Спосіб цитування джерел

Іван Франко

Ми вже згадували про те, що теологічні навчання, виклади, промови і молитви, щедро розсипані в тексті нашої повісті, становлять немов енциклопедію християнської теології у всіх її головних відділах. Очевидна річ, що для осягнення сеї цілі автор мусив послугуватися сучасною йому теологічною літературою. Значить, якість і обсяг того літературного апарату, яким він послугується, і той ступінь розвою християнської теології, який бачимо в повісті, може дати нам дуже докладну вказівку про час написання повісті.

Се питання ми постараємося розібрати докладно в дальшім розділі нашої праці, а тепер тільки загально схарактеризуємо спосіб поступування автора повісті при користуванні літературними джерелами. Спосіб сей нічим не різниться від того, як поступали інші тогочасні писателі. Докладне цитування джерел не було тоді в звичаї. Щонайбільше цитовано письмо святе, як найвищий авторитет, і то цитовано так загально, що не раз годі нам віднайти те місце, яке цитоване. Досить буде пригадати ті місця, які цитуються в деяких книгах Нового завіту з промовою ότι γέγραπται, a яких в книгах Старого завіту нині не можемо віднайти [вони зведені докупи у Гарнака – «Geschichte der altchristlichen Litteratur bis Eusebius», I, b, ст. 849 – 850].

І автор нашої повісті цитує свої джерела подібним способом; та тут важно знати, що під писанням, святим письмом він розуміє зарівно Старий, як і Новий завіт. Фразою «ότι γέγραπται» він вводить цитати зарівно з книг Старого завіту («Битія», ст. 905, Псалтир: «Λέγει γαρ ή Γραφή», ст. 1009, Второзаконіє: «φησίν» , ст. 944, Притчі Соломонові, 1009 і т. ін.), як і з Нового («φησί γαρ ή Γραφή» – цитовано св. Павла, ст. 921, «γέγραπται» – цитовано «Діяння», ст. 940; «καθώς γέγραπται» – цитовано св. Павла, ст. 972).

Дуже часто він зазначує існування цитати одним втрученим слівцем «φησίν» (наприклад, 884, 924, 944, 957, 1009 і т. д.), а часто приводить місця й оповідання зі святого письма, не зазначуючи зовсім, відки їх бере (наприклад, ст. 880, де згадано про Валаама і його осла, Числа, XXIII; ст. 952, де приведено Мойсеєві заповіді; ст. 957, де приведено притчу про блудного сина, Луки, XV і т. ін.).

Дуже багато місць із книги Нового завіту приведено як слова Христові («φησίν ό Κύριος» , 925 – цитовано Івана Євангеліста; 932 – цитовано євангеліє Матвія; 961 – цитовано Матвія; 968 – цитовано євангеліє Луки; 969 – цитовано Матвія; 992 – цитовано євангеліє Луки; 993 – цитовано Матвія;

або «ειπεν ο Σωτήρ» , 936 – цитовано Матвія; 989 – цитовано євангеліє Луки;

або «φησι Χριστός» , 919 – цитовано євангеліє Івана; 925 – цитовано Матвія;

або «Θεος Λόγος ειπεν» , 920 – цитовано євангеліє Івана;

«τά ύπό του Κυρίυ είρημένα» , 949 – цитовано євангеліє Луки;

«κατα την θείαν φωνήν» , 965 – цитовано євангеліє Матвія;

«καθως εν τω εύαγγελίω μανθάνομν» , 989 – цитовано євангеліє Луки.

Інтересні дві цитати: «Λέγει Κύριος ο Θεός» , ст. 961 – цитовано пророка Захарію, і «η εστι ρημα Θεου», ст. 1025 – цитовано апостола Павла; як бачимо, слова новозавітного апостола поставлено нарівні зі словами старозавітного пророка, хоча святий Павло звичайно промовляв від себе, подавав свої слова як власну думку, а пророки, говорячи, подавали свої слова за голос самого бога.

Та обік тих загальних формул ми маємо в повісті й докладніші вказівки на цитовані джерела. У автора є улюблені писателі, яких він не тільки часто цитує, але й називає на ім’я. Із старозавітних писателів до таких належить Давид, автор Псалтирі. Він у нашого писателя – пророк κατ’ εξοχήν ; «мовить пророк Давид» або «мовить пророк» – ся формула стрічається дуже часто (ст. 960, 993, 1017, 1040, 1041); Давид називається надто «цар і пророк» (ст. 940) або «блаженний» (1041).

Раз цитується поіменно пророк Ісайя (ст. 937), а раз цитата із сього пророка приводиться формулою: «στόμα Κυρίου ελάλησε ταυτα» (ст. 998). Із старозавітних писателів названі ще на ім’я: Соломон (з додатком «ο σοφώτατος» , ст. 872), хоча його приповідки цитовані частіше (наприклад, ст. 1009, 1012); Даниїл (також з додатком «ο σοφώτατος», ст. 989); менше виразно, бо без названия імені цитовані пророки Захарія (961) і Софонія, сей останній формулою: «τούτω συνάγων καί ο ετερος προφτης φησίν» (ст. 937).

Із новозавітних писателів улюбленим джерелом нашого автора є апостол Павло; як Давид у нього – пророк над пророками, так Павло – апостол над апостолами, апостол «κατ’ εξοχήν».

«Апостол мовить» – се звичайна формула, якою він вводить цитати зі святого Павла («φησίν ό θειος Άπόστολος», 860; «φησί γαρ ο απόστολος», 949, 1016, 1017);

інколи виразніше, називаючи ім’я («φησί γαρ ο μακάριος Παυλοσ» , 877, 932, подібно 936),

інколи менше виразно («ρημάτων ακήκοα σοφων τινος διδασκάλου» , ст. 988),

або загалом: «καθως γέγρπται» (972)

або «φησί» (921).

Ми згадували вже, що слова сього апостола автор уважає словами самого бога (1025). Варто привести ще дві формули, якими наш автор вводить цитати зі святого Павла. На ст. 1072 він зове його: «οθειος Άπόστολος, ο τον Χριστον έχον εν εαυτο λαλουντα… ειπεν» , a на ст. 1013: «εκεινος, ο μέχρι τρίτου φθάσας ουρανου καί αρρήτων ακούσας ρημάτων τοιαύτας αφηκε φωνάς» .

Перша з тих формул кидає інтересне світло на те, як уявляв собі наш автор писательську інспірацію великого апостола народів, а друга показує, що таємничі слова святого Павла сказані в другім посланні до коринфян, глава XII: «Знаю чоловіка в Христі, що був порваний аж до третього неба, і знаю про того ж чоловіка, що чув недовідомі (властиво неможливі до висказання) слова» – брав дослівно як оповідання про дійсну візію апостола. Се й не диво, бо в такім значенні бере їх і досі церков, а, опираючися на сих словах, християнська побожна традиція вже скоро, в II або III віці по Христі, скомпонувала знаменитий апокриф, звісний і в старім слов’янськім письменстві під заголовком «Павлово видѣніє».

Доволі часті у нашого автора також цитати з святого Івана Євангеліста. Він називає його «ο εμοσ θεόλογοσ» (ст. 876), або «ο εξαίρετος των θείων ευαγγελιστων» (ст. 924), або ще виразніше: «γράφει δε καί ο ηγαπημένος αυτου μαθηης Ίωάννης» (стор: 961). Інших євангелістів він цитує дуже часто, та поіменно не називає ніколи. Так само цитує він «Діяння апостольські», не називаючи їх виразно, а що найбільше зазначуючи цитату словом «γέγραπται» (940).

Особливої уваги заслуговують ще цитати зі святого Петра. Автор ніде не називає його по ім’ю, цитуючи його писання, та раз вказує на нього зовсім виразно, мовлячи: «Γράφει δε καί ο κορυφαιότατος των αποστόλων» (ст. 1044); іншим разом цитує його дуже невиразно: «ώς φησί τις των θεηγόρων» (ст. 932).

Отсе і все, що знаходимо в нашій повісті цитоване зі святого письма. Певна річ, сього досить багато, та проте вже з того, що було вище сказано, ми бачимо, що автор брав до свого твору далеко більше чужої власності, ніж сам хотів признати. Тільки щасливим випадкам треба приписати такі відкриття, як текст Арістідової «Апології», як цитати з Петрової «Апокаліпси»; деяких позичок того роду досі ми не в стані удокументувати; інші, як вказана нами (ст. 11) позичка з життя Марії Єгипетської, належали в тім часі, що так скажемо, до літературної обігової монети і находяться також в інших творах церковних.

Та є деякі уступи повісті, в яких ми можемо викрити цитати з пізнішої церковної літератури, з отців церкви. Автор наш ніколи не називає тих писателів поіменно, а найчастіше навіть зовсім не зазначує, що якесь місце є цитат; щонайбільше в двох або трьох випадках він дуже загальним способом зазначує цитат формулою «φησίν» (ст. 925, цитований святий Григорій Назіанзинський) або «σοφός τις εκάλεσεν» (ст. 1016 – цитований святий Василій Великий).

Подрібного розбору вимагають і надзвичайно важні для літературної історії нашої повісті цитати зі святого Івана Дамаскина. Ми вже згадували про те, що середньовікова традиція, особливо Західної Європи, вважала сього отця церкви автором нашої повісті. Пізніші екзегети і теологи силкувалися скріпити сю традицію, вказуючи на багато місць в повісті живцем, як казали, виписаних із інших творів св. Івана Дамаскина або написаних в такім самім дусі і тоні, як інші його писання.

Вказували особливо на виклад Варлаама про вольну волю в чоловіці, що є одною з основ теологічної доктрини Івана Дамаскина, далі на ті місця, де підноситься потреба шанування ікон і виступається проти іконоборської єресі, а також на ті місця, де викладається про подвійну натуру Христа і виступається проти єресі монотелетів. Ми мусимо докладно придивитися всім тим і ще деяким іншим місцям головно задля того, що новіша критика піднесла дуже важкі сумніви щодо Дамаскинового авторства повісті.

В усякім разі нема сумніву, що докладне пізнання теологічного апарату, яким користувався наш автор, дуже важне вже хоч би для встановлення часу, коли написаний був сей твір, а затим і до прояснення початків його літературної історії – дарма, що автор не улегшив нам сеї задачі, а ціла літературна традиція тих часів ще більше її утруднює.

Завважити ще треба, що ті численні ноти і вказівки подібних місць, які ми завдячуємо пильності та начитаності давніх теологів і якими густо підсипаний текст нашої повісті в виданні Міня, мають дуже малу вартість. Ті давні вчені дуже часто вдовольнялися, найшовши таке саме слово, такий самий зворот, і зазначували се в нотах як цитати; натомість виписки цілих обширних уступів; копіювання цілої аргументації в якійсь певній справі – не доходило до їх уваги.

Отим-то ми й поминаємо увесь сей ніби вчений апарат, а переходячи до дискусії над питаннями про авторство і час написання нашої повісті, обернемося просто до тих місць, що можуть додати нам певні вказівки.

Примітки

Монотелети, або монофеліти – прихильники релігійно-політичного вчення у Візантії VII в., які визнавали, що Христос має дві природи – божественну і людську, але одну волю – «боголюдську енергію».

Григорій Назіанський, або Богослов (близько 330 – близько 390) – грецький поет і прозаїк, церковний діяч і мислитель, один з «отців церкви».

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1981 р., т. 30, с. 392 – 397.