33. Розпитування вір (р. 986)
Іван Франко
Бувають у житті такі важкі мінути –
Знак волі божої чи провидіння знак, –
Коли питаєш сам себе: «Буть чи не бути?
Сюди йти чи туди? Робить так чи не так?»
Був, мабуть, знак такий в житті Володимира,
Дунуло щось, немов та божа благодать,
Коли зневірилась йому батьківська віра,
І віри нової він кинувся глядать.
У різні сторони, мабуть, сам перший він
Посольства з запитами розіслав,
І в однім році враз із різних тих сторін
Посольства й проповідників від різних вір дістав.
Поперед усіма з-над Волги від болгар
В нього явилися посли,
Що недавно вперед, можливо, від хозар,
Магометанську віру прийняли.
Рекли: «Ти мудрий князь, та знать закон правдивий –
Се діло не твоєї голови.
Прийми лиш наш закон, і будеш ти щасливий,
І поклонися Магометови».
Пита Володимир: «Яка ж та ваша віра?»
І мовив із послів один до Владимира:
«Ми віримо лиш у одного бога,
А Магомет у нас – спасенія дорога.
Соромний член обрізать він учить,
Свинини не їдать, вина не пить.
По смерті буде рай: жіноцтву потурай,
Котру хоч обіймай, котру хоч вибирай.
Дасть кождому пророк по сімдесят жінок,
І з ним водитимуть вовік вони танок.
А за життя роби собі такий сам рай:
Жіноцтва скільки хоч бери й перебирай!
Бо найважніше те, і се собі затям:
Хто тут убого жив, убогий буде й там;
А хто тут за життя щасливий і багатий,
Той буде й по смерті багатство й щастя мати».
Послухав Владимир віщовання посла,
І хоч був жонолюб, яких буває мало,
При згадці про обріз і хіть йому пройшла,
При заказі вина та м’яс зовсім нелюбо стало.
І мовив: «Не для нас закон ваш, ви, бахмути!
З тим многоженством ви правдиві баламути.
А для русі найбільша радість пити, –
Не можемо без того жити».
Потім прийшли німецькії посли.
«Від папи римського ми вислані прийшли.
І повелів тобі сказать святий отець:
«Земля твоя – моя, моя з кінця в конець.
Над нашу віру ліпшої нема,
Бо наша віра – світло, а всі інші – тьма.
Ми кланяємся богу, що створив
І небо й землю й нас не уморив.
Його хвалить усякеє дихання,
А ваші божества – ізділля дерев’яне».
Рік Володимир йому в відповідь:
«Яка ж у вас найстарша заповідь?»
І відповів посол: «Хоч пости богу милі,
У нас привикли постити по силі.
Їдж, пий як хоч, аби лиш богу в честь було, –
Так заповів учитель наш Павло».
Відмовив князь: «Така ягідка з того поля!
То вже не піст, а людська самоволя.
У нас як постить хто, то вже не так.
На вашу віру не підем ніяк».
Почувши се, жиди з Хозарії прийшли
І до Владимира ось що рекли:
«Ми чули, що до тебе приходили
Болгари й християни й до своєї віри
Тебе з них кождий приводили, –
То вислухай же й нас, вельможний Владимире!
Бахмутів ніщо й слухати тобі;
Від нас і від христян що вкрали, теє й мають;
А того, певно, вам і не сказали,
Що нас і християн все псами називають.
А християни теж письмо від нас взяли,
А богом чоловіка, знай, зробили,
Якого ми за богохульство розп’яли, –
А наш закон вони лише зганьбили.
Ми ж віримо в того одного бога,
Що наших праотців з-між всіх людей ізбрав,
Через Мойсея, вибранця свойого,
Нам край обіцяний подарував».
І рік Володимир: «Який же ваш закон?»
Вони рекли: «Обрізаться, се разі
Не їсти заячини ні свинини
Й суботу святкувать, що зветься в нас шабас».
І запитав Володимир їх знов:
«А де ж ваш край і де його столиця?»
Вони ж сказали: «Ієрусалим,
Ми їздимо туди, щоб богу помолиться,
І з нас щасливий той, хто вмре під ним».
22/IV
І запитав ще раз Володимир:
«Чи й досі ваш той край, чи, може, ні?»
Вони відмовили: «Був у старовині,
Та по якійсь прабатьківській вині
Розгнівався на наших предків бог,
Розсіяв їх по всіх краях, по всій земли,
А край наш християни зайняли».
Тоді сказав Володимир на те:
«То як же се, що інших ви вчите,
А ось самі відкинені від бога?
Якби любив вас бог, то не жили б ви в чужині,
Не гнала б вас із краю в край тривога.
І чи не тим ви й нас навчить прийшли,
Аби й ми на таку саму біду зійшли?»
Від греків присланий прибув мудрець один
І з Володимиром в довіреній розмові
Провів немало він годин, –
І було правди й вигадок не мало в його слові.
«Чували ми, що тут у вас були болгари
І намовляли вас ні дать ні взять
Прийняти віру правнука Агари,
Якою многії тепер себе сквернять.
Се найпоганша з усіх вір на світі,
Бо не лиш землю блудом наповняє,
Людей отуманює й засліпляє,
А й небо спромоглася тим блудом осквернити.
Ту скверну, що день в день їх душі погубляє,
Вони силкують[ся] сім раз на день змивати;
Але покаяння в них за гріхи немає, –
Досить їм лише ім’я Махмета призивати.
[Се магометанське віроісповідання, що вистарчає магометанам за всі життєві хиби й провини, звучить по-арабськи: Allah il Allah, We Mohamett en rekutallah (бог єсть богом, а Магомет його пророк)]
Почувши теє, Володимир плюнув.
«Нечисте діло се, й я геть його відсунув».
А мудрий грек слова ті одобрив
І Володимиру так далі говорив:
«Чували ми, що й німці тут були,
Які від папи римського прийшли;
Та сама віра їх, яку від нас дістали,
Та де в чому все-таки попсували.
У нас на хлібі служать службу божу,
Який з вином мішають в певній хвили,
Вони ж хліб на опрісноки перемінили,
А вживання вина зовсім відсторонили,
І тим самі себе дали у власть ворожу».
На те Володимир нічого не сказав,
Лиш мимоходом про жидів згадав:
«А от жиди у мене тут були.
Від них я чув, що німці й греки вірять
У того, що жиди колись-то розп’яли».
23/IV
…XVI в. і відомім у науці під назвою рукопису Хлібникова. Се оповідання основане не на самій Біблії, а на апокрифічнім творі «Мале Битіє», написанім по-грецьки якимось християнином, але не дохованім до наших часів у грецькім оригіналі, а віднайденім у XIX в. в перекладі на ефіопську мову. Полишаючи те оповідання для спеціального досліду, подаю тут тільки закінче[ння] стрічі Володимира з грецьким філосо[фо]м, про що в Хлібн[иківському] рукопису (Летопись по Ипатскому списку. Издание Археографической комиссии. Санктпетербург, 1871, вид. in octavo, ст. 72 – 73).
Все оповівши те, що діялось давно,
Мудрець той розвинув широке полотно,
Де намальований страшний був божий суд,
І мовив: «Княже мій, гляди, що бачиш тут!»
Праворуч там були все праведнії душі,
Що в світлі й радості у божий рай ішли,
Ліворуч темні грішники були,
Що хмарою ішли в пекельнії катуші.
І важко на сей вид зітхнув Володимир,
І мовив: «Добре тим, що вправоруч ідуть,
Та горе тим, що в ад їх гонить божий суд!
О, якби з правими й мені знайти теж мир!»
На те сказав мудрець: «Як хочеш з ними стати,
Доконче треба хрест Христов на себе взяти».
На се нічого князь мудрцю не відказав,
Лиш сам до себе рік: «Ще зачекаю мало».
Розвідать віри всі ще ліпше він бажав,
Мудрця ж із почестю відправив, як пристало.
23/IV
… Та придивітеся, яка там віра їх».
Пішли й побачили там самую паскуду,
Погані їх діла і молитовну буду, –
Вернулися й рекли: «Шкода лиш ходу й труду».
І рік Володимир: «Ідіть в німецький край
І придивіться там, який у них звичай.
А відтам завертайте поміж греки;
Не буде нам тоді ніякої спереки».
Прийшли в Німеччину ті руськії посли,
І в церков їх свою там німці завели.
Та що читали там, співали, як уміли,
Того ті русичі зовсім не зрозуміли.
А як у Царгород від німців прибули,
То зараз до царя їх греки завели.
І розпитав їх цар, чого прийшли вони;
За чим [їх] післано, йому зрекли вони.
Почувши теє, цар рад був послам усім
І відповідну честь велів творити їм.
До патріарха він на другий день післав
І волю царськую таку йому подав:
«До нас прибули русь, щоб віру нашу розпитать;
То церкву ти пристрой і крилос добре зладь,
І сам у ризах їх святительських прийми,
Щоб бачили, як бога прославляєм ми».
Почувши теє, патріарх велів,
Аби на крилосах ішов святочний спів,
І церков наказав празнично прикрасити,
І світло засвітить, кадилами кадити.
З послами цар і сам до церкви надоспів,
На виднім місці їх поставити велів,
Щоб видно їм було всю церкви красоту,
Хор, дяконів і патріарха й службу всю святу.
Людей тямучих теж приставлено до них,
Щоб показали їм усе в місцях святих
І поясняли все неяснеє для них.
І подивом посли обнятії були,
І чули, як серця у грудях їх росли.
А як в оглядинах минув їм день один,
Призвали їх царі Василь і Константин.
І мовили до них: «Вертайте ж у свій край,
Коли побачили закон наш і звичай».
Обдарували їх велично та багато, –
Таке то їм було у Царгороді свято.
А як до Києва знов привезено їх,
Покликав князь бояр і всіх старців своїх
І мовив: «Ось прийшли ті, що ми їх післали;
Подоба, щоб нам все, що бачили, сказали».
І мовили посли: «Як був нам ваш наказ,
Провідати болгар пішли ми перший раз,
Побачили ми там їх молитовну хату –
От халабуду, а по-їхньому ропату.
Нема молитви там ніякої йому,
Ввійде, поклониться – не відомо кому.
Стоїть без пояса, потім напочіпки сидить
І, мов безумний, лиш сюди й туди глядить.
Нема в них радості, побожності й полики,
Лиш сум якийсь тупий і смрід великий.
Постояли ми там і зразу всі вгадали,
Що їх закон для нас зовсім нездалий.
До німців ми прийшли, на службі їх були,
Та зрозуміти там нічого не могли.
До греків ми прийшли, ті по звичаю свому
Сейчас до божого впровадили нас дому.
І ми не зчулися, як в храмі їх були,
Чи ми на небесах, чи таки на землі.
Та досі на землі ніде ми не видали
Такого виду ні чуття такого не дізнали.
І слів у нас нема, аби все те сказати,
Що довелось нам там почути й оглядати.
Одно лиш знаємо, бо се відчулось нам,
Що коли де з людьми бог пробува, то там.
І як той чоловік, що раз закоштував
Солодкого, потім не рад гірке приймати,
Так нам після того, що кождий там зазнав,
Ось тут нелюбо й гірко проживати».
Послухали старці й бояри і сказали:
«Та сли й самі все те давно потрохи знали.
Бо якби в греків віра зла була,
То не була б її і Ольга прийняла,
Що від усіх мужів мудрішая була».
Та Володимир ще не перестав вагаться.
«То як же, – запитав, – нам до хреста дістаться?»
Та з них ніхто на се інак не каже,
Лиш се: «Як ти се обміркуєш, княже».
Писано д[ня] 24 – 25 цвітня 1914.
І сього літописного оповідання початку нема в рукопису Іпат[іївському], і тому беру його з Лавр[ентіївського], ст. 78, до рядка…
Созва Володимеръ боляры своя и старци градскиѣ,
И рече имъ: «Се приходиша ко мнѣ Болгаре рекуще:
«Прийми законъ нашь!»
По сем же приходиша Нѣмци, и ти хваляху законъ свои;
По сихъ придоша Жидове, се же послѣже придоша Грьци,
И хуляше вси законы, свои же хваляше,
И много глша сказающе от начала миру о бытьи всего мира.
«Суть же хитро сказающе и чюдно слышати их,
Любо комуждо слушати их,
И другий свѣть повѣдають быти.
«Да аще кто – дѣєт – в нашю вѣру ступит,
То паки оум[е]ръ станеть и не оумрти єму в вѣки;
Аще ли въ инъ законъ ступить,
То на ономъ свѣтѣ в огнѣ горѣти!»
«Да что оума придасте? Что отвѣщаєте?»
И рѣша бояре и старци: «Вѣси, княже…»
Примітки
№ 403, арк. 132 – 135, переспів, автограф; № 404, с. 357 – 369, писарська копія.
В рукописах № 403 та № 404 міститься тільки початкова частина переспіву літописного оповідання про розпитування вір. Коментаря та реконструкції бракує. Переспіву відповідає такий літописний текст (Полное собрание русских летописей, т. 2, с. 71 – 74):
В лѣто 6494 [тобто 986]. Придоша Болгаре вѣры бохъмичи глще, яко «Ты князь єси мдръ и смысленъ, и не вѣси закона; да вѣруи въ законъ наш и поклонися Бохъмиту». Рече Володимиръ: «Кака есть вѣра ваша?»
Они же рѣша: «Вѣруємъ Бу, а Бохъмитъ ны оучить, гля: обрѣзати уды тайныя, а свинины не ѣсти, а вина не пити, и по смрти съ женами похоть творити блудную. Дасть Бохъмить комуждо по семидесять женъ красенъ, и избереть єдину красну, и всѣхъ красоту възложит на єдину, и та будеть єму жена. Здѣ же, рече, достоить блудъ творити всякыи. На [се]мъ же свѣтѣ аще будет кто оубогъ, то и тамо, аще ли батъ єсть здѣ, то и тамо», и ина многа лѣсть, єя же нелзѣ писати срама рад[и].
Володимиръ же слуше ихъ, бѣ бо самъ любяше жены и блужениє многоє, и послушаше сладъко. Но се бѣ єму не любо обрѣзание оудовъ и о яденьи свиныхъ мясъ, а о питьи отинудь рекъ: «Руси весельє питьє, не можемъ безъ того быти».
По семъ же придоша Нѣмци из Рима, глюще, яко: «Придохомъ послани от папежа»; и ркоша єму: «Реклъ ти папежь: земля твоя яко земля наша, а вѣра ваша не акы вѣра наша; вѣра бо наша свѣть єсть, кланяємъся Бу, иже створи нбо и землю, и звѣзды и мсць и всяко дыханиє, а бзи ваши древо суть».
Володимиръ же рече: «Кака єс[ть] заповѣдь ваша?» Они же рѣша: «Пощение по силѣ»; «Аще кто пьєть или ѣсть все въ славу Бию», реч[е] оучитель нашь Павелъ».
Рече же Володимиръ Нѣмцмъ: «Идете опять, яко оци наши сего не прияли суть».
Се слышавше Жидове Козарьстии придоша, ркуще: «Слышахомъ, яко прих[о]диша Болъгаре и хрстьяни, оучище тя кождо ихъ вѣрѣ своєй. Хрстьни бо вѣрують, єгоже мы распяхомъ, а мы вѣруємь єдину Бу Аврамову, Исакову, Ияковлю».
И реч[е] Володимиръ: «Что єс[ть] законъ вашь?» Они же рѣша: «Обрѣзатися и свинины не ясти, ни заячины, суботу хранити». Онъ же реч[е]: «То кде єсть земля ваша?» Они же рѣша: «Въ Иєрслмѣ». Онъ же реч[е]: «То тамо ли єсть?» Они же рѣша: «Разъгнѣвалъся Бъ на отци наш[и], и расточи ны по странам грѣхъ рад[и] нашихъ, и предана быс[ть] земля наша хрстьяномъ».
Володимиръ же реч[е]: «То како вы инѣхъ оучите, а сами отвѣржени Ба? Аще бы Бъ любилъ васъ, то не бысте расточени по чюжимъ землямъ. Єда и намъ то же мыслите зло прїяти?»
По семъ прислаша Грѣци къ Володимиру философа, глюще сице: «Слышахомъ, яко приходили суть Болгаре, оучаще тя принята вѣру свою, ихъ же вѣра осквѣрняєть нбо и землю, иже суть проклятѣ паче всѣхь члвкъ, оуподобльшеся Содому и Гомору, на няже пусти Бъ камѣньє горущеє и потопи я, и погрязоша, яко и сихъ ожидаєть днь погибели ихъ, єгда придеть Бъ судити на землю и погубити вься творящая безаконьє и сквѣрны дѣющая. Си бо омывають оходы своя, поливавшеся водою, и въ ротъ вливають, и по брадѣ мажются, наричюще Бохмита. Тако же и жены ихъ творят ту же сквѣрну и ино же пуще: от совокупления мужьска вкушають».
Си слышавъ Володимиръ плюну на землю, рекъ: «Не чисто єс[ть] дѣло».
Рече же философъ: «Слышахомъ же и се, яко приходиша от Рима оучить васъ к вѣрѣ своєи, ихъ же вѣра с нами мало же развращена: служать бо опрѣснокы, рекше оплатъкы, ихъ же Бъ не преда, но повелѣ хлѣбом служити, и преда апсамъ приимъ хлебъ, и рекъ: «се єсть тѣло моє ломимоє за вы…» Тако и чашю приимъ реч[е]: «Се єсть кровь моя новаго завѣта» си же того не творять, и суть не исправилѣ вѣры».
Реч[е] же Володимиръ: «Придоша къ мнѣ Жидове, глюще: яко Нѣмци и Грѣци вѣруть, єго же мы распяхом…
Середня частина Франкової обробки цього оповідання частково збереглася в рукописному фрагменті № 405/1, 1 арк., автограф – це уривок коментаря і переспів епізоду про зустріч Володимира з грецьким філософом. Реконструкції бракує. Переспіву відповідав такий літописний текст (Полное собрание русских летописей, т. 2, с. 92):
И се рекь, показа ємоу запоноу, на неи же бѣ написано судище Гне, показываше же ємоу одесноую праведныа в веселїи предеидоущоу в рай, а ошоуюу грѣшныа идоущих въ мукоу. Вълодимеръ же възъдхноувь реч[е]: «Добро сим одесноую, горе же сим ошоуюу». Онъ же ре[че]: «Аще хощеши одесноую стати, то крстися». Вълодимеръ же положи на срдци своєм, рекъ: «Пождоу еще мало», хотя испытати о всѣх вѣрах. Вълодимеръ же семоу дары многы въдавь, отпоусти съ честїю великою.
Кінець переспіву – фрагмент епізоду про послів Володимира – зберігся у рукописному фрагменті № 405/2, арк. 1 – 5, автограф. Тут же зберігся і уривок коментаря та реконструкції. Після слів, на яких уривається Франкова реконструкція, в Лаврентіївському списку йдуть такі слова, котрими закінчується уривок, якого бракує в Іпатіївському списку:
«… яко своєго никто же не хулить, но хвалить. Аще хощеши испытати гораздо, то имаши у собе мужи: пославъ испытай когождо их службу, и кто како служить богу». И бысть люба рѣчь князю и всѣмь людемъ; избраша мужи добры…».
Текст переспіваного Франком літописного епізоду за Іпатіївським списком (Полное собрание русских летописей, т. 2, с. 93 – 94):
…смыслены, числомъ 10, и рѣша имъ: «Идете первоє в Болгары, испытаите вѣру ихъ и службу». Они же идоша, и пришедше видиша сквѣрная дѣла ихъ и кланяние въ ропати; и придоша в землю свою.
И реч[е] имъ Володимѣрь: «Идете пакы в Нѣмцѣ и сглядаите тако же, и оттуду идете въ Грѣкы». Они же придоша в Нѣмцѣ и сглядавше црквь и службу ихъ, и придоша к Црюграду, и внидоша къ цсрю.
Цсрь же испыта, коєя ради вины придоша. Они же исповѣдаша ему вся бывшая. Си слышавъ цсрь, и рад быс[ть], и чсть велику створи имъ въ тъ днь. Наоутрѣя же посла къ патрѣарху, гласяще: «Придоша Русь, пытающе вѣры нашея, да пристрой црквъ и крилесъ, и самъ причинися въ стльския ризы, да видять славу Ба нашего».
И си слышавъ патрѣарха и повелѣ созвати крилосъ всь, и по обьчаю створи празникъ, и кадила вьжгоша, и пѣния и ликы составиша. И иде и цсрь с ними во црквь, и поставиша я на пространьнѣ мѣстѣ, показающе красоту црквьную, и пѣнья, и службу архиєрѣискыи, предстоянья дьяконъ, сказающе имъ служениє Ба своєго. Они же въ изоумѣньи бывше, и оудивившеся, похвалиша службу ихъ. И призваша я цсря Василѣи и Костянтинъ, и рѣста имъ: «Идете в землю вашю», и отпусту и я с дары великы и с чстью. Они же придоша в землю свою.
И созва князь бояры своя и старца, р[е]че Володимеръ: «Се придоша послании нами моужи, да слышимъ от нихъ бывшеє», и ре[че] имъ: «Скажите предъ дружиною».
Они же рѣша яко «Ходихомъ первоє в Болгары и смотрихомъ, како ся кланяють въ храминѣ, рекше в ропати, стояще бес пояса; и поклонивься сядет и глядить сѣмо и овамо, акы бѣшенъ, и нѣс[ть] веселия оу нихъ, но печаль и смрадъ великъ. И нѣс[ть] добръ законъ ихъ. И придохомъ в Нѣмцѣ и видихомъ службу творяща, а красоты не видихомъ никоєя же. И придохом же въ Грѣкы, и ведоша ны идеже служать Бу своєму, и не свѣмы, на нбси ли єсмь былѣ, или на землѣ: нѣс[ть] бо на земли таког[о] вида или красоты такоя, недооумѣємь бо сказати; токмо то вѣмы, яко отинудь Бъ съ члвкы пребываєть, и єсть служба ихъ паче всих странъ. Мы оубо не можемь забыта красоты тоя, всякъ бо члвкъ, аще преже вкусить сладка, послѣди же не може не можеть горести прияти, тако и мы не имамъ сде жити».
Отвѣщавъша же боярѣ и рѣша: «Аще лихъ бы законъ Грѣчкыи, то не бы баба твоя Олга прияла крсщения, яже бѣ мудрѣиши всих члвкъ». Отвѣщав же Володимѣръ, реч[е]: «То кде крещниє приимемъ?» Они же рѣша: «Кдѣ ти любо…»
Наявність фрагментів № 405/1 та № 405/2 дозволяє припускати, що літописне оповідання про розпитування вір було І. Франком переспіване, реконструйоване і прокоментоване в повному обсязі.
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 6, с. 140 – 149.