Порівняння старослов’янського тексту
по крехівському рукопису з грецьким

Іван Франко

Заким перейти до огляду історії літературної сього діла, ми мусимо посвятити ще кілька слів грецькому його текстові і тому старослов’янському перекладові, що був основою нашого розбору. Чинимо се не тільки для того, щоби наші дальші уваги мали тривку основу, але також із деяких побічних причин.

Ми вже сказали, що старослов’янський текст повісті про Варлаама і Йоасафа досі не був опублікований. Правда, петербурзьке «Общество любителей древней письменности» опублікувало у своїх виданнях текст сеї повісті, та, на жаль, по досить пізньому рукопису, що належить кн. Вяземському і походить із XVII віку. Його опубліковано головно для ілюстрацій, коли тим часом у великих російських бібліотеках є рукописи з XIV і XV віку, яких опублікування було би далеко більше пожадане.

А пожадане воно з двох причин: раз, тому, що в науці російській висказано думки про існування двох редакцій старослов’янського перекладу, а по-друге, тому, що й грецький текст повісті опублікований без відповідного критичного апарату і без визискання власне найстарших рукописів, значить, старослов’янський переклад нарівні з латинським міг би, може, дати деякі причинки до критики грецького тексту.

Думку про дві редакції старослов’янського перекладу висказав проф. Кирпичников у своїй книжці про нашу повість [А. Кирпичников, Византийские повести и повесть о Варлааме и Иоасафе. Харьков, 1876, ст. 182], а власне на тій основі, що в рукописах, які він переглянув, у деяких находилася остання глава, де розказано про смерть і похорон Йоасафа, а в інших сеї глави нема. Розбираючи книжку Кирпичникова, проф. Веселовський справедливо завважив, що такий суд занадто поспішний, бо недостаток останньої глави міг бути зовсім випадковий, а для встановлення двох редакцій треба докладного порівняння тексту, треба показати якісь глибші різниці в тексті, чого, на жаль, проф. Кирпичников не зробив [А. Н. Веселовский. Византийские повести и Варлаам и Иоасаф («Журнал министерства народного просвещения», 1877, т. 192, ст. 138)].

Можна цілковито згодитися з сею думкою Веселовського, та проте признати, що питання про можливість двох редакцій, а бодай двох незалежно від себе зроблених старослов’янських перекладів вона не виключає. Для розв’язки сього питання в слов’янській науці досі дуже мало зроблено, бо всі три вчені, що в останніх роках займалися нашою повістю, – Кирпичников, Веселовський і серб Стоян Новакович – більше звертали уваги на історію мандрівки і джерела сеї повісті, ніж на її старослов’янський текст і його відносини до грецького. А тим часом власне порівняння нашого тексту з грецьким дає нам, як побачимо далі, деякі цікаві вказівки для розсуду питання, чи був один старослов’янський переклад повісті, чи було їх більше, незалежних один від одного.

Друга причина, для якої критичне видання старослов’янського перекладу повісті було би пожадане, се, як сказано, стан самого грецького тексту. До [18]20-их років грецький текст повісті не був виданий, хоча латинський її переклад друкувався чимало разів. Тільки 1832 р. видав француз Буассонад у Парижі в четвертім томі своїх «Anecdota Graeca» [Anecdota Graeca, e codicibus Regiis descripsit, annotatione illustravit I. Fr. Boissonade, vol. IV. Parisiis, MDCCCXXXII], та, на лихо, видав поспішно, бажаючи випередити віденських учених Копітара і Вал. Шмідта, що вмовилися були зладити критичне видання Варлаама і Йоасафа.

Кваплячись отак, Буассонад видрукував нашу повість як-будь, не користуючись найстаршими і найліпшими рукописами, а навіть тими, що були в Парижі, бо з 18 рукописів Паризької національної бібліотеки він користувався тільки двома. Другого видання по нім і досі ніхто не постачив, а впорядчик великої «Патрології» грецької Мінь передрукував текст Буассонада, додавши до нього старий латинський переклад Білліуса, не всюди вірний грецькому текстові, а може, тільки роблений по іншому рукопису [І. Р. Migne, Patrologiae cursus completus, series Graeca prior, Joannis Damasceni opera omnia quae exstant, tomus III, p. 859 – 1246]. Отим-то й друкований тепер грецький текст не може ще вважатися усталеним і критично провіреним, так що й тут докладніші студії, може, вкажуть деякі відміни або навіть осібні рецензії.

Грецький і латинський тексти у виданні Міня, що ним тут користуємось, поділений на вступ і 40 розділів. Порівнюючи зараз самий вступ, що його слов’янський текст надрукований у нас в додатку, з грецьким текстом, бачимо, що слов’янський перекладач або значно скорочував свій текст, або користувався грецьким оригіналом, коротшим від того, що надруковано у Міня. Ось дослівний переклад грецького вступу; слова, надруковані курсивом, не передані в тексті старослов’янськім; натомість в скобках додаю слова, які є в старослов’янськім), а яких нема в тексті грецькім.

«Ті, що їх веде дух божий, ті є сини божі», – мовить божеський апостол (старослов’янський) Павел; а удостоїтися святого духа і статися синами божими – се являється вершком бажання [Старослов’янський перекладач не зрозумів тут оригіналу, де сказано: «των όρεκτων ύπάρχει τό εσχατον» , і переклав то «εσχατον» зовсім невірно: последство, т. є. наслідок, замість: найвища мета; так само хибно він переклав дальше «υεωρίας» (contemplationsis, властиво вразливість) словом «премудрость»; в старосербськім перекладі бачимо тут іншу, та так само хибну комбінацію: там «υεωρία» перекладено «боговидіние», немовби в складі сього слова було «υεός». Відки взялося тут слово «неизбываемо» – трудно сказати; грецький текст вимагав би хіба: «сим бываемым» або, як має шишатовацький відпис: «сему бывшу»], а для тих, що ними сталися, устає всяка вразливість, як є написано.

Отож сього величного і від усіх пожаданих речей найвищого щастя удостоїлися доступити відвіку святі задля добрих діл: одні – поборовшися по-мученицьки і аж до крові встоявшися супроти гріха; другі – піднявши аскетичний [Старослов’янський перекладач описує грецьке «ασχητίκοις» аж п’ятьма словами: «пощением и молитвами и бдением и мнозѣм трудом»] подвиг і пройшовши тісною (старослов’янською додано «и прискорбным») дорогою і ставшися мучениками з власної волі, їх геройські діла і взірцеві вчинки [Грецьке «τάς άριστείας καί τά κατορυώματα» старослов’янський перекладач передав дуже слабо словами: «изящно исправление», що не віддають значення ні одного, ні другого слова. Той, хто писав шишатовацький список, а властиво той оригінал, з якого сей список переписаний чи то перероблений, попросту поминув слово «άριστείας» або поклав там якесь слово, не зрозуміле для автора шишатовацького списку, так що сей передав се місце словами, позбавленими зв’язку: «их же и… исправленіа»] – як тих, що прийняли криваву смерть, так і тих, що аскезою наслідували ангельський спосіб життя, – передавати писанню і взірці чесноти пересилати пізнішим (грецьке «τοις μετέπειτα», старослов’янське – «послѣдним») поколінням приняла Христова церква від богоречивих (грецьке «εηγόρων», старослов’янське – «богозрачных») апостолів і блаженних отців, що се поклали як закон для спасіння нашого роду.

Бо дорога, що веде до чесноти, важка і прикра, а особливо для тих, що ніколи цілих себе не прикладають до господа, але ще терплять напади тиранів-пристрастей [Грецькі слова: «έκ της των παθων τυραννίδος έτι πολεμομένοις» в старослов’янському передано: «но грѣховным обычаем выну тьщимся». Останнє слово – очевидна помилка переписувача, та яке слово стояло первісно замість нього – я не пригадаю. Слова «греховный обычай» зовсім не передають «των παθων τυραννίς» Шишатовацький список також не може собі дати ради зі словом «τυραννίς» – і перекладає його темним виразом «поминателства» (Новакович, 65)].

Задля того потребуємо багато дечого, що би нас накликувало до неї [Старослов’янський перекладач, мабуть, не розумів сього речення і, переклавши початок його зовсім хибно («διά τουτο πολλων δεόμεθα των πρός αύτήν παρακαλούνων ήμας» він переклав: «сего ради и многою молбою молящемся нам!»), решту зовсім пропустив; хіба що схочемо прийняти, що пропуск сей спадає на рахунок того, хто переписував крехівський список. В шишатовацькім списку не пропущено нічого, та тільки рукопис в тім місці значно попсований, так що многих слів годі відчитати (Новакович, ст. 65)], а власне упімнень і оповідань про життя тих, що пройшли сю дорогу перед нами: се і швидше, без труда веде до неї, і заставляє не дбати про прикрощі подорожі.

Бо ж і того, хто хоче вибратися в трудну і прикру дорогу, не легко нахилити самими упімненнями і намовами; але, показуючи многих, що її вже пройшли і добилися до доброї мети, легше його до того нахилити, щоб і сам пустився в сю дорогу. І я, накладаючися на се правило, а з другого боку, боячися небезпеки [Старослов’янський перекладач мусив тут мати перед собою інший грецький текст, бо трудно припустити, щоби він чи то навмисне, чи з незнання грецьке «κίνδυνον» «притчю». В шишатовацькім списку перекладено не ліпше: «έπηρτημένον κίνδυνον» – «нанесенные бѣды» (Новакович, ст. 65)], якою загрожено лінивому слузі, що, взявши у пана талант, закопав його в землю, і те, що було дане на розробок, заховав без зиску, нізащо не замовчу корисного для душ оповідання, що дійшло аж до мене; а оповідали мені його побожні мужі з краю внутрішньої Ефіопії, що їх звичайно називають індійцями, переклавши її з небрехливих записок. А мається вона ось як».

Порівнюючи грецький текст сього вступу з перекладом старослов’янським, ми бачимо виразно, як перекладач намагався передавати грецький оригінал якнайкоротшими словами, не дбаючи про те, що таким способом частенько зовсім затемнював зміст оповідання. Чи сам той перекладач, чи тільки копіїст, що писав крехівський рукопис, позволяв собі ще, крім того, викидати цілі речення з тексту, сього поки що, не маючи під рукою інших списків старослов’янського перекладу, ми не можемо рішати.

Судячи на основі відповідного уступу старосербського перекладу, надрукованого Ст. Новаковичем [Ст. Новакович, Варлаам и Іоасаф, прилог к познаваньу упоредне литерарне историjе и хришчьанске средньевековне белетристике у срба, бугара и руса («Гласник српског ученог друштва», кньига L. У Београду, 1881), ст. 64 – 65] по шишатовацькому рукопису з початку XVI в. (він скінчений був 1518 р.), треба припустити, що старослов’янський переклад був повніший і що скорочення, бодай значніші, були ділом того, хто лаштував крехівський рукопис. Може бути, що таких скорочених рукописів найдеться ще більше. Та правдоподібне й те припущення (далі ми ще приведемо дещо для його мотивування), що наш перекладач мав під руками грецький оригінал, де в чому відмінний від надрукованого Буассонадом, значить, що й грецький текст повісті, незважаючи на фірму святого Івана Дамаскина, підлягав при переписуванні деяким змінам, про яких обсяг ми поки що також не в силі сказати що-небудь докладне.

Примітки

Вяземський Павло Петрович (1820 – ?) – автор праць з історії літератури та палеографії. З його ініціативи засновано «Общество любителей древней письменности», першим головою якого він був.

Кирпичников Олександр Іванович (1845 – 1903) – російський філолог.

Буассонад Жан-Франсуа де Фонтаратен (1774 – 1857) – французький вчений-еллініст.

Новакович Стоян (1842 – 1915) – сербський філолог І державний діяч.

Копітар Варфоломій (1780 – 1844) – австрійський і словенський філолог-славіст, видавець пам’яток старослов’янської мови.

Білліус Біль Габріель (1488 – ?) – німецький учений.

Шишатовацький відпис – рукопис початку XVI ст., що належав сербському монастиреві Шишатовець (серб. – Шишатовац) у Сремі.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1981 р., т. 30, с. 360 – 365.