком з’яви першої частини травестованої «Енеїди» Котляревського; першу дату слід було б означити створенням першої постійної друкарні на території литовсько-руських земель.
Це була друкарня в Несвіжу, яку заснував кн[язь] Миколай Радзивіл з метою пропаганди протестантизму близько 1560 р. (дві українські книжки, видані у цій друкарні, тобто «Катехизис» Симеона Будного і його ж «О оправданії грішнаго человіка пред Богом», вийшли у 1562 р.). [И. Каратаев, Описание славяно-русских книг, напечатанных кирилловскими буквами, Петерб[ург], т. I, стр. 136-140. Насправді раніше, вже у 1525 р. вийшов у Вільні «Апостол» Скорини, а ймовірно також його ж «Малая подорожная книжиця» (Каратаев, ор. cit., стр. 56-67), однак про постійні друкарні і тривале друкування українських книжок на той час ще говорити годі. – І[ван] Ф[ранко]]
Невдовзі на Україну переноситься властивий засновник українського друкарства, москаль Федоров, і за допомогою гетьмана Ходкевича створює першу друкарню в Заблудові, де в 1569 р., водночас з укладенням Люблінської унії, видає Псалтир, після чого друк українських книжок розвивається вже без перерви.
Цей період відносно до історичних подій, які рішуче вплинули також на духове життя південної Русі, варто поділити на три підперіоди, а саме: перший – від 1560 до 1648 р., тобто до повстання Хмельницького; другий – від 1648 до 1708 р., тобто битви під Полтавою, яка поклала край самостійності козацьких гетьманів і зробила їх, більш чи менш виразно, російськими чиновниками; нарешті, третій підперіод (XVIII ст.) становить перехідний час у політичному і духовому житті південної Русі, тобто поступовий занепад польсько-козацьких порядків водночас із витвореною літературою і поступове визрівання зародків нового життя, нової літератури, яка мала розвинутися у XIX столітті. Слід додати, що в Галицькій Русі цей темний підперіод тривав значно довше, ніж в Україні, – аж до 1830 р., тобто до виступу на суспільну арену Шашкевича, Головацького і Вагилевича.
– нарешті, третій період, що його проф. Огоновський слушно називає русько-народним, чи русько-українським, триває від Котляревського чи від Шашкевича аж до наших днів і також розпадається на кілька підперіодів, в окреслення яких тут вдаватися не буду. Завданням даної праці є подати коротку характеристику того, власне, другого періоду української літератури і окреслити його значення в історії духового розвою українського народу.
Примітки
Соболевський Олексій Іванович (1857 – 1929) – російський філолог-славіст, палеограф, фольклорист.
«Діаріуш» Євлашевського – твір новогродського підсудного Федора Євлашевського (1546 – 1604), який охоплює 1564 – 1604 рр.
…занепадом Константинополя… – Місто було завойовано турками на чолі з султаном Магометом II 1453 р.
Єзуїти – «Товариство Ісуса», чернечий чин, заснований 1534 р. Ігнацієм Лойолою для протидії Реформації, а також з метою поширення і поглиблення католицької віри, зокрема за допомогою місій, письменницької та наукової діяльності. Після приходу на українські землі єзуїти брали активну участь у підготовці Берестейської унії.
Ставропігія – автономна православна церковна одиниця (церква, монастир, братство), яка підлягала юрисдикції не місцевих ієрархів, а безпосередньо патріархові і користувалась спеціальними правами (нагляд над духовенством). До 1686 р. права ставропігії надавали константинопольські патріархи. Такі права на Україні мали Києво-Печерська лавра, Львівське Успенське братство, Манявський скит, Межигірський Спасо-Преображенський монастир та деякі інші інституції.
Несвіж – містечко на території сучасної Білорусії; у XVI ст. – одна з резиденцій Радзивілів, зокрема Миколая Радзивіла (Сирітки), завдяки якому Несвіж став одним із центрів книгодрукування. Саме тут С. Будний видав у 1570 – 1572 рр. так звану Несвізьку Біблію.
Кн[язь] Миколай Радзивіл – Миколай-Криштоф Радзивіл, прозваний Сиріткою (1549 – 1616), польсько-литовський політичний діяч, письменник, мандрівник. Несвіж, його резиденція, став одним із центрів Реформації у Литві, однак згодом під впливом П. Скарги М.-К. Радзивіл перейшов у католицизм. Автор подорожніх записок «Hierosolimitana peregrinatio…», перекладених польською мовою 1607 р.
Будний Симеон (Шимон; бл. 1530 – 1593) – білоруський і польський письменник, філософ, історик. Діяч Реформації у Білорусії та Литві (кальвініст, згодом прихильник социніанства, що було поширене й в Україні). Переклав польською мовою Біблію для социніан. Виступав за вживання у письменстві Білорусії та України національних літературних мов.