Спроби освітлення теми в науці

Іван Франко

Історія української (малоруської, південноруської) літератури досі ще не опрацьована згідно з вимогами науки. Маємо багато цінних монографій і розвідок, які з’ясовують її окремі проблеми, але бракує праці, яка б охоплювала її цілісність. Істориків російської літератури (кажу тут про авторів компендіумів) не можна брати до уваги вже хоч би тому, що, опрацьовуючи історію північноруської літератури, до південноруської вони звертаються лише епізодично, як до її необхідного доповнення. До того ж вони виділяють різні епохи тієї літератури неоднаково. Найбільш детально опрацьовують період літератури давньоруської, часу удільних князів, коли політичне, а отже, й літературне життя усієї Русі мало ще найбільше спільних рис, хоча етнографічні та мовні відмінності між Руссю північною і південною вже виявлялися [Про існування чи неіснування тих відмінностей досі ведеться вперта суперечка між російськими вченими північно- і південноруського походження. Про перипетії цієї суперечки див.: А. Н. Пыпин. Спор южан с северянами («Вестник Европы»), де подана також відповідна література. – І[ван] Ф[ранко]].

Та вже пізніша література, часу унії й козацтва, подається в компендіумах російської літератури менш детально [Маю тут на увазі особливо новіші праці Галахова, Порфир’єва і (німецьку) Райнгольдта. Давно оголошена історія російської літератури Пипіна, яка мала бути останньою ланкою відомої «Історії слов’янських літератур» Пипіна і Спасовича, досі не вийшла. – І[ван] Ф[ранко]], а саме додаткове становище, якого надають їй ці історики, цілком спотворює її характер. Про нову, народну русько-українську, навіть не згадую; ту літературу автори російських компендіумів або цілком оминають (Галахов, Райнгольдт), або опрацьовують зовсім осібно, як окрему літературу (Пипін).

Першою спробою самостійного, цілісного і систематичного опрацювання усієї історії південноруської літератури від найдавніших зародків аж до теперішнього часу є розлога, кількатомова праця проф. Омеляна Огоновського, перший том якої був надрукований 1886 р. в часописі «Зоря» під назвою «Коротка історія літератури руської», однак вийшов наступного року окремим виданням вже з назвою «Історія літератури руської».

Зміна назви відповідає зміні плану цієї праці. Проф. Огоновський спершу справді мав намір дати короткий компендіум і згідно з цим первісним планом написав першу частину, яка обіймає увесь період давньої літератури від початку до кінця XVIII століття. Натомість останній період української літератури проф. Огоновський подає значно ширше, адже присвятив йому аж чотири товсті томи своєї праці і, мабуть, присвятить ще й п’ятий.

Така нерівномірність плану не є, зрештою, випадковістю. Проф. Огоновський шукає в українській літературі виявів «народної» ідеї. Цей кут зору рішуче вплинув на спосіб її опрацювання, на все її висвітлення, на класифікацію її явищ. За його словами, вже українська література до Котляревського не була власне народною, не відповідала потребам і почуттям українського народу [Історія літератури руськ[ої], т. 1, стор. 419. – І[ван] Ф[ранко]], була немов одним великим манівцем, добою темряви, яка переривалася лише окремими проблисками на зразок відомого «Слова о полку Ігоревім». Звідси випливає, що цю давнішу літературу проф. Огоновський опрацьовує, як мачуха, споглядає на неї згори, а дуже часто замість ретельного аналізу її явищ обмежується бібліографією і кількома цитатами.

Не думаю загалом применшувати наукову вартість праці проф. Огоновського. Саме ті томи, які подають останній період української літератури, мають високу вартість як перше систематичне зібрання біографічних та бібліографічних матеріалів, як потужний фундамент для різних подальших опрацювань. Натомість вартість першого тому є значно менша, тим більше, якщо врахувати, що тут при опрацюванні давньої літератури проф. Огоновський міг скористатися багатьма цінними і не раз дуже ґрунтовними монографіями і спеціальними історичними, літературознавчими і бібліографічними працями.

Причиною, яка знижує наукову вартість цієї частини праці проф. Огоновського, є хибне, на мою думку, розуміння поняття «народна література». Для проф. Огоновського єдиним критерієм народності є мова: твір, мова якого є найближчою до мови народу, є найбільш народним, а отже, повинен займати найвище місце в літературі. Звідси випливає, що в історії української літератури до Котляревського найвидатніше місце, на думку проф. Огоновського, займає «Слово о полку Ігоревім», невідомому авторові якого навіть присвячено перший том цієї праці. Без сумніву, цей твір є надзвичайно цінною пам’яткою давньоруської мови, має високу вартість з артистичного погляду [З цього погляду поважні російські критики також робили досить справедливі закиди. Так, ще у 1846 р. Майков закидав цій поемі брак простоти у вислові і пишномовність риторики (див. Вал. Н. Майков, Критические опыты, Петербург, 1889, стр. 140-141, 147 і д[алі]), а Всеволод Міллер цілком заперечив у ній характер народно-руської поеми (Вс. Міллер, Взгляд на «Слово о полку Игореве», 1877). – І[ван] Ф[ранко]], але на цьому й закінчуються його заслуги. Популярним на Русі він ніколи не був, впливу на літературу (за вийнятком слабкої халтури «Задонщина») майже ніякого не мав, упродовж кількох століть майже нікому на Русі не був відомий, а в час своєї появи був радше придворною, боярсько-князівською піснею, ніж справді народним твором.

Якщо оцінимо цю справу з дещо іншого погляду, якщо вийдемо з того положення, що література є водночас духовою поживою всього народу і цвітом його інтелектуального життя, то в такому разі перший-ліпший аполог, перше-ліпше апокрифічне оповідання, що тисячі разів переписувалося й перечитувалося, переходило в уста народу, що перетворювалося в пісні і байки і з уст народу знову переносилося на папір, буде твором вдесятеро більше народним, ніж «Слово о полку Ігоревім», попри те, що є написане мовою церковною, далекою від народної.

Примітки

Галахов Олексій Дмитрович (1807 – 1892) – російський історик літератури, письменник. Основна його праця – «История российской словесности, древней и новой» (т. 1 – 2), на якій позначилися принципи естетичної критики.

Порфир’єв Іван Якович (1823 – 1890) – російський історик літератури, професор Казанської духовної академії. Коли туди 1855 р, перевезли соловецьку бібліотеку, яка містила чимало невідомих матеріалів, Порфир’єв почав активно вивчати їх. Автор праць «История русской словесности» (1870 – 1891), «Апокрифические сказания в древней письменности» (1869) «Апокрифические сказания о ветхозаветных лицах и событиях» (1877), «Апокрифические сказания о новозаветных лицах и событиях» (1890) та ін.

Райнгольдт Олександр Олександрович (1856 – ?) – літературознавець автор відомого підручника з російської літератури «Geschichte der russischen Literatur von ihrem Aufang bis auf die neueste Zeit» (1886), в якому зачіпає й період давньої української літератури.

…історія російської літератури Пипіна… досі не вийшла. – Ця праця з'явилася 1902 р.

Майков Валер’ян Миколайович (1823 – 1847) – російський літературний критик і публіцист, автор статей «Дещо про російську літературу 1846 р.» (1847), рецензій, відгуків на белетристичні твори, присвячені історії України (зокрема П. Куліша).

Міллер Всеволод Федорович (1848 – 1913) – російський фольклорист, етнограф; академік Петербурзької АН, професор Московського університету. Теоретик історичної школи у фольклористиці. Основні праці: «Взгляд на “Слово о полку Игореве”» (1877), «Очерки народной русской поэзии» (т. 1 – 3, 1897 – 1924), «Исторические песни русского народа XVI – XVII в.» (1915). Автор розвідок про М. Костомарова, П. Чубинського та інших.

«Задонщина» – російська повість про перемогу московського князя Дмитра (Донського) над військом кримського хана Мамая (1380). Джерелами цього твору є усні та літописні оповідання.