Уніатська література 17 – 18 ст.
Іван Франко
Після важких років Руїни майже все духове життя південної Русі перенеслося на лівий берег Дніпра, але, як сказано вище, воно не могло тут розвиватися успішно з різних причин політичного і суспільного характеру. На правому березі, який, за вийнятком Києва, ще належав до Польщі, бачимо цілковитий застій і занепад. Православ’я у Червоній Русі поступово занепадає, аж поки у 1698 р. єпископ перемиський, в 1700 р, єпископ львівський Шумлянський, а в 1708 р. Ставропігійське братство не прийняли унії [Про це див.: В. Б. Антонович, Очерк состояния православной церкви в Юго-Западной России с половины XVII до конца XVIII стол. (Монографии по истории Западной и Юго-Западной России, т. І, стр. 279 – 342), а також мою статтю «Иосиф Шумлянский, последний православный епископ львовский», Киевская старина, 1891. – І[ван] Ф[ранко]].
З жалем, проте, слід визнати, що унія, попри те, що мала бути «прилученням русинів до цивілізації Заходу», не додала українській літературі жодних важливіших скарбів. Майже єдині представники тогочасної руської інтелігенції, василіяни, за вийнятком перших запроваджувачів унії Потія і Руцького, по-українськи зовсім не писали, користувалися чи латинською, чи польською мовами, через що не мали можливості впливати на широкі маси руського народу і спричинилися до полонізації освіченого міщанства, яке в українській мові не знаходило для себе духової поживи. Школи, якими володіли і в яких не раз зразково навчали василіяни, були польськими школами, які давали освіту шляхетській молоді в тому дусі, що мало відрізнявся від шкіл єзуїтських. Василіянські світочі були відомі і шановані серед польського суспільства, але залишалися чужими для України.
З письменників згадаємо Ан. Селяву, Кортиського, Лева Кревзу-Ржевуського, Яр. Мороховського, Тимот. Шимоновича, Теодозія Боровика, Валерьяна Вільцького, Касіяна Саковича, Пахомія Войну, Яна Дубовича Якова Сушу, Кіпріана Жоховського, Яна Олешевського, Леона Кишку, Максиміліана Рилла, Стебельського [Зіставлення з короткими біографіями див,: Stebelski, Dwa wielkie światła, t 1, а також Pełesz, Geschichte der Union 512, s. 300 i далі. – І[ван] Ф[ранко]]. Нижче православне, а згодом і уніатське духовенство було до неможливості вбогим, зневаженим, темним; про міру його інтелігенції говорить нам інструкція Шумлянського, вміщена на початку його «Метрики» [Я розглянув її і виявлений образ доповнив іншими матеріалами у своїй статті «Иосиф Шумлянский и его «Метрика»», Киевская старина. 1891. – І[ван] Ф[ранко]], а також ухвали Замойського синоду 1720 р. і видані на їх підставі пастирські листи єпископа Шептицького. Дійшло до того, що заледве 10 відсотків цього духовенства вміли читати церковні книги, надруковані кирилицею [Див.: Лексикон, сиреч Словесник славянский, имеющ в себе словеса первее славянския, по семже польский, Супрасль, 1722. – І[ван] Ф[ранко]]; молитви і церковні відправи, друковані латинськими літерами з здійсненим en regard дослівним перекладом на польську мову, були річчю надзвичайно потрібною і доброчинною і впродовж майже 30 років друкованою тричі [Ecphonemata Liturgiey greckiey і т. д. , видану в Вільні 1671 р., згодом у Кракові 1685 р. і в Почаєві 1708 р.; див.: A. Jocher, Obraz bibliograficzno-historyczny literatury i nauk w Polsce, Wilno, 1857, t. III, str. 95. Імовірно, у XVIII ст. були й інші видання, – І[ван] Ф[ранко]]. У такому стані грецьке духовенство перебувало аж до австрійських часів.
Не дивно, отже, що єдиним гатунком літератури, який воно могло плекати, були ті ж апокрифи і легенди, що вже віддавна становили основну духову поживу простого народу. Ними ж духовні наповнюють свої рукописні збірники [Моєю власністю є рукопис священика Яремецького-Білахевича, писаний у 1743 – 1750 рр., який містить, поруч із творами канонічними, значну кількість апокрифів. – І[ван] Ф[ранко]], на їх підставі охочіше, ніж на підставі канонічних Євангелій, виголошують вірним проповіді в церкві [Проповіді такого гатунку містить рукопис Поповича з Тухлі (Оссол., рукоп. 2189), який частково опублікував д-р Калитовський, «Матеріяли до руської літератури апокрифічної», Львів, 1885. – І[ван] Ф[ранко]]. У церковних піснях, складених того часу, знаходимо суміш апокрифічних та канонічних елементів, що вказує на те, що їх автори були неспроможні відрізнити одні від других [Апокрифічні елементи в українських церковних колядах я виявив у своїй розвідці «Наші коляди», Діло, 1889, грудень і в окремій відбитці (Львів, 1890). – І[ван] Ф[ранко]].
Українська література у XVIII ст. повинна завдячувати василіянам двома творами, які мають більше значення, а саме «Народовіщанієм» та «Богогласником». «Народовіщаніє» – це великий катехизм, у якому кожна теза доводиться чи ілюструється кількома легендами чи побожними повістями, що черпалися з найрізніших джерел, світських і духовних, східних і західних. Це своєрідна українська «Legenda aurea», хоч і припасована до спеціальних катехитичних завдань. Катехитична частина цієї книжки написана майже чистою народною мовою, натомість повісті й легенди – мовою церковною. Попри це книжка відразу здобула собі популярність, спершу серед духовенства, а згодом і серед простого народу, у XVIII ст. видавалася тричі (у 1756, 1768 і 1778 роках) і навіть у нашому столітті вийшло її четверте видання (1856), яке купують в основному письменні селяни.
Ще більше значення мав «Богогласник», виданий у Почаєві 1790 року. У всій давній українській літературі до Котляревського не було такої популярної книжки, як «Богогласник», досі він виходив у 6 повних виданнях і кільканадцяти часткових. Це збірник побожних пісень, українських, польських і латинських, створених у різний час, написаних різними авторами, уніатами і православними. Імена багатьох авторів відчитуються з акростихів [Наводжу тут деякі з них: Андрієвський, Длонський Лука, Достоєвський, Вольський Ян, Бардинський, Івашко Григір, Кольчицький Яків, Моравський Ян, Каспрович, Мастиборський Ян, Мишковський, Гешицький Ян, Левковський Димитр, Тарновський Василь, Пашковський та інші. – І[ван] Ф[ранко]], але найстаріші пісні зазвичай акростихів не мають. «Богогласник» є результатом праці кількох поколінь, що здійснювалася у XVII і XVIII ст., він був, може, єдиною уніатською книжкою, яка мала тривалий і сильний вплив на православну Україну і з Почаєва пустила коріння аж за Дніпро і аж у Лемківщину. Почаївські василіяни були лише редакторами нагромадженого здавна матеріалу і повелися з ним не зовсім гідно: скорочували, уривали, відкидали і змінювали старі «канти» і пісні згідно зі своїми намірами, ввели до свого твору лише частину багатого скарбу української релігійної поезії, який нагромадився ще від кінця XVI століття [Значна частина відкинутих або скорочених редакторами «Богогласника» віршів збереглася в рукописах; багато їх видав Безсонов у своєму збірнику «Калики перехожие», Петерб[ург], 1872, 2 томи. Цінну монографію про «Богогласник» видав Н. Мирович, Библиографическое и историко-литературное исследование о «Богогласнике», Вильно, 1876. – І[ван] Ф[ранко]].
Примітки
Руїна – період в українській історії, коли після смерті Б. Хмельницького (1657) настав тривалий період громадянських воєн і зовнішніх інтервенцій, які призвели до поділу України по Дніпру між Річчю Посполитою та Московською державою (Андрусівське перемир’я 1667 р.э Вічний мир 1686 р.); автономна Козацька держава (Гетьманщина) збереглася лише в частині Лівобережної України під владою Москви.
Потій Іпатій (1541 – 1613) – український письменник-полеміст, церковний діяч, проповідник, 3 1593 р. – володимирський православний єпископ, один із ініціаторів та організаторів Берестейської церковної унії 1596 р. З 1600 р. – греко-католицький митрополит київський і галицький. Автор полемічних творів «Унія» (1595), «Антиризис» (1599), «Гармонія» (1608) та інших, у яких виступав проти православ’я і протестантизму.
Селява Анастасій (? – 1655) – польський та український письменник-полеміст, церковний діяч. Полоцький архієпископ і київський греко-католицький митрополит; василіянин. Автор праць «Anthelenchus, to jest odpis na skrypt uszczypliwy zakonników cerkwi św. Ducha, “Elenchus” zwany» («Антеленкус, тобто відповідь на ущипливе писання законників церкви Св. Духа, зване “Еленкус”», 1622), «Żywot błagosłowionego Jozafata Kuncewicza» («Життя благословенного Йосафата Кунцевича», 1625).
Кортиський Войцех (? – ?) – польський письменник і теолог першої половини XVII ст., єзуїт. 1634 р. опублікував свою проповідь «Widok potyczki wygranej…», виголошену на похороні М. Смотрицького (вона подає чимало деталей із життя цього письменника-полеміста).
Мороховський Іоаким (? – 1632) – польський та український письменник-полеміст. Автор твору «Paryhoria…» (відповідь на «Тренос» М. Смотрицького), життєписів Йосафата Кунцевича, І. Потія.
Шимонович Шимон (1558 – 1629) – польський поет. Автор багатьох панегіриків, драм, од, гімнів, епіталам, писаних польською і латинською мовами. Особливо відомим є його цикл «Sielanki» («Селянки», 1614).
Война (Оранський) Пахомій (? – ?) – український полеміст першої половини XVII ст., пінський архиепископ. Автор трактату «Zwiercadło, albo Zasłona» (1645).
Дубович Іван (? – ?) – український полеміст XVII ст.; був архімандритом дерманського монастиря. Автор праць «Hierarchia, albo О zwierzchności w cerkwi Bożej» (1644) i «Obraz prawosławnej cerkwi wschodniej» (1645).
Жоховський Кіпріан (? – 1693) – український публіцист, церковний і політичний діяч. Полоцький архієпископ і київський греко-католицький митрополит. Видав матеріали Люблінського собору 1680 р. під назвою «Colloquium Lubünense», проповіді, служебник тощо.
Олешевський Ян (? – 1720) – польський письменник, богослов, правник та історик; василіянин. Залишив у рукописах такі свої твори, як «Діаріуш експедиції Яна-Казимира» та «Історія про василіянських мучеників 1704 р.».
Кишка Лев (Леон; 1668 – 1728) – український письменник-полеміст, церковний діяч; василіянин. Від 1714 р. – київський греко-католицький митрополит. Автор твору «Собраніє припадков краткоє і духовним особам потребноє».
Рилло (Рило) Максиміліан (1715 – 1793) – український греко-католицький діяч, письменник; холмський єпископ. Автор праць з історії церкви, а також щоденника (від 1742 р.).
…ухвали Замойського синоду 1720 р. – Провінційний собор греко-католицького єпископату і священства для впорядкування церковного й обрядового життя української і білоруської Католицької церкви. Ухвалив важливі постанови з церковної та обрядової дисципліни, статус церковної ієрархії. Ухвали синоду залишалися незмінними до Львівського синоду 1891 р.
Пастирські листи Шептицького. – Йдеться про Атанасія Шептицького (1688 – 1746), українського церковного (греко-католицького) діяча, львівського єпископа (з 1715 р.) і київського митрополита (з 1729 р.). Брав активну участь у Замойському синоді і видав кілька пастирських послань до вірних.
Йохер Адам-Бенедикт (1791 – 1860) – польський бібліограф та бібліотекар. Автор праць «Obraz bibliograficzno-historyczny literatury i nauk w Polsce po rok 1830» (т. 1 – 3, 1840 – 1857), «Pogląd na kierunek, na bieg umysłów i nauk w przedmiotach wiary świętej w Polsce» (1857) та ін.
«Legenda aurea» («Золота легенда») – збірник легенд і переказів, здебільшого про життя католицьких святих, написаний латинською мовою, згодом перекладений різними мовами. Авторство збірника приписується генуезькому архієпископові Якову Ворагіне (Ворагінському; бл. 1229 – 1298). «Золота легенда» мала велику популярність: до 1500 р. нараховується 70 видань оригіналу і 30 перекладів різними мовами.
Безсонов Петро Олексійович (1828 – 1898) – український і російський славіст-літературознавець, фольклорист, мовознавець, видавець. Працював на кафедрі слов’янських мов Харківського університету. Видав збірник пісень, зібраних П. В. Киреєвським, «Калики перехожие» (збірник духовних віршів), «Детские песни», «Белорусские песни», до кожного з яких додав власну передмову; йому належить чимало інших досліджень із царин мовознавства, історії літератури, фольклору.