Уваги про імена власні

Іван Франко

Що всі оті твори справді існували на пехлевійській мові і що вся ота боротьба йшла на персо-бактрійськім грунті, се доказує, крім посереднього свідоцтва Фігріста, також огляд імен власних в різних редакціях нашої повісті (гляди: Kuhn, op. cit., 34 – 36). Грецьке ім’я «Йоасаф» є, очевидно, тотожне з арабським Юдасаф або Будасаф. Ся назва є не що інше, як індійське «Бодісатва». Кун показав, як власне на грунті пехлевійської азбуки, «придатної для найдивоглядніших перепутувань» із Бодісатви-Будасафа повстала арабська і грецька форма Іодасаф, що опісля вже на грунті грецької азбуки перейшла на Іоасаф (Ιωδασαφ – Ιωαασαφ- Ιωασαφ). Грузинська редакція заховала давнішу форму «Іодасаф», та все-таки форму не пехлевійську, ані арабську, а первісно-грецьку або сірійську; натомість вірменська форма «Іовасаф» є новіше грецьке Іоасаф, тільки з доданням значка В для оминення роззіву.

Більше трудності виявляє назва батька Йоасафового. В грецькім тексті він зоветься Άβεννήρ, в арабськім (бомбейськім) Джанаісар; ані одна, ані друга назва, здається, не має зв’язку з дійсною назвою батька Буддового, що звався Суддодана.

Грецька назва взята з біблійного Абнера (II Сам. 3, 6 і далі), Кассель висказав думку, що автор тої (сірійської) переробки, яка служила джерелом грецького тексту, був християнин, добре познайомлений зі старою гебрейською мовою і знав етимологію назви «Абнер», що значить «батько світла» (се вияснення знаходиться, зрештою, і в латинській «Liber nominum», приписаній св. Єронімові: «Abenner – pater meus lucerna vel pater lucernae»), – значить, він з добрим розмислом вибрав для батька свойого героя отсю біблійну назву (Р. Cassel, Aus Literatur und Symbolik, 181). На підставі грецького курсивного письма легко вияснити повстання грузинського «Іабенес» з грецького Άβεννήρ; і вірменська редакція взяла грецьку назву без зміни.

Город, у якім живе Йоасафів батько, названий в деяких арабських редакціях, а власне у Ібн-Бабавайга і в бомбейськім виданні. Сю назву вокалізують Кун і Гоммель на «Шавілабатт»; ся назва, без сумніву, репродукує назву міста, де вродився Будда, – Капілавасту, а в палійській мові – Капілаватту. Цікаво, що з християнських редакцій тільки грузинська мае назву сього города «Болат»; чи ся назва має який зв’язок з Капілавасту-Шавілабат – годі сказати.

У одній старій вірменській географії, написаній Варданом Великим (умер 1271) або кимсь із його учеників, сказано не знати на якій основі, що столицею царя Абеннера було місто Сінавтан (Сінаватан, Сінайфатанк), а місцем, де проживали Баралам і Йовасаф, була пустиня Арат або Ерат (Kuhn, op. cit., 16, 35 – 36). Очевидно, що з буддійською традицією сі назви не мають нічого спільного, та проте вислідження їх походження, може, могло би дати вказівку на джерела, з яких черпали автори тих редакцій [Кунова думка, що в Вардановій географії нам заховався слід якоїсь старої вірменської редакції «Варлаама і Йоасафа», видається мені не зовсім певною. Розуміється, повість про Варлаама і Йоасафа мусила бути йому звісною – і то не в грецькім тексті, а в вірменській легенді, тій самій, яка заховалася досі, а була владжена ще в XII віці. А що в тій легенді не названо ані міста Абенерового, ані пустині, де жив Варлаам, то міг стародавній географ доповнити сі назви з яких інших джерел].

Що доторкається назви «Варлаам» (Βαρλαάμ), то ми згадали вже, що, по думці Гоммеля, вона пішла з сірійського «Baralaha», скороченого «gabra d’alaha», що значить «божий чоловік». Назва арабських редакцій «B-l-v-h-r», вокалізоване на «Bilavhar» або «Balavhar», постала на грунті пехлевійської азбуки з індійського «Bhagavan» (Kuhn, op. cit., 36). Грузинське «Балаварі» в’яжеться безпосередньо з арабською назвою і вказує на те, що автор грузинської редакції користувався не теперішнім грецьким текстом, а його сірійським джерелом, у котрому стояла старша, пехлевійська назва «Балавгар» або «Балагвар». Тільки автор грецького тексту перемінив сю назву, ставлячи замість неї ім’я популярного сірійського святого Барлага, і то в формі, спорідненій з біблійним волхвом Валаамом. Вірменський Баралам пішов безпосередньо з грецького.

Пустиня, з якої приходить Варлаам, зоветься в грецькім тексті Σεννάρ, – назва біблійна («Битія», XI, І, XIV, І), покладена автором грецького тексту на місце пехлевійського і сірійського Сарандіба. Сарандіб – стара назва Цейлону, головного осідку південного відламу буддистів, про значення сеї назви для означення первісного джерела нашої повісті буде ще далі мова.

Йоасафів учитель чи доглядач зоветься в грецькім тексті Зардан; а в арабських текстах він не названий; в вірменськім сю назву вкорочено на «Зард». Грузинське «Зандань», або «Заданы» вказує на те, що й сірійський оригінал грецької повісті мав «Зандан», а в такім разі назву сю мав і пехлевійський оригінал сих редакцій. Кун (op. cit., 36 – 37) бачить в тій назві важну вказівку на те, відки головно черпав свій матеріал автор пехлевійської редакції. В святих книгах північних буддистів візник царевича Шіддарти зоветься Чандака; у південних буддистів він зоветься Чанна, без «д». Значить, по Куновій думці, джерелом пехлевійської повісті про Варлаама і Йоасафа були святі книги північних буддистів, що, зрештою, й зовсім природно, бо в Бактрії і північно-східній Персії здавна вже мішалися буддійські елементи з парськими і християнсько-несторіанськими.

Ще китаєць Гіуен-Цан, подорожуючи в VII віці по святих містах буддизму, застав у Бактрії буддизм в повнім цвіті. З того самого часу маємо свідоцтва про існування численних несторіанських єпископій у Хорасані, і ще в р. 652 християни в Мерві разом зі своїм митрополитом похоронили тіло замордованого остатнього царя з роду Сасанідів (Kuhn, op. cit., 37).

Яким способом пехлевійська назва «Зандан» заховалася в грузинській версії, а в грецькій являється в формі «Зардан», се у Куна показано трохи неясно. Бо коли Кун стоїть на тій думці, що грузинський текст пішов не безпосередньо з пехлевійського, а з затраченої тепер сірійської переробки (гляди родове дерево на ст. 34), то на ст. 35 він догадується, що автор грузинської версії взяв назву «Зандані» безпосередньо з пехлевійського тексту. На грунті пехлевійської азбуки, в котрій «n» і «r» пишуться однаково, і під впливом людової етимології («zard» у пехлевійськім значить зелений) повстала назва «Зардан», що опісля через посередництво сірійської переробки пішла до грецького тексту. Звертаю увагу на сю нескладницю, та вияснити її не беруся.

Царський міністр і дорадник Άρακής у арабських текстах називається Ракіс, у грузинськім раз Аракіс, потім Ракіс і Ракі, у вірменськім Арашіс – як бачимо, назва майже однакова у всіх редакціях. Кун догадується, що фігура сього Арахеса відповідає фігурі Девадатти, в буддійській традиції – чарівника і противника Будди (Kuhn, op. cit., 26).

Нахор – поганський аскет, що в диспуті боронить християнство, – властивий тільки християнським редакціям; у арабських сю роль грає сам Ракіс, перемінившися чарами на Варлаама. Назва «Нахор» (грузинське «Накгорь», вірменське «Наховр») взята з Біблії (Битія, XI).

Чарівник Февда (Θευδας), в котрому Бенфей бачив варіант індійської назви Девадатти, в арабськім тексті (бомбейське видання) називається Аль-Тагдам, з чим дуже тісно в’яжеться назва грузинського тексту «Тгедам» (декуди також «Тгедма» або «Тгедаміс»). Очевидно, що щось подібного мусило стояти і в здогаднім сірійськім тексті, і в його пехлевійськім оригіналі, а тільки автор грецького тексту поклав назву Февди лжемесії, згаданого у Йосифа Флавія (Josephus Flavius, Bellum Judaicum, XX, 5) і в «Діяннях апостольських», V, 37 (Kuhn, op. cit., 29).

Назва Барахії, наслідника Йоасафового на царськім престолі, властива тільки християнським редакціям (грузинське «Баракія», вірменське «Бавакія»), значить, мусила бути і в сірійській редакції. Не можемо знати, чи була вона і в пехлевійськім оригіналі, котрого кінець заховався в арабських переробках. В бомбейському виданні Юдасаф ставить замість себе царем свойого вуйка як опікуна свойого сина Аманда, в котрім треба бачити назву улюбленого ученика Буддового Ананди (Kuhn, op. cit., 33). Назва Барахії взята з Біблії – так називався батько пророка Захарії (Захарія, І, 1, 7; Матв., XXIII, 35).

В арабськім тексті Ібн-Бабавайга і бомбейського видання Юдасаф умирає в Кашмірі; в сій назві Кун бачить тільки скорочену транскрипцію індійської назви «Kucinagara» або «Kucinarva» (Kuhn, op. cit., 33).

Сей перегляд імен власних, уміщених в різних редакціях нашої повісті, потверджує вповні влучні слова Джекобсові:

«Імена власні – се блудний вогник для етимолога, а полярна звізда для історика літератури; першому приходиться відгадувати їх внутрішнє значення, другий може слідити за змінами їх зверхньої форми» (J. Jacobs, op. cit., XXXII).

Ми бачимо, як ті імена, з одного боку, потверджують буддійське походження повісті, а з другого боку – тягнуться, мов зв’язкові нитки, від одної редакції до другої, показуючи шляхи, якими йшла книжкова традиція нашої повісті з краю до краю, від народу до народу.

Примітки

…парські елементи… – Йдеться, очевидно, про елементи релігії парсів – потомків зороастрійців, що у VII – X ст. втекли в Індію 8 завойованого арабами Ірану.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1981 р., т. 30, с. 531 – 534.