Варлаамові притчі

Іван Франко

Нам лишається сказати ще кілька слів про притчі, вплетені в оповідання про Варлаама. Ми вже згадували, яким важним признаком належності до сеї або іншої редакції є існування в якімсь тексті сих або тих притч в такім або іншім порядку. Для того подаємо тут систематичний перегляд усіх притч і оповідань, вплетених у різні редакції нашої повісті, зазначуючи при тім, яке місце з ряду займає кожда в данім тексті.

В тексті бомбейського видання є ще кілька притч і порівнянь, про які згадує Кун (op. cit., 27, 28, 33), та, на жаль, не додає їх змісту, так що загальне число притч в тім тексті, певно, буде з 30.

У Ібн-Бабавайга маємо ще ось які притчі, яких нема в інших текстах:

17. Про царя, що півжиття жив грішно, а потім, побачивши на своїй голові сиве волосся, друге стільки панував праведно;

18. Про злого царя і праведника з людським черепом;

19. Про царевича, що покинув батьківський дім і пішов голосити правдиву віру, і вплетені в се оповідання дальші чотири притчі;

20. Про царевича, що п’яний спав у гробі;

21. Про злодіїв, що вкрали золотий горнець з гадюками;

22. Про царевича, що, увільнений з неволі, попався в яму, де сидів смок;

23. Про чоловіка, що пішов між злі духи (гулі) і погиб.

Загалом маємо в тім тексті 23 притчі.

І в грузинській версії є одна притча, якої нема в жодній іншій, а власне 12: про мужа, що через жінку запізнився на війну.

Та найбагатший на притчі і приказки є Ібн-Хісдай. Крім тих, що показані в повищім зводі, знаходимо у нього ще ось які:

1. Патріарх Йосиф і підхлібник;

5. Про птаха, що проковтнув рибу з вудкою;

6. Цар Давид і гробниця давнішого царя;

13. Цар і побожний пастух, запрошений царем на обід;

14. Пес, що бігав на два весілля і лишився без їди;

19. Промова Олександра Великого;

22. Тиран і слуга, що розілляв розсіл;

23. Соломон і мова звірів і вплетена в се оповідання казка;

24. Про вола і осла та півня і пса;

25. Купець і два отруйники;

26. Стрілець, кабан і медвідь;

27. Цар і його гість;

29. Мавпа і голяр;

30. Ткач, що, наслідуючи весельчака, скочив з вежі.

З тих притч, без сумніву, найцікавіша притча про сівача, що стоїть у грецькім і вірменськім тексті на першім, у всіх арабських і грузинськім на четвертім місці і мається також у Ібн-Хісдая.

Є се звісна євангельська притча, а факт, що власне вона спільна всім християнським і нехристиянським редакціям, належить до найцікавіших загадок, які насуває нам повість про Варлаама і Йоасафа. Кун на підставі сього факту, що змушує нас до висновку про існування сеї притчі також у пехлевійськім оригіналі всіх орієнтальних редакцій, побудував свою теорію про християнський характер сього пехлевійського оригіналу (Kuhn, op. cit., 39).

Ми вже вище оцінили інші Кунові докази християнського характеру того оригіналу, а тут мусимо сказати, що існування сеї притчі в його тексті не може перетягти ваги на користь Кунового здогаду. Вже Гоммель, що держався думки про буддійський характер і індійське походження первісного джерела повісті, вказав на те, що притча про сівача в різних формах була популярна у буддистів, а той, хто з буддійських джерел писав пехлевійську редакцію, міг бути познайомлений також з християнськими євангеліями і замість буддійської притчі про сівача помістити в своїм тексті євангельську (Weisslowitz, op. cit., 154). Се тим легше могло статися, коли автором того первісного твору був не буддист, але, як се нам видається правдоподібнішим, прихильник брахманізму.

Варто звернути увагу і на те, що між притчами є невеличкі групи, котрі у всіх редакціях держаться разом, хоч і поставлені на різних місцях. Ітак, перші чотири притчі спільні всім редакціям і подаються всюди в однаковім порядку з виїмком притчі про сівача, що в грецькім і вірменськім тексті стоїть на першім, а у всіх інших на четвертім місці. Друга така група, се номери 11, 12 і 13 грецької редакції; в такім самім порядку і зв’язку вони є і в бомбейськім тексті, у Ібн-Бабавайга, і в грузинській редакції. В вірменській бракує остатньої, а в галльськім списку першої з сих трьох.

Натомість номери 5, 6, 7, 9 і 10 характеризують саму тільки грецьку редакцію – вони всі взяті з євангелій. Більшина тих притч так само, як і вся повість про Варлаама і Йоасафа, походить з Індії, і то не тільки ті, що спільні всім редакціям, але багато й таких, що характерні тільки для одної або для двох.

Ітак, із 18 притч, які є в грецькій редакції, є 6 євангельських, а 12 індійського походження. Зате в бомбейськім виданні на 21 звісних нам притч (решти не знаємо, не маючи в руках сього тексту) є тільки одна євангельська, а решта всі індійські. Ще багатший на притчі є текст Ібн-Бабавайга, бо в самій тільки першій часті оповідання він подає 15 притч індійських, а одну євангельську, а надто в дальшій часті, відмінній від спільного джерела інших редакцій, дає ще 7 притч і оповідань виразно індійського, і то буддійського характеру. Що ж до Ібн-Хісдая, то з 30 притч і оповідань, вставлених у його поему, щонайменше 6 узято з жидівських або магометанських джерел.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1981 р., т. 30, с. 534 – 537.