Систематичне порівняння змісту версій

Зведемо тепер докупи здобутки детального порівняння текстів, доконаного в працях Вейсловіца, Куна та Конібіра, і попробуємо на основі сього зводу виробити собі ясне поняття як про розмір і характер оригінальних вставок кождого поодинокого тексту, особливо ж грецького, так і про те спільне джерело, з якого вийшли всі ті різні редакції. Не вдаючися в зайві філологічні подробиці, ми вибираємо для сього табеляричну форму, як нагляднішу, а основою порівняння приймаємо грецький текст, як найобширніший. Правда, се порівняння не може бути таке повне і докладне, як би слід бажати, а се тому, що не всі тексти доступні нам вповні. Ітак, текст вельми важного бомбейського видання досі не є перекладений на ніяку європейську мову, і ми можемо говорити про нього тільки на основі тих витягів, які подав Кун. Так само не перекладений вповні текст Ібн-Бабавайгів; ще менша пайка перекладена з грузинського, а трохи більша з вірменського. Значить, для детальної порівнюючої студії лишається ще широке поле, особливо коли зважити, що ту саму роботу прийдеться зробити й для ефіопської переробки.

Порівняння змісту орієнтальних версій Варлаама і Йоасафа

На сьому кінчиться перша третина повісті, та, де ми маємо можність провести таке систематичне порівняння текстів усіх орієнтальних версій і дійти таким робом до приблизної реконструкції їх спільного оригіналу. Як уже було згадано, на сцені прощання аскета з царевичем уривається галльський рукопис, тут кінчиться й Ібн-Хісдаєва поема, а версія Ібн-Бабавайгова вже значно вчасніше, бо від 26 епізоду, перестала черпати з взірця спільного всім іншим версіям, а перейшла до джерела зовсім відмінного, правдоподібно, до книги «Kitab Yudasaf mufrad», і лишилася вірною сьому другому джерелу до самого кінця.

Зате середня частина оповідання, історія боротьби між вірним царевичем і його батьком, історія спокус Юдасафових аж до його відходу на пустиню пропущена в Ібн-Бабавайговім витягу зовсім, так що для порівняння з грецьким текстом лишається тут тільки бомбейський та оба споріднені, грузинський і вірменський. В якій мірі сі тексти згідні між собою, а в чому відмінні, се бачимо з їх детального порівняння.

Кун схиляється до припущення (op. cit., 25), що отся середня часть нашої повісті була і в урванім галльськім тексті, і у первовзорі, з якого черпав Ібн-Бабавайг, в своїй основі близькою до того, що є в бомбейськім тексті. Остатні слова галльського тексту говорять про сон Юдасафового вчителя, а Ібн-Бабавайг міг для якоїсь своєї цілі викинути цю середину оповідання.

Зате закінчення обох арабських текстів, себто бомбейського і Ібн-Бабавайгієвого, зовсім відмінне від того, яке маємо в християнських редакціях, тобто в грецькій, грузинській і вірменській. А що власне закінчення арабських версій близько підходить під буддійську традицію, а християнське геть відбігає від неї, для того Кун завважує справедливо, що те християнське закінчення є свобідним витвором автора тої версії, з якої пішли тексти грецький – з одного боку, а грузинський і вірменський – з другого боку.

Бо коли ці три тексти згідно оповідають, що по наверненню Февди цар поставив свого сина царем над половиною царства, потім навернувся сам і вмер, а царевич, поставивши замість себе царем Барахію (в грузинськім Баракія, в вірменськім Бавакія), пішов на пустиню, віднайшов Варлаама, жив при ньому до його смерті, по довгих літах і сам умер і був принесений Барахією назад до рідного краю і там похований, то в арабських текстах кінець повісті зовсім інший.

У Ібн-Бабавайгія Юдасафові являється ангел і заповідає, що за кілька день виведе його з батьківської палати. Юдасаф не говорить про се нікому, крім одного візира, і за кілька день в супроводі ангела серед ночі покидає палату. Втім, підходить до нього гарний парубок, завідатель кількох провінцій, і просить його, щоби їх не покидав, та Юдасаф заспокоює його і умовляє лишитися при своїм уряді, потім сідає на коня і в супроводі візира їде, «доки йому було призначено». Там зсідає з коня і йде далі пішки.

Візир плаче і ще раз просить його не наражувати себе на невигоди аскетичного життя, та Юдасаф віддає йому коня, пояс і дорогий камінь, який у нього був на чолі, і велить йому вертати до царя та сповістити його, що його син зрікся всієї марності сього минущого світу. Візир вернув до міста, а Юдасаф пішов у пустиню. Там побачив велике дерево над потоком; вода в тім потоці була незвичайно чиста, а дерево таке гарне, якого він досі не бачив; на його гілляках росли плоди, а коли їх покуштував, вони показалися йому солодшими над усі плоди на світі.

На тім дереві була безліч птахів, і він порівняв се дерево з новою наукою, воду – з мудрістю пізнання, а птахів – з людьми, що з усього світу будуть збиратися до нього, щоби пізнати шлях спасенія. Тоді прийшли чотири ангели і завели його до неба, а бог наділив його мудрістю, і він побачив усю будущину. Ангели завели його назад на землю, а один із них по божому наказу лишився з ним, щоби бути його невідступним товаришем. Юдасаф пробув якийсь час в тій околиці і навертав людей до правдивої віри. Потім подався до свойого рідного міста.

Його батько вийшов йому назустріч з усіма вельможами, і всі вітали його. Юдасаф проголосив їм довгу проповідь, а потім пішов у інші сторони, поки не дійшов до Кашміра, всюди навертаючи людей на шлях правдивої віри. Перед смертю він кличе до себе свойого улюбленого учня Ананда і заповідає йому хоронити божі заповіді та подбати за його похорон. Потім він обернувся головою на захід, а ногами на схід і перейшов до вічного життя. В бомбейськім тексті оповідання зовсім схоже з отсим, та є тут іще деякі подробиці, пропущені Ібн-Бабавайгієм.

Ітак, ще перед відходом Юдасафа в пустиню царівна-бранка родить йому сина, про котрого мудреці віщують, що буде мати потомків. Тут же приведено розмову Юдасафа з його батьком (з притчею), що кінчиться наверненням старого царя. Швидко по тім цар умирає, і його хоронять по обряду аскетів. Увесь город навертається на віру правдивого бога, а 3000 людей робляться монахами і монахинями. Юдасаф настановляє свойого вуйка царем, а по нім потім наступає його (Юдасафів) син.

Що ж можемо на підставі сього порівняння сказати про спільний оригінал усіх отсих редакцій і про їх взаємні відносини? Поперед усього, беручи на увагу кінцеву часть повісті, можемо сказати, що про спільне джерело всіх версій не може бути навіть мови; щонайбільше можна говорити про спільне джерело всіх арабських версій з одного, а грецької, грузинської і вірменської версії – з другого боку. Арабські версії мають закінчення, зовсім близьке до буддійської традиції, коли тим часом християнські версії відбігли від сеї традиції дуже далеко.

Значить, мусимо прийняти подвійний оригінал, подвійне джерело; одно спільне для першої і потроху для другої часті всіх орієнтальних версій, а друге спільне тільки для остатньої (і потрохи для середньої) часті самих тільки арабських версій. Сей дуалізм потверджує нам уже для X віку арабська книга «Фігріст», посвідчуючи існування двояких оброблень історії Будди – таких, де героями були царевич і дервіш, себто де царевич доходив до пізнання правої віри не сам із себе, а через дервіша, тобто де основою правої віри являвся не власний розум, не власне чуття одиниці, хоч би й виїмкової і вибраної богом, а боже одкровеніє, задокументоване в святих писаннях, які треба було знати і майже витвердити напам’ять, – і таких, де царевич сам із себе, через просвітлення власного ума і серця доходить до пізнання правди і потім виявляє сю правду людям (Kitab Yudasaf mufrad).

Дуже вірно підчеркнув Кун сю обставину, що перше з тих джерел не могло бути буддійське, але, противно, по його думці, в ньому діє дух християнський, значить, те спільне джерело першої і другої часті оповідання для всіх орієнтальних версій мусило бути християнське. Магометанським воно не могло бути вже для того, що було зложене, без сумніву, перед Магометом; зрештою, ні одна з захованих досі арабських версій не виявляє ані крихти знайомості з Кораном.

Проведене у нас детальне порівняння всіх орієнтальних текстів показує, що на 39 епізодів першої часті тільки 7 є властивих самому лише грецькому текстові. Всі ті уступи догматично-морального характеру, та і в них вплетено декуди частини тексту, що, без сумніву, належав до оригіналу, спільного всім версіям, напр., в епізоді 11 притчу про соловія. Далі 13 епізодів є спільних усім редакціям, розуміється, що в деяких вони подані in extenso або й розширені, а в інших сей або той епізод скорочений або хіба легко зазначений. Коли ж узяти на увагу, що Ібн-Бабавайгі, починаючи з 26 епізоду, користає з іншого джерела, а грузинська версія вповні не видана, то до вище поданого числа епізодів, спільних усім редакціям, прийдеться долучити ще 5.

Загалом у грузинській редакції на 39 вичислених у нас епізодів бракує 24, а властиво з того, що подав про неї Марр, ми не можемо знати, чи деякі з тих епізодів (особливо при кінці) є, чи їх нема. З 15-ти епізодів, які є в тій редакції, 9 сходиться ближче з грецькою редакцією, ніж з арабськими, 2 ближче з арабськими, ніж з грецькою, а 4 виявляють значні відміни як супроти грецької, так і супроти арабських редакцій.

Що всі три арабські версії схожі між собою більше, ніж з грецькою, з одного, а грузинською та вірменською – з другого боку, се видно з того, що на 25 епізодів, черпаних зі спільного жерла, у них є 16 схожих між собою, а 7 таких, котрих вони, знов згідно між собою, не мають, хоч має їх грецький текст. Коли ж при порівнянні дальших епізодів лишити набоці текст Ібн-Бабавайгія, що, починаючи з 26 епізоду, черпає з іншого джерела, то побачимо знов 3 епізоди, схожі з собою в обох інших редакціях, а також схожий порядок епізодів в противності до грецького тексту.

Що ж до Ібн-Хісдаєвої переробки, то вона має 20 епізодів, схожих з арабськими, хоча розложених подекуди в іншім порядку; далі їй не стає 8 епізодів, які є в грецькім тексті і яких також нема в арабських текстах; та треба додати, що сам характер переробки (оригінальний поетичний стиль) вимагав значніших відскоків від спільного взірця, а надто Ібн-Хісдай вставив у своє оповідання 10 нових епізодів або притч, вплетених у текст, взятий із спільного джерела.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1981 р., т. 30, с. 499 – 524.