37. [І княгинею стала, хоча і без права…]

Іван Франко

I княгинею стала, хоча і без права,

I як перша, хоча і не шлюбна жона

Привела йому впервих синка Ізяслава.

Та що Володимир жінок много набрав,

Мусив скоро її розлюбити,

І в жалібному серці Рогніди з часом

Утвердилася мисль мужа вбити.

Від заміжжя її йшов дванадцятий рік;

І ось на ніч ід ній раз прийшов чоловік

І заснув по вечері; вона ж наострила

Ніж і до його ложа тихцем приступила.

А втім, хруснуло щось під ногою у неї,

І проснувсь Владимир із дрімоти своєї,

І як близько його горла ніж уже був,

Він зненацька за жінчину руку хапнув.

«Так ти вбити мене забажала, зміє?» –

«Так, згадавши забійство й насилля твоє.

Аджеж батька мойого і маму ти вбив

Через мене, і землю мою полонив».

«Се Добриня зробив, – Владимир відказав, –

Та протеє ти в мене княгинею стала». –

«А проте ти мене розлюбив, занедбав

З моїм сином», – Рогніда йому відказала.

«А проте тобі смерті тепер не уйти

За те, що на моє ти життя наставала».

І велів їй на завтра на себе вдягти

Царську одіж оту, що від нього дістала.

«В царськім, в якім ти зо мною шлюб брала,

Сядь на ложі отсьому в отсьому покою!

Щоб ти вранці готова була й мене ждала!

Я прийду і зітну тебе сею рукою».

Ані слова, ні сліз не було у Рогніди.

Наче темная ніч, муж від неї пішов,

А на другий день геть аж у пізні обіди

В своїй зброї звичайній до неї ввійшов.

Та коли до кімнати понурий ввійшов,

Тут до нього малий Ізяслав підійшов;

Голий меч катівський у руці він держав

І з поклоном вітцю ті слова він сказав:

«Отсе ось тобі меч! Двоє нас застаєш.

Забий перше мене, потім маму уб’єш».

І жахнувся Владимир, кинув меч, розридався.

«Та не думав же [я], що ти так догадався».

І покликав бояр і сказав їм усе.

Осудили: простить, не карати за все,

Що було, але їй батьківщину вернути,

Щоб із сином могла там княгинею бути.

Отсе оповідання, повне глибокого трагізму, але з добрим закінченням, міститься тільки в одній, т[ак] зв[аній] Лаврентієвій редакції, і то не найстаршого київського, а пізнішого, правдоподібно переяславського, літопису під роком 1128 (Летопись по Лаврентиевскому списку. Издание третье Археографической комиссии. Санктпетербург, 1897, ст. 284 – 285). Воно притулене там до оповідання про події в Полоцьку в рр. 1127 і 1128 і до початку, дослівно схожого з оповіданням обох редакцій під р. 980 про відмову Рогніди на сватання Володимира, додає ось яке оповідання:

Слышавъ же Володимеръ, разгнѣва ся о той рѣчи,

Оже рече: «Не хочю я за робичича».

Пожали ся Добрыня и исполни ся ярости,

И поємше вои свои идоста на Полтескъ

И побѣдиша Роговолода.

Рогъволодъ же вбѣже в городъ;

И приступивъше к городу и взяша городъ,

И самого Роговолода яша,

И жену єго и дщерь єго.

И Добрыня поноси єму и дщери єго,

Нарекъ єи робичича,

И повелѣ Володимеру быти с нею

Предъ отцемъ єя и матерью.

Потомъ отца єя уби; а саму поя женѣ,

И нарекоша имя ей Горислава, –

Роди же Изяслава.

Поя же пакы ины жены многы,

И нача єи негодовати [Занедбувати].

Нѣколи же єму пришедшю к ней и уснувшю,

Хотѣ и зарѣзати ножемъ;

И ключи ся єму убудити ся,

И я ю за руку.

Она же рече: «Сжалила си бяхъ,

Зане отца моего уби

И землю єго полони мене дѣля,

И се нынѣ не любиши мене исъ младенцемъ симъ».

И повелѣ єи устроити ся во всю тварь цесарьскую,

Яко же в день посяга єя,

И сѣсти на постели свѣтлѣ в храминѣ,

Да пришедъ потнеть ю.

Она же тако створи,

И давши мечь сынови своєму Изяславу в руку нагъ,

И рече: «Яко внидеть ти отець,

Рци выступя: «Отче, єда єдинъ мниши ся ходя?»

Володимиръ же рече: «А хто тя мнѣлъ сдѣ?»

И повергъ мечь свои, и созва боляры,

И повѣда имъ.

Они же рекоша: «Уже не убий єя

Дѣтяти єя дѣля,

Но въздвигни отчину єя

И дай єй с сыномъ своимъ».

Володимиръ же устрой городъ и да има,

И нарече имя городу тому Изяславль.

И оттолѣ мечь взымають Роговоложи внуци

Противу Ярославлимъ внукомъ.

Між початком і кінцем сього оповідання, між насильним і ганебним одруженням Рогніди а її покушенням на життя Володимира, мусило минути немало літ, коли тоді її син Ізяслав міг уже двигнути меч і сказати вітцю досить енергічне слово. Я прийняв число 12 літ і поклав се оповідання під рік 993, порожній у найстаршім літопису Лаврентієвої редакції (по Іпатієвій редакції се був би р. 994).

Остатні 4 рядки літописного оповідання я лишив без переробки якможливо пізніший додаток до первісної саги, в якій Рогніда зі своїм сином повинна була вернути до своєї «отчини», се зн[ачить] до Полоцька. Остатні два рядки надто неясні, коли зважимо, що Рогніда була також матір’ю Ярослава, як сказано в записці про її смерть під р. 1000 у обох редакціях найстаршого літопису згідно.

Писано д[ня] 28 – 29 цвітня 1914.

Примітки

№ 405/6, арк. 1 – 3, автограф. Див. примітку до оповідання 29.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 6, с. 154 – 157.