Арабські тексти

Іван Франко

З того, що було сказано в попередніх розділах, знають уже читачі, що супроти грецького тексту повісті про Варлаама і Йоасафа, що стався вихідною точкою для цілої маси переробок на всіх важніших європейських мовах, маємо на сході групу арабських версій, далі одну перську і одну гебрейську, дві вірменські, дві коптійські і одну грузинську. Майже за кождою з тих версій, мов хвіст за кометою, тягнеться більший або менший ряд гіпотез щодо їх початку і взаємного генетичного зв’язку. Два найважніші питання:

1) з якого взірця списував своє оповідання автор грецького тексту? і

2) який був первісний взірець, що з нього виплили всі інші версії, значить, усі звісні нам орієнтальні, а також грецька? – ті два питання досі не діждалися відповідної розв’язки.

Та багато непевних і суперечних здогадів висказано було вченими також про відносини між собою тих текстів, що лежать між здогадним первісним оригіналом та грецьким текстом повісті.

Візьмемо насамперед найближче споріднені між собою арабські тексти. Як ми вже згадували, автор «Фігріста» згадує ось про які арабські книги, звісні йому вже в X віці:

1. Книга про Будду (Kitab al Budd),

2. Книга про Юдасафа і Балаугара (Kitab Yudasaf wa Balawhar або Bilauhar),

3. Книга про самого Юдасафа (Kitab Yudasaf mufrad), 4. Поема Абама ібн Абд-ель-Гаміда, прозваного Ракаші під заголовком «Kitab Balawhar wa Yadasaf». Що з сих старих книг дійшло до нашого часу? Поперед усього нема сумніву, що пропала (або бодай досі не звісна) поема Ар-Ракаші, та вона для нашої студії найменше важна, бо автор її жив у X віці і зладив свою поему, очевидно, на підставі арабського прозового тексту.

Тим важніші були би три інші книги, про які автор Фігріста подає, що вони пішли з Індії разом з такими творами, як «Каліла Ва Дімна», значить, так само як і ся славна книга, були на арабську мову перекладені з пехлевійської. Та з тих трьох книг знов дві пропали, хоч і не безслідно, і то власне ті дві, що оповідали про самого Будду, значить, давали редакцію, зовсім відмінну від усіх тих, де головне місце займає не Будда – Йоасаф, а Варлаам – Балаугар. Лишилася тільки одна з тих старих арабських книг, а власне та, що в повищому реєстрі покладена на другім місці.

Чи лишилася вона в первісній старій формі, сього не можемо знати, не знаючи нічого докладного про її текст; та проте нема сумніву, що її зміст переданий вповні в тій арабській книзі, що в 1888 – 1889 була видана в Бомбеї під заголовком «Книга Балаугара і Будасафа з поучениями і порівняннями, повними премудрості, на одвічальність меккського паломника шейха Нур ад-Діна Ібн-Джівакгана, книгаря і властителя Хайдарітської і Сяфдарітської друкарні, друковано у Сяфдарітській друкарні в Бомбеї в р. 1306», у вісімці, 286 сторін. Кун (op. cit., 15) стоїть на тому, що сю книгу взагалі можна вважати, коли не зовсім вірною копією, то все-таки безпосереднім і дуже близьким випливом старої «Kitäb Yüdäsaf wa Balawhar», хоча в деяких розділах згадується про Будду як про давнішого основника правдивої релігії, а деякі притчі, в суперечності до всіх інших версій, вложені в уста Юдасафові, в чому Кун бачить відгуки затраченої книги «Kitab al-Budd».

Другий арабський текст, що заховався (і то не повно в рукописі, купленім Блауом у Константинополі (тепер він знаходиться в бібліотеці Німецького орієнтального товариства в Галле), опублікований Гоммелем у справозданнях сьомого конгресу орієнталістів у Відні, а перекладений на англійську мову Регачком (Е. Rehatsek, «Book of the king’s Son and the Ascetic», видрукувано в «Journal of the Royal Asiatic Society», New Series, vol. XXII, ст. 119 – 155).

Сей текст захований не весь, а уривається на тім, де Балавгар, навернувши царевича на правдиву віру, прощається з ним і відходить. Та й те, що заховалося, – се не повний текст, бо вже сам титул заявляє, що се «Витяг із книги одного славного індійського мудреця». В сьому витягу пропущено всі назви, крім Балавгара і того місця, відки він приходить, – Сарандіба, пропущено також чимало подробиць, та задержано всі притчі, і то з виїмком одної в тім самім порядку, який є у бомбейськім виданні; нового супроти сього видання тут нема нічогісінько. Значить, нема сумніву що сей «Витяг» зроблений коли не з того самого тексту, який є у бомбейському виданні, то з його старшого оригіналу (галльський рукопис зладжений був у 1099 р. хіджри, значить коло 1700 р. нашої ери, і міг мати основою ще значно старший рукопис).

Третій арабський текст, що віднайшовся надто ще в перському перекладі, вставлений у обширну теологічну працю вченого Ібн-Бабавайга Аль Куммі під заголовком «Kamal ad-din wa tamam an-ni’mat». Початкові і кінцеві уступи нашої повісті згоджуються й тут своїм змістом з бомбейським текстом; так само притчі йдуть по собі в такім самім порядку, як у бомбейськім тексті. Тільки в середині оповідання, по упімненнях Балавгарових тут вставлено аж сім оповідань, яких нема ані в бомбейськім, ані в жоднім іншім тексті.

В числі тих оповідань є одно, що служить рамкою, в яку вставлено чотири інші; оте рамкове оповідання є не що інше як історія Будди, що сам, з власного здогаду, приходить до пізнання правди, покидає батьківський дім і опирається жіночим покусам. Гоммель справедливо догадується, що вся ота вставка взята Ібн-Бабавайгом із затраченої старої книги про самого Юдасафа (Kitab Yudasaf mufrad), гляди: Weisslowitz, op. cit., 176.

B дуже близькім свояцтві до арабських текстів є гебрейська Ібн-Хісдаєва поема. Поминаємо вже те, що й вона так само, як галльський рукопис, кінчиться розлукою дервіша з царевичем і нічого не говорить про дальші пригоди наверненого; дуже правдоподібно, що в однім і в другім тексті перерва оповідання власне в сьому місці вийшла припадково, і нам нема потреби вдаватися до гіпотези, що була якась арабська редакція, котра кінчилася власне на сьому місці. Далеко важніше те, що виказав Вейсловіц, а власне дуже близька, декуди мало що не дослівна схожість гебрейського тексту з арабським, і то власне з «витягом» галльського рукопису. Правда, при кінці своєї праці пододавав Ібн-Хісдай дещо з власного концепту, а радше з жидівської літературної традиції, та проте ми мусимо вважати його книжку паростю арабських текстів, а не переробкою грецького, як зразу думали деякі вчені, в тім числі й Цотенберг.

Всі отсі тексти в своїй теперішній формі, без сумніву, пізніші від грецького, бо ж звісно, що й уся арабська література постала і розвилася аж по Магометі. Та проте вони виявляють форму оповідання, де в чому старшу від грецької, бо їх спільний оригінал був старший від грецького тексту і ближчий до самого джерела традиції – індійського буддизму. Порівнюючи всі ті тексти між собою, ми можемо в дуже значній часті переконструювати той спільний оригінал; доконання сеї роботи – головна заслуга Е. Куна, і ми далі покористуємося нею, зводячи в табеляричній формі її здобутки.

Примітки

Регачек Едуард (1819 – 1891) – угорський орієнталіст, автор численних праць і статей з питань персько-арабського мовознавства і старожитностей. Багато перекладав з перської мови.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1981 р., т. 30, с. 487 – 490.