12

Іван Франко

Хрести, хрести, хрести в вінках тернових

Без написів, лиш огник, що горить

На кождім гробі – знак, що там, в дубових

Дошках, чиєсь гаряче серце спить.

Хрести й огні довжезними рядами…

Аж на кінці, де на цілець ступить,

Зівають челюсті нової ями.

Тут зупинився караван. Весь люд

Розставився при гробі тім кругами.

І не було жалібних співів тут.

Зняли із каравану домовину

І вже край гробу на землі кладуть.

Один із війська виступив на глину,

На горб, щоб добре всім його видать,

І рік, схиливши голову вдолину:

«Позволите, панове, річ держать?»

Немов від вітру колоски на полю,

Схилились чола. Він почав казать:

«Товариша у боротьбі за волю,

Войовника, що був проводир нам,

І сівача, що сіяв кращу долю,

Будівника, що клав величний храм

Будущини, ось тут ховаєм нині.

Як жив, що вдіяв – відомо всім вам.

Вмер нагло днесь о північній годині».

А втім, знизу озвався різко піп:

«Вмер нагло, кажеш? По якій причині?

Я самовбійці не покроплю гріб».

«Не самовбійця, – мовив речник стиха. –

Він впав, як зжатий острим серпом сніп,

З рук зрадника, що й нам накоїв лиха.

І не кинджалом вбитий, не мечем,

А словом, що пихою злою диха».

Тут голосним всі вибухли плачем,

А речник з горбу так сказав по хвили:

«Прощай нам, брате! Ти своїм плечем

Нас захищав, коли злі бурі били,

Твій ум показував нам шлях у тьмі,

Твій приклад в праці додавав нам сили.

Та поки лишимось отут самі,

Прийми від нас остатнє цілування,

Остатній цвіт в розставання зимі».

Знов розляглось великеє ридання.

В труні відбили віко гробарі,

І почалось остатнєє прощання.

До трупа тислися малі й старі,

Устами уст мерцевих доторкались

І кланялись потім землі сирій.

Чи всі вже з братом нашим попрощались?»

Знов мовив речник. «Всі вже!» – загуло.

«Не всі ще! – інші голоси озвались. –

Одного при труні ще не було!

Он там стоїть він, за хрестом укритий.

В очах його блищить ще земне зло».

А я тремтів, немов несамовитий,

При самій думці – цілувать мерця,

Хоч я не знав ще, хто се й ким убитий.

Та ось юрба мені гукнула вся:

«Виходь! Виходь! Зближись до домовини!

І доводи прощання до кінця!»

На крик той я з переляком дитини,

Без сили й волі власної, ледви

Ступаючи, ввійшов до середини.

В труну зирнув – і стявся лід в крови,

Тривога очі виперла із лоба,

Волосся дубом встало з голови.

В труні був я! Так, я, моя подоба,

Моє лице, мій вираз, все, зовсім…

І скаменіла вся моя утроба.

«Цілуй! Цілуй!» – реве народ, мов грім.

Та я і кроку вже не міг зробити

І на коліна впав при гробі тім.

«Цілуй! Цілуй! – реве народ сердитий. –

Піднять його! До трупа підвести!»

І коло трупа впав я, мов убитий.

«Цілуй! Цілуй!» – Не встиг я донести

Поблідлих уст до трупа, аж у нього

З очей і уст пустилась кров плисти.

«Убійця!» – крикнув піп край боку мого.

«Убійця!» – крикнув той, що річ держав.

«Убійця!» – люд увесь ревнув до того.

«З ним суд у нас короткий, – проказав

Помалу речник, – з трупом враз в могилу,

Та так: на вбійці вбитий щоб лежав».

«В могилу з ним! Беріть його на силу! –

Реве народ. – Валіть його, кладіть

Труну на нього! Сипте глини, ілу!»

Я був живий. Ще темний небозвід

До мене моргав зорями-очима,

Земля ще пахла й яблуневий цвіт.

Та я був труп. Надія вже не блима

В душі, завмерла воля до життя…

Кінець іде, ніщо його не стрима!

Простір, і час, і всякі почуття

Загасли. Темне щось лягло на мене…

Гуркоче глина… стихло… небуття

Мене пожерло озеро студене.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 5, с. 84 – 87.