42. Облога Білгорода (р. 997)
Іван Франко
Не було спокою Владимиру.
Рік у рік і літом і зимою
Напади робили печеніги,
Наче сарана та степовая.
І подався він до Новгорода,
Щоб зібрати численніше військо,
Степ очистити від печенігів, –
Вибрався й загаявся в чужині.
І почувши, що князя немає,
Вирушили літом печеніги,
Обступили Білгород довкола,
Розложивши білії намети.
Не дали нікому вийти з міста,
Ні до міста не дали входити.
І зачав у місті бути голод,
І не було від князя підмоги,
Та й він сам не йшов із Новгорода,
Бо ще війська не зібрав доволі.
Стоять печеніги, наче хмара,
Біла хмара, коло Білгорода,
А у Білгороді чорна доля,
Лютий голод зазирає в очі.
І зійшлись на віче горожани,
І сказали: «Годі нам чекати.
Від князя підмоги нам немає,
А тут смерть у очі заглядає.
То чи ліпше так нам умирати,
Чи те місто ворогам піддати?
Піддамо, то там котрих погублять,
А котрих живими полишають,
Нагодують, а може, й полюблять, –
А так з голоду всі помремо ми».
На ту раду всі вони пристали.
Та один був чоловік старенький,
Що на раді тій не був присутній;
Сей питав своїх сусідів любих:
«Чого люди віче там робили
Й що на вічу тому ухвалили?»
Відповів один, що був на вічу:
«Ухвалили, що не змога довше
В голоді в облозі нам держаться;
Ухвалили згідно завтра рано
Місто те віддати печенігам».
Се почувши, чоловік старенький,
Що від старості не міг ходити,
Посилає внука молодого,
Щоб покликав старшину міськую.
А як старшина прийшла до нього,
Він сказав їм ось якеє слово:
«Чув я, що не добре ви вгадали,
Передати місто печенігам».
А вони на теє відказали:
«Не було нам іншої поради,
А на голод способу немає».
Він на теє їм відповідає:
«Ще хто зна, чи має, чи немає.
А ви ось послухайте старого,
І не буде шкоди вам від того.
Зберіть в місті вівса хоч по жмені,
Зберіть меду хоч діжку прісного!»
Вони радо на раду пристали,
Вівса добру чвертку назбирали,
Але меду не знайшли ні крихти.
Аж пішли у князівську медуху
Й там знайшли боклагу добру меду,
Що була закопана в пивниці,
Аби мід уліті не псувався.
І велів старий овес змолоти,
На ніч добре літеплом налляти,
Аби вкис собі кисіль на рано;
Мід велів з крижок повитискати
І до бочки з літеплом налляти,
А посеред міста рівночасно
Викопать дві студні неглибокі.
А як рано сонце засвітало,
Обі студні вже були готові.
В одну вставлено кисіль у бочці,
В другу кадь з ситою медовою.
Тоді старшина послів зібрала
І до печенігів їх післала.
Стали посли серед печенігів
І такеє стали говорити:
«Вам гаразд, мабуть, отут стоїться,
Та не думайте, що вам удасться
Місто наше голодом зморити.
Можете ще й десять літ стояти,
Ми поживи будем досить мати».
А вже печенігам у облозі
Приходило дуже й дуже круто:
Воду мали, та не мали страви,
Доколичні села попалили.
То тепер самі терпіли голод,
І без паші коні їх здихали.
Але печеніги теж не труси,
Вони послам віри не діймали,
А що їм самим прийшлося круто,
Показать по собі не хотіли.
Але посли так сказали далі:
«Ми вам будемо ось тут за талі,
Десять нас у вас закладниками,
А ви виберіть з-між себе десять,
Хай ідуть вони у наше місто,
Хай побачать, як нам там живеться».
І прийшли у город печеніги,
Стали їм міщани говорити:
«І чого вам там себе губити?
Дармо думаєте, що удасться
Вам тут голодом нас заморити.
Маємо ми із землі поживу,
Можете і десять літ стояти.
Як не вірите, самі погляньте!»
Завели тоді їх до криниці,
Де розчин у бочці киселиці;
Стали з бочки черпать коновками,
З коновок у горшки наливати
І кисіль варити при огнищах.
А як киселю вже наварили,
Коло повних мисок посідали,
Самі їли й печенігам дали.
Потім до другої йшли криниці,
Зачерпали ситі медової,
Самі пили, пили й смакували,
І печенігам коштувать давали.
І сказали печеніги з дивом:
«Не ймуть віри тому князі наші,
Допоки самі не покоштують».
І налляли люди киселиці
У корчагу, а в другую меду
Печенігам тим на покоштунок,
І прийшли від них післанці в табір,
Оповіли все, на що дивились.
І кисіль зварили печеніги,
І покушали князі їх ласо,
Потім талії свої забрали,
А міщан пустили на свободу
І повіялись у дике поле.
Писано д[ня] 27 цвітня 1914.
Літописне оповідання про сю подію під р. 997 (ст. 92) – виглядає ось як:
Володимеру шедшю к Новугороду
По вѣръхниє всѣ на Печенѣга,
Бѣ бо рать велика бес пересту[па],
В то же время оувѣдаша Печенѣзѣ,
Яко князя нѣту, придоша и сташа около Бѣлагорода,
И не дадяхуть вылѣсти из града.
Бѣ бо голодъ великъ въ градѣ,
И не лзѣ (бѣ) Володимиру помочи, и не бѣ лзѣ пойти єму,
И єще бо ся бяхуть не собрали к нему вои,
Печенѣгъ же бѣ множьство много,
И оудолжиша ся остояче,
(И) вь град(ѣ) люди и бѣ гладъ [Р[укопис]: градъ] великъ.
И створиша вѣче вь град(ѣ) и рѣша:
«Се хочемь помрети от глада,
А от князя помочи нѣтъ.
Да луче ли ны оумрети, (или) вд(а)дим ся Печенѣгомъ?.
Да кого ли они живят, кого ли оумртвять,
(Луче ны, ниже вси) оуже помираємь от глада».
И тако свѣть створиша.
И бѣ же одинъ старѣць не былъ в вѣчи томь,
Въпрашаше: «Что ради створиша вѣче людьє?»
И повѣдаша єму, яко оутро
Хотять ся людьє передати Печенѣгомъ.
Се же слышавь посла по старѣишины градьскыя,
И рече имъ: «Слышахъ, яко хочете передати ся Печенѣгомъ».
Они же рѣша: «Не стѣрпять людьє голода».
И рече имъ: «Послушаите мене, не передаваите ся за три дни
И азъ что вы велю, и створите».
И они же ради (быша) и обѣщаша ся послушати,
И рече имъ: «Сберете по горьсти овса или пшеницѣ,
Или отробъ». Они же шедше ради снискаху.
И повелѣ же имъ створити цѣжь, в нем же варять кисель.
И повелѣ копати кладязь и вьставити тамо кадь,
И налья цѣжа (въ) кадь;
И повелѣ копати другии кл(а)дязь,
И вьставити тамо другую кадь.
Повелѣ имь искати меду;
Они же шедше взяша лукно меду,
Бѣ бо погребено вь княжи медуши, –
И повелѣ росытити воду велми
И вьльяти вь кадь и в друземь кладязѣ.
Тако на оутрѣя же послаша по Печенѣгы.
Горожани же рекоша шедше Печенѣгомъ:
«Поймете к собѣ тали наша,
А васъ до 10 мужь идете вь градъ,
И видите, что ся дѣєть вь градѣ нашемь».
Печенѣзи же радѣ бывше, мняще, яко хотять ся передать
А сами избраша лучшии мужи [У] р[укопису] дод[ано] зайве: въ град.]
И послаша я въ град, да розъглядають,
Что ся дѣєть вь градѣ оу нихъ…
Примітки
№ 405/11, арк. 1 – 5, автограф.
На цьому реконструкція віршованого староруського тексту у Франковому рукопису уривається. Закінчення цього літописного епізоду в Іпатіївському списку (Полное собрание русских летописей, т. 2, с. 112 – 114) має такий вигляд:
И придоша вь градъ, и рекоша людиє: «Почто губите себе? Коли можете перестояти нас? Аще стоите 10 лѣт, что можете створити намъ? Имѣмь бо кормьлю от земля. Аще ли не вѣруєте, да видите своима очима». И приведоша я кь кладязю, идѣже цѣжь, и почерпоша вѣдромъ, и льяху в ладкы, и варяху пред ними, и яко вариша пред ними кисель, и поємь я.
И приведоша къ другому кладязю, и почерпоша сыты, и почаша ясти первоє сами, потом же и Печенѣзѣ. И оудивишася рекоша: «Не имуть сему вѣрьѣ наши князи, аще не ядять сами». И людьє нальяша корчагу цѣжа и сыты от кладязя, и вдаша Печенѣгомь. Они же пришедше повѣдаша вся бывшая и вариша кисель. И яша князи Печенѣжьстии, и подивишася. И поємше талия своя, а онѣхъ пустивше. И вьсташа от града, и вь своя идоша.
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 6, с. 177 – 182.