Студії над найдавнішим київським літописом
Іван Франко
Частина перша
Примітки
Подані тут переспіви, реконструкції та тлумачення оповідань Іпатіївського літопису являють собою основу першої частини незавершеної Франкової праці «Студії над найдавнішим київським літописом». Письменник працював над нею протягом 1907 – 1916 рр., використовуючи раніші свої праці. Про жанр, характер, зміст і назву «Студій», крім «Переднього слова» І. Франка, цінні відомості містить протокол засідання філологічної секції Наукового товариства імені Шевченка (далі – НТШ) від 12 вересня 1912 р.:
«Засідання філологічної секції.
III зас[ідання] дня 12 вересня… 2) д-р Ів. Франко зреферував першу частину «Студій над найдавнішим київський літописом». Зміст реферату д-ра Ів. Франка:
Основою сих студій було спостереження, що найважніші часті літописного оповідання найстаршого київського літопису уложені віршами і були пізніше переписані прозою з різними редакторськими додатками. Реконструювавши головну часть найстаршого літопису аж до хрещення Володимира в віршовій формі, я мав змогу докладніше, ніж се досі зроблено, повідділяти первісний текст від пізніших редакторських додатків, а також доказати наглядно, що з двох редакцій найстаршого київського літопису т[ак] зв[ана] Іпатська, а властиво Печерська, заховала первісний текст далеко ліпше, ніж т[ак] зв[ана] Лаврентієва, в якій той текст майже скрізь попсовано річевими непорозуміннями та тенденцією переробити народну мову на церковнослов’янську. Метою своїх студій я поклав видання найстаршого київського літопису в первісній віршованій формі з доданням критичного, історичного та літературного апарату, повнішого, ніж се було зроблено досі» («Хроніка НТШ», 1912, вип. 4, ч. 52, с. 10 – 11).
Варто нагадати, що протягом грудня 1912 – травня 1913 р. І. Франко підготував працю «Найдавніші пам’ятки німецької поезії IX – XI вв.», де вмістив три віршові твори, що збереглися в рукописах, писані «ніби прозою», без поділу на поетичні рядки. Так вони й видавалися, аж поки Якоб Грімм не виявив поетичну форму пісні про Гільдебранда, «чим дав почин до віднайдення такої самої форми в інших пам’ятках старонімецької, а також скандінавської поезії, складеної таким самим ладом». Цей лад визначається:
1) «тонічним ритмом, який полягає в тім, що кожда віршова стопа має в собі один склад із наголосом і два або більше складів без наголосу. Дві або три такі стопи творять один короткий вірш (Kurzzeile), а два такі короткі вірші дають довгий вірш (Langzeile)»;
2) алітерацією, тобто повторенням «тих самих букв або тих самих складів на початках двох по собі йдучих слів». Така алітерація «може йти з одного рядка до другого, перетягатися на більше число слів або мішатися рівнобіжно з іншою». Вона «ніде не переведена правильно, так сказати, примусово, а декуди її й зовсім нема».
У старонімецькій поезії немає «правильної ритмічної будови та риму», хоч дуже часто трапляється «асонанція» – «повторювання тих самих букв на кінцях слів», що є «мов прочуття будучого риму». І далі І. Франко відзначає, що таку саму поетичну форму, хоч і менш виразну, мають і деякі пам’ятки давньоруської поезії; вона прогляда у таких творах, як «Слово о полку Игоревѣ», «а також у епічних частях нашого найстаршого літопису і, без сумніву, також у інших пам’ятках нашого старого письменства, особливо в церковній та релігійній поезії.
Так само епічна поезія великоруського племені, т[ак] зв[ані] билини, зложені таким самим, ніби неправильним, свобідним, а все-таки музикальним і симетричним розміром». Старонімецькі вірші, що їх І. Франко надрукував у своїй праці, на його думку, можуть становити інтерес як взірці «того віршування та того поетичного складу», що існували і в нашій книжній літературі, а частково, і в народній творчості (див. «Найдавніші пам’ятки німецької поезії IX – XI вв.», Львів, 1913, с. 61 – 63).
Отже, кінцевим продуктом Франкової роботи мало бути наукове видання найстаршого київського літопису в первісній віршованій формі з додатком критичного, історичного та літературного апарату. Текст літопису І. Франко мав намір видати паралельно у віршованій реконструкції староруською мовою і віршованому переспіві українською мовою. Як свідчить «Переднє слово», він сподівався також здійснити докладне зіставлення Лаврентіївської та Іпатіївської редакцій літопису, «не зроблене досі ані в російській, ані в українській науці».
Із цим задумом споріднено кілька Франкових переспівів на літописні теми та коментарів до них, надрукованих у попередніх томах цього видання:
1. «Бунт Митуси» (1875 – 1.VI 1913);
2. «Ор і Сирчан. Половецька історична сага» («Євшан-зілля, Половецька пригода з р. 1126») (1899 – 19 – 21.IX 1914);
3. «Військо тіней. Воєнна пригода з р. 1167» (22 – 25.XI 1914);
4. «Кончакова слава. Пригода з літ 1185 – 87» (27 – 29.IX 1914; коментар 14. VI 1915),
а також ряд публікацій та рукописних фрагментів:
1. «Das Lied vom Steppenkraut». – «Czernowitzer Tagblatt», Jahr 3, № 709, 11.VI, с. 9 – 10. Pfingst Beilage;
2. Рецензія на статтю Г. Бараца «О библейско-агадическом элементе в повестях и сказаниях начальной русской летописи» – ЗНТШ, 1907, т. 80, кн. 6, с. 207 – 210;
3. «Beiträge zur Quellenkritik einiger altrussischer Denkmäler. II. Die Komposition des ältesten Chronik». – «Archiv für slavische Philologie», Bd. 29, Berlin, 1907, S. 282 – 304;
4. «Дві замітки до тексту найдавнішої літописі». – ЗНТШ, 1908, т. 83, кн. 3, с. 169 – 173;
5. «Kleine Findlinge zur altslavischen Literatur und Geschichte. I. Живяхоу звѣринымъ образомъ, живоуще скотьски». – В кн.: Jagic Festschrift. Zbornik u slavu Vatroslava Jagica. Berlin, 1908, S. 644 – 655;
6. «Брунон із Квербурга, гість Володимира Великого в 1007 р.». Писано 23 – 28 червня 1912 року. – «Діло», 1912, № 144, 146, 147; в кн.; І. Франко. Причинки до історії України-Русі, ч. І, Львів, 1912, с. 109 – 123;
7. «Двобій Мстислава з Редедею. Староруське поетичне оповідання». Писано 19 марта 1912. – «Сніп», 1912, № 13, с. 2 – 3.
8. «Дещо про хозар». Писано 10 – 16 мая 1912. – «Діло», 1912, № 112, 114, 115, 116; в кн.: Причинки…, с. 87 – 107.
9. «Причинки до староруського віршування». Писано дня 19 марта 1912. – «Сніп», 1912, № 15, с. 2 – 5.
10. «Смерть Олега і староісландська сага про фатального коня». Писано 27 – 28 серпня 1912 року. – «Науковий додаток до журналу «Учитель», 1912, № 1, с. 1 – 9.
11. «Вступна часть літопису по обом редакціям» (до 1913 р.) – відділ рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР, ф. З, № 740, 15 арк. [Далі зазначатиметься лише номер автографа і кількість аркушів];
12. «Літописна основа «Слова о полку Игоревѣ» (1914) – № 661, 133 арк.;
13. «Регести південноруських літописів» (1914) – № 645, 84 арк.;
14. «Ukrainika в новгородських літописах» (1914) – № 669, 123 арк.
Як видно з «Переднього слова», «Студії над найдавнішим київським літописом» споріднені також з відповідними розділами Франкової праці «Історія української літератури. Часть перша. Від найдавніших часів до Івана Котляревського».
Згодом І. Франко шукав можливостей реалізації своїх реконструкцій та переспівів літописних оповідань у вигляді популярної книжки, про що свідчить його лист до видавця «Всесвітньої бібліотеки» Івана Калиновича від 16 травня 1914 р.
В архіві письменника збереглися такі рукописи, що належать до першої частини «Студій»:
I. № 402 – «Переднє слово», датоване 8 – 9 вересня 1912 р., 8 арк., писаних рукою секретаря І. Франка І. Лизанівського.
II. № 403 – «Найстарші перекази Київської землі» (заголовок цей в рукопису перекреслено), 136 арк. Рукопис складається з частин, які писалися в 1912 і 1914 рр.; більшість аркушів писано рукою І. Франка; ряд аркушів з реконструкцією літописного тексту та коментарями – рукою І. Лизанівського; ці аркуші правлені І. Франком. Він містить такі оповідання:
1) «Варязькі шляхи»,
2) «Апостол Андрій на Дніпрових горах»,
3) «Обри й дуліби»,
4) «Три брати, основателі Києва»,
5) «Хозарська данина»,
6) «Прихід варягів на Русь»,
7) «Аскольд і Дір під Києвом»,
8) «Аскольд і Дір під Царгородом»,
9) «Смерть Аскольда й Діра»,
10) «Похід Олега на Царгород»,
11) «Смерть Олега»,
12) «Похід Ігоря на греків»,
13) «Другий похід Ігоря на греків»,
14) «Замирення Ігоря з греками»,
15) «Смерть Ігоря»,
16) «Ольжина помста»,
17) «Війна Ольги з деревлянами»,
18) «Подорож Ольги до Царгорода»,
19) «Грецькі посли в Ольги»,
20) «Ольга й Святослав»,
21) «Із Святославової молодості»,
22) «Половці під Києвом»,
23) «Смерть Ольги»,
24) «Перший виступ Володимира»,
25) «Похід Святослава на Болгарію»,
26) «Смерть Святослава»,
27) «Олег і Ярополк»,
28) «Смерть Ярополка»,
29) «Кроваве сватання Володимира»,
30) «Володимир і варяги»,
31) «Культ ідолів у Києві»,
32) «Похід Володимира на болгар»,
33) «Розпитування вір».
В авторській нумерації цих оповідань помилково повторено номер XIX, яким позначені оповідання «Грецькі посли в Ольги» та «Ольга й Святослав». Через це після оповідання XIX наша нумерація розходиться з Франковою на один номер.
III. № 404 – без заголовка. Це – неповна копія тексту № 403 (в ній бракує фрагментів, писаних у № 403 рукою І. Лизанівського; у відповідних місцях зроблені відсилки до них). Копія частково правлена І. Франком, не датована; виготовлення її слід відносити до 1914 р.
IV. № 405 – без заголовка. Під цим номером згруповано дванадцять подальших фрагментів реконструкції і переспіву оповідань найстаршого київського літопису (деякі з них в уривках):
1) уривок оповідання про зустріч Володимира з грецьким філософом,
2) уривок оповідання про розвідування вір посланцями Володимира;
3) уривок оповідання «Похід Володимира на Корсунь»,
4) уривок оповідання «Хрещення Володимира»,
5) «Хрещення Києва й усеї Русі»,
6) уривок оповідання про Володимира і Рогніду,
7) «Розсадник корсунської освіти»,
8) «Заснування Переяслава»,
9) «Церков св. Спаса в Василеві»,
10) «Щедрість і доброта Володимира»,
11) «Облога Білгорода» (без кінця реконструкції літописного тексту),
12) «Брунон із Квербурга гостем у Володимира. Із його листу до німецького цісаря Генріха з р. 1008».
Останнє оповідання становить собою додаток до циклу літописних оповідань, запозичений І. Франком із стороннього джерела.
Вперше частину цієї Франкової праці (за рукописами № 403 і № 404) надруковано у виданні: Літературна спадщина. І. Франко. Т. 4. К., «Наукова думка», 1967, с. 13 – 110. Фрагменти Франкової праці за рукописом № 405 публікуються вперше. Публікації окремих уривків «Студій» відзначаються у примітках до відповідних творів.
Наявність двох паралельних, відмінних між собою в окремих деталях рукописів, що містять тексти більшості реконструйованих і переспіваних І. Франком оповідань найстаршого київського літопису (№ 403 і 404), ставить проблему основного тексту. Аналіз відмінностей між обома рукописами приводить до висновку, що рукопис № 404 є механічною писарською копією рукопису № 403, до того ж копією неповною і недосконалою, з багатьма писарськими помилками. Подекуди текст копії правлений І. Франком. Частина виправлень усуває писарські помилки, узгоджуючи копію з оригіналом. Проте далеко не всі помилки І. Франко помітив.
Друга частина виправлень вносить деякі істотні зміни в авторський текст. Переважна більшість їх стосується розподілу на рядки літописних текстів. Крім того, зроблено окремі стилістичні правки в тексті коментарів. Характер цих виправлень такий самий, як і характер правок, внесених І. Франком у рукопис № 403, насамперед в ті його частини, які було писано І. Лизанівським.
Усе сказане дозволяє розглядати рукопис № 404 як копію рукопису № 403, на якій продовжувалась авторська робота над окремими елементами тексту реконструкції літописних оповідань та коментарів до них. Тому тексти подаються за рукописом № 403, але з врахуванням пізніших правок І. Франка, внесених у копію. Первісні варіанти виправлених місць наводяться у примітках.
При відтворенні тексту керуємося такими принципами:
1) текст, писаний І. Франком українською мовою, відтворюється згідно з загальними правилами передачі Франкової мови у цьому виданні;
2) текст, писаний І. Франком російською мовою за старим правописом (у посиланнях на використану літературу), відтворюється за нормами сучасної російської орфографії;
3) текст, писаний старослов’янською та староруською мовою (в реконструкціях літописних оповідань та в цитатах), відтворюється в тій транскрипції, в якій подає його І. Франко. В основному вона збігається з транскрипцією, прийнятою у виданні Іпатіївського кодексу в «Полном собрании русских летописей». При передачі тексту основного списку це видання «руководствовалось правилом точной передачи написаний оригинала средствами гражданской азбуки, дополненной, впрочем, некоторыми буквами кириллицы, а также титлами, дугами и надстрочными буквами» (Полное собрание русских летописей. Т. 2. Изд. 2-е. СПб., 1908, с. XVI). I. Франко вносить у рядок надрядкові літери та запроваджує свою інтерпункцію.
Готуючи реконструйовані І. Франком тексти до друку, доцільно було звіряти їх з відповідними текстами Іпатіївського списку – це допомагало прочитати деякі нерозбірливі літери рукопису. При цьому було виявлено окремі дрібні розбіжності між написаннями І. Франка і джерелами. Розбіжності ці, як правило, не є механічними помилками, а являють собою свідомі виправлення. Оскільки публікуються Франкові реконструкції літописних оповідань, а не літописні оповідання самі по собі, то відступи І. Франка від написань Іпатіївського списку і запроваджена ним інтерпункція зберігаються без застережень. Титли не розкриваються. Кириличні літери замінюються «гражданськими», а числа передаються арабськими цифрами;
4) текст, писаний іншими мовами, подається в транскрипції І. Франка і вивіряється за Франковими джерелами, крім тих випадків, коли ці джерела виявилися недоступними;
5) свої кон’єктури І. Франко здебільшого позначав квадратними дужками, іноді ж не відзначав. Подаємо їх у круглих дужках;
6) авторські датування і примітки залишаються в основному тексті;
7) Франкова нумерація поетичних рядків знімається;
8) доповнення, внесені упорядником в основний текст (недописані авторські примітки, механічно пропущені автором слова і літери), беруться в квадратні дужки;
9) різночитання, наведені у примітках, позначаються латинськими літерами.
«Хроніка НТШ» – бюлетень, що публікував звіти про діяльність Наукового товариства імені Шевченка у Львові; виходив у Львові з 1900 р.
Грімм, брати Якоб (1785 – 1863) та Вільгельм (1786 – 1859) – німецькі філологи, основоположники літературознавчої й мовознавчої германістики, видавці й інтерпретатори найвидатніших пам’яток давньонімецької поезії, народних казок і саг.
Калинович Іван Титович (1885 – 1927) – бібліограф, видавець, журналіст; виконував обов’язки секретаря бібліографічної комісії Наукового товариства імені Шевченка у Львові, видавав серію книжок під назвою «Всесвітня бібліотека».
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 6, с. 7 – 187.