Переднє слово

Іван Франко

Займаючися вже довгі роки приготуваннями до написання основної історії українсько-руського письменства, я, між іншим, звернув увагу також на найстарший київський літопис як на пам’ятку нашого старого письменства. Прочитавши немало праць про сю пам’ятку, я переконався, що дечого, а власне, самого основного, в ній досі не спостережено і, невважаючи на досить численні видання, не оброблено також тексту так критично, як би се було можливо при опублікованих досі матеріалах.

Деякі свої погляди спеціально щодо композиції нашого найстаршого літопису я висловив р. 1907 в другім розділі своєї невеличкої статті «Beiträge zur Quellenkritik einiger altrussischer Denkmäler», надрукованої в 29 т. Ягичевого журналу «Archiv für slavische Philologie», ст. 291 – 299. Не вважаючи потрібним подавати тут сю статтю в дослівнім перекладі, головно тому, що від того часу мій погляд на історичну вартість та композицію нашого найстаршого літопису значно змінився, я подаю тут тільки деякі важніші уступи з тої статті як документ моїх тодішніх поглядів.

«В XIX т. «Archiv für slavische Philologie» прочитали ми статтю Євгена Щепкіна «Zur Nestorfrage», яка, на жаль, не дає достаточної відповіді на те, що в Європі розуміється під староруським Нестором. В Європі, починаючи від Шлецера, а кінчачи Міклошичем та Луї Лежер, іменем Нестора називається автор найстаршого київського літопису. Російська критика виказала основно, що печерський монах Нестор, від якого нам лишилися два агіографічні твори, «Житіє Бориса і Гліба» та «Житіє Феодосія», не має нічого спільного з авторством київського літопису і належить лише до ряду апографів, а не до істориків. Отже, властиво, «питання про Нестора-історика» нема зовсім. Для історії середньовікової історіографії важніше питання про композицію староруського літопису, т[ак] зв[аної] «Повісти временных літ», а се питання д[обродій] Щепкін порушив, але не розв’язав.

Найстарший літопис дійшов до нас у двох редакціях, із яких одну містить у собі як прототип рукопис т[ак] зв[аного] Іпатського монастиря в Костромі, а другу – рукопис суздальського монаха Лаврентія. З обох сих редакцій дійшли до нас досить численні пізніші відписи, які подекуди доповняють прогалини обох найстарших рукописів. Рукопис Лаврентія доходить до р. 1110 і кінчиться відомою запискою ігумена Видубицького монастиря біля Києва Сильвестра: «Игуменъ Сильвестеръ святаго Михайла написахъ книгы сия лѣтописець» з датою 1116 р. В Іпатськім рукописі сього підпису нема, а зате оповідання, перерване сим підписом у рукописі Лаврентія, тут доведено до кінця. Сей підпис, значить, не був складовою частю первісного тексту, але повинен би стояти при кінці р. 1113, яким кінчиться просторе оповідання про князювання Володимира Мономаха перед його прибуттям до Києва на великокняжий стіл. Так само й рік 1116, яким датував свій підпис ігумен Сильвестр, не був основним складником літопису, а вставлений у Лаврентіїв рукопис пізнішим переписувачем, можливо, що самим таки Лаврентієм.

Те, що маємо в обох сих редакціях, се зовсім не однолитий історичний твір, а тільки компіляція численних і різнорідних писань, які можемо поділити на чотири групи, хронологічно уставлені одна за другою.

Перша група обіймає часи від початків Русі аж до смерті Святослава в р. 972; її можна назвати не так міфічною, як радше епічною, а в її тексті можна розрізнити вставки з візантійських хронографів, особливо з Георгія Амартола, далі вставки з якогось старшого болгарського хронографа, місцеві записки з різних давніших часів, договори руських князів Олега, Ігоря та Святослава з греками і нарешті ряд оповідань, узятих чи то з усної традиції українського люду, чи то з династичної традиції південноруських князів та бояр, переважно скандінавського походження.

Другу групу творять оповідання про життя та діяльність князя Володимира, між якими можна розрізнити ось які джерела:

1) давнє житіє Владимира, писане, можливо, грецькою мовою, з корсунською тенденцією (Володимир хреститься в Корсуні, привозить відтам священиків, книги, церковні параменти та твори штуки і признає корсунянам впливові становища в південноруській державі),

2) легенду про пробування різних вір і вставлене в неї просторе поучения безіменного філософа про головні точки біблійної історії від сотворения світу аж до початку християнської ери, взяте з грецького апокрифа, званого «Мале Битіє»,

3) поучения, дане Володимирові священиками в Корсуні перед охрещенням, у якім міститься скорочене «Визнання віри» грецького письменника Михайла Синкелла, якого повний переклад дійшов до нас у «Изборнику Святослава» із р. 1073.

Із руських джерел, що ввійшли в сю групу текстів, треба зазначити «Похвалу Володимира», написану Яковом Мніхом, записки з якогось синодика про смерть різних визначних людей із княжої родини та дружини і нарешті ряд поетичних оповідань про життя Володимира перед хрещенням та пізніше, взятих із місцевої усної традиції. Окремим твором, належним до сеї групи, треба вважати просторе оповідання про князювання Володимирового сина Святополка та його сумний кінець. Наскільки автор сього оповідання використав писання Нестора та Якова Мніха про святих князів Бориса та Гліба, се досі не висліджено докладно.

Третя група текстів найстаршого літопису обіймає час від смерті Святополка, прозваного Окаянним, до смерті Володимирового внука Всеволода в р. 1093. Се одинока часть найстаршого літопису, що має переважно ієратичний характер і була зложена правдоподібно монахом Печерського монастиря Феодором, тим самим, який при кінці сеї групи оповідає про доконане ним віднайдення мощей святого Феодосія. Між джерелами сеї часті літопису визначне місце займало просторе «Житіє святого Антонія», про початки монашества на Русі та заснування печерського монастиря; се житіє, якого значна часть ввійшла в склад пізнішого «Патерика печерського», в своїй цілості не дійшло до нашого часу.

Остатня, четверта, часть найстаршого літопису – се, на мою думку, окреме одноцільне писання, в літописній формі уложений політичний трактат із тенденцією побудити Русь до солідарності та організації всіх державних сил для оборони від половців і спонукати князів, аби, залишивши родинні та династичні свари та спори, признали верховну власть київського великого князя.

Автор сеї часті літопису подав нам сам своє ім’я; він називає себе Василієм і оповідає про себе під р. [1097], що з поручения київського великого князя їздив на Волинь у справах шкільної освіти. Вважати його духовною особою нема ніякої підстави; він думає та висловляється не по-монашому, але зовсім по-світськи та політично, вкладає руським князям, а особливо Володимирові Мономахові, патріотичні вислови в уста, описує дуже реалістично напад половців на Русь і терпіння невільників, а також осліплення теребовельського князя Василька, з яким він має нагоду розмовляти у в’язниці по його осліпленні, і т[ак] зв[ану] волинську війну, що виникла наслідком осліплення князя Василька. Всі оповідані події він уміє підпорядкувати своїй головній меті, пропаганді першої політичної ідеї в Південній Русі – політичній концентрації на федералістичній основі, і тому його можна вважати першим письменником Південної Русі з політичною думкою.

Його оповідання сягає до р. 1113, т[о]є[сть]до вступления Володимира Мономаха на велике князівство в Києві. Сей князь був його улюбленим героєм, а пізніший літописець не вміє про його київське князювання подати нічого подібного. Василь був світським чоловіком, правдоподібно членом київської княжої дружини. Що він не був редактором літопису, видно з того, що й його оповідання в літописі, розложене по роках, поперетикане дрібними літописними вставками, які іноді повторяють коротко те, що він просто оповів у своїм писанні. Від р. 1113 починається т[ак] зв[аний] Київський літопис».

Від того часу, прочитавши дещо з найновіших російських дослідів про наш літопис, а особливо важніші праці О. О. Шахматова, і вчитуючися в текст самого літопису, я дійшов до поглядів, де в чому відмінних від тих, що виложив був у наведеній німецькій статті, а поперед усього мені вияснилося одне досить несподіване явище, про яке в німецькій статті згадано тільки для одного спеціального епізоду літописної повісті, а власне, для нападу печенігів на Київ у р. 972, про який я сказав там, що він уложений віршами, які з літописного тексту можна реконструювати.

Проходячи епізод за епізодом нашого найстаршого літопису, я переконався, що вони майже всі в першій і другій групах, визначених вище, зложені віршами, не силабічними, але тонічними, з нерівним числом складів, але з досить рівномірним числом наголосів, т[ак] зв[аним] музикальним розміром, у якому чергуються вірші з 3, 4 і 5 наголосів. Сей розмір досить докладно відповідає розмірові великоруських епічних пісень, т[ак] зв[аних] билин, який таким способом являється витвором не великоруського племені, а прастарою віршовою формою, витвореною в Південній Русі правдоподібно не пізніше X століття. Треба зазначити, що найменшою віршовою мірою в віршах нашого літопису являється вірш із двома наголосами, який іноді не буває половиною вірша з чотирма наголосами, а творить окрему віршову цілість.

Відкриття сеї віршової форми в нашім найстаршім літописі являється, на мою думку, ключем до розв’язки дуже многих досі сумнівних питань не тільки при критиці та критичній реконструкції самого тексту, в дуже многих місцях досі темного та незрозумілого, але також для розрізнення первісних частей від пізніших додатків, що або псують віршову форму, або, зложені очевидною прозою, дають зайве або повторяють уже сказане, затемнюють смисл або поясняють те, що видалося незрозумілим пізнішому читачеві або редакторові.

В першій лінії се відкриття позволило вияснити недвозначним способом різницю між обома редакціями найстаршого літопису і утвердити погляд, суперечний із пануючим досі в російській науці, що в т[ак] зв[аній] Лаврентієвій редакції маємо найстарший текст, зложений у Суздалі, а в т[ак] зв[аній] Іпатській редакції – пізніший, невідомо як і пощо перероблений. Віднайдення віршової форми позволяє, навпаки, масою очевидних доказів усталити факт, що в т[ак] зв[аній] Іпатській, властиво печерській, редакції маємо найстаршу частину південноруського літопису в найчистішій формі і в найповнішім об’ємі, а в Лаврентієвій редакції маємо трохи пізнішу переробку з язиком, від народного підігнаним значно під церковнослов’янські форми, з далеко більшим числом помилок, непорозумінь та навмисних або мимовільних пропусків. Детальне порівняння обох редакцій, не зроблене досі ані в російській, ані в українській науці, буде можливе тепер і буде доконане мною.

Друга важна частина моєї праці буде присвячена виказанню джерел, усних і писаних, якими користувалася первісна віршована повість і пізніший редактор нашого літопису, а також посторонніх свідоцтв про поодинокі факти та особи, згадані в нашім літописі, або подібних чи то фактів, чи то переказів, що можуть причинитися до вияснення нашої літописної традиції. Все те, що називається науковим апаратом, приложене до нашого найстаршого літопису повніше, ніж се було зроблено досі, розуміється, з вихіснуванням усього того, що було зроблене досі, позволить, на мою думку, поставити наш найстарший літопис на належне йому місце в ряду найкращих пам’яток нашого старого письменства і в ряді найцінніших пам’яток середньовікового письменства взагалі.

Писано дня 8 – 9 вересня 1912.

Примітки

Переднє слово. № 402, арк. 1 – 8, копія.

Ягич Ватрослав (Гнат Вікентійович; 1838 – 1923) – хорватський філолог-славіст. У 1875 – 1918 рр. видавав журнал «Archiv für slavische Philologie».

Щепкін Євген Миколайович (1860 – 1920) – російський історик.

Шлецер Август-Людвіг (1735 – 1809) – німецький історик; головна його праця: Нестор. Русские летописи на древнеславянском языке, сличенные, переведенные и объясненные Августом Лудовиком Шлецером. Перевел с немецкого Дмитрий Языков (ч. I, СПб., 1809; ч. II, СПб., 1816; ч. III, СПб., 1819). Це перше критичне видання давньоруського Початкового літопису.

Міклошич Франтишек (Франц; 1813 – 1891) – австрійський філолог-славіст, видавець давньоруського Початкового літопису: Chronica Nestoris. Textum russico-slovenicum versionem latinam glossarium editit Fr. Miklosich. Vindobona, C. Braunmüller, 1860.

Леже Луї-Поль-Марія (1843 – 1923) – французький філолог-славіст, видав французький переклад давньоруського Початкового літопису зі вступом і критичним коментарем: Chronique dite de Nestor. Traduite sur le texte slavorusse avec introduction et commentaire critique par Louis Leger. Paris, E. Leroux, 1884 (Publications de l’Ecole des langues orientales Vivantes. Ser. 2. Vol. 13).

Амартол Георгій – візантійський хроніст IX ст., автор хроніки всесвітньої історії; хроніка Георгія Амартола була одним із джерел початкової частини «Повісті временних літ».

…ряд оповідань, узятих чи то з усної традиції – У праці І. Франка «Історія української літератури. Часть перша. Від початків українського письменства до Івана Котляревського» (автограф № 570, т. II, арк. 1) про це сказано так:

Я згадав уже вище, що деякі уступи Початкової літописі (цитую сторони по виданню літопису з Іпатської копії, С.-Петербург, 1871. – Прим. І. Франка) аж до смерті Святослава треба вважати поемами, сагами, а не історією. До таких пам’яток староруської епіки належать ось які епізоди:

1. Казка про Кия, Щека і Хорива (ст. 5 – 6), передана куцо, без змісту, з ніби критичними увагами самого редактора (якби Кий був перевізник, то би не ходив до Царгорода! Чому ні?). Сюди належить уступ про хозарську дань, що безпосередньо в’яжеться зі смертю братів (ст. 9). Тон більше казковий, ніж пісенний.

2. Покликання варягів (ст. 11), уривок якоїсь норманської саги про трьох братів, запрошених у чужий край на царство. Ані сліду історії, Рюрик уважається основателем Новгорода, з історії двох інших братів не лишилося нічого. Приплутано уривок казки про Аскольда і Дирда, що сіли в Київ. До їх імен компілятор приточив візантійську легенду про зруйнування руської флоти через занурення в морі образа богородиці.

3. Похід Олега на Київ і вбійство Аскольда і Діра, локальні саги для пояснення назв могил Аскольдової і Дірової.

4. Похід Олега на Константинополь, уривок скандінавської саги про флот на колесах; се був у норманнів густо практикований спосіб локомоції, – решта того уступу (стор. 17 – 19) – се не зовсім доладний переповід тексту договору з греками.

5. Смерть Олега – скандінавська сага.

6. Смерть Ігоря і месть Ольги – скандінавська сага.

7. Візита Ольги в Константинополі – сага, а не історія.

8. Облога Києва печенігами (ст. 42 – 43) – дружинна пісня, основана на місцевій традиції.

9. Болгарська війна і смерть Святослава – переповід саги, а не історія.

Шахматов Олексій Олександрович (1864 – 1920) – російський філолог та історик, один із найвидатніших літописознавців. Найважливіші його праці про східнослов’янське літописання, які має на увазі І. Франко, такі: «До питання про північні перекази за княгиню Ольгу» (1908), «Корсунская легенда о крещении Владимира» (1906, 1908), «Один из источников летописного сказания о крещении Владимира» (1908), «Мстислав Лютый в русской поэзии» (1909), «Предисловие к Начальному Киевскому своду и Несторова летопись» (1909), «Нестор-летописец» (1914).

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 6, с. 7 – 12.