2

Іван Франко

І я сидів на бенкеті між ними,

Та не було в мойому серці тону

Веселості й свободи ні краплини.

Мов Юда той серед синедріону,

Котрому він Христа продав на муки,

Так я сидів на бенкеті отсьому.

І я, всміхаючись, стискав ті руки,

Щойно з крові братів моїх обмиті,

І ссали грудь мою їдкі гадюки.

Блискучі дами, радощами ситі,

Гляділи то цікаво, то згірдливо

На мене й усміхи душили скриті.

А я, хоч серце рвалося, ліниво,

Спокійно поводив по них очима

І усміхавсь – щасливо чи сонливо.

Музика грає… В моїм мозку блима

Якийсь там огник, спомин незабутий,

І враз він різко заскрипів дверима,

І рій якийсь ввірвавсь кровавий, лютий,

І крик піднявся, плач і зубний скрегіт:

«Ти зрадник! Зрадник! Зрадив люд закутий».

Музика грає, мов чортівський регіт,

Мені ж мороз подрав поза спиною,

І тілом затрусив смертельний дрегіт.

Ох, та музика! Пощо там за мною

Вона реве і душу всю термосить,

Мов вітер пустку з ветхою стіною?

Чого та скрипка плаче і голосить,

Мов сто мамів ридає за синами?

Чого той бас реве і помсти просить?

Пощо мені такими голосами

Пригадувати те, чого й без того

До гробової не забуду ями?

Я ж тямлю: позавчора ще нас много

Грізною армією йшло до бою,

А кождий повен був огню святого.

Я ж тямлю: за права людей, за волю

Ми піднялись на кривдників відвічних,

Своєю кров’ю всім купити долю.

Вже много військ їм ми розбили стрічних,

З землею много їх твердинь зрівняли

І славою діл своїх героїчних

Ми решту, як зайців, все далі гнали.

Ті, що тепер так бучно бенкетують,

Як цупко ще позавчора втікали!

Тепер вдають хоробрих і жартують,

Та, певно, ще їм дрож по нервах ходить.

Аж на побитих страх свій відкатують!

О, страх найгіршую жорстокість родить!

Я тямлю, як ми їх зігнали в купу,

Як рибу в сак. Ось-ось перегородить

Наш відділ їм утеку в нічку глупу!

Ось наш залізний перстень їх обхопить

І впре в долину, мов пшоно у ступу,

І всю їх міць в їх власній крові втопить.

Вже все було на той удар готове,

Вже руки ждали за мечі ухопить,

Завзяття тліло тисячоголове,

І зуби зціплені знаку чекали,

І в грудях спертий дух, уста без мови…

Вони ж, мов вівці ті в кошарі, спали;

Безрадність і зневіра в власні сили

Їм обережність навіть відібрали.

Один лише не спав, один в тій хвили

Про всіх їх думав – князь он той, з лицем

Блідим, мов труп, он той дідусь похилий!

Він, за старця перебраний, тихцем

Прийшов до мене і почав шептати…

Прикинувсь моїм ангелом, вітцем!

Він, сатана, аж плакав, щоб налляти

Мені крізь вухо в саму душу трути,

Щоб свій язик гадючий підіпхати

Мені під серце! Змію, змію лютий!

Ти побідив! В душі моїй дупло

Знайшов і вліз. Я зрадив люд закутий!

Я зрадив месників і вибрав зло.

Братів покинув, видав на різницю!..

Ще день минув, а сонце як зайшло,

То нашу славу вклало у гробницю!

Герої наші, мов снопи, купками

В крові лежали; мов коса пшеницю,

Стяла їх смерть зрадливими руками.

Ніхто не втік. Коли їм стало звісне

Моє відступство, йшли на смерть без тями.

Музико, цить! Бо в мене серце трісне!

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 5, с. 57 – 60.