36. Хрещення Києва й усеї Русі (р. 989)
Іван Франко
А як прибув Володимир у Київ,
То не питав уже бояр ані старців,
Але велів ті ідоли валити,
Які недавно сам велів зробити,
Одних рубати, а других огнем палити.
А для Перуна видумав наругу особливу:
Велів його із срібла й злота обідрати
І до хвоста коневі прив’язати
Й тягти з гори Боричевим у провал
Аж до ріки, й мужів приставив ще дванадцять,
Аби його, знай, били палицями.
Вчинив се не для дерева, що нечутке було,
Але в наругу злому духові,
Що в тій подобі буцімто людей дурив,
Щоб знав, що чоловік його упокорив.
І як тягли його по річці до Дніпра,
То плакали за ним невірні люди,
Що ще хрещенія ніякого не знали;
За ідолом ішли, мов за мерцем, і так ридали:
«О господи, ще вчора ми були у тебе слуги,
А нині ось які терпиш наруги!»
А як приволокли і вкинули в Дніпро,
Велів Володимир всім людям пильнувати,
Як де до берега приб’є, у воду відпихати,
І так його аж за пороги проводжати,
А потім хвилям і вітрам на волю дати.
І зроблено було, як князь велів народу:
Де лиш до берега пристав, його спихали в воду:
А як через пороги переплив,
То вітер ідола до ріні причалив,
А хвилі там його на березі лишили,
Що рінь Перунова зоветься і в тій хвили.
Потім Володимир по всьому місту
Післав окличників із окликом таким:
«Хто завтра вранці на ріку не вийде…»
Яко же оувидища (иныя) страны крстьяньскыя.
«И оутверди оу нихъ вѣру правую и несъвратну,
Мнѣ (же) помози, Гси, на супротивнаго врага,
Да надѣя [Рукопис: надѣн] ся на тя и на твою державу,
Побѣжаю козни єго!»
И се рекъ повелѣ рубити црькви,
И поставляти по мѣстомъ, идеже стояша [Р[укопис]: стояше] кумиры;
И постави црьквь стго Василья на холмѣ,
Идѣже [Р[укопис]і стояше] кумири Перунъ и прочии,
Идеже требы творяху князь и людьє.
И (повелѣ) наставити по градомъ цркви и попы,
И людиє на крщение приводити по всѣмъ град(ом) и селомъ;
И пославъ нача поймати оу нарочитой чади дѣти
И даяти на оучениє книжноє.
А мтри же чадъ своихъ плакахуся по нихъ,
И єще бо ся бяху не оутвѣрдили вѣрою,
Но акы по мерьтвѣцѣ плакахуся
Симь же раздаяннымъ на оучениє книжноє.
Писано д[ня] 9 мая 191[4].
Примітки
№ 405/5, арк. 1 – 2, автограф.
Віршованої реконструкції переспіваного тут літописного епізоду в архіві І. Франка не виявлено. Відповідний текст подається за Іпатіївським списком (Полное собрание русских летописей, т. 2, с. 101 – 102):
… а сам (Володимир – Ред.) прииде Кыєву. И яко приде, повелѣ кумиры испроврещи, овы исѣщи, а другыя огньви предати. Перуна же повелѣ привязати кь коневи хвосту и влещи с горы по Боричеву на Ручаи, и 12 мужа пристави бити жезлиємь. Се же не яко древу цюющю, но на поруганиє бѣсу, иже прильщаше симъ образомъ члвкы, да возмѣстьє прииметь от члвкъ.
Велии єси, Гси, чюдная дѣла твоя! Вчера чьстимь от ннѣ члвкъ, а днсь поругаем. И влѣкомоу же єму по Ручаєви кь Днѣпру, плакахуся єго невѣрнии людьє, еще бо не бяху прияли крщния.
И привлекше и вринуша и въ Днѣпра И пристави Володимеръ, рекъ: «Аще кде пристанеть, вы то отрѣваите єго от берега; доньдеже порогы проидеть, тогда охабитеся єго». Они же повѣленое створиша. Яко пустиша и и проиде сквозѣ порогы, извѣрже и вѣтрь на рѣнь, яже и до сего дни словет Перуня рѣнь. По сем же Володимиръ посла послы своя по всему граду гля: «Аще не обрящеться кто заоутра на рѣцѣ…».
Далі мав бути реконструйований і переспіваний такий текст (Полное собрание русских летописей, т. 2, с. 102 – 103):
… бать ли, оубогъ, или нищь, или работенъ, противникъ мнѣ да будеть». И се слышавше людьє с радостью идяху, радующеся и глху: «Аще бы се не добро было, не бы сего князь и бояри прияли». Наоутрѣя же изииде Володимѣрь с попы цсрцины и Корсуньскыми на Днѣпрь, и снидеся бещисла людии. И влѣзоша вь воду, и стояху ови до шеѣ, а друзии до персии, младѣи же от берега, друзии же младенци держаще, свѣршении же продяху, поповѣ же стояще млтвы творяху.
И бяше видити радость велика на нбси и на земли, толико дшь спасаємых; а дьяволъ стеняше гля: «Оувы мнѣ, яко отсюду прогонимь єсмь! зде бо мнѣхъ жилище имѣти, яко сде не суть оучения апслкаа, ни суть вѣдуще Ба, но веселяхуся о службѣ ихъ, єже служаху мнѣ. Иже се побѣжаємь єсмь от невѣглас[а] сего, а не от апслъ и мчнкъ, и ни имамъ оуже црствовать во странах сихъ».
Крстившим же ся людемь, идоша когождо в домы своя. Володимѣрь же радъ бывъ, яко позна Ба самъ и людиє єго, и возрѣвь на нбо и р[е]че: «Бе великыи, створивыи нбо и землю! призри на новыя люди своя, вдаи же имъ, Ги, оувѣдити тебе, истеньнаго Ба…
Віршована реконструкція закінчення цього епізоду (Полное собрание русских летописей, т. 2, с. 103, цитоване Франком видання, с. 86) збереглася у Франковому рукописі № 405/5.
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 6, с. 152 – 154.