Люки в крехівськім тексті (20)
Іван Франко
Розділ XX. Дальші упімнення Варлаама. Із сеї групи розділів виймаємо згаданий уже символ віри, що Варлаам передає Йоасафові, і подаємо його в старослов’янськім тексті по крехівському рукопису й обік в дослівнім перекладі з грецького.
| Крехівський 96 – 99: | Migne, 1028 – 1034 |
| Вѣруи убо въ отец и сынь и святыи духь, въ святую и живонач[а]льную тро[и]цу въ трех упостасех єдинѣмь божествили прославленѣи. | Так ось віруй в вітця, і сина, і святого духа, святу і живоначальну трійцю в трьох особах а в однім божестві прославлену, різну особами і особистими прикметами, а одноцілу по суті. |
| Єдиного бо съвѣдаємь бога: нерожденъна отца, єдиного ж[е] рожденъна сына и господа, свѣта от свѣта, бога истинъна, рожденънаго прежде всѣх вѣкь. | Одного визнаючи бога невродженого – вітця, одного вродженого господа – сина, світло зі світла, правдивого бога з правдивого бога, вродженого перед усіми віками; |
| Благо[го] бо отца благь род[и]тся сынь, от свѣта нерожденъна свѣт всея вѣчний. | бо з доброго вітця добрий уродився син, а з невродженого світла виблисло вічне світло, |
| і з дійсного життя вийшло животворне джерело, і із самомогучості виясніла могучість сина, що є відблиском слави і втілене слово, що було на початку у бога | |
| Богь сыи безнач[а]лень и вѣчень, имъже вся быша видимаа ж[е] и невидимаа. | і бог без початку і вічний; через нього все сталося, зриме й незриме. |
| И єдинь образ духь святыи от отца исходяи, бог съвръшень и святынею прѣимаа[и] самовлъно, самосильно, сьвѣчно. | І одного знаючи духа святого, що походить від вітця, бога совершенного, і животворного, і щедрого на святість, з тою самою волею, з тою самою силою, рівно вічного, уособленого. |
| Тако убо кланяйся отцу и сыну и святому духу въ трех упостасех, объще бо трем божество, едина слава, едино царствѣе, едина сила, едина влас[ть]. | Так ото кланяйся вітцю, і синові, і святому духові в трьох особах або прикметах, а в однім божестві; бо спільне у всіх трьох божество, і одна їх природа, одна суть, одна слава, одно царство, одна сила, одна могучість; |
| спільне у сина і святого духа те, що вони з вітця; вітцева властивість та, що він невроджений, синова – вродження, а духова – походження. | |
| Тако вѣрую, | Так ось се так віруй; |
| та зрозуміти спосіб вродження або походження не силкуйся, бо сього зрозуміти не можна; в простоті серця без мудрування заховуй, що отець, і син, і святий дух у всьому – одно, окрім невродження, і вродження, і походження, | |
| яко единочадыи сынь и слово божѣє нашего рад[и] спасенѣа прѣиде на землю благоволенѣєм отчѣим и поспѣшьствѣємь святаго духа. | і що единородний син, і слово боже, і бог для нашого спасіння зійшов на землю за присудом вітця і при помочі святого духа, |
| Без сѣмене зач[а]тся въ ложеснах святыя дѣва и богородица Марія святым духом неистлѣньно родися и человекь род[и]ся съвръшень, и яко тъ бог съвръшен ес[ть], двѣма ествома: божеством и человечьством. | без сім’я зачатий в лоні святої діви і богородиці Марії через святого духа і без ушкодження з неї вродився і став вповні чоловіком, і що він є вповні бог і вповні чоловік, вроджений із двох на: тур, – божества і чоловіцтва, |
| і в двох натурах, наділених пізнаванням, волею і силою ділання, самовладних і з кождого погляду вповні відповідних до тої міри і до того розуміння, яке всякій з них належиться, – одним словом, в божестві і чоловікові, злучених в одній особі. | |
| Весма образа не ищи съвѣдати, како себе излия сынь божѣй и человекь быс[ть] от дѣвическѣя утробы и кръвы безьсѣменъно и неитслѣнъно, или како обою естеству въ единой упостаси съвъкупленѣє. | І се без мудрування прийми і ніяк не силкуйся зрозуміти спосіб, як син божий сам себе умалив і зробився чоловіком з дівоцької крові без сім’я і без ушкодження, або яке є сполучення двох натур в одній особі. |
| Вѣровати бо сѣа научихомся и дръжати яже богоизъбранъно нам от божественаго писанѣа изъглаголанъна, образа ж[е] не разумѣєм нъи сьвѣдаємь и глаголати не можемь. | Бо ми навчилися заховувати те, що нам від бога сказано в божім писанні, а способу не знаємо і не можемо висказати. |
| Вѣруя убо въ сынь божѣй, милосердіа рад[и] и милостынею быс[ть] человекь въся въспріймати человечьскаго естества и непріложныя страсти. | Віруй в сина божого, що через нутро свого змилування стався чоловіком і прийняв усі природні а непорочні почуття людськості |
| Възаалъка бо ся и въжада и спа и трудис[я] и подвизася єстеством человеческим и безаконѣи рад[и] наших прѣиде на съмрть волею, никакож[е] прикосшеся страсти бесъмертьному естеству, но плътію | і терпів голод, спрагу, спав, почував утому і тривогу відповідно до людської вдачі і за наші неправди ведений був на смерть, розп’ятий на хресті й похований, закуштувавши смерті, причім божество полишилося без болю і без зміни; |
| бо ж взагалі ніякого такого почуття не приписуємо тій безчутливій натурі; розуміємо, що він тільки своєю прибраною вдачею (в грецькому «προς λήμματι») | |
| сьвѣдаєм мучена и погребена и божественою силою изъ гроба въскръша (sic!) без истлѣнѣа, на небеса ж[е] въшедша и прѣйти пакы съ славою судити жи[вы]м и мертвым и въздати къмуждо по дѣлом. | терпів і був похований, а божою славою встав із мертвих і без ушкодження піднявся на небо і прийде знов зі славою судити живих і мертвих, якими сам знає словами боговидного тіла [отсі слова, в грецькім оригіналі: «δι’ ων αύτός όίδέ όημάτων του θεηγόρου σώματος» – темні і не перекладені також у Білліуса (Migne, 1002)] і віддасть кождому справедливою для нього мірою. |
| Въскрснут бо мертвіи и въстанут сущіи въ гробѣх, ибо съхранивъшеи господня заповѣди въ правой вѣрѣ насладят жизнь вѣчьную, истлѣвъшіи въ грѣсѣх и уклонивьшіися от правыя вѣры въ муку вѣчную, | Бо мертві встануть і будуть збуджені ті, що в могилах, і ті, що пильнували заповідей Христових і в правій вірі зійшли зі світу, наслідять вічне життя, а ті, що опоганені гріхами і збочували від правої віри, відійдуть на вічну муку. |
| Вір, що нема ніякої суті, ніякого царства злого; не міркуй, що воно без початку або постало само з себе, або походить від бога; гони геть від себе таку нісенітницю! Але наше се діло і чортове, в нашої невваги навалилося на нас через те, | |
| зане самовлъном намь сущим и самовлъным с[ъ]вѣтом изъбрати благое или злое или мръзкое. | що ми є власновольні і самостійною волею вибираємо чи то добре, чи зле. |
| Къ симь ж[е] исповѣдаи едино крещенѣє водою и духом святым въ оставленѣе грѣховь. | До сього визнавай одне хрещення водою і духом на відпуст гріхів. |
| Пріима[и] ж[е] и пречистых Христовых тайнь, вѣруя въ истину тѣлу и кръви сущем Христа бога нашего, яж[е] дас[ть] вѣръным въ оставленіе грѣхом въ нощи ж[е], егда прѣдань быс[ть], обѣтованіе положи святым своимь учеником и апостолом и тѣми въсѣм вѣръным, рек: пріймѣте и ядѣте, се єс[ть] тѣло моє ломимое въ оставленіе грѣховь. | Приймай також участь в пречистих Христових тайнах, віруючи, що справді стається тіло і кров Христа бога нашого, що дав вірним для відпусту гріхів. Бо вночі, коли був зраджений, новий заповіт дав святим своїм ученикам і апостолам, а через них і тим, що в нього вірять, мовлячи: «Візьміть, їжте, се моє тіло, ламане за вас на відпуст гріхів». |
| Також[е] и чашу прѣємь дас[ть] имь глаголя: пѣйте от нея въси, се ес[ть] кръвь моя вас рад[и] проливаема въ оставленіе грѣховь, се творите въ мое въспоминаніє! | Так само і чашу взявши, дав їм, мовлячи: «Пийте з неї всі, се моя кров з нового заповіту, проливана над вами на відпуст гріхів; се чиніть на мою пам’ятку». |
| Самь убо слово божіє животворяи въсѣ тварь, силою своею творит и прѣтварѣєт божественым чистословіемь хлѣба и вина приносима тѣло свое и кръв пришьствіємь святаго духа, и кресщеніє и просвещеніє. | Так ось сам, слово боже, живий, і сильний, і всетворящий своєю силою, чинить і перемінює божою міццю хліб і вино просфори на тіло своє і кров, при проникненні святого духа, для освячення і просвічення тих, що приймають се з бажанням. |
| Съ любовію пріємлящим съ вѣрою честное изьображ[е]ніє владычнаго образа нас рад[и] въчеловечьшус[я] слову божію, самого мня творъца видя въ образѣ написаніє, | Кланяйся вірно і щиро шановному зображенню лиця господнього, слова божого, що вчоловічилося за нас, думаючи, немовби ти самого творця бачив на образі. |
| Бо честь для образів, мовить один святий, відноситься до первовзору, а первовзір є той, що зображений на іконі, бо з нього робиться подобизна. Отож, бачачи малюнок на іконі, | |
| разумныма очима къ истинъному виденію приходим его ж[е] есть образ. | розумовими очима приходимо до правдивого поняття о тім, що зображує ікона, |
| Нас рад[и] распенъшемус[я] не богы творя ли идолы, но яко образь въплъщъшагося бога лобьзаніємь, любовію и вѣрою изліавъшаго себе нас рад[и] даже и до рабіа образа. | побожно поклоняючися постаті того, що за нас прийняв тіло, не боготворячи, але цілуючи її як зображення втіленого бога, з бажанням і любов’ю для того, що унизив себе аж до подоби раба. |
| Також[е] и пречистый его матере и въсѣх святых въображеніа, також[е] и образ животворящаго и славънаго и честнаг[о] креста, кланѣяся вѣрою лобъзаи обѣсивьшагос[я] рад[и] на нем пльтію нашего рад[и] спасеніа Христа бога нашего и спаса въсего мира, подавъшаго нам съй образ на діавола побѣду; устрашает бо ся его и трепещет не тръпя его силы. | Так само і пречистої його матері і всіх святих зображення в тої самої причини обіймаємо. Так само і знак животворного та чесного хреста цілуй, кланяючися з вірою задля того, хто тілом був на ньому повішений для спасіння нашого роду, Христа-бога І спасителя світу, що дав нам його як знак побіди над чортом; бо той тривожиться і тремтить перед його силою, не важучись і глянути на нього. |
| В таких догмах і з такою вірою ти охрестишся і маєш держати її без зміни і | |
| Блюсти же ся пакости подобает еретическая, | без примішки всяких єресей |
| аж до останнього віддиху. А всяку науку і всяке догматичне слово, противне отсій бездоганній вірі, відкидай з обридженням і вважай за відчуження від бога. | |
| глаголет бо апостоль: аще бо и аггель благовестит вам пач[е] еже благовѣстих вам, да проклят будет. | Адже мовить апостол, що коли вам навіть ангел з неба звіщатиме щось інше, не те, що ми вам звіщали, нехай буде проклятий! |
| Нѣс[ть] бо ино благовѣщеніє ни ина вѣра пач[е] еже апостолы проповедана и богоносных отець разными съборы извѣстована вѣра. | Бо нема іншої євангелії ані іншої віри, крім тої, яка була проповідана апостолами і скріплена богоносними вітцями на різних соборах і утверджена католицькою церквою. |
Думаю, що порівняння сих двох текстів легко зробить усякий, і що воно тільки потверджує ті уваги про крехівський (рукопис) і його відносини до грецького, які нам насувалися досі. Ми бачимо в крехівському рукописі дуже значні пропуски супроти грецького тексту, і певна річ, що одну часть тих пропусків треба покласти на карб того, хто лаштував крехівський рукопис або той переклад з грецького, що крехівський є його списком. Се бачимо з того, що в деяких місцях оті скорочення роблять наш текст попросту незрозумілим. Та є тут цілий ряд пропусків, про які можна припускати, що перекладач не знайшов їх і в грецькім тексті, який служив йому первовзором, а є й деякі, хоч невеличкі додатки в нашім тексті супроти грецького, про які також годі сказати, чи вони були власним додатком старослов’янського) перекладача, чи виплили з відмінного потрохи грецького оригіналу.
До самого символу віри, що, очевидно, не є інтегральною частиною оповідання, написаною ad hoc, а осібним документом, що був готовий перед написанням повісті, ми, може, ще вернемо колись при нагоді. Тут додамо тільки, що латинський переклад Білліуса багато де в чому не сходиться з грецьким текстом, хоч звісно, не різниться від нього так сильно, як крехівський.
Варто зазначити, що Білліус, мабуть, самовільно вніс у свій переклад західну формулу про походження духа святого від вітця і сина і на підставі його перекладу Сорбонна признала повісті про Варлаама і Йоасафа характер книги щиро католицької (Migne, 1027); в грецькім тексті, як бачимо, формули «filioque» нема, та й сам Білліус у другім виданні свого перекладу її вичеркнув (гляди: Migne, Patrologiae gr., t. 94, Prolegomena, ст. 153).
Примітки
«Filioque» (лат. – «і від сина») – догматичне положення католицької церкви про те, що «дух святий» виходить не тільки від «бога-отця», як вчить православ’я, а «й від сина».
Дискусії між східними і західними церквами з приводу «виходження святого духу» знаходять відображення у численній полемічній літературі, починаючи з VI ст., коли на Толедському соборі 589 р. було додано це положення до Нікейського символу віри.
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1981 р., т. 30, с. 373 – 378.