31. Культ ідолів у Києві (рр. 980 – 983)
Іван Франко
Зайшла на Владимира дивна покуса:
Став він противником віри в Ісуса;
У дитячих літах він при Ользі живав,
Мабуть, дещо про віру Христову знавав;
Але в Новгороді як прожив десять літ,
Християнської віри затьмивсь йому світ.
Там, мабуть, і навчився він ідоли чтити,
Захотів з них державную віру зробити.
Ставши владарем руського краю всього,
Він хотів у поганстві вдержати його.
На горбі край подвір’я своєї палати
Він кумирницю першу велів збудувати.
В ній Перуна, найстаршого бога, кумир
Дерев’яний, аби дивував увесь мир,
Срібну голову мав і вуси золоті;
Обіч нього стояли ще інші святі,
Стояв Хорс, і Дажбог, і Стрибог, бог вітрів,
І Симаргель, і Мокош, все діло майстрів.
І знайшлися жерці, що богів тих просили,
Жертви їм і звірят і людей приносили.
Була бісам утіха, чортам весілля;
Опоганилась жертвами руська земля.
А щоби намір свій до кінця доповнити,
Велів князь християнські служби зборонити.
Отак Володимир зразу князював,
Не минуло й року, щоб не воював,
А з війни вернувши з своїми військами,
Творив часті треби перед ідолами.
Та одного разу старці та бояри,
Щоб богам звичайні посвятити дари,
Рекли: «Кинем жереб на хлопця й дівицю;
А на котрих впаде – богам на різницю».
Варяг був один, двір у Києві мав,
Де князь потім храм Десятин збудував.
Варяг той у греків довгий час служив
І в вірі Христовій потаємно жив.
І син був у нього іще молодцем,
Прекрасний душею і гарний лицем.
На того впав жереб, і старці прийшли,
Аби до кумирів його привели.
Сказали вітцю: «Отсе князь нас прислав.
На твойого сина, бач, жереб упав.
Богам захотілось собі його взяти,
Ми маємо їм його в жертву віддати».
І мовив варяг: «Що се в вас за боги?
Вони дерев’яні, мертві, як стоги.
Сьогодня стоять, завтра вже зогниють,
Вони не їдять, не говорять, не п’ють.
Майстри їх зробили з дерев’яних пнів, –
Не бога житло в них, а хіба бісів.
Один бог на небі, що жить дає нам,
А сина свойого бісам я не дам».
Від дому варяга старці поспішали
І людям отсю новину сповіщали.
Вони ж похапали оружжя в ту мить,
Пішли й ну ж огорожу при домі валить.
І вийшов хазяїн із сіней, і став,
І сина свойого при собі держав.
Вони закричали: «Чи ти одурів?
Дай сина свойого для наших богів!»
А він відказав: «Як богам вашим треба,
То хай би прислали одного з-між себе,
І хай би взяв сина, якби міг узять, –
А вам чого в божу потребу встрявать?»
Заревли поганці криками грізними
І стали рубати сіни понад ними.
Обох їх убили у одніській хвили,
І ніхто не знає, де їх положили.
21. IV
Літописне оповідання про ідолопоклонство при Володимирі розділене в нашім найстаршім літописі з редакційних, а не річевих причин на дві часті, з яких перша покладена під р. 980 (фотолітогр[афоване] вид[ання], ст. 59 – 60), а друга, що навіть у дохованім до нас тексті безпосередньо в’яжеться з першою, коли пропустимо простору редакційну вставку, покладену між ними, під р. 983 (фотолітогр[афоване] вид[ання], ст. 61 – 2). Подаю се оповідання в його первісній цілості в віршованій формі:
И нача княжити Володимиръ въ Києвѣ одинъ,
И постави кумиры на холъму внѣ двора теремнаго:
Перуна деревяна, а голова єго серебряна,
А оусъ золотъ, и Хоръса и Дажьба,
И Стриба, и Сѣмарьгла и Мокошь.
И жряхут имъ наричуще блгыи [Друк: богы],
И привожаху сны своя, и жряху бѣсомъ,
И осквѣрняху землю требами своими,
И осквѣрни ся требами земля русская.
[В тексті далі дод[ано]: «и холмъ тъ. Но преблгыи Бъ не хотяи смрти грѣшником, на томъ холмѣ» нынѣ црквы єсть стго Василья, яко же послѣдѣ скажем. Мы же на преднеє възвратим ся». Се, очевидно, пізніша вставка, в якій у першому реченні не докінчено біблійного цитату]
Володимиръ же посади Добрыню [Рукопис: добрьню],
Оуя своєго, в Новѣгородѣ;
И пришед Добрыня Новугороду,
Постави Перуна кумиръ надъ рѣкою Волховомъ,
И жряхуть єму людиє новгородьстии акы бу.
Бѣ же Володимиръ побѣженъ похотью женьскою,
Быша же єму водимыя: Рогнѣдь, ю же посади на Лыбеди,
Идеже єсть ннѣ селце Передславино;
От нея же роди 4 сыны:
Изеслава, Мьстислава, Ярослава, Всеволода,
И двѣ дщери; от Грѣкини Стополка,
От Чехыни Вышеслава, и от другия Стослава
[Р[укопис]: дод[ано] з боку скісним письмом під хрестиком: Станиславъ]
От Болъгарыни Бориса и Глѣба.
И наложьниць оу него 300 въ Вышегородѣ,
300 в Бѣлѣгородѣ, а 200 на Берестовѣмъ
В сельци, єже зовут и ннѣ Берестовоє.
[В тексті далі дод[ано]: «и бѣ несытъ блуда, и приводя къ себѣ мужьскыя жены, и двцы растляя, бѣ бо женолюбець яко и Соломонъ». Далі йде виписка з Біблії, а по ній виписка із «Слова о женахъ добрыхъ и злыхъ», переведеного з грецької мови і відомого в староруськім письменстві в дуже численних відписах та в різних редакціях. Далі за сим словом ідуть літописні записки з р. 981 про похід Володимира на ляхів, на червенські городи та на в’ятичів, з р. 982 знов про похід на в’ятичів і з р. 983 про похід на ятвягів]
И творяше требу кумиромъ с людми своими.
И ркоша старци и бояре:
«Мечемъ жребии на отрока и двцю;
На него же падеть, того зарѣжемы бмъ».
И бяше Варягъ одинъ [В тексті дод[ано]: «бѣ дворъ єго, идеже бѣ, цркви стыя Бца, ю же създа Володимиръ. Бѣ же Варягъ»] пришелъ от Грѣкъ,
И дѣржаше в таинѣ вѣру крстьяньскую,
И бѣ оу него снъ красенъ лицем и дшею,
И на сего паде жребіи по зависти дьяволи.
Не терпяше бо дьяволъ власть имѣя над всими,
Сьи (бо) бяше єму акы тѣрнъ въ срдци,
И тщаше ся потребити ока[я]нныи,
И наоусти люди (на Варяга сего).
И рѣша пришедъше [Р[укопис]: пришедъша] послании к нему:
«Яко паде жребии на снъ твои,
Изволиша бо и бзи себѣ, да створим требу бгомъ».
И рече Варягъ: «Не сут то бзи, но древо
Днсь єсть, а оутро изъгнило єсть.
Не ядять бо, ни пьють, ни молвять,
Но суть дѣлани руками въ древѣ,
Сокирою и ножемъ, а Бъ єдинъ єсть,
Єму же служать Грѣци и кланяют ся,
Иже створїлъ нбо и землю и члвка,
И зъвѣзды и слнце и луну,
И далъ єсть жити на земли (людемъ),
А си бзи то (не) сдѣлаша,
(Но) сами сдѣлани суть».
(И) не далъ сна своєго бѣсом.
Они же шедъше повѣдаша людемъ.
Они же вземъше оружьє поидоша нань,
И разъяша дворъ около єго,
Онъ же стояше на сѣнехъ съ сномъ своимъ.
Рѣша (же) єму: «Дай сна своєго, дамы и бмъ».
Онъ же рече: «Аще суть бзи, то єдиного себе
(Да) послють ба, да поиметь сна моєго,
А вы чему перетеребуєте имъ?»
И кликнута вси, и посѣкоша сѣни подъ ними,
И тако побита я, и не свѣсть никто же,
Кде положиша я, бяху бо члвци тогда
Невегласи погани, и дьяволъ радоваше ся сему,
Не вѣдыи, яко близъ погибель хотяше быти єму.
Писано д[ня] 16 цвітня 1912.
Примітки
№ 403, арк. 126 – 131 (тут в пагінації рукопису помилка, після арк. 128 іде арк. 130, 125, 129, які мають бути відповідно арк. 129, 130, 131, далі в рукопису йде арк. 131 (отже, 131 а, 132 і т. д. ), арк. 126 – 128 (переспів) – автограф, арк. 129 – 131 (коментар і реконструкція) писані рукою І. Лизанівського, з правками І. Франка; № 404, с. 345 – 351, писарська копія переспіву.
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 6, с. 134 – 139.